Натовп живою стіною посунув на поліцейських.
Офіцери сховалися в приміщенні заводоуправління. «Зараз викличуть підкріплення, — подумав тривожно Гартман. — На цьому справа не закінчиться».
Через десять хвилин до воріт заводу підкотило ще кілька вантажних машин. Тепер прибули регулярні війська. Вливаючись у ворота нестримним потоком, вони розсипалися врізнобіч і, вишикувавшись у щільні шеренги, повели наступ на робітників. Знову жива стіна посунулась до цехів. Сотні автоматів безперервно випльовували смертоносну зливу.
На ганок вискочив старший офіцер. Він був розпатланий, розхристаний, немов його тільки-но душили й шматували сотні рук.
— Стріляйте! Всіх нищіть! — кричав він нестямним голосом. — Підривайте стіни цього клятого заводу!
Але й без його закликів війська творили щось жахливе. Гартман, якому вдалося з простреленою рукою проскочити на другий поверх, в хімічну лабораторію, бачив, як підбурювані офіцерами солдати добивали пострілами поранених і збитих з ніг.
Раптом, звернувши погляд до воріт, Гартман побачив незвичайну картину. Якийсь плечистий білявий чоловік в сірому цивільному костюмі, стоячи у відкритій легковій машині, немов головнокомандуючий, що приймає парад війська, звертався з гучною промовою до вишикуваних перед ним солдатів. Він гарячково вимахував рукою, вказуючи в бік заводу. За кілька хвилин солдати, по команді своїх командирів, зривалися з місця і чимдуж бігли у ворота. До машин підходили нові загони, чоловік знову звертався до них з промовою. Про що він говорив, Гартман не чув, але здогадувався, що людина своїм виступом запалює солдатів на розправу. Тільки чому він у цивільному? Хто ця людина?
Гартман не міг знати, що на машині стояв Петер Стар, новий прем’єр-міністр країни.
Коли на віллу до Стара подзвонили з поліцай-управління і повідомили про події на атомному заводі, він вирішив негайно їхати туди з загоном військ. Хтозна, як виявить себе його вплив. Можливо, на відстані гіпноз втрачає свою силу. Зрештою, краще спробувати на місці. Він обміркував усе до найменших подробиць, був спокійний, як ніколи, і сповнений рішучості.
Спинив машину за кілька метрів від заводських воріт і звелів вишикувати перед собою перший загін. Сказав солдатам коротко і твердо: «Слухайте мене! Це я наказую вам, я — Петер Стар, ваш володар. Наказую самовіддано й без жалості карати бунтівників, що порушують спокій нашої держави. Наказую виконувати волю своїх командирів так як ви виконували б мою власну волю. Ідіть і дійте!».
Після цього війська ввійшли на територію заводу.
Петер Стар спокійно, немов під час грандіозної вистави, спостерігав за ходом розправи над робітниками. Поряд з ним стояв поліцай-президент і передавав його накази офіцерам.
Стрілянина на заводському подвір'ї все посилювалась. Петер Стар бачив, як стіна сірих військових френчів сунула до цехів. А на землі лишались сотні непорушних розпластаних тіл.
— Ні, цього мало, мало! — бурмотів нестямно Петер. — Я мушу зробити більше. Мій перший крок повинен прогриміти на весь світ. — В його запамороченій свідомості малювалися страшні картини спустошення і руйнувань, а розпалена уява вже нищила цілі континенти й народи. Заводські цехи, що височіли перед ним, здавалися йому велетенською фортецею.
— Полковнику! — крикнув він розлючено.
— Я вас слухаю, пане прем’єр-міністр, — виструнчився перед ним сухорлявий і довготелесний, як глист, офіцер.
— Ваші солдати діють мляво, — гримів Стар. — Я вимагаю фанатизму, я вимагаю самовідданості. Цей завод підняв свій голос проти нашої держави! Я вимагаю фізичного знищення всіх, хто чинив нам опір. Смерть і вогонь повинні очистити це грішне місце. Не жалійте будівлі, руйнуйте машини! Ідіть і дійте!
Стар зовсім втратив самовладання. Рот бризкав піною, очі блищали. Простягти вперед руку, немов звертаючись до неба, він кидав прокльони до похмурих заводських приміщень.
— Якщо цього буде мало, я викличу танки! — кричав він.
— Пане прем’єр-міністр, — запопадливо, тримаючи руку біля кашкета, відповідав полковник. — Ми впораємося без танків. Ваш наказ для нас святиня. Хай живе володар!
Повітря струснув вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це за наказом Петера Стара війська застосували гранати…
Через кілька хвилин велетенський стовп диму й вогню знявся до неба. Горіло кілька корпусів. Війська поквапливо залишали зруйновані будівлі. Виносили поранених солдатів і офіцерів, викочували пошкоджені автомашини. Тільки робітникам-оборонцям шаленіюча пожежа була вже не страшна. Майже всі вони полягли від куль, посланих військами Петера Стара, першої «людини без серця».
Скільки годин минуло, відколи вони спустилися в підземне приміщення, Евеліна не знала. Час здавався довгим, одноманітним. Йоган зачинився в лабораторії, вона ж у відведеній для неї кімнаті без кінця ходила з кутка в куток, мов в’язень в одиночній камері. Тут було багато книг, але Евеліна не могла читати. Страшний відчай, сумніви краяли її душу.
… Ось і тепер вона лежить в ліжку, намагається заснути. Не можна! Як там Петер? Що з ним?
Зненацька вона почула стук дверей, шум багатьох ніг нагорі. Евеліна прислухалася. До її слуху ясно долинала розмова.
Евеліна, забувши про заборону Йогана, влетіла до лабораторії. За широким столом біля якогось дивного апарата сидів Йоган.
— Що тобі, Евеліно?
Жінка звела догори злякані очі, показала на стелю.
— Ти чуєш?..
Берн тривожно прислухався, вловив невиразні звуки.
— Зараз ми дізнаємось, що там таке… Там є мікрофон.
Він присунув до себе невеликий динамік, включив його. В динаміку почулися голоси. Говорив старий Фріц:
— Я вас запевняю, пане капітан! Доктора тут не було!
— Брехня! — пролунав у відповідь різкий голос. — Ми маємо абсолютно точні відомості, що Берн приїхав сюди!..
Йоган злякано подивився на Евеліну.
— Ти розумієш? Це Гельд повідомив їх — сумніву нема!
Дальші слова заглушив шум і тріск у динаміку. Очевидно, поліція робила обшук.
Незабаром знову пролунав спокійний голос Фріца:
— Даремно ви це робите, пане капітан! Я сказав правду! Доктор вже кілька місяців не приїздив на віллу…
— Мовчи, старий блазню, — різко відрубав офіцер.
Евеліна і Берн, затаївши подих, чекали, чим це закінчиться.
— А сюди вони не доберуться? — схвильовано запитала Евеліна.
— Ні, ні! — заспокійливо сказав Поган. — Це неможливо.
Знову пролунали кроки і потому — голос офіцера.
— Якщо доктор буде тут, повідомте нас негайно. Його терміново викликають на консиліум — ви розумієте? Йдеться про врятування життя високопоставленої особи!.. Вашому господарю нічого не загрожує!
— Добре, пане капітан, — покірно відповів Фріц.
Берн усміхнувся.
— Яке блюзнірство!.. Та дарма… Від мене вони нічого не одержать!.. Я волію краще зогнити в землі, ніж віддати свій винахід у руки корпоратистів.
В динаміку почувся стукіт дверей, стихаючі кроки.