— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора прибули сюди?
Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.
— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.
— Значить, я була тяжко хворою
— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.
— А Петер? З ним теж все гаразд?
Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.
— Ну чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він вмер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.
Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розширеними очима дивилася на Йогана. Біла сорочка сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.
— Ну, говори мені! Чом ти мовчиш?
— Він живий, — знехотя процідив Берн. — Але…
— Що?
— Ти потім узнаєш.
— Я можу його побачити? Зараз!
— Ні! Тобі ще не можна хвилюватись.
— Я вимагаю! Чуєш — я вимагаю!
Вона схопила Берна за рукав білого халата, благаюче впилася зеленими очима в його сухе, суворе лице. Погляд Йогана віщував їй якусь біду…
— Гаразд! Цими днями ми зустрінемося всі разом. Заспокойся.
Евеліна полегшено зітхнула, опустилася на подушку. Легенькі голочки вп’ялися в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед її очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглинула темна прірва забуття.
Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, якось дивно уникав її погляду і намагався говорити здебільшого про сторонні, байдужі речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її. Йоган відказував лаконічно, просто:
— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він переніс важку операцію.
— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.
— Еве, люба моя. — говорив з невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені боляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…
Нарешті, минули оті обіцяні «кілька днів». Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.
— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї від дверей хірург.
— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.
Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з’явилася сестра.
— Що пан доктор бажає?
— Халат!
Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідозелений вовняний халат, поклала на ліжко.
— Можете йти, — сказав Берн.
Сестра причинила за собою двері.
— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.
— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна.
Бери відвернувся до вікна.
— Одягайся…
Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла в ліжку. Потім худенькими, немов аж прозорими руками, поправила своє пишне волосся. Запитливо подивилася на Йогана.
— Ми підемо до нього?
— Так.
— З ним все гаразд?
Берн промовчав. Знову хвиля тривоги залила груди Евеліни.
— Чому ти мовчиш?
Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.
— Ти зараз про все дізнаєшся сама.
Щось загрозливе й несподіване почувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.
— Ходімо…
Немов уві сні Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. На решті, Берн відчинив двері до такої ж ізольованої кімнати, як і кімната Евеліни Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий простирадлом, лежав на ньому.
У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.
Але ось пролунав голос Берна: