Наперед виступив Гартман. Сухим, різким голосом він кинув кілька слів, які примусили Петера здригнутися:
— Ми впізнали вас, пане Стар! Народ вимагає вашої відставки. Час покінчити з терором і агресією. Дорога для вас закрита — ніяка диявольська сила не допоможе вам. Проти вас виступила нація, вся країна — тому забирайтеся геть!..
Стар, ледве стримуючи лють, промовив гучним тоном наказу:
— Я вимагаю, щоб ви пропустили мене до лабораторії! Ви знаєте, чого мені треба. Я сподіваюся на вашу лояльність. Я не хочу проливати крові, Я хочу життя!..
— Ваше життя — це смерть мільйонів! — суворо відповів Гартман. — Ви не одержите елемента!..
— Геть Стара! — загриміли тисячі голосів. Петер зрозумів усе. Робітники вже винесли йому вирок.
Тоді над площею пролунали страшні, мов заклинання, слова диктатора:
— Гей ви, раби! Досить розмов! Це говорю вам я — ваш володар! Розступіться і стійте непорушно!..
Слова його були наповнені такою демонічною силою, що у багатьох робітників поза шкірою поповзли мурашки. Але за мить іронічний, їдкий сміх сколихнув юрбу. Ніхто не рушив з місця. Сила радіації не діяла!.. Холодний піт виступив у Стара на чолі… Що сталося? Адже він відчуває, що сила ще є!
Сміх затих. І серед загальної тиші диктатор почув спокійний голос. Це говорив Берн. Його очі з-за окулярів метали блискавки, крізь кам’яні щелепи цідились суворі невблаганні слова:
— Одного разу, помилившись, я дав тобі нове життя, я дав тобі в руки страшну диявольську зброю. Тепер я забираю що зброю! Люди захищені від твого впливу. Тобі нема чого сподіватися…
Заскреготавши зубами, диктатор захлопнув люк броньовика. Машина заднім ходом поповзла до загону.
— Приготуватись! — понеслись над площею тривожні слова Гартмана.
Захлинаючись від ненависті і відчаю, диктатор кричав у мікрофон:
— Розігнати юрбу! Стріляйте їх безжалісно, мої вірні хлопці!..
Башти на танках і броньовиках прийшли в рух, і по рядах робітників полоснув смертоносний град…
— А-а-а! — немов стогін, пролунало над багатотисячним натовпом. Робітники почали оточувати загін Стара, Під машини полетіли гранати. Кілька танків спалахнули яскравим полум’ям. Три броньовики рвонулися прямо до заводських воріт, розсипаючи навколо себе смерть з наїжачених кулеметами башт, але всі вони були знищені влучно кинутими гранатами. Пройняті чужою волею танкісти вели машини в гущу робітничої маси, давили гусеницями людей, та все було даремно. Прорватися до заводів не вдавалося!
Диктатор понуро дивився на страшне побоїще!.. «Все! Кінець!.. Треба тікати! А куди ж?..»
Зацькованими очима Стар слідкував в броньовика за кривавою драмою. Злітали в повітря металеві чудовиська, корчились в предсмертних муках люди…
Машина Стара повним ходом помчала до міста. Скоріше! Скоріше!.. В його грудях — порожнеча, голова крутиться! Кінчається елемент, кінчається і його життя!..
Раптом напереріз диктатору з вулиці вискочила відкрита машина. Вона зупинилась перед броньовиком. Петер різко загальмував. В машині сидів Арнольд. Він рвучко вийшов з кабіни. Стар радісно скрикнув, висунувся до пояса з люка.
— Арнольд! — закричав він. — Де ти був?
Та раптом диктатор помітив, що погляд Арнольда, палаючий і ненависний, позбавлений звичної покори. Заклавши за спину руки, з розтріпаним волоссям, блідий як мрець, він стояв посеред вулиці і, ледве ворушачи помертвілими губами, з якимсь лютим болісним стогоном, говорив:
— Нарешті, я один на один з тобою. «Залізний диявол»!
— Ти божевільний! — вжахнувся Стар. — Що ти мелеш?
— Так! Я був божевільним. Довго був! Тепер я звільнився від тебе. Ти примусив мене вбити матір — мою матір! Ти примушував мене вбивати ні в чому не повинних людей. Вмирай же тепер підле породження пекла!..
Арнольд підняв над головою руки.
Стар з жахом побачив дві гранати. Не тямлячи себе, він дав повний хід — прямо на Арнольда. Машина підім’яла тіло поліцай-президента, але в ту ж мить страшний вибух потряс повітря. Диктатор — оглушений і обпалений — полетів на тротуар. На нього згори посипалися розбиті шибки. Десь пролунали відчайдушні крики.
Стар, мов зацькований, оглянувся і очманіло кинувся в ворота найближчого будинку.
Важко дихаючи, Петер темним тунелем вискочив на глуху малолюдну вулицю. Притулився до стіни, оглянувся навколо. Перехожі з жахом дивилися на нього. Вони пізнавали страшного диктатора — «Залізного диявола». Але Стар уже ні на що не звертав уваги. Скоріше машину!.. Смерть — холодна, жорстока смерть — невпинно невблаганно наближається до нього, і немає в світі сили, яка б зупинила її.
Додому! Швидше додому!..
Ось їде відкрита машина. В ній пасажири.
Стар, зціпивши від болю зуби, кинувся на середину вулиці, високо підняв руку. Шофер різко загальмував. Пасажири перелякано зойкнули. В цьому сивому, з божевільним поглядом, маніяку вони впізнали диктатора імперії…
— Що вам потрібно? — У шофера від страху дрібно тремтіли руки.
— Машину, — хрипко відповів Стар. — Геть з машини!..
— Вибачте! — забелькотів шофер. — Я везу пасажирів.
Світ потьмарився у Петерових очах. Останнім зусиллям він зібрав рештки своєї демонічної волі і, дивлячись прямо у вічі шоферу, прошепотів:
— Іди, хлопче, геть! Ви, шановні панове, теж!.. Прошу!..
Шофер і пасажири, мов у сні, підвелися з місць. Не відриваючи очей від диктатора, вийшли на брук.
— Ідіть геть! — махнув рукою Стар, сідаючи за руль. Авто просто з місця рвонуло вперед. Швидше! Швидше! Додому!..
Ось він — кінець! Ось вони — божевільні мрії! Ха! Завоювання світу! Він — Петер — сам колись сміявся з таких маніякальних думок. Він мусив знати, що ніякий гіпноз неспроможний кинути світ під ноги насильству і несправедливості! А він втратив глузд, забажав стати «суперменом»![10] Чого домігся він? Втікає пустинними вулицями. Куди? Вмирати!
Стар поглянув у дзеркальце над вітровим склом. Чи це він? Чи це той красивий жартівник Петер Стар? Рідке, сиве, розкошлане волосся на напівголому черепі, зморшкуватий лоб, блідозелене худе обличчя шістдесятилітнього старика. Тільки очі в глибоких западинах, як і раніше, горять безумством.
Перехожі, жахаючись, кидались геть від авто, яке з шаленою швидкістю мчало по автостраді за місто.
Заверещали гальма, і машина зупинилася перед віллою. Диктатор, не чекаючи, коли відкриють ворота, вискочив з кабіни, пробіг мимо здивованого охоронця. Гвардійці завмерли, виструнчились перед володарем, втупивши в нього бездумні погляди. Петер швидко глянув на них, провів долонею по чолі… Так, так! їх треба відпустити. Вони більше не потрібні.
Тримаючись рукою за колону, він кивнув старшому:
— Скажіть охороні, що всі ви вільні!..
— Як? — затинаючись, спитав старший гвардієць. — Зовсім вільні?
— Так! Можете йти геть! — підвищив голос Стар. — Я відпускаю вас!..
Якісь вогники свідомості, змішані з радістю і здивуванням, промайнули в очах солдатів. В наступну хвилю вони кинули зброю і швидким, поквапливим кроком, ніби чекаючи, що ось-ось їх знову покличуть назад, подалися до воріт.