— Ти можеш не вірити, але факт залишається фактом. Ходімо, це зовсім поряд…
Хірург кинув Стару халат.
— Одягайся! Вставати можеш сміливо! У тебе вже все прийшло до норми. — Він натиснув кнопку в стіні і відчинив двері.
Евеліна допомогла Петеру одягнути халат. Той перебував у якомусь дивному стані отупіння. Загорнувши поли халата, похитуючись, підійшов до дверей. Це були потайні двері до якоїсь лабораторії. Евеліна і Петер ввійшли туди першими За ними — Берн. Звичним рухом хірург відкрив дверцята шафи, потім запросин Петера і Евеліну.
— Поглянь, — підняв Берн велику прозору банку. — Ось твоє серце!..
Евеліна тихо скрикнула. Вона не дивилася на банку, вона дивилася на обличчя свого чоловіка, по якому котилися великі краплі поту. Він важко дихав, втупившись гарячковим поглядом в банку. Там у жовтавій рідині плавало багрово-синє серце.
— Це… моє серце? — тремтливим голосом спитав Петер.
— Так! — Йоган швидко поставив банку на поличку і різким рухом закрив шафу. Потім урочисто повернувся до своїх друзів.
— Бачиш, Петер, — я не обдурював тебе!
Якась сила зірвала Стара з місця, він кинувся до хірурга і схопив його за горло.
— Ти перетворив мене в робота! — безтямно закричав він. — Ти злочинець! Я задушу тебе!
— Петер! Петер! — намагалася розборонити їх Евеліна. — Любий, заспокойся!
Але Йоган сам взяв Петера своїми сухими тренованими руками за плечі, відірвав від себе і посадив у крісло. Петер важко дихав. Потім він притиснув до грудей руку і, дивлячись кудись в одну точку, почав прислухатись.
— Не б’ється!.. Не чути… Я — людина без серця.
Хірург, потираючи рукою сині знаки на шиї, ніби нічого й не сталося, сказав:
— Але ж послухай, Петер, у мене не було іншого виходу! Замість травмованого я вставив тобі своє серце, свою мрію. Заспокойся!.. Ти можеш пишатися тим, що перший житимеш не сімдесят-вісімдесять років, а двісті-триста років, як біблейські патріархи. Ти перший відкриєш в історії людства нову еру — еру довголіття, може, навіть безсмертя!
Голос Йогана зміцнів, у ньому задзвеніли металічні нотки. Петер підвів голову, подивився на свого товариша, обличчя його вже набрало цілком спокійного виразу.
— Пробач мені, Йоган! Це помилко моєї волі…
— Пусте, — перебив його Берн. — Я повинен сказати тобі кілька слів про твоє нове життя.
— Хіба я мушу жиги якось особливо? — здивувався Петер.
— Ні! Ти цілком нормальна людина. Можеш, як і раніше, працювати, творити. Але поки що будь обережним в рухах, рана ще не зовсім зажила. Свого серця, як стороннього тіла, ти не відчуватимеш. Воно має таку ж саму форму, як і справжнє серце. Органічний мішок заважає хімічній взаємодії внутрішніх органів з металом. Знай— практично твоє нове серце вічне! Його схема нескладна і тому дуже надійна. Більшість вузлів електрообладнання виготовлено з найновіших напівпровідників[4]. Компресор приводиться в рух атомною батареєю, яка закріплена на грудях і з’єднана з моторчиком спеціальним кабелем. Ти особливо бережи цю батарею. Це — мій винахід!..
— А довго вона буде працювати?
— Шість місяців. Саме про це я й хотів сказати тобі. Через шість місяців ми замінимо заряд. Я зроблю його більш довговічним… Але ти розумієш— експеримент на людині зроблено вперше, я мушу контролювати тебе. Я буду заходити до тебе.
— Хіба ще можливі ускладнення? — тривожно запитав Петер.
— Не думаю, — відповів непевно Берн. — Але ми повинні запобігти можливим несподіванкам.
Петер встав з крісла, підійшов до Йогана.
— Покажи мені ще раз моє… колишнє серце.
Хірург мовчки відкрив шафу. Евеліна мимоволі здригнулася. її чоловік, притиснувши до грудей руки, немов загіпнотизований, подався всім тілом вперед. Він, не відриваючись, дивився на банку, і по його змарнілих щоках покотилися дві великі сльози…
Життя Евеліни різко змінилося. Де й поділася її колишня веселість, її дитячі пустощі. Ніхто б не подумав, що ота реготуха, мрійниця, вічна жартівниця, якою знали Евеліну подруги по університету, стане такою серйозною і цілковито віддасться піклуванню про свого хворого чоловіка.
Власне, жахлива катастрофа і операція в клініці Берна давно лишилися позаду. Стар одужав, зміцнів, йому було дозволено ходити по кімнаті, і він з ранку до вечора, заглиблений у важкі роздуми, — незвичайна робота мислі позначилася новою глибокою зморшкою на високому красивому чолі,— міряв рівними кроками блискучий паркет від письмового стола до дверей, що вели в спальню.
Зовні це був той самий Петер Стар, інженер атомної лабораторії в Штраузе, молодий, але досить заповзятливий ділок. Все, здавалось, лишилось по-старому: Петер був колишнім Петером. Але то було тільки зовні, на око. Щойно переступивши поріг чоловікового дому, Евеліна збагнула: операція змінила Петера. Більше того, вона зробила його іншою людиною. Відколи Евеліна вийшла з клініки Берна, обережно тримаючи під руку свого коханого мужа з перебинтованими грудьми, в її життя вступив хтось інший, чужий і незнаний. Може, їй було просто страшно, що ось, поряд з нею, живе людина, у якої, власне, нема серця? Ні, ні! Вона знала, вона усвідомлювала чітко і виразно, що механічне серце не могло відштовхнути її від Петера. Скільки людей живе з протезами ніг, рук, з штучними щелепами, скляними очима. Колись вона навіть прочитала в газеті повідомлення про те, що кінозірка Ельфріда Шпац одружилася з мільйонером Томасом Барнелом, котрому бракувало обох ніг і правої руки — він втратив їх під час автомобільної катастрофи. Правда, дехто подейкував, ніби «великодушна» кінозірка зважилась на цей альтруїстичний крок, віддаючи своє серце чековій книжці майбутнього мужа-каліки. Але ж це було! Шлюб Шпац і Барнела нікого не здивував, ні в кого не викликав осуду.
Ні! Евеліна не боялась механічного серця. Щось інше постало між нею і Петером, важким тягарем лягло їй на душу. Евеліні здавалося, ніби з нею коїться щось незвичайне. Він говорив — і кожне слово його ніби сковувало її тіло, здавлювало залізними лабетами мозок, примушувало напружуватись кожен нерв. А коли в його голосі проступала бодай одна нотка повеління, Евеліна вже була ладна до виконання наказу.
«Це ж мій Петер, — намагалася вона розібратися в своїх почуттях, — мій друг, мій чоловік. Чому ж він так гнітить мене своєю присутністю?»
А ніч — що могло бути гірше за ті безконечні довгі години безсоння й роздумів. Думки пливли десь оддалік, стороною, майже не зачіпаючи її мозку. Спокійно дихав поруч неї уві сні Петер, а вона лежала горілиць і вся була пройнята одним почуттям чекання. Ось зараз, нехай він тільки скаже, нехай тільки ворухне губами — і вона вже готова виконувати його наказ.
Петер теж не впізнавав дружину. Після важкої операції йому було дозволено працювати над конструюванням атомного реактора вдома, лабораторні експерименти ще чекали попереду. Евеліна самовіддано услуговувала йому, та саме ця самовідданість і викликала в нього подив. Адже не такою була її допомога раніше. Помічаючи її насторожений погляд, її різкі поквапливі рухи, коли вона — майже з благоговійним острахом — поспішала виконати його бодай найменше прохання, він дратувався.
«Невже моє серце вселяє в неї таку глибоку пошану? Раніш принципова і самостійна, вона перетворилася тепер в справжнісіньку рабиню. Треба буде поговорити з нею, з’ясувати все»…
Якось працюючи над кресленням. Петер сказав:
— Я їздив сьогодні в клініку Берна. Він каже, що його експеримент блискуче виправдав себе. Через десять днів, коли він остаточно пересвідчиться в тому, що мій організм пристосувався до нових умов, він оголосить про свій винахід в пресі.
— Я б не раділа цьому, Петер, — озвалася з спальні Евеліна.
— О, ти завжди була надто скромною.
Евеліна вийшла з сусідньої кімнати і зупинилася на порозі, спершись головою об одвірок. Струнка, з пишним хвилястим волоссям, що, підливаючись щирим золотом в променях вечірнього сонця, вільно спадало їй на спину й на плечі, вона нагадувала казкову німфу. Цей ефект ще посилювався ніжним серпанковим платтям, яке відтіняло злегка округлі форми її тіла.
— А ти не подумав про те, що механічне серце зробить тебе…
Петер легким жестом правої руки зробив у повітрі коло.
— Воно зробить мене першою людиною світу. Так, так, Еве, мені сказав сьогодні Берн, що механічне серце практично робить людину безсмертною, принаймні, дуже довговічною…
Владний тон Петера примусив Евеліну здригнутись, немов на неї повіяло крижаним холодом. Вона мимоволі зробила крок назад, до себе в спальню.
— Чого ж ти? — здивувався Петер. — Скажи, чому це не подобається тобі?
Знову якийсь внутрішній голос наказав Евеліні: повернись, повернись до нього!
— Я боюся, що ти станеш… ти будеш… — вона вагалася, не зважуючись на слово, — тебе будуть рекламувати, як вдалий механізм, як модель….
Петер підійшов до неї і міцно обняв її. Ніжні груди Евеліни притиснулись до грубої бинтової пов’язки під Петеровою сорочкою.