96464.fb2
Містер Крайфорд, професор Кеннетікутського університету і почесний член багатьох академій, кинувся на оторопілого Гавриловича, немов голодна мангуста, яку нарешті впустили у клітку до сонної змії. Професор вихопив з рота Гавриловича люльку і, поки той розгублено струшував з своєї бороди іскристий попіл, закричав, змішуючи в гніві три мови:
— Pipe, it’s my pipe!
— Oh, diablo, es una pipa mia!
— Meine Pfeife! Geben sie mir meine Pfeife!
He поспішайте осуджувати професора. А втім, навряд чи хтось зможе це зробити, якщо подивиться на все, що трапилось, його очима. Але давайте по порядку.
Містер Крайфорд, крім своєї рідної — англійської,— знав німецьку, французьку та іспанську мови. Розмовляв шведською, португальською, голландською, при нагоді міг підтримати бесіду, щоправда не жваву, з китайцем і не розгубився, коли б довелося опинитися в Токіо без словника.
Але російської мови професор не знав. Правда, років двадцять тому, коли з’явилися капітальні праці академіка Кравцова з палеонтології, він намагався вивчити і цю мову. Та з того часу професор пам’ятав лише два слова: «спасиба», «товарич». Хороше російське привітання «ісполати, добро пожаловать», він вивчив за обставин, про які йтиметься далі.
Ось чому, вирушаючи до Радянського Союзу, містер Крайфорд узяв з собою перекладача Глена Уеллера. Свою помилку професор зрозумів уже в літаку, де Уеллер, надудлившись віскі, чіплявся до пасажирів, шукаючи серед них родичів. Але остаточно професор оцінив свого супутника тільки в Києві. Мандрівники ступили на українську землю в 10.30. А вже опівдні Уеллер ввійшов у тісний контакт з горілкою з перцем. Від цього напою перекладач третю добу був п’яний як чіп.
Професорові Крайфорду довелося навмання тинятися містом. Проте одійти від готелю далі як на два квартали він не наважувався. Просити перекладача в дирекції «Інтуристу» не хотів.
У Радянський Союз містера Крайфорда привели справи, і, треба сказати, справи неабиякі. Професор був відомий не менш як чверті населення своєї країни. Але мало хто знав його як видатного палеонтолога. Для всіх Крайфорд був власником унікальної колекції курильних люльок.
Збиранню люльок містер Крайфорд присвячував лише один місяць на рік. В останні одинадцять нічого не могло відірвати його від палеонтології. Та наукові праці професора друкувалися в журналі, весь тираж якого міг вміститися у черепі мамонта. А от про колекцію містера Крайфорда щомісяця писали не менше двох десятків журналів, які читала вся Америка.
Що й казати, журналістам було на чому заробити. Ось уже двадцять років професор вів азартну і вперту боротьбу з своїм основним конкурентом — мільйонером Ламмом. І хоч у Ламма було 2240 люльок, а в містера Крайфорда тільки 1990, жоден хлопчисько не сумнівався, за ким лишається першість. Адже мільйонер не мав і десятої частинки тих унікумів, якими славилася колекція Крайфорда! Прикрасою її була молоканська люлька. Важко сказати, що примусило якогось молоканина (а молокани, як відомо, не вживали тютюну — цього «пекельного зілля») взятися за різьблення люльки. Але тільки слов’янська наполегливість в поєднанні з незбагненним художнім смаком могли створити такий шедевр.
Проїжджаючи одного разу по західних штатах, містер Крайфорд через аварію автомобіля змушений був попросити притулку у хатині, що примостилася край дороги. Хатина належала молоканинові, батьки якого переселилися сюди з Росії ще за часів царату. Саме тут професор і побачив майбутню прикрасу своєї колекції. Господарі не тільки відмовилися взяти гроші, але щиро запрошували містера Крайфорда приїздити до них ще. При цьому вони повторювали слова, які професор мимоволі вивчив і сподівався вжити в Росії.
Молоканською люлькою професор дорожив ще й тому, що вона була засобом постійного приниження вискочки Ламма. Професор якось побився об заклад з мільйонером, що його майстри не зуміють за десятиденний строк скопіювати тонке різьблення цього шедевра.
Заклад було обставлено з великою помпою. Передача люльки відбувалася при яскравому світлі юпітерів та безперервних спалахах фотоблітців, що злилися в суцільне сяйво.
А повертав Ламм люльку в напівтемному кабінеті Крайфорда, здригаючись при думці, що його можуть вистежити всюдисущі репортери. Схвильованим голосом мільйонер вигукнув:
— Б’юся об заклад на тричі більшу суму, що цю кляту люльку не скопіює сам Вельзевул!
їдучи в Росію, професор сподівався знайти в цій країні ще кращі зразки. Люльку Крайфорд узяв з собою. Хоч Ламм і ходив щонеділі до протестантської церкви, але у відсутність професора міг організувати викрадення люльки без особливих докорів совісті. А можливо, професор узяв з собою люльку зовсім не тому? Можливо, в цьому була якась частка марнославства, хтозна? Адже люлька й справді була чудова!
Отак і ходив по Києву містер Крайфорд, пахкаючи своєю розкішною люлькою. Неробство починало пригнічувати. І не дивно, що містер Крайфорд зрадів, коли черговий по готелю подзвонив до нього в номер і повідомив, що два співробітники Академії наук просять професора прийняти їх у дуже важливій справі.
Крайфорд швидко затягнув до сусідньої кімнати Уеллера, безцеремонно приглушив буйне хропіння перекладача подушкою і став чекати на відвідувачів.
За кілька хвилин у двері постукали. Містер Крайфорд підвівся і, прямуючи назустріч гостям, урочисто промовив:
— Ісполати, добро пожаловать!
Гості здивовано перезирнулися.
— Дякую… — відповів відвідувач, стримуючи посмішку. Потім відрекомендував себе і свою супутницю: — Кандидат наук Крищук. Асистентка Рилова.
— Ми просимо вибачення, професоре, що порушуємо ваш спокій, — почав Крищук. — Але справа в тому, що нашому інституту астрохімії терміново потрібна консультація палеонтолога. Так склалися обставини, що всі співробітники палеонтологічного інституту виїхали у далекі експедиції. І коли ми довідалися про ваш приїзд, то одразу вирішили звернутися до вас по допомогу. Повторюю, справа дуже термінова.
— Вперше чую, щоб до палеонтолога зверталися ніби до лікаря, — відповів професор. — Мабуть, сталося непорозуміння. Коли я не помиляюся, ви назвали ваш інститут астрохімічним. Ніколи не чув про таку науку, але твердо переконаний, що не маю ніякого відношення ні до хімії, ні до астрономії. Я, панове, па-ле-он-толог!
— Саме тому ви й потрібні нам, — втрутилась у розмову Рилова.
— Якщо так… Я до ваших послуг, — промовив Крайфорд, знизуючи плечима. — Ні, ні, не дякуйте, це я повинен вам бути вдячний, що проведу кілька годин у товаристві такої чарівної співрозмовниці!
За двадцять хвилин вони під’їжджали до будинку інституту. Машина зупинилась. Відчинилася хвіртка, до машини повагом попрямував охоронець Гаврилович.
— Терпець, терпець, — кректав він.
Угледівши в машині незнайомого, Гаврилович суворо спитав:
— Кого везете?
— Це наш гість, містер Крайфорд, — відповів Крищук.
— А, містер-твістер, пани-добродії, — невдоволено замурмотів Гаврилович, розчиняючи ворота.
— What’s «містери-твістери»? — поцікавився професор.
— Це… це… — запнулася Рилова, — те саме, що й «сеньйор», «мсьє».
— А, товарич, — зметикував містер Крайфорд і, коли машина рушила, схвально підморгнув Гавриловичу, вигукнув. — Спасіба!
Якби професор кілька секунд тому не прочитав на фронтоні будинку «Інститут астрохімії», то, увійшовши разом із своїми супутниками до великого приміщення на другому поверсі, заприсягся, що знаходиться у цеху якогось заводу.
В залі стояли звичайнісінькі верстати, навколо яких метушилися люди в комбінезонах. Від гуркоту моторів було шумно. Проте цей шум перекривали звуки, що линули з невидимого гучномовця.
— Дмитрику, — благав з репродуктора жіночий голос, — титану лишилося на п’ять хвилин. Де твоя совість?
— Дмитре Петровичу, — негайно підключився м’який баритон, — я просив би вас швидше рухатися, кінчається вуглець.
Та, мабуть, у цьому залі професорові нічого було робити, бо Крищук попросив його пройти далі. Відчинилися двері, і професор, нарешті, потрапив в затишний кабінет, з широким диваном, м’якими кріслами і примхливо вигнутими настільними лампами. Тут можна було розмовляти спокійно.
Але Крищук мовчки натиснув якусь кнопку, й одразу співробітниця — виявилось, що це була Рилова, вже переодягнена в інститутський комбінезон, — принесла невеличкий пакунок. Крищук вийняв з нього кілька фотографій і передав їх професорові. Містер Крайфорд зрозумів, що це й є предмет його консультації і не вагаючись почав роздивлятися знімки. Та його витримки вистачило ненадовго.
— Хай йому біс! — вигукнув професор. — Де ви дістали такий чудовий екземпляр гомілкової кістки індрикотерія? А втім, заждіть… Чи індрикотерій це? Вони ж мали зовсім інший тип зчленування… А, з другого боку, загальний вигляд… — думав уголос професор. — Дивна річ! Панове, це безсумнівно новий вид! Яка кістка! Як збереглася!.. Стривайте, а розміри? — схаменувся він.
Крищук вказав професорові на масштаб, поданий унизу знімка.
— Що? — скрикнув Крайфорд. — Два з половиною метри? Це маяччя, не кажіть мені нічого. Шістдесят сантиметрів, чуєте, шістдесят — і не більше! Адже при таких розмірах гомілкової сам індрикотерій чи схожа на нього тварина була б завбільшки тридцять метрів. Це неймовірно!..
— Але на індрикотерія це все-таки скидається? — з незрозумілою багатозначністю спитав Крищук.
— Не кажіть мені цього слова… «Індрикотерій!» — гнівно закричав професор. — Це нісенітниця… цього не може бути!..
— Тоді, — розвів руками Крищук, — ходімо далі.