— Ну, показуйте ваше чудо!
Нове приміщення було таке ж велике, як перше, що його професор охрестив у думці «машинним залом». Тільки тут усе блищало. Білим було геть усе: стіни, стеля, підлога, чудернацькі механізми посеред зали, простирадло, що вкривало якийсь предмет на білому столі.
Зліва біля стіни, перед екраном телевізора, стояв огрядний чоловік у майці і, витираючи спітнілий лоб, бубонів у мікрофон:
— От, удружив ти мені, Дмитрику, спасибі. У найцікавішому місці припинили дослід. І все через фосфор. Тобі скажуть спасибі всі. Я скажу, скаже і Крищук.
— Кому це він так старанно дякує? — поцікавився містер Крайфорд, почувши знайоме слово.
— Це так… — ухилився од відповіді Крищук, показуючи на стіл. — Прошу, професоре.
Рилова зняла простирадло, і професор побачив велику скляну посудину, де лежала саме та кістка, зображення якої він кілька хвилин тому роздивлявся на фотознімку. Розмір її, справді, був не менше двох з половиною метрів.
— Боже мій! — благоговійно промовив містер Крайфорд. Витягнувши, мов гусак, шию, він почав обережно підходити до експоната. За два кроки від нього професор обернувся і мало не простогнав: — Але ж це неможливо, панове!
Потім він стрибнув уперед і нахилився над столом. Коли через дві хвилини Крайфорд підвів голову, він був блідий, але дуже спокійний, та присутні добре розуміли, чого вартий професорові цей спокій.
— Панове, — тихо почав Крайфорд, — я вважаю, що ця містифікація не витримує критики навіть як жарт.
— Дозвольте, професоре… — спробував зупинити його Крищук.
— Так, навіть як жарт… Я б не поважав себе, коли б дозволив прийняти од вас вибачення. Покажіть, де тут вихід.
— Шановний професоре, я, на жаль, не маю часу вам пояснювати, але, повірте, це справжня кістка, найсправжнісінька…
— Справжня?!! — зарепетував раптом Крайфорд. — І це м’ясо на кістці теж справжнє?! І залишки шкіри?.. І сліди крові? Вони теж справжні? Ви запевнятимете тепер. що це не муляж?
— Містер Крайфорд, — втрутилася Рилова, — ми ж не казали вам, що йдеться про викопну тварину.
— Мабуть, міледі хоче переконати мене, що це страхіття зловили на околицях Києва чи, може, виростили його тут, у вашому розкішному парку? — саркастично зауважив Крайфорд.
Але тут витримка зрадила його, і, голосно вигукнувши: — До дідька! — професор вибіг із зали, кинувся східцями вниз, обриваючи на ходу зав’язки халата.
Коли Крищук і його співробітники вискочили у двір, машина з професором уже зникла за воротами.
Дорогою професор лаявся усіма мовами, які він тільки знав.
Проте найгірше чекало його попереду. Виходячи біля готелю з машини, професор поліз у кишеню, і… рука його відчула пустоту. Містер Крайфорд кілька секунд стояв нерухомо, потім кинувся до машини. Люльки не було! Гордість, його красу унікальної колекції загублено!
Професор пригадав, що востаннє тримав люльку, розмовляючи з Крищуком, потім сунув у кишеню халата. А халат лишився в інституті. Містер Крайфорд хоч і не знав російської мови, але так виразно пояснював шоферові необхідність негайно повернутися до інституту, що той зрозумів.
Коли машина знову зупинилася біля воріт інституту, професор, важко дихаючи, підбіг до хвіртки і постукав— ні, затарабанив — у вікно. Хвіртку відчинив незворушний Гаврилович, його обличчя сяяло, над головою клубочився димок, а в роті він тримав… люльку містера Крайфорда!
Ось тут і відбулася та сцена, з якої ми почали нашу розповідь. Вихопивши люльку з рота спантеличеного сторожа, містер Крайфорд почав лаяти «невихованого» Гавриловича, який осмілився скористатися чужою річчю.
Зопалу професор не помітив, як на його голос вибігли співробітники інституту. Вони здивовано слухали гнівні тиради містера Крайфорда, не розуміючи, що могло його посварити з лагідним і ввічливим стариком. Коли обурення Крайфорда досягло кульмінаційної точки, один з співробітників підійшов до професора і поцікавився, у чому справа. Містер Крайфорд різко обернувся і… О боже!
В роті у цього чоловіка стирчала люлька, яку Крайфорд кілька хвилин тому відвоював у Гавриловича і тепер гарячково стискував у руці. Ось трохи перекошений мундштук, а ось і подряпина.
Професор безпорадно озирнувся, ніби питаючи у присутніх, що ж це робиться? В цю мить він майже з радістю помітив Крищука, який поспішав до місця події. Крищук біг, важко дихаючи, і навіть витяг з рота свою люльку. Коли він підійшов ближче, містер Крайфорд побачив, так, так, таку ж саму люльку — з кривим мундштуком і подряпиною, з тонкою різьбою молоканського умільця.
Професор тихо зойкнув і сів на землю. Крищук помітив, як безпорадно він переводив погляд з однієї люльки на іншу, і зрозумів усе. Він допоміг містерові Крайфорду підвестись і обережно посадив його в автомобіль.
— Вибачте, професоре, але ви забули люльку, а вона така чудова, що я не міг стриматися від спокуси і зробив кілька таких зразків для себе і своїх колег. Що ж до вашої люльки, то ось вона. — 3 цими словами Крищук витяг з кишені ще одну люльку і передав її містерові Крайфорду.
Цього разу професора приводили до пам’яті трохи довше, ніж вперше. Він промовив, заспокоївшись:
— Ради бога, скажіть мені, як вам пощастило за якихось сорок хвилин відтворити з такою дивовижною точністю, ще й у кількох екземплярах, мою люльку? І ради всього святого, скажіть, яка з чотирьох люльок моя — тепер я й сам не доберу.
— Сорок хвилин? — перепитав Крищук. — Ну, це було б забагато для такого елементарного об’єкта. Сім секунд, усього сім секунд, професоре. Що ж до того, яка з цих люльок ваша, то вам цього тепер ніхто не скаже. Проте, професоре, ви так і не закінчили своєї консультації. Ми не дістали відповіді на питання, що цікавить нас.
— Я до ваших послуг, — прошепотів містер Крайфорд і подивився на співрозмовника поглядом, у якому неважко було прочитати: «Скажіть мені, як усе це пояснити?..»
Прямуючи до будинку інституту, містер Крайфорд обережно тримав усі чотири екземпляри молоканської люльки, міркуючи, яка була б сенсація в його країні, якби він привіз додому всі екземпляри цієї унікальної речі. Ці думки заспокоїли його настільки, що до нього знову повернулася здатність вслухуватись у слова співрозмовника.
— Ви так швидко покинули нас, — казав Крищук, — що ми навіть не змогли пояснити, над чим працює наш інститут і в якому напрямі провадяться експерименти. Я не підозрював, що це може викликати такий подив. Адже це звичайне хімічне моделювання.
— Я не зрозумів би, що це означає, навіть у спокійнішу хвилину, — меланхолійно зауважив містер Крайфорд. — Проте дорого дав би, щоб дізнатися, що то за штука — «хімічне моделювання».
— Саме про це я й хочу вести розмову. Але, може, професоре, нам краще ввійти у будинок?
— Гаразд.
— Суть хімічного моделювання, — ще по дорозі почав пояснювати Крищук, — нескладна. Ми сконструювали установку, яка дає змогу автоматично провадити рентгеноструктурний аналіз будь-якого предмета, незалежно від його розмірів, форми, хімічного складу. Ви, звичайно, знаєте основи рентгеноструктурного аналізу, містер Крайфорд?
— Мабуть, знаю, — непевно відповів професор. — Адже мене кілька разів просвічували рентгенівським промінням.
— Ну, то зовсім інша справа. Рентгеноструктурний аналіз дає змогу визначити просторове взаємне розташування атомів у молекулі, в кристалі.
— Можливо, — погодився містер Крайфорд. — Але наша наука далека від фізики й хімії, тому більшу частину ваших пояснень мені доведеться приймати на віру. Але тепер я беззастережно вірю вам, — поспішно додав він.
— Установку ми з’єднали з лічильно-розв’язувальною машиною останнього випуску. Комбінація цих двох установок дала нам прилад, який допомагає одержати повну просторову картину будь-якого предмета. Цей прилад за кілька десятків секунд, а в найскладніших випадках за кілька хвилин дає вичерпну відповідь на те, які атоми входять до складу певного предмета, скільки їх, до яких елементів вони належать, у якій послідовності з’єднані один з одним.
— Абсолютно зрозуміло! — захоплено вигукнув містер Крайфорд. — Але як ви відтворюєте ці предмети?
— На установці, ідею якої запропонувала наша лабораторія. Товаришка Рилова розробила конструкцію синтезатора — прилада, який за даними рентгеноструктурного аналізу «синтезує» досліджуваний предмет у будь-якій кількості зразків. Рентгеноструктурна установка надсилає «команди» синтезатору, а той слухняно виконує їх: відбирає відповідну кількість необхідних хімічних елементів і здійснює їх хімічну взаємодію. Нам лишається тільки поставляти у синтезатор хімічно чисті елементи.
— Дозвольте, — почав було професор. — Адже це… — та, глянувши на люльки, які він усе ще міцно тримав у руці, замовк.
— Так от, — вів далі Крищук, — цей прилад допомагає нам у астрохімічних дослідженнях, які проводяться у нас в інституті.
— Оу, — зрадів професор, — я все зрозумів: ви збираєтеся закидати ці прилади на Місяць і досліджувати його за їхньою допомогою!
— Що ви, містер Крайфорд, — здивувалась Рилова, — це ми зробили ще три роки тому. Тепер ми вже закінчуємо складання геологічної карти місячної поверхні.
— Бачите, — зніяковів Крайфорд, — заняття палеонтологією не дозволяють мені… До того ж наші газети про це не писали. Але стривайте! — раптом вигукнув він. — Звідки все-таки цей індрикотерій?