Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають. Саме тоді вони нарешті вилущують із себе яку-небудь не відому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Ти міг із жінкою прожити хоч і сорок років, але як тільки настає та хвиля, коли вона каже, що йде від тебе, ти дізнаєшся про себе щось таке, чого ніколи й на гадку не спливало, і це, між іншим, може бути якась абсолютна дурниця, повне ніщо, пшик, котрий у будь-який інший момент міг би викликати тільки дикий регіт, але не тоді, не в той момент, коли вона це тобі кидає на прощання. І головне, що кидає! Таке, на що хочеться тільки ошелешено розсміятися. Як? Через таку дурню? Так, власне через неї. Тоді це звучить як вирок, як остаточний засуд, що забивається тобі цвяхом у чоло, в самий центр чола, ось сюди між бровами, і ти мусиш звідтоді носити цей цвях посеред чола, доторкатися до нього і думати, думати, що ж це насправді означало і що дійсно за цим стоїть.
Від кожної панни, з якою був близьким, я дізнавався про себе щось нове. І, власне, тоді, коли ми розходилися. Можливо, хтось назве це мазохізмом, але, коли я хотів панну покинути, то ніколи їй цього не казав. Я взагалі не зміг би зліпити докупи таких слів, як: «Вибач мені, але я покохав іншу», чи «Між нами все скінчено. Давай розійдемося». Я з подивом вислуховував від декого зі своїх друзів розповіді про ті дивовижні сцени, які вони розігрували перед паннами, яких кидали. Дехто навіть влаштовував прощальну вечерю, яка закінчувалася знову ж таки прощальними любощами. О ні, це не для мене. Я робив простіше. Мається на увазі простіше для мене, а не для панни, бо якраз їй усе це не було просто. Я робив так, аби вона мене покинула. Я починав грати роль негідника, це не проста роль, якщо ти в душі все ж таки не негідник, але хочеш вийти сухим із води, тобі не хочеться переживати якісь сцени, з’ясовувати стосунки, може, навіть заробити ляпаса. Усе, що тобі хочеться — це аби панна послала тебе подалі, і що коротшою виявиться фраза, то краще для тебе. Але в дійсності ніколи не виходило коротко. Завше це тривало довго. З вини панни. Зайве й казати, що від ляпасів по писку я так ніколи й не убезпечився. Нарешті збагнувши, з яким негідником вона мала справу, панна вибухала нестримним водограєм звинувачень, які відкривали для мене настільки дивовижні грані мого «я», що неможливо було второпати тільки одне: а навіщо ж ти, голубонько, з такою потворою стільки часу воловодилася?
І знаєте що? Нема жодного сенсу ставити розлюченій панні подібне запитання. Відповідь завше звучатиме так: «Я думала, що зможу зробити тебе кращим!»
Чи може бути в стосунках двох людей бажання шляхетніше, аніж зробити когось кращим? У мить звучання цього святого наміру вступають фанфари, флейти і тромбони, у таку мить хочеться обняти панну за коліна, цілувати її мешти і прохати: «Ну, спробуй ще, зроби мене кращим!» Але ні, якщо ти серйозно націлився її покинути, не розслабляйся, бо все це фікція, ніхто насправді нікого кращим не зробить. Ліпити можна з глини, але не з піску. Ти залишатимешся таким самим, як і при першій зустрічі; єдине, чого можна ще від тебе сподіватися, що колись ти таки пристосуєшся до панни, будеш намагатися позбутися звичок, які її дратують, але тільки на той період, коли вона перебуває поруч. Авжеж, ти в принципі можеш стати таким, яким тебе прагне панна, але якщо вона для тебе не є даром небес, і ти до неї відчуваєш суто фізичний потяг, і цікавить тебе лише її дупа, тобі просто начхати на всі умовності, ти такий, яким ти є насправді: неуважний, неточний, невірний, невдячний, непорядний, неврівноважений, невихова-ний, брехливий, нахабний, відлюдкуватий, самовпевнений, безсоромний...
Головне тут — не розкисати і не сприймати ці звинувачення серйозно. Інакше і справді може закрастися підла думка дозволити порятувати себе, віддатися перевихованню і, на крилах кохання постійно удосконалюючись, ставати зразковим, ставати ідеальним, а інколи, вийшовши на балкон, прислухатися до шелесту крил за спиною.
Звичайно, мій спосіб покидання панни комусь видасться дещо затяжним, адже процес ставання негідником не може тривати лічені години, а все ж таки дні й тижні, а проте мені таланило з паннами, чомусь доля мені постійно дарувала вибухових істеричок, готових тобі у будь-який зручний момент видряпати очі, вирвати жмут волосся, ошпарити окропом чи пошматувати рукописи. Саме рукописи і книги чомусь викликають у них, очевидно, тривалий час тамовану лють, адже тільки література й стояла на перепоні повного заволодіння мною. Усвідомлення того, що є щось для мене важливіше й цінніше за їхню піхву, дупу, перса, кохаюче серце, за їхні вуста із краплями сперми, за котячі пестощі й навіть за кнедлі зі сливками, викликає у них агресію, спрямовану саме на те найцінніше і найдорожче, чим живе письменник, і тоді у хвилини істерики вони хапають папери і рвуть, розкидаючи на всі боки клапті твоєї писанини, наступають ногами на одну половину книги, а другу з диким криком шарпають угору (і де тільки міць така в них береться?), в екстазі вони готові допомогти собі й зубами, і ось уже злітає в повітря сплюндрований Бодлер, а за ним — Рільке, а за Рільке — Свідзинський, а ти, мов очманілий, намагаєшся врятувати оте своє найдорожче і в безвиході мусиш таки вдатися до сили, скрутити їй руки, повалити на підлогу, задерти халата і, розірвавши майточки з такою самою люттю, як вона перед тим дерла Райнера-Марію Рільке, трахнути її, всю в сльозах, ридаючу, завиваючу, стогнучу, конаючу, на очах сплюндрованих Шарля, Райнера-Марії і Володимира.
Авжеж, з істеричками, які люблять випити і закурити, значно легше розходитись. Вивести їх із рівноваги — раз плюнути. Досить відмовитися зробити щось таке, що ти досі виконував без зайвих слів, і до того ж назвати причину відмови таку ліву, щоб це аж різало вуха. Ну, наприклад, якщо ти їй постійно готував каву, а одного разу на її прохання буркнув: «Сама собі приготуй — я зайнятий», то будь певен, що тієї ж таки миті тобі слід різко нахилитися, інакше горнятко розтрощиться простісінько на твоєму чолі. Така сама реакція чекає і після негативної відповіді на запитання: «Ти мене проведеш?» Тоді летить у кращому випадку в голову капець, а в гіршому — мешт.
Не знаю, як інші, але коли я вислуховую від коханої безпідставні звинувачення, то відчуваю образу, смуток і розпач, а ще — абсолютну безпорадність, оскільки не годен відповісти таким самим вражаючим фонтаном слів. Слова сиплються так, мовби шпурляли їх мені в обличчя не по одному, а цілими жменями, вони обпікають мене і засліплюють, забивають вуста і перекривають повітря, і якщо в першу хвилину в мене ще проявляються якісь несміливі спроби захиститися, сховатися за якісь свої слова, може, і не такі гострі й болючі, то вже в наступну — я несподівано для себе починаю відчувати на душі легкий осад відповідальності, а за мить я вже просто не можу доводити, що ні в чому не винен, мені починає здаватися, що ці звинувачення цілком справедливі й мене ображають не даремно, а таки заслужено. І ось я вже розрізняю у тих словах нотку поблажливості — авжеж, мені залишають маленьку кватирку відчиненою, зовсім маленьку, але я можу скористатися цією великодушністю і влетіти в неї, склавши руки смиренно на грудях і проказуючи: «Пробач! Пробач!» Однак я цього ніколи не робив, оскільки все йшло за планом. І тільки цей нічний дзвінок не був за планом. Він ошелешив мене своєю раптовістю.
2
А все ж почалося зовсім невинно і зовсім не з того, що мені довелося почути, яка я свиня. Спочатку моя дружина зібралася до Америки на якесь ліве запрошення влаштовувати таку ж ліву виставку своїх картин. Попрощалися ми з палкими обіймами і ледь не зі сльозами на очах, вона не приховувала, що збирається там затриматися, знайти роботу і переконувала мене, щоб я їхав за нею, оскільки у мене було запрошення до Канади. Я сприймав це несерйозно: жити в Америці мене б змусило хіба повернення совєтської влади в Україні.
Останній живий спогад про неї — повітряний поцілунок. Але після цього настала якась дивна ситуація: вона пропала, і я півроку не мав від неї жодної вістки. Окрім однієї — ліве запрошення виявилося настільки лівим, що її ніхто не зустрів, ледве відшукала якогось знайомого художника і поселилася в його майстерні, де спала просто на столі. Цю невтішну новину передала мені одна пані, яка саме повернулася з Америки, її батьки, звичайно, отримували від неї листи, але мені казали, що не мають жодної вістки. І лише тепер вона зателефонувала мені й сповістила, що мусимо розлучитися. І тут, власне, я почув про себе те, про що ніколи не здогадувався: я зеленого поняття не мав, що я бабій, що волочуся за кожною спідницею, що переспав з усіма її колєжанками і хтозна, чи не грав також її маму, але ось нарешті я можу влаштувати собі ідилію з... Тут вона перерахувала з півдесятка колєжанок, котрих я не тільки грав, але й мріяв пошлюбити. Водоспад безглуздя вилився на мою голову так несподівано, що я не знайшов жодного аргументу, аби його зруйнувати, я захлинувся нісенітницями, як захлинається риба повітрям, а що на фонтан її звинувачень я спромігся тільки щось невиразне булькати, то й вона не намагалася мене вислухати, а торохтіла й торохтіла, мов автомат, викидаючи з себе сто слів за секунду. Тому й не дивно, що пізніше я не зміг пригадати і десятої частини з того, що влетіло у мої вуха.
З того, що все ж таки запам’яталося, поставала дуже неприваблива картина. Потворам, таким, як я, просто не місце на землі. Нічого святого! Жодної надії на виправлення. Я граю все, що рухається на двох ногах протилежної статі. Я монстр! Маніяк! Вампір! Я висмоктую енергію, п’ю кров і втішаюся чужими муками.
Після цього відбулося ще кілька телефонних розмов, так само знервованих, похапцем, вона атакувала, я захищався, не знаючи, що її атакування уже не мали жодного сенсу, вона просто шукала сама для себе виправдання, бо в той час, як я продовжував жити сам, вона уже знайшла затишне гніздечко і мешкала із зубним лікарем під Нью-Йорком. Дізнавшись про це, я відчув, як важка зимна крига сповзає мені з грудей і вільніше стає дихати. Я втомився боротися і збагнув: усе, чого я тепер потребую, — це, власне, перетворитися на того, за кого вона мене мала: на маніяка і вампіра. А для чистоти експерименту переконати себе, що її не було ніколи.
РОЗДІЛ другий
Щойно настала весна, як разом із розквітлими вишнями розквітла в душі моїй незборима спрага кохання. Наступного дня після нашого розлучення я сів за свій безмежний письмовий стіл із рішучим наміром завершити «Мальву Ланду», яка в мені нуртувала і пінилася, рвучись назовні, а я все ніяк не мав сил глянути спокійними очима на чистий білий папір, бо це мов зазираєш у безодню — голова починає крутитися, і якась сила тягне тебе туди, углиб, де важкі темні хвилі буцаються з приреченістю гладіаторів. На моєму письмовому столі, який насправді складається з двох письмових столів по краях і широкої дошки між ними, на моєму чотириметровому столі вже чекали дбайливо розставлені стоси з книгами й паперами, кожен з яких стосувався окремого проекту. Якби я мав змогу розмістити в своїй хаті кілометрового стола, я б і його засипав паперами та книгами. Це справжня розкіш — працювати за таким довжелезним столом, а ще краще круглим, тобто кільцеподібним, де ти, як планета Сатурн, посередині. Я тоді ще не користувався комп’ютером і писав чорнилом (кулькових ручок терпіти не міг, вони мені здавалися гидкими), тож я писав авторучкою на довгих сувоях гарного білого паперу, вимальовуючи на полях коників, дерева, якісь пагорби і всіляку чортівню, коли думка забуксовувала, а я ніяк не міг зрушити з місця.
Яскраво світило сонце, з вікна виднілося зелене пасовисько, а за ним — темінь лісу, попід лісом бігали діти, дрімали
корови, біліли гуси. Чудовий квітневий день для писання, але спочатку я таки намалював на папері пагорби з вітряками та вузенькою дорогою, що звивалася поміж ними і зникала на обрії. Що там, за обрієм? Так раптом забаглося побігти тією дорогою, наче дітвак, вибігти на самий вершечок найвищого пагорба і подивитися вдалину — які незвідані краї, які дива там приховані від мого ока?
«Що далі вони заглиблювалися в сад, то чимраз більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, ви-гойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли, — виводила моя рука на папері. — Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним, а погляд одразу плавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп’янілого від спеки листя. Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстазу, в якому воно ледь не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б’є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з’яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гейші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати й солодко постогнувати...
Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті й какаові папужки — орхідейські євнухи... Тирликає, мов божевільна, руда таран-тохля, аж її довге пір’я, наче строкаті френзлі, стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс був насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше, звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсібіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку.. .»<sup>1</sup>
Собачий гавкіт, зненацька зародившись з одного боку вулиці, поволі покотився на інший, а щораз наближаючись і наближаючись, вирвав мене із замріяного стану. Появу незнайомої людини на нашій вулиці мешканці звикли визначати за гавкотом псів: ось він зароджується десь удалині й починає наростати, ось він гучнішає й гучнішає, і якась нестримна сила змушує тебе визирнути у вікно й поцікавитися, хто ж там чимчикує. Ця звичка дуже швидко прищепилася й мені, тому й цього разу, визирнувши у вікно, я окинув поглядом вулицю і побачив високу дівчину з каштановим волоссям та довгими ногами, вона проходила, роззираючись, мовби шукала чийсь будинок, а в руці тримала книгу. Книга була товста. Книга була не моя. Я завмер і витріщився на неї, мов на дар небес. Я навіть промовив: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» І що ви собі гадаєте? Господь вислухав моє благання. Чесно кажучи, Він завжди уважно їх вислуховує і чинить так, як я попрошу. Інша річ, що з часом я починаю сам собі дивуватися: навіщо я це просив? Але то був не той випадок, ні, я попросив, щоб ця гарна, зваблива дівчина, ця секс-бомба сезону, ця розрада мого серця попрямувала до мене, і я готовий був навіть заради неї покинути сьогоднішнє писання, а вона таки це зробила, вона повернула до моїх воріт!!! А чому? Тому, що того дня я потребував саме її, а не писання.
Я птахом злетів з другого поверху, а в голові промерехтіло безліч варіантів, хто б це міг бути: юна поетеса, яка хоче почути мої судження про свої вірші (і свою дупцю), прихильниця мого таланту, яка хоче живого (дуже живого) спілкування з кумиром, журналістка, що прагне взяти інтерв’ю (і в бузю<sup>2</sup>), американська перекладачка, яка хоче витлумачити англійською «Діви ночі» (і самій на період перекладання перетворитися на діву моїх ночей), студентка, що пише магістерську працю про роль жінки (піхви) у моїй творчості... На бігу я застібав ґудзики, пригладжував волосся, підсмикував штани, дорогою ще встиг встромити пику в дзеркало і розтягнути вуста в чудовій усмішці. Я вискочив на подвір’я так, мовби дістав доброго копняка, а дівчина вже стояла біля воріт і зустрічала мене великою сонячною усмішкою, і очі її були великі й радісні, дівчина була гарна, і вуста її червоніли так звабливо, що я відчув, як серце моє шалено тріпоче і мало що не вирветься із грудей від надміру щастя... Господи! Ти вислухав мене! Ти спрямував її кроки до мене!
І ось, коли я вже тремтячими руками розчахнув хвіртку, щоб впустити це диво, то почув фразу, вимовлену таким урочистим тоном, начеб мене повідомляли, що я став лав-реатом Нобеля, але то не була та фраза, яку свого часу зачув Вільям Фолкнер, пораючись коло гною на своєму обійсті, то була фраза, яка не мала абсолютно нічого спільного з Нобелем. То була фраза, яку можна почути в Галичині безліч разів, але мала вона одну особливість — дивовижно урочистий тон, може, навіть урочистіший за той, яким промовляє до нас священик у церкві:
— СЛАВА!.. ІСУСУ!.. ХРИСТУ!!!
Я вмить отерп і заціпенів, передчуваючи щось недобре, тривожне і загадкове, якийсь зовсім інакший варіант, якого я не врахував, до якого не підготувався, а вона, не даючи мені отямитися, продовжила тим самим театральним тоном:
— Чи замислювалися ви коли-небудь над своїм життям?
Я ледве не звалився з копит, почувши ці слова. Здавалося,
над головою в мене розверзлося небо з громами і блискавками. Я готовий був у цей момент її вбити. Єдине, що її тоді врятувало — Біблія, яку вона притискала до грудей. А може, врятував її дідуган, який несподівано вигулькнув десь із-за кущів і теж почалапав до мене, гугнявлячи:
— ...безліч людей не думає не думає про те що їх чекає чекає безліч людей помиляється ляється щодня і щогодини загрузаючи у гріх усе глибше і глибше і якщо не простягнути їм вчасно руку вони опиняться опиняться в геєні огненній в геєні огненній огненній...
Він тримав у руках якісь чи то баптистські, чи то єговістські журнальчики з простацькими кольоровими ілюстраціями: левами, тиграми і пантерами, які чигають на людські душі, зокрема й мою, — і молов, молов, молов, а геєна огненна уже світилася вдалині й моргала до мене грайливим оком, а дівчина простягала мені Біблію з якоюсь неймовірно доброю і співчутливою усмішкою — так усміхається медсестра до пацієнта перед тим, як дати йому знеболюючий укол. Я люто гримнув хвірткою, аж ворота затряслися і покотилася луна, і, повернувшись до них спиною, стискаючи зубами цілий табун матюків, щоб не випорснули завчасу, повернувся до хати і лише тоді дав волю своїй люті, проказавши слово «блядь» сто сорок вісім разів, а коли заспокоївся, то подумав: а якого ти милого, власне, матюкаєшся? Ти ж отримав те, чого так хотів. Ішла собі дівчина-агітатор вулицею, випантровуючи живу душу, щоб звернутися з віщим словом, настановити на шлях істинний, врятувати від геєни огненної, але вулиця була безлюдна, за такої погоди люди звикли поратися на городах, вона й твоє подвір’я проминула б, якби ти, ти сам не попросив про це Господа, адже це ти мало що не руки заламав, благаючи: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» Господь і послухав, Господь завжди уважно вислуховує всі твої забаганки, ти забажав, щоб дівчина-агітатор прийшла до тебе, вона й прийшла, і тепер усе, що тобі залишається, чемно подякувати Богові, і я подякував: «Дякую Тобі, Господи, що вволив мою волю! І вибач мені, що я не скористався з неї».
Але був, був один такий раз, коли Господь не вислухав мого прохання. Це сталося тоді, коли я попросив у Нього повернути мені мою жінку. Що може бути простіше? Повернути мені моє, правда? Але Господь мене не послухав. Мабуть, мав на те свої причини. І знаєте що? Я вдячний Йому за це. Не минуло й півроку, як я щиро дякував Йому: «Господи, дякую Тобі за те, що не послухав мене, дурного, і не повернув мені мою жінку». Авжеж, Господь знав, що робить, інакше все наступне моє життя перетворилося б на пекло, бо, забігаючи наперед, скажу, що жінка моя, вийшовши заміж удруге за американського зубного лікаря, незабаром зі скандалом розлучилася, пережила пожежу в помешканні й у результаті опинилася в лічниці для божевільних, де провела два роки.
Я знову сів за стіл, перечитав написане і спробував продовжити, але рука на папері вперто виводила якісь малімо-ни, сплетіння ліан, джунглі Бірми, рука не в змозі була написати жодного слова, яке б упало, мов кішка, на чотири лапи і залишилося жити, бо за секунду те слово викреслювалося, а на зміну йому падало інше і теж зникало, і я вже розумів, що того дня мені не вдасться нічого.
Після всього, що сталося, якась сила тягнула мене до міста, я спробував з нею позмагатися, навіть сів у крісло-гой-далку, закинув ноги на стіл, розгорнув Гемінґвея і прочитав два абзаци. На більше мене не вистачило, я вбрався і рушив світ за очі. Справді, це так і виглядало, бо я не пішов на автобус, а вирішив добиратися пішки, а це сім кілометрів від мого будинку до горішньої Личаківської. Ну й чудово, я люблю думати в русі, не сидячи і не лежачи, а саме чимчикуючи, весь занурившись у свої глибини, і дуже нервуючи, якщо мене хтось із них висмикує, наприклад, запитуючи, котра година, через що я годинника зазвичай носив у кишені. Але дорога з Винників до Львова через ліс — це дорога самотності, ніхто тут тебе не перепинить, не зіб’є з правильних думок. Я прихопив із собою канапки та пляшку домашнього вина. Я йшов лісом, перестрибуючи через потічки, які струменіли в невідомому напрямі, продираючись через густелезні завали сушняку, видряпуючись на пагорби і вихором збігаючи в долини. У лісі мені відразу стало легко, птахи виспівували сонячні пісні, розливаючи довкола хмільну радість життя, ліс п’янив запахом хвої і прілого листя, запахом моху й папороті, ноги м’яко відштовхувалися від землі й самі собою несли мене вперед і вперед, аж поки я несподівано не опинився біля Чортової скелі, якій німецько-мовна львівська поетеса Йозефа Кун присвятила на початку XIX століття велику баладу. Тут я вирішив улаштувати собі маленький пікнік і вмостився на траві зі своїми канапками та вином.
Мандрівка лісом дещо розвіяла смуток, я не бажав думати, як має скластися моє життя надалі, і не думав — я боявся про це думати. Треба вдавати, наче насправді нічого не сталося, просто жити собі на втіху й мати все в дупі. Я ліг і, задерши голову в небо, провів поглядом на захід якусь розкошлану хмарку з великою круглою задницею. Авжеж, велика кругла задниця — ось що мені зараз потрібно, чудовий засіб від смутку. Ви не повірите, але мій прутень навіть піднявся — чи то на цю думку, чи то на ту хмарку, яка що далі плила, то все більше деформувалася, обм’якала й розповзалася — усе як у житті: кожна кругла і тверда дупця з часом обм’якне й розповзеться.
Я допив вино і з повеселілою головою продовжив свою мандрівку. Пройшовши з півкілометра, я почув якийсь тоненький голосок. Прислухався: голосок линув зовсім поруч, я зробив кілька кроків убік і побачив на галявинці дівчинку років дванадцяти, вона, щось наспівуючи, збирала квіти. Дівчинку була в коротенькій спідничці, і, коли нахилялася, я бачив її круглі стегенця і випуклу сідничку. Я дивився на неї і думав: яка вона щаслива, що натрапив на неї у цьому лісі, на безлюдді, саме я, а не хтось інший, хто, можливо б, її зґвалтував. Я дивився на неї і думав: мабуть, я ще не вкрай зіпсований і не настільки голодний, коли не намагаюся її зґвалтувати. Я дивився на неї і думав: а класно було б із такою німфеткою покатулятися у траві. А потім тихенько, намагаючись не шелестіти, позадкував і зник у гущавині, гордий собою.
На Личаківській сів у автобус і, щойно потрапив до центру, як одразу ж відчув велике бажання опинитися вдома. Я навіть зупинився і замислився, чого насправді хочу: іти в редакцію «Поступу» чи сидіти у кріслі-гойдалці й... ну, власне, що... читати, писати чи забивати собі голову різними гнітючими думками, щоб врешті-решт напитися і вимкнутися? Все ж таки я подався до редакції і критичним оком обстежив усі присутні сіднички, але тієї, з котрою б я прагнув пережити нове велике кохання, не побачив, тобто були панночки, з якими я б радо втамував свою хіть, такий, знаєте, короткий перепихончик — дві-три пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Але я знав, що вони на це не підуть, а заводити новий роман я не мав бажання, а надто ще поки вграю, тусуватися з ними, гаяти час, провадити мудрі бесіди і вдавати, що мені це неймовірно цікаво. Ні-ні, це для мене муки, я не вмію прикидатися аж настільки, я мав змогу в цьому переконатися. Все, більше жодного кохання, жодного прив’язування, пристосування і намагання стати кращим. Я розгорнув свого записника, шукаючи телефони знайомих дівчат. Я ж тепер вільний, подумалося, і можу стрибати у гречку скільки завгодно, я можу чинити все те, в чому мене стільки років підозрювали. І це, мабуть, чудово. Я так захопився цим заняттям, що навіть став виписувати телефони на окрему сторінку, щоб було зручніше обдзвонювати. А чого відкладати? У мене зараз важкий період. Але й у сорок років чоловік усе ще може поміняти у своєму житті. Інша річ, що мало хто на це відважується. Проте я готовий. Мені нема що втрачати.
Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша — в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.
Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднич-ки — то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.
— Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.
Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.
— Я маю до вас справу.
Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?
— Слухаю.
— Але... не тут... може, десь вийдемо?
Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.
—Я хотіла вам сказати, що захоплююся -вашими творами... — Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. — Я хочу показати вам свої пое-е-езії.
зо
Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу — ось де справжня поезія, а не в її торбинці, яку вона зараз розкрила, щоб вийняти грубого зошита (ну що ж, буває, що й геніальні поети записують свої вірші до ось таких зошитів), і почала читати, ледь завиваючи, чим скидалася на Белу Ахмадуліну, і зупинилася лише тоді, коли я, поклавши руку на її коліно, сказав:
— Цього досить, щоб я зрозумів, що ви талант (повна фіґня, жодної надії), ви тонко розумієте поезію (в поезії ти ні бум-бум, ні кукуріку), але іскру вашого таланту (яка там іскра?) треба ще роздмухувати (це все одно, що роздмухувати сухий пісок), треба його плекати (з таким самим успіхом можна плекати пеньок), — моя рука ковзнула трішки вище, здається, її не тільки тримали в підвалі, а ще й обкладали льодом, — я бачу, що з вас виросте цікава поетеса (блядь з тебе виросте!), але вами треба займатися (грати тебе треба, грати і слухати, чи дихаєш!!!).
І коли я вже пальцями ось-ось мав торкнутися її гарячої піпи, коли вже я кінчиками пальців, здавалося, намацав непокірні волосинки, які, мов перші проліски, пробилися крізь (сніжно-білі? блакитні? рожеві? салатові?) майточки, вона раптом шарпнулась, відкинула з гнівом мою руку і зойкнула:
— Перестаньте! Як ви можете?
На її очах з’явилися сльози, я подумав, що це сльози щастя, і пригорнув її. Але помилився: вона рішуче вирвалась і, кинувши на прощання: «Всі ви такі!», зникла за дверима.
Я провів голодними очима її опуклу сідничку, яка до болю нагадувала ту апетитну хмарку над Чортовою скелею, і відчув жахливий смуток, у долонях я ще зберігав ніжну прохолоду її білих пухких стегон, і цього було досить, аби продовжити обдзвонювання знайомих панночок, але подумалося, що два таких тяжких обломи за один день — достатня причина, щоб напитися, і звалив додому.
Вдома я згадав, що крім двох канапок не мав більше нічого в писку, але голоду не відчував, проте змусив себе з’їсти шматочок сиру, а потім піднявся в кабінет, упав у крісло-гойдалку й дозволив сутінкам поволі затоплювати себе. Світла я не вмикав, бо й так не збирався читати, але увімкнув музику, націдив із бутля вина й повільно цмулив, ліниво погойдуючись. Випиваючи пляшку доброго домашнього вина, я мовби підкоряюся йому, а воно, вливаючись у мене, відразу б’є в голову, запаморочує, відволікає, вино — найкращий співрозмовник, який вибовкує мені всі свої таємниці, смакує мене, я навіть відчуваю, як вино катуляє мене на своєму язику, перш ніж ковтнути, крапля за краплею я переливаюся в нього і думаю, думаю, а думки мої в міру випитого стають щораз світлішими й світлішими, врешті на високій хвилі щастя я засинаю, хоча вранці чекає мене болісне виринання зі сну й намагання змусити себе бодай щось робити. Замолоду з таких ситуацій виходиш значно легше, але коли тобі сорок, то почуваєшся, як фікус, якого несподівано виставили взимку на балкон.
2
З дитинства я звик до того, що найзатишнішою умовою мого існування є тиша й тінь, мені навіть пишеться значно краще, коли світло не надто яскраве. Бувало, що вдень я навіть зашторював вікна, і, коли я отак нагло втратив і тишу, і затінок водночас, то хоч-не-хоч, а запанікував. Від часу першого дзвінка з Америки мене стали переслідувати безглузді в своїй одноманітності сни, які доводилося щоранку струшувати з себе, мов пожовкле листя, я скидався на дерево, осіннє дерево з гніздами ворон і тривожним каркотом у голові, зі зграєю скулених ворон, що мокнуть під мжичкою випарів учорашнього вина, яке тепер скупчилося червоними хмарами десь між тім’ям та мозком і сіється, сіється на весь мій світ, який умістився в голові, світ, оповитий туманами і мрякою. Сни вимучували мене, зривали серед ночі, і я інколи, навпомацки вмикаючи світло, брав книжку й читав, поки сон мене знову не зморював. Мені снилося, що Христя приїхала і я хочу їй зателефонувати, але не можу пригадати номера телефону, я шукаю, шукаю цей номер, але в записнику чомусь бракує саме тієї найголовнішої сторінки. Я намагаюся його пригадати, дві-три перші цифри навіть досить чітко вимальовуються, і це вже неабиякий поступ, але наступні чомусь мені не даються, вислизають із пам’яті або з’являються у безлічі комбінацій, які я тут-таки й перевіряю, схвильовано прислухаючись до голосів на протилежному кінці дроту, намагаючись уловити щось знайоме. Врешті-решт я йду до її будинку, тиняюся довкола, вичікуючи, може, вона вийде. Чому я не можу просто увійти туди? Тому, що мені скажуть: її нема, вона не приїхала. Я в цьому певен і через те й надіюся тільки на телефонний дзвінок. Удень, коли батьки її на роботі, а вона сама з бабцею, є надія, що вона перша підніме слухавку. Але в мене немає номера. І мене охоплює розпач, жахливий розпач, мені хочеться кричати, і я навіть деколи кричу уві сні, а коли прокидаюся, то цей крик іще бринить мені у вухах. Я повертаюся від її будинку з нічим. І весь час те саме. Воно повторюється і повторюється з різними варіаціями, а вранці, пригадавши сон, я не можу збагнути цих своїх переживань, бо не відчуваю вже до неї нічого, крім образи. Вона мені не потрібна, і якби повернулася не у сні, а на яву, я б ніколи не намагався побачитися
з нею, але сни, очевидно, висвітлюють якийсь мій потаємний бік свідомості, десь глибоко в душі залишилося ностальгійне почуття до неї— там, у глибинах пам’яті, мабуть, я все ще її кохав.
У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майтки і колготи — все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом. Я виносив їх у садок і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені ввижалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше — тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Мені здавалося, що сам я з кожним таким спаленням стаю дедалі чистішим і чистішим, проходячи чистилище перед тим, як потрапити в рай. Я розтягував це задоволення, хоча міг спалити геть усе одним жужмом, але оця поступовість давала мені змогу мовби й самому з кожною річчю горіти, пригадувати собі щось із нею пов’язане: де вона була куплена, коли була вбрана чи використана востаннє, а коли вперше. Отак поступово я стісував пам’ять про неї — стружка за стружкою, а вогонь реагував по-своєму на кожну річ, одну він хапав пожадливо і хтиво своїми мацаками і вмить ковтав, до іншої приглядався, заходив то з одного, то з іншого боку, облизував і при-цьмакував, як справжній гурман, і так поволі відгризав по кавалкові, смакуючи, а потім ще довго танцював на рештках, блимаючи безліччю іскр, а деколи він шипів та лютився і навіть гучно стріляв, збиваючи вгору віяло попелу й диму. Щоб задобрити його, я підкидав гілки і старі газети, але жодного разу він так не тішився, як тоді, коли я жбурляв йому рисунки, ескізи, олійну ляпанину, на яких була зображена її матінка — хижа сова з розчепіреними кігтями, ненаситним кривим дзьобом і пронизливими очима. Христя так часто малювала її зовсім не тому, що з палкої любові намагалася зафіксувати якнайбільше образів у найрозмаїтіших ракурсах, аби потім колись, по смерті старої, милуватися ними, насправді вона просто змушена була використовувала матінку як натурницю, вправляючись у малюванні портретів, бо та її стерегла, як діамант у королівській короні, і нікуди не випускала. На окремих малюнках матінка була зовсім гола, хоча ледве чи вона розбиралася перед донькою, щоб позувати наголяса, як позують фахові натурниці, це вже донька в уяві своїй роздягала матір догола, домислюючи окремі невидимі частини тіла. Цікаво, чи бачила стара ці акти? Гадаю, що ні, бо її могли б збісити такі натуралістичні зображення її потворності — обвислих філейок, випуклих шинок і тлустих полядвиць. Я вдоволено спостерігав за тим, як ці важкі клуби, масивні ляжки, об’ємні обвислі груди деформуються, видозмінюються, всихають від жару, як вони випинаються і надуваються, відтак тріскають, зі щілин вистрибують червоні язики, і тіло матінки чорніє, скручується, розсипається, а вогонь у захваті танцює, танцює, як дикий острів’янин, аж поки не заспокоїться, зосередившись на якомусь шматті, лише час до часу грайливо моргаючи мені своїм червоним оком, щоб я пригостив його ще якимсь мальовидлом. Але ні, я ці малюнки не спалюю за одним разом, я спалюю їх не більше як по одному, я виношу їх у садок урочисто, наче коронну страву, хвильку тримаю в руках, розглядаючи, а потім лагідно, мов паперового човника, опускаю у вогонь, і він якусь мить пливе, гойдається, тремтить на його хвилях, так ніби й вогонь не поспішає, а придивляється і вагається, перш ніж обхопити з усіх боків і знищити дотла.
Мабуть, і вогонь відчував, що то була рідкісна мегера, яка могла щодня влаштовувати скандали і своєму чоловікові,
і його матері, і доньці, і ніколи не втомлювалася дзявкати, цвіркаючи слиною і вибухаючи лементом. Чоловік, звикнувши споживати лише обіди, зготовані його матір’ю, ніколи не їв того, що виварювала його жінка, і це викликало невмолиму образу, яка виливалася у неабияку істерику: з виховною метою вона театрально виливала зупи через вікно, жбурляла шніцелі в унітаз, а кашу висипала йому на ліжко, водночас з усієї своєї зміїної душі знущалася зі старенької бабці, навмисне підкручуючи газ під її баняками, аби страва пригоріла, а коли її на тім було прилапано, то просто вимикала газ, підсипала солі чи перцю, доливала води до зупи або кидала кавальчик гнилого м’ясця, яке завше на такий випадок зберігала в холодильнику, акуратно загорнувши у кілька шарів целофану, а потім усе списувала на те, що бабця змаразміла і нічого не пам’ятає, не керує собою, але чоловік усе одно вперто не їв її обідів, бо варити вона так ніколи й не навчилася, і гадаю, у пеклі, куди вона конче мусила потрапити, варять на смолі смачніші страви. Вона не заспокоїлася доти, доки не загнала свекруху в могилу й чоловік нарешті не потрапив з головою і ногами у її цупкі павучі сіті. Звідтоді він уже так ніколи і не виборсався з них, надійно обплутаний, скручений і зневолений, змушений доживати віку в парі зі старою павучихою, трухлявіючи разом із нею, обростаючи мохом і лишаєм, ніколи не гадаючи, що будь-якої хвилі може настати той час, коли не буде кому й ложки води подати, не буде кому поховати, і тільки вітер і ніч прийдуть до них на могилу...
і
Я ніколи не задумувався, чому мені подобається читати біографії великих людей, і тільки недавно спало на думку: причина в тому, що все їхнє життя було сповнене страждань, мук і втрат, а ніщо так не здатне заспокоїти власний розпач, як чужі страждання. Я подумав, що клин слід вибивати тільки клином, а ще краще кількома, тож став заводити романи на кожному кроці, потрапляючи в пригоди, далекі від моєї спокійної патріархальної натури, мене підхопила бурхлива течія і закрутила у своєму вирі з такою силою, що опиратися вже було неможливо, а що мені рідко траплялися панни, з якими хотілося б після сексу поніжитись у ліжку, кайфуючи від пристрасної симфонії, яку щойно зіграли два інструменти, то я міняв їх, як міняють шкарпетки. Інколи короткозорість підсовувала мені свиню: привівши ввечері додому панну, вранці я готовий був тікати з власної хати якнайдалі. Коли вони набридали мені, я їх знищував, топив у ванні, в озері, в тарілці борщу, розчиняв у каві, спалював разом із їхніми речами, якими вони захаращували мій побут, я спалював їх, обклавши газетами і віршами, що присвятив їм у хвилини малодухості, я краяв їх на локшину і підсипав ними яблуні, а вони родили, мов скажені. Я розбивав серця за те, що хтось розбив моє, я поводився, як браконьєр у заповіднику, я не мав ані совісті, ані жалю, для мене не існувало різниці між добром і злом, я жив, як мете-лик-одноденка: без жодних планів, без перспективи, типовий партач життя... Я сміливо приходив на сімейні обіди, знайомився з батьками, провадив мудрі бесіди, будував спільні плани на майбутнє, а найгірше те, що я водночас грав роль порядної людини, мені довіряли, зі мною розмовляли виховано і з цікавістю, тоді як мене особисто цікавила тільки піхва їхньої доньки.
Я спробував задуматися над своєю поведінкою. Це було складно. Я відчув себе негідником, постійно вигадував якісь подвійні ігри, від яких мені ставало на душі гидко, і винним у всьому був безперечно мій прутень, це він рухав моїми намірами, смаками й ідеями. Мій прутень слабував на тяжку форму клаустрофобії: тільки потрапляв у темне закрите середовище, то відразу входив у рух. Не раз і не два я уявляв собі, як беру бритву — стару розкладну татову бритву, гостру таку, що розтинає волосину — і одним різким рухом відрубую його, потім дивлюся на нього, щойно налитого силою і кров’ю, як він вихлюпує із себе цю силу та кров і опадає, маліє, стає безпомічним і слабим.
Я кохався й кохався, я кінчав і кінчав, я кінчав у піхви й вуста, в простирадла й подушки, в долоні й перса, в листя і квіти, в хустинки і серветки, в майтки й сорочки, у вуха
і волосся, в повітря і небеса, у ріки й моря, у пісок і траву, в газети і рукописи. Секс дозволяв мені втекти від самого себе. Убивши сотні й сотні мільярдів сперматозоїдів, я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.
Блукання в безмежному лісі жінок, що виростають на кожному кроці й манять тебе очима й вустами, блукання їхніми розкішницями схоже на переліт джмеля від квітки до квітки, монотонне збирання нектару, всотування запахів, поцілунків, пестощів, вишептаних слів, шелесту вуст. Жінки створені для любові й зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літературу, проте підсвідомо я все ж таки страшенно хотів закохатися, навіть відчував уже ознаки великої закоханості, але не до реальної особи, а до чогось імлистого й мерехтливого, до чогось, що я досі ще не зустрів. Поволі оці блукання перетворилися на гонитву за щастям, яке причаїлося невідомо де. Я немов опинився у казковому палаці з безліччю кімнат, кожна з яких вела до щастя, і тільки одна, заходити в яку суворо заборонено, вела в сліпу вулицю, в ніщо, але за якоюсь дивовижною закономірністю я прочиняв двері саме до цієї кімнати. Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням — його визначатимеш не ти.
Одне я знав, що мушу в якийсь момент зупинитися, вибрати одну панну і впорядкувати своє занадто бурхливе життя. Для цього навіть не конче одружуватися, головне усвідомити, що вона в тебе є і ти можеш будь-коли її видзвонити, запросити на вікенд, а решту часу присвятити писанню. Але хвиля безумства котила мене, мов безвольну тріску, кидаючи то вгору, то вниз, а часом закручуючи в шаленому вирі, з якого я мусив рятуватися, докладаючи всіх зусиль. Я не міг зупинитися, бо кожна наступна панна була краща за попередню, я не знаю, яким чином вдалося їм отак вишикуватися в суворій послідовності, але мені здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю.
2
Перші мої еротичні пригоди від моменту, коли я подав на розлучення, не додали мені оптимізму, а навпаки — викликали ще більшу ностальгію за втраченим. Здавалося, що якийсь фатум висить наді мною. Спочатку я переспав з однією знайомою, яка займалася танцями й була значно вища за мене. Ніколи не доводилося спати з тичками? То й не пробуйте.
Надія на те, що в горизонтальній позиції її зріст не буде домінувати над вами, — марна. Тичка і в ліжку тичка. Особливо, якщо цій тичці двадцять вісім років. Славка мала перса, як у третьокласниці, я не знаю, навіщо вона взагалі надягала нацицьника, і була така худа, що я її заочно прозвав «Привіт із Бухенвальду». А я якось звик, що під час поцілунку спочатку підкрадаюся до грудей, проте у випадку зі Славкою ця тактика зазнала повного фіаско, мої інтенсивні потирання в тих місцях, де мали причаїтися перса, не викликали в неї ані найменшого ентузіазму. Вона дивилася на мене, як страус на фіалку: згори вдолину. Це жахливе відчуття, коли на тебе кобіта дивиться згори, а ти копошишся, мерехтиш, стараєшся, аж поки не починаєш розуміти, що всі твої маніпуляції схожі на залицяння ховраха до жирафи. Врешті я вирішив, що завів її достатньо і повалив на ліжко. Але я помилився, бо Славка сказала зимним тоном (щонайменше градусів ЗО у мінусі): вона ще не готова. Вона так і сказала:
— Я не готова.
І крапка. І думай, що хочеш. Вона лежить переді мною напівгола, але ще не готова, а я готовий, але ще не в ділі. Жінка про свою неготовність може повідомити тисяча й одним способом, але крижаний тон — це вже явно щось таке, чого не чекаєш і з чим собі ради не даси. Коли тобі панна шепоче на вушко так ніжно й жагуче: «Не поспішай» — це одне, але коли тебе ставлять на місце, то відчуваєш, ніби ти в сьомому класі намагаєшся вграти вчительку математики. Ще трішки — і вона з указкою в руках почне пояснювати, де в неї ерогенні зони. У Славки ерогенні зони знаходилися явно не там, де я звик. На грудях, чи то пак на місці їхньої відсутності, ерогенними зонами й не пахло. Тоді я переключився на ноги, точніше на внутрішній бік стегон. Ноги у Славки були кілометрові, але й тут я не добився жодного інтимного звуку з її вуст, вона лежала, як колія Львів—Перемишль,
така ж довга і хвиляста, з тією суттєвою відмінністю, що жоден клятий семафор не підказував мені наближення станції. Я блудив наосліп, я промацав усе її тіло від стіп до голови, дослідив його краще, ніж Амундсен Антарктиду, але від цього вона не перестала бути Антарктидою. В якийсь момент мені захотілося сказати їй пару теплих слів і чкурнути подалі, коли вона врешті сама не скинула з себе залишки вбрання і, схопивши мене за прутня, не вставила собі куди треба. Далі я тільки рухався, як автомат, але відчуття, що все одно роблю щось не так, не полишало. Я був уже добряче вимучений тією безкінечною прелюдією, ми сп’яніли, і було досить пізно, я хотів спати, різні дурниці лізли у голову, а Славка навіть не намагалася ворухнутися. Здавалося, я грав снігову бабу, і щойно це мені спало на думку, як мій прутень брик — і звалився. Десь у душі я був навіть вдячний йому за це. Я сповз зі Славки і сказав: «Давай спати», вона мовчки повернулася до мене спиною і захропіла. Над ранок я реабілітував себе, але це не дало мені жодного задоволення. Більше зі Славкою я не бажав мати стосунків. Я спалив її і попіл розвіяв за вітром.
Інші враження залишила по собі оперна співачка, яку я прозвав Аїдою. Вона не була надто високою, але вся її поведінка говорила, що вона старша за мене років на двадцять, хоча була молодша на п’ятнадцять. От є такі кобіти, які просто приречені бути матінками і тільки й чекають, коли їм вдасться захомутати об’єкт, який вони почнуть з особливим задоволенням виховувати і напучувати на істинний шлях. Аїда першого ж дня, потрапивши до мене в гості, висловила сто одну пораду про те, як слід робити ремонт, куди переставити меблі й таким чином перетворити хату на затишне родинне кубельце. Секс із нею був таким, що нічим не запам’ятався, зате запам’яталося дещо інше: Аїда була ранньою пташкою, і тоді, як я ще спав без задніх ніг, вона виймала з холодиль-
ника сире яйце, виходила на світанку з ним на балкон, робила акуратну дзюрку, випивала одним духом, а після цього співала на цілі Винники арію Аїди. Тихі затишні Винники, загрузлі в мряці й дрімоті, умить прокидалися — пси починали валувати, наче божевільні, хряскали вікна і двері, чулися здивовані голоси й лайка, скрикували гуси і півні, вмикалася сигналізація... а над дахами і деревами линула прощальна пісня Аїди. Я з жахом уявив собі ці щоденні ранки і, розчинивши Аїду в горнятку з кавою, випив її за сніданком.
З
Валерія виявилася буддисткою і щовечора бубоніла мантри. Кожну мантру було виписано на окремій смужці паперу, смужки висіли по цілій хаті так, аби потрапляти на очі всюди, куди лише не поткнешся. Ті кляті мантри висіли навіть у туалеті над унітазом. З абажура звисала ціла гірлянда мантр, і, коли ми кохалися, вона промовляла їх упереміш зі стогоном, цьмаканням та сопінням. їла вона тільки рослинну їжу, та й ту перед тим скрупульозно поділила на інь і ян. їстівною була тільки ян: терта морква, бульба в мундирах, салат із кульбаби і лободи, зупа з кропиви, розмочона сира гречка без солі та інші такі ж вишукані делікатеси, долучаючи й сперму. Фактично вона була дуже вигідна жінка. Прогодувати її було не важче, ніж канарейку. Моя хата для неї виявилася справжнім раєм: кропива, лобода і кульбаба родили у мене, як у знатної ланкової, я завиграшки міг утримати ще з десяток подібних буддисток, за умови, що вони не будуть засирати мою хату мантрами. Як вона примудрилася водночас не скидатися на жертву голодомору — для мене загадка.
Заповітною мрією Валерії було потрапити у Тибет або в Непал. Вона марила тими краями і читала тільки буддистські твори. Віддавалася вона з таким запалом, ніби робила це востаннє у теперішній інкарнації, бо в наступній, вочевидь, вона мала стати якою-небудь рослиною, бажано корисною.
Після любощів вона в позі лотос завмирала на дві-три години, і це мені дуже подобалося — набагато гірше, коли коханка після цього намагається поговорити про мої творчі плани або розповісти про своє дитинство. Із вдячності я вислуховував ще й не те, але попри це мене не покидав сумнів: чи варто було взагалі отримувати такою жахливою ціною кількахвилинне задоволення. Після медитації Валерія повідомляла мене, що її карму повністю оновлено, і якщо я захочу, то можу її трахнути ще раз. Вона вважала, що ми з нею зустрілися тільки тому, що так забажав Крішна, і намагалася мені підсовувати якісь кольорові брахмапутри, але я виявився надто стійким католиком. Якось приперлася до мене з такою ж прибацаною, як і вона, подругою, яка повідомила, що звати її Нанмуллей, це ім’я вона прибрала на честь древньої індійської поетеси, але відразу втішила, що я її можу кликати просто Нана. Валерія, яка знала її під іншим іменем, так само загорілася ідеєю поміняти собі ім’я і, вишпортавши в мене антологію давньоіндійської лірики, сповістила:
— Юрасику, віднині можеш називати мене Лалла. Це скорочено, а повністю — Лалла-дед. А тобі я, щоб не вирізнявся, вибрала ім’я Джаґанатха. Скорочено Джаґа.
Я не заперечував, і тепер вони удвох взялися просмер-джувати мою хату «травою», ведучи глибокодумні діалоги:
— Я досягла, — говорила Лалла.
— Ооой, праааавда? Ти досягла? — тішилася, як дурний цвяшком, Нана.
— Так, тепер я знаю, що це таке.
— Те, що ми називаємо ЧИМСЬ, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ?
— Саме так. Я його досягла. Я відчула, що моє тіло саме собою, а я сама собою, тіло моє — це мов сорочка, у яку я на певний час вбралася, сама ж я лише гість у власній голові...
я, мов пташка, залетіла в клітку тіла і живу тут... Я повністю відірвалася...
— О Крішна! Тобі вдалося те, чого я так прагнула.
І вони кинулися одна одній в обійми.
—Лаааалла!
— Наааана!
— Ти не уявляєш, яка я за тебе рада!
— Правда?
— Мені це ніколи не вдавалося. Ти піднялася значно вище, ніж я. Ти на істинному шляху.
— А головне— моя карма... вона тепер зовсім інша... Я це зрозуміла...
— Клаааас! Я пишаюся тобою!
— Я тепер як у царстві світла. Мої чакри світлі-світлі, я вся — мов промінь сонця.
—Лааааллаааа! Ти проооосто диво.
Я сидів і слухав цю маячню, п’ючи вино, від «травки» я відмовився навідріз, хоча вони не відмовилися від вина і що далі, то мололи чимраз більші нісенітниці.
— А знаєш, Рона і Ден поїхали в Індію.
— Ой, прааавда? Яким чином?
— Автостопом.
— На фіґа вам та Індія? — спитав я.
— Джаґа, ти не шариш — це ашрам. Ми хочемо в ашрам.
— Що воно таке?
— Це місце для медитації й духовного оновлення. А ще ми хочемо пізнати, що таке тантричний секс. Розумієш?
— Ні.
— Це секс без проникнення, — сказала Нана.
— Який жах! Зовсім без проникнення?
— Зовсім. Це, зрештою, й зайве, бо отримуєш оргазм від чогось іншого.
— Наприклад?
— Наприклад, від медитації через секс, — вставила Лалла.
— А-а, це коли я, щоб не кінчити раніше від тебе, думаю про неоплачений газ.
— От якби ти, Джаґа, думав про Крішну або про щось інше високе, тоді б це було воно.
— Для цього треба їхати в Індію?
— Звичайно. Без УЧИТЕЛЯ неможливо. Він допоможе відшукати ТВІЙ центр, — пояснила Нана.
— Який центр?
— Центральну точку твого тіла, розумієш?
— А сама ти її не можеш знайти?
— Можу, але не точно. Її слід шукати разом із УЧИТЕЛЕМ.
— І де, ти гадаєш, вона знаходиться?
Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах, відтягнула краєчок майточок і тицьнула пальцем просто в кучеряві хащі джунглів Раджастхану.
— О-о, — втішився я, — власне, я так собі цей центр і уявляв, навіть без учителя, але на біса для цього їхати в Індію?
Нана підсмикнула майточки, затягнула блискавку на шортах, поправила майку і сказала:
— Це дуже приблизно. Точка може знаходитися на міліметр лівіше або правіше. Без УЧИТЕЛЯ її не виявити.
— І що буде, коли ти дізнаєшся розташування свого центру з точністю до мікрона?
Знаєте, що вона відповіла?
— Я буду його знати.
— І все?
— Ні. Я буду медитувати на нього. Я буду думати про нього, торкатися його.
— Тобто клітора.
— Можливо.
— Джаґа, зрозумій одне, — втрутилася Лалла, — центр — це таємниця. Ніхто нікому не має права розкрити цієї таємниці. Інакше капець. Інакше хтось зможе медитувати на твій центр і дізнається про тебе таке, що тобі й не снилось.
— Який жах. Нана, а можна, я доторкнуся до твого приблизного центру?
Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах і відтягнула краєчок майточок. Я погладив спочатку штат Раджастхан, полоскотав Уттар-Прадеш, ковзнув нижче до Магараштри і, подолавши Годаварі, опинився у центрі сепаратистського Тамілнаду, де середній палець потрапив на слизьке узбережжя Тіруванантапурама, а мізинець — у гарячу точку Шрі-Ланки. Нана заплющилася і стала медитувати.
— Ой, і я хочу, — сказала Лалла і підсунулася просто під мою ліву руку, її центр — о диво! — знаходився там само, що і в Нани, вона теж заплющилася і поринула в медитацію.
Хвилин із десять я працював винятково на їхні центри, тоді як мій був залишений на себе самого, але незабаром їхні руки добралися й до нього і, видобувши на свободу, розпочали сеанс тантра-гаршапараштри. Оце, мабуть, і є ашрам, поду-малося мені. А коли Нана нахилилася і почала шукати центральну точку вустами, а Лалла перехоплювати у свої вуста, я подумав, що і я вже досяг ТОГО, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ, і радісно випорснув усі свої чакри.
На прощання Нана сказала мені комплімент:
— Чоловіки — як унітази: або зайняті, або засрані. Ти, на жаль, зайнятий.
Лалла в пошуках духовного ашраму перейшла від «травки» до уколів і померла від передозування наркотиків, а мене відтоді не полишає відчуття, що в кожній висмикнутій
з грядки моркві, у кожній головці салату може причаїтися її реінкарнована душа, принаймні я напровсяк більше кропиви не вживаю.
«Жалюгідний хирляк-богомол тільки й чекає сприятливого моменту, зиркаючи на свою могутню подругу, крутячи головою і напинаючи груди. Його маленький гостренький пи-сочок набирає пристрасного вигляду. В такому стані він довго й непорушно споглядає свою кохану, а та не рухається
з місця, вдаючи байдужість. А тим часом закоханий, нарешті вловивши якийсь знак згоди, наближається до самиці й розкриває крильця, які конвульсивно здригаються: таким робом богомол освідчується в коханні. Нарешті його обійми прийняті, і якщо красуня полюбила бідолаху як мужа, то ще більше вона його полюбила як дуже смачну дичину. Впродовж того самого дня або наступного самиця, схопивши богомола, паралізує його в потилицю і поступово маленькими шматочками з’їдає, аж поки не зостаються самі крильця.
Мені захотілося дізнатися, як вона прийме другого самця. Результат був той самий. Протягом двох тижнів одна і та ж самиця знищила сімох самців. Зі всіма вона брала шлюб і всіх змусила за це заплатити життям.
А якось я застав таке видовище. Самець, учепившись за спину самиці, міцно тримає її в обіймах, але в нього вже нема голови, шиї і майже всієї передньої частини тулуба. Самиця, повернувши голову через плече, продовжує спокійно ласувати своїм чоловіком, тоді як рештка його тіла продовжує виконувати своє призначення. Кажуть, любов сильніша за смерть. Цей вислів ніколи не знаходив яскравішого підтвердження. З’їсти коханого після шлюбу, коли вже він більш не потрібен, це ще якось можна зрозуміти, але пожирати чоловіка під час шлюбних обіймів — це перевершує найжорстокішу уяву. Я бачив це на власні очі й не можу отямитися від подиву».
Жан-Анрі Фабр (1823—1915), «Життя комах»
5
Мені здавалося, що я, наче нещасний богомол, стаю жертвою самиць, з тією лише різницею, що жодна з них не поїдає мене цілком, а лише маленькими акуратними кусничками, а все ж із кожною здобутою панною я невмолимо малію, якась невидима, але відчутна для мене частка мого «я» щезає, я стаю дедалі незахищенішим, поволі перетворюючись на того богомола, який продовжував механічно гратися, втративши голову. Що буде, коли і я втрачу голову? Небагато лишилося. Дні мої й так минали в гулянках і пиятиках, у суцільному нічогонеробленні, а спроби засісти за роман закінчувалися щораз тим самим: я зривався і мчав до міста, шукаючи нових пригод. Лише величезною силою волі мені вдалося обмежити коло панночок до трьох і блукати уже тільки між цих трьох сосен, а не цілим лісом, перебігаючи від дерева до дерева так, аби це не впадало у вічі, зберігаючи водночас дистанцію і тверезий розум. Ліда, Леся і Віра мали у собі все те, про що можна тільки мріяти, якби їхні кращі риси були втілені в одній особі, але, на превеликий жаль, їх таки було троє, це ускладнювало мою мрію стабілізувати свій побут. Отже, на обрії мала з’явитися четверта особа, яка б і вирішила всі мої вагання. Вона й не забарилася, але тільки для того, аби усе ще більше заплутати й ускладнити.
Автор цитує власний фантазійний роман «Мальва Ланда». (Прим, ред.)
Рот, вуста.