Андрiйко не вiдповiв. Вiн рiшуче пiдiйшов до купи камiння, знайшов затишок i покликав туди друзiв. Усi троє вмостилися пiд захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував нiс назустрiч вiтру, щось винюхував, тихенько вищав.
По спинi в Андрiйка забiгали мурашки. Невже так нещасливо закiнчилася їх мандрiвка? Згадалася школа, докори вчителiв i пiонервожатого, Юрiй Сергiйович, йому стало жаль їх. Стiльки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрiвкою. I нiякої користi. Хто їх знайде тут, мiж скель, на чужому невивченому Марсi?
Навколо зовсiм потемнiло, на небi загорiлися зорi - колючi, великi. Поволi викотився маленький мiсяць, разiв у двадцять менший земного. Згодом з'явився другий. Вiн дуже швидко пересувався По небу- можна було помiтити простим оком.
Друзi мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всi вiдчували: одна мить, один натяк вiдчаю - i вони розревуться, як маленькi дiти. А хiба ж можна плакати космонавтам?
- Що то, Андрiйку? - дрижачим голосом запитав Боря.
- Де?
- А в небi... пливе... Нiби м'ячик?
- А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий - то Фобос. Чув же на лекцiї, що вони штучнi...
- Ой, як цiкаво, - прошепотiла дiвчинка. - Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?
- Чого захотiла, - жалiбно озвався Боря. - Хто нас побачить у такiй темрявi... та ще й у пустелi, серед горбiв?..
Дiти знову понуро замовкли. Дмухнув вiтер. Спочатку слабенький, вiн iз кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стiна куряви, потiм повалив сухий снiг. Мандрiвники задерев'янiли вiд страху й холоду. "Приходить кiнець", - така думка невблаганно зрiла у кожного.
Раптом Андрiйко помiтив, що Топ зiрвався з мiсця i закружляв навколо скель. Потiм вiн повернувся назад, скочив на груди Андрiйку, i, оглядаючись, побiг у долинку, щось винюхуючи.
- Що з ним? - здивовано прошепотiла Надiйка.
- Може, вiн по слiдах виведе нас до ракети? - з надiєю вигукнув Боря.
- За мною! - рiшуче скомандував Андрiйко, зриваючись на ноги.
Дiти дружно кинулися слiдом за Топом...
Рятунок
Пес кiлька разiв зупинявся i, поводячи головою в рiзнi боки, нюхав повiтря. Вiн нiби чув якiсь далекi запахи. Потiм знову схиляв голову до грунту i пiдтюпцем бiг крiзь iмлу. Дiти не вiдставали вiд нього, тримаючись за руки i одвертаючись вiд снiгу, що сипав прямо в обличчя.
Пес вiв дiтей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снiгопад стишався, тепер снiжинки падали згори м'якими бiлими метеликами. Нарештi, ущелина вперлась у круту кам'яну стiну. Мандрiвники здивовано зупинились.
- Що трапилося? - процокотiв зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрiйка.
- Мабуть, Топ заблудився, - похмуро озвалася Надiйка. - Забрели ще глибше... тепер зовсiм не виберемося...
Пес кiлька разiв голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Нiхто нiде не обзивався. Надiя, що почала зiгрiвати серця дiтей, знову помалу згасала.
В цей час, на якусь хвильку, вгорi розiйшлися хмари, на чорному тлi показався марсiанський мiсяць. Тьмяне промiння осяяло ущелину, i в тому примарному свiтлi дiти побачили стiну, бiля якої вони стояли. Андрiйко вражено скрикнув.
- Боря, Надiйко... Дивiться!
- Що таке?
- Це штучна стiна... змурована!..
Андрiйко обмацав руками велетенськi ромбiчнi каменi, щiльно припасованi один до одного, радiсно сказав:
- Через це Топ привiв нас сюди. Я ж вам казав - генiальний собака!
Боря смикнув Андрiйка за полу, злякано прошепотiв:
- То, може, тут марсiани? Тутешнi люди?
- А то ж як! Так воно i є.
- А вони не захоплять нас? Не зроблять нам... поганого?
- Дурню! Вони тiльки поможуть...
Топ кинувся до стiни i люто загавкав. Потiм шалено зашкрiб лапами, нiби сердився, що нiхто не з'являється.
I ось... несподiвано... частина стiни пропала. З'явився величезний чорний отвiр. Iз того отвору виступила гiгантська постать, спалахнуло промiння, яке ослiпило дiтей. Вони збилися докупи, приголомшенi, наляканi. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок i кудись понесло.
Боря мало не знепритомнiв од страху. Не краще себе почували i Надiйна з Андрiйком. Той, хто нiс дiтей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло свiтло. Андрiйко несмiливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська iстота, схожа на людину, але разiв у пiвтора бiльша.
- Марсiанин, - прошепотiла Надiйна.
Андрiйко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло вiд тривожного хвилювання. Йому навiть здалося, що все це сон, а не дiйснiсть, настiльки казковим було оточення.
Вони стояли серед великого кулястого примiщення, краї якого танули у блакитнiй iмлi. Попiд стiнами були розташованi дивнi прилади, апарати. Дiти заворожено оглядали їх, а марсiанин все дивився i дивився на своїх гостей, нiби хотiв збагнути, хто вони такi, з яких країв.
Нарештi, вiн рiшуче простягнув руку до стiни. Щось клацнуло, зажеврiв великий екран, схожий на телевiзiйний. На ньому засяяла слiпуча кулька, а навколо неї закружляло дев'ять темних крапок.
- Наша сонячна система! - скрикнула вражена Надiйна. - Пам'ятаєте, ми вивчали схему?
- Точно, - згодився Андрiйко. Марсiанин показав рукою на четверту крапку, потiм на себе.
- Показує на Марс, - прошепотiв Боря, подавшись наперед.
- Авжеж. Вiн же з Марса.
Андрiйко осмiлiв i теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, вiн тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Вiн оглянувся на друзiв. Тi схвально кивнули.
Екран погас. Марсiанин повернувся до дiтей i раптом почав говорити їхньою - земною - мовою:
- Здрастуйте, друзi. Я так i гадав, що ви iз планети Земля.
- З Зем...лi, - запнувся Андрiйко. - А як ви... розмовляєте? Звiдки знаєте... нашу мову?
- О, це дуже просто, - гостинно вiдповiв марсiанин. - Ми давно приймаємо вашi радiо-телепередачi. З допомогою автоматiв розшифровуємо мову. Ми вивчили бiльшiсть ваших мов.