На спокійному Сонці вирували бурі, які важко уявити людині. Розжарена до семи тисяч градусів речовина фотосфери здіймалася вгору і, не порушуючи другого закону термодинаміки, в хромосфері розжарювалася ще більше. Океани енергії мчали від палаючого світила, та лише мізерна частина вогняного дихання потрапляла на крихітну кульку — Землю, що оберталася навколо Сонця на відстані сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.
Небокрай був насичений малиновим кольором, та чим вище до зеніту, тим барви ставали блідіші й поступово переходили на заході в темно-сині тони. Небо на сході розгорялося все більше, і нарешті сліпучо-білий край сонячного диска виринув з-за обрію.
Сонячний промінь ковзнув по першому поверсі дев’ятиповерхового будинку і, пробившись крізь щілину важких гардин, освітив брижувате сонне обличчя чоловіка. Він невдоволено скривився і підняв важкі повіки. Ранок був ясний і радісний, горобці під вікном вицвірінькували фортіссімо. Через відчинену кватирку вливалося прохолодне пахуче повітря. Чоловіка, який тільки-но прокинувся, звали Григорій Іванович, він працював двірником будинку № 8. Хоч йому вже пішов сорок сьомий рік, інакше, як Гриня, його не звали. Так повелося тому, що він надто часто був напідпитку і тоді його не залишав дурнувато-веселий настрій, тож завжди був запанібрата і малим, що тільки на ноги зіп’ялися, і старим.
Гриню мучила згага. Він боязко подивився на дружину, обличчя якої навіть у сні зберігало невблаганний вираз, встав і навшпиньках підійшов до буфета. Проте соди там не знайшов. Гриня зрозумів, що йому може допомогти лише одне. Він згадав про НЕЇ, заховану в підвалі, у виїмці за трубою, і настрій відразу покращав. Наперед смакуючи випивку, Гриня усміхнувся і став швидко вдягатися.
Зайшовши знадвору в сутінки підвалу, він нічого не побачив, видно, лампочка перегоріла, але рухався за звичкою впевнено: дійшов до схованки, підняв праву руку, шоб спертися на стіну, і мало не впав. Рука, не зустрівши опору, провалилася в порожнечу. Гриня спершу розгубився, але згадав про сірники в кишені і один по одному став черкати ними.
При тьмяному світлі сірника він побачив великий пролом у стіні з великою купою пилу посередині. Гриня поспіхом вийшов з підвалу і рушив додому по нову електролампочку, щоб краще роздивитися невідомо ким зроблений пролом у стіні. Після відвідин підвалу Гриня раптом відчув звірячий голод, і це ще більше підганяло його. Дружина, відкривши двері, зблідла і вхопилася за одвірок.
— Це ти? — пробурмотіла вона чужим голосом.
Гриня кинувся до дзеркала і побачив, що звідти дивиться на нього схудла фізіономія, з щетиною, ніби три дні не голеною.
Син Іван, учень п’ятого класу, визирнув з кімнати і, побачивши схвильованого батька, з винуватим виглядом зник за дверима.
— Вчора ж голився, — шепотів Гриня, погладжуючи шорстке підборіддя.
— Іди поголися, — буркнула дружина, що вже трохи отямилася.
— Ні! — вперто махнув головою Гриня. — Спочатку поїсти! І швидше!
Дружина здивовано знизала плечима. Вона звикла, що в її чоловіка, як і в кожного, хто зловживає спиртним, зранку ніколи не було апетиту. Гриня жадібно давився цілими шматками і голосно плямкав.
Син знову виглянув з кімнати, подивився на батька, що похапцем снідав, усміхнувся і знову пішов до себе. Після сніданку Гриня поголився і, розгублений, пішов доповідати про те, що сталося, начальникові ЖЕКу.
Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:
— Ну, а якщо знов таке буде… Гриня улесливо посміхнувся.
Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день навідувався в підвал, що був йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, з Грині вивітрювався алкоголь. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі друягині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.
Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.
— Поважаю науку, — сказав він задушевно.
Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.
У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.
— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би придумати. Треба буде…
Старий заметушився і зник, а наступного дня сам уже підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки іа скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.
— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.
— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.
— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?
— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив пустити його в підвал.
У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.
В умовлений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.
У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом!
— Екзитирувала!
Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.
— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.
— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — От дивина!
— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!
— Від голоду? — здивувався Гриня.
— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже кач зав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що пришвидшує плин часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!
— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читав.
Гриня пригадав, як останніми днями не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, аби його не помітили.
Увечері, коли учень п’ятого класу Ваня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:
— Лягай!
— За що? — заверещав страдник.
— За те, що без батькового дозволу… — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вправній руці. — За те, що через тебе сорому набрався! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!
— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.
— А цегла навіщо тобі? — гнівно запитав батько.
— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.
— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.
— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку мені вліпили із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити оцінку. Та де там. Мати за двійки сварить, ти б’єшся, особливо, коли теє… напідпитку.
— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.
— Я зробив машину, таку маленьку-маленьку, — запалився син, — заховаєш її в роті, і всім здається, що це ти сам співаєш.
— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.
— За що? — з синових очей бризнули сльози.
— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — похмуро сказав батько і замахнувся ременем.