15/01 БВ Тремпс сидів у своїй однокімнатній квартирі на складаному похідному стільці й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим — строго й скромно — як і належить солдатському житлу: три складених стільці (для кожного члена сім’ї по стільцю) і складаний стіл, покритий грубим сірим пластиком. На стіні на рівні людського зросту — червоний ґудзичок термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Головного Батька Всіх Солдатів у повній парадній формі. Його мавп’яче личко було скривлене в гримасі, яка мала виражати величність.
15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Головного Батька й прошепотів:
— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.
Цей день з самого початку був невдалим. Ще зранку 15/01 БВ Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростимим порушенням Статуту Поваги й Статуту Покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.
Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Адже батько сімейства — солдат А — перебуває в домі-казармі 5 днів і 2 дні вдома. Мати сімейства — солдат Б — має бути в домі-казармі 4 дні і 3 дні вдома. Діти — солдати В — перебувають у школі-казармі всього лиш 10 годин на добу і цілих 14 годин — вдома. В певних колах почали говорити, що це прояви лібералізму. І до цього найближчим часом мали прислухатись. Бо не таке це слово “лібералізм”, щоб вимовляти його марно.
О 10 годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав солдата А 15/01 БВ Тремпса до себе і сказав з докором:
— Ось погляньте, що нам передали по службовому каналу про вашого сина солдата В 16/01 ВГ Тремпса.
15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформативне повідомлення для службового користування. Все всередині в нього завмирало від горя, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав поводитися справжній солдат великого міста-імперії.
Раз на квартал у школі-казармі проводилися заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті вони розбирали написане генералом-письменником А оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір солдата Б в непростимих симпатіях до сусіднього міста-імперії: за цілком достовірними повідомленнями військового імперського агентства інформації, там по жеребку вбивали кожне десяте немовля для вироблення мужності у своїх солдатів, а старих людей перетоплювали на жир, який використовували для змащення гарматних деталей.
Мужній хлопчик не побоявся погроз, якими хотіла залякати його злочинна мати, і доповів про свої підозри начальству. Як показало експрес-слідство, жінка була невинною, однак, щоб не ризикувати, її знешкодили. За виявлену пильність солдатові В у вигляді заохочення дозволили бути присутнім на страті і, крім того, оголосили подяку перед строєм.
І о жах! Син 15/01 БВ Тремпса написав у своєму творі: “Я не знаю, як би вчинив у такому випадку”.
Нечувано! Неймовірно! І це його син, якого він виховував у кращих традиціях. Добре, коли мати не взнає про це. Така новина буде для неї великим ударом. Але ж усе ще можна поправити. Адже він знає свого хлопчика! Додому. Швидше додому!
Начальство співчутливо поставилось до рапорту 15/01 Б В Тремпса і надало йому дострокову відпустку.
І ось він сидить дома, з нетерпінням чекаючи на сина. Син має прийти через дві години. Дві години! Скільки часу! Треба використати його продуктивно.
І 15/01 БВ Тремпс заходився складати донос, який збирався відіслати наступного дня. Згідно з наказом “Про загальнодержавну значимість доносів”, а також додатком до наказу, в якому давалися чіткі організаційні вказівки, письмовий донос складався солдатом А в кінці місяця і здавався у Відділ національного здоров’я. Усну інформацію по фону рекомендували подавати щотижня. Дружина здавала доноси у своїй організації, а син, повідомляючи в своєму учбовому доносі про розмови між батьками, здавав його за місцем навчання в школі-казармі. Солдат А любив порядок і стежив за тим, щоб усі члени сім’ї писали й здавали доноси своєчасно.
Він сів за стіл і, широко розставивши лікті, почав писати. Донос виходив докладний і розумний. 15/01 БВ Тремпс зумів навіть провести психоаналіз деяких ситуацій, і це трохи заспокоїло його. Йому навіть спало на думку, що якби не цей вчинок сина, він міг би найближчим часом чекати просування по службі.
Він став перечитувати написане і раптом злякано здригнувся. Як він міг написати таку фразу?! “…І якщо навіть виникнуть вагання, віддані солдати імперії рішуче подолають їх і стануть стіною, готові захистити Високі Ідеали і Благородні Цілі на перше слово Великого Батька Всіх Солдатів”. Якби цю фразу прочитав офіцер взводу аналізу, то довелося б авторові пережити чимало прикрих хвилин. Всім відомо, що саме слово “вагання” має бути виключене з лексикону справжнього солдата. Наказ начальства — істина в найвищій інстанції. Найменший сумнів у його доцільності — це злочин, тому й треба виконувати накази без роздумів. Загальновідомо, що саме здатність коритися без роздумів — одне з найголовніших достоїнств справжнього солдата.
Рипнули вхідні двері, і 15/01 БВ Тремпс, вихопивши пістолет, наставив його на двері, як того вимагала Інструкція (“…ворог не повинен захопити зненацька солдата А, який перебуває в домашній обстановці”). Двері відчинились, і в кімнату зайшов син. Солдат А сховав зброю.
— Здрастуй, тату! — з радісним здивуванням вигукнув син, але, зразу ж узявши себе в руки, чітким кроком підійшов до батька, віддав честь, тричі вдаривши себе кулаком у груди, і голосно доповів:
— Солдат В 16/01 ВГ Тремпс прибув додому!
— Кругом! — наказав батько. Погляд його був суворий, брови нахмурені: — Мені треба поговорити з тобою відверто. Вийдемо. Прогуляємось. Ніщо так не сприяє ясності думки, як прогулянка пішки.
Батько почав бесіду без довгих передмов. Солдат повинен висловлюватись точно і ясно.
— Вчора ти писав твір. У ньому ти написав, що не знаєш, як повівся б, якби мати виявилася шпигункою. Як ти міг?! Чому ти написав таке?!
Син винувато опустив голову.
— Кажи, чого мовчиш?
Син не озивався.
— Я наказую: говори!
— Тому що я дуже люблю маму, — ледь чутно прошепотів бравий солдат В 16/01 Тремпс.
Так само, як і його предки, воно ніколи не зустрічало собі подібних. Але у всіх у них імена звучали схоже: Зло, Нещастя, Жах, Кара Небесна тощо.
Воно було ще недосконале і беззахисне. Відчуття його були грубі й примітивні, зараз ним володіло одне бажання — їсти. Воно причаїлось у центрі площі Переможної Зброї біля гусениці танка, поставленого як пам’ятник. Створіння інстинктивно відчувало, що тут йому нічого не загрожує, адже воно мало воістину фантастичну властивість: бути невидимим для людей жорстоких, брутальних і обмежених. Воно не могло дати свідому оцінку таким людям, але особливості їхнього біовипромінювання були такі, що викликали у Створіння безумовно-рефлекторну відповідь — викид випромінювання, яке інтерферувало з рядом хвильових процесів у здоровому центрі людини. Внаслідок цього виникала “психічна сліпота” і Створіння ставало невидимим.
— Любиш маму?! — почервонівши, вигукнув 15/01 БВ Тремпс.
— Так, — відповів син, намагаючись не дивитись на розлючене батькове обличчя.
Він розглядав спочатку кінчики своїх черевиків, потім перевів погляд на шосе, понівечене гусеницями танків, потім подивився на танк у центрі площі й розкрив рот від здивування: біля правої гусениці, швидко пульсуючи чорним драглистим тілом, причаїлось маленьке, з кулак завбільшки, створіння, схоже на восьминога. Вигляд цієї невеличкої тварини викликав чомусь відчуття крайньої відрази, змішаної із страхом.
— Тату, — ледь чутно промовив син. — Дивись, он там…
— Що “он там”?! — гаркнув солдат 15/01 БВ Тремпс, дивлячись у той бік, куди показував палець зблідлого хлопчика. — Нічого там немає! Що за вигадки? Ти мене зовсім не слухаєш! Наказую слухати уважно!
— Єсть! — звичка до покори виявилася дужчою від цікавості й страху.
— Тож слухай. Я все постараюсь розтлумачити тобі коротко і зрозуміло. Ти любиш Великого Батька Всіх Солдатів?
— Так!
— А своїх соратників?
— Звичайно.
— Тепер поміркуй. На одній шальці терезів усе місто, Великий Батько Всіх Солдатів, твої соратники і твій батько, а на другій — зрадниця-мати. Кому ти віддаси перевагу?
— Але ж я маму… Мама, вона…
— Ну! — солдат 15/01 БВ Тремпс не давав йому часу на пусті роздуми. — Вирішуй! І не забувай про свій обов’язок солдата В! З ким ти?!
— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилився раніше.
— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе. І я не помилився.
Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння зникло без сліду. А може, його ніколи й не було?
— Ну як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?
— Уроки мужності.
— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А. — І в нас колись такі були. Першого ступеню?
— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які покажуть офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.
— Ну і?..
— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — погордливо підвів голову солдат В.
— А тепер на тваринах?.
— Так. Тільки де їх дістати?
— Ми ловили приблудних собак і на них відпрацьовували урок.
— Давно всіх собак переловили. Нам на уроці сказали, що вже рік як у місті немає жодної собаки…
— Це добре з точки зору епідеміологічної, — бадьоро сказав батько.
— Нам так і сказали на уроці, — підтвердив син.
Отак, дружньо розмовляючи, вони ьеквапом ішли затишною вулицею-пасткою, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.
А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, спробувало спіймати щупальцями кицьку, яка пробігала мимо. Кицька несамовито занявчала, рвонулася щосили і втекла, лишивши Створінню тільки жмут шерсті. Голод робив Створіння чимраз активнішим, і наступна спроба виявилася вдалою.
Воно успішно полювало кожного дня і росло, росло, росло…
Минуло два місяці. Створіння дуже виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше їжі і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…
…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.
— Пане середній офіцер! За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.
— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!
— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…
— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.
І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарна на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казармений лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.
Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка, що старшому офіцерові теж буде непереливки.
Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.
Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.
— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?
— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.
— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.
— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!
— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.
Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки як рука.
Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.
Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп. Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли а неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.
І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.
Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворного велетенського восьминога.
У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.
Але загибель була неминуча. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.
Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.
Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття були приємні. Минула година, дві, і в ньому виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходом. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючи закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й самому стати Виходом.
Вітя сидів на пагорбі і дивився на річку. Літнє сонце прогріло за день схил, і він дихав теплом. Його сухий грунт поріс убогою травичкою і колючою дерезою, яка густо вкривала південний та південно-східний схили.
Звідси, з вершини пагорба, відкривався чудовий краєвид: неквапно несла свої червонуваті від болотного намулу води Прип’ять. З-під Мозиря поспішала “Ракета”, лишаючи за собою пінистий шлейф. На вантажній пристані трудилися невеликі буксирні катери, і високі крани, схожі на журавлів, переносили вантаж з однієї баржі на іншу. Все було як звичайно і водночас не так, як звичайно. Сьогодні на уроці історії вчитель Анатолій Герасимович розповів школярам про історію Чорнобиля. Діти слухали, затамувавши подих, і очі їхні горіли. Можливо, на цьому самому місці стояв колись воїн у кольчузі і вдивлявся в тьмяний простір, порослий густими лісами. Тут повітря стрясалось від дзвону важких дворучних мечів, чулось іржання коней, і вигуки люті заглушали стогони конаючих. А на місці міського парку, посадженого на пагорбі, височіли важкі фортечні стіни замку, зведеного польським магнатом Ходкевичем. З високо розташованих бійниць стирчали стволи тридцяти гармат, а вгорі,на фортечних стінах, із списами й шаблями на боку походжали вартові. Не може бути, щоб усе зникло безслідно.
— Не може, — вголос промовив він.
Топа — помісь спанієля з дворнягою — підбіг до хазяїна, сів на задні лапи і, віддано зазираючи в очі, закрутив хвостом.
— Іди, Топо. Гуляти!
Топа зірвався з місця і почав ганяти поміж деревами, раз у раз до чогось принюхуючись і вдаючи, що страшенно зайнятий. “А що як знайду вхід у підземелля чи винний погріб замку? — раптом подумалось Віті. — Хоча ні, тут кожен метр сходжений і перекопаний. Може, підземний хід виходить на схилі? Разом з Топою треба пошукати, він почує”.
Вітя з усмішкою дивився за стрибками Топи й розмірковував далі: “Мабуть, початок підземного ходу десь у заростях дерези, тому його й не помітили”.
— Топо! За мною!
Він відкачав рукави сорочки і, обережно розсуваючи колючі кущі, став боком спускатися вниз по схилу. Пес, повискуючи, пробирався слідом за ним. Так вони пересувалися близько п’яти метрів, і раптом кущі розступились, утворивши невелику — не більше двох метрів у діаметрі — галявинку, порослу низькою пожухлою травою.
У центрі галявини Вітя побачив щось незрозуміле, схоже на маленького чорного восьминога. Вітя дуже любив тварин, але вигляд цього створіння викликав у ньому глуху неприязнь, майже відразу. І ці відчуття не дали йому роздивитися невідоме створіння ближче. Створінню, в свою чергу, хлопчик не сподобався теж. Він не випромінював хвиль жорстокості й брутальності, які так добре стимулювали діяльність нервової системи Створіння і робили його невидимим.
Охоплений цікавістю, Вітя, вирішивши все-таки не доторкатися до огидної тварини, зробив рух, щоб переступити через неї. Але вона сприйняла це як спробу нападу і, випустивши тоненькі щупальці, вчепилася хлопчикові в ногу. Проте Створіння було ще дуже кволим і не змогло завдати хлопчикові істотної шкоди. Вітя відчув, що ногу йому ніби обпекло кропивою. Він злякано скрикнув і сахнувся. Топа войовничо загарчав.
— Топо! Не чіпай його, воно може бути отруйним!
Пес почув страх у голосі хазяїна і, зметикувавши, що винне в цьому чорне створіння, плигнув на нього. Клацнули зуби, пролунав писк, схожий на мишачий, і… Створіння не стало.
Вітя змастив слиною почервонілу шкіру на лівій литці й рушив на пошуки далі. Підземного ходу він так і не знайшов, але на іншій галявині виявив напівзасипану яму, яку при дуже великому бажанні можна було вважати обваленим входом до підземелля.
Наступного дня Вітя розповів однокласникам про підземний хід і про отруйного восьминога. У підземний хід у 6-А повірили всі без винятку й вирішили зразу ж після уроків гуртом іти на розкопки.
А отруйний восьминіг… Це, звісно, Вітько вигадав. Хто не знає, що восьминоги не отруйні і до того ж водяться тільки в морі.