Корабель у багато разів зменшив швидкість і перейшов на орбітальний політ.
— Планета 2091 Н 21, — диктував у корабельний журнал командир Віталій Сомов. — Маса — 1,25 земної.
— Нецікаво! — пирхнув другий пілот, геофізик Володимир Доронін. — Планети треба називати іменами, це їх олюднює. А то “планета номер”… Цю планету я назвав би “Лисина”, надто вже рівна у неї поверхня.
Сомов здвигнув плечима.
— Чому ж бо? — закопилив губу Володимир. — В одному науково-фантастичному оповіданні я читав про планету під назвою “Дам у пику”.
— У фантастичному оповіданні, — з іронією мовив Віталій і на малому пульті надшвидкісної бортової ЕОМ набрав програму спуску.
— Йому не до вподоби фантастика, — бурмотів Доронін, пристібаючи ремені. — А скільки фантастичних передбачень збулося!
— А скільки не збулося! — докінчив Сомов, уже сідаючи в крісло.
Запрацювали гальмові двигуни, і ракета стала знижуватись.
Зблизька вигляд планети навівав сум. Сіра поверхня, подзьобана дрібними заглибинами, ні кущика, ні травинки. І так усюди.
— Від цієї планети позіхати хочеться, — заявив Володя. — Жаль марно витраченого пального.
— Для тебе, геофізика, робота знайдеться, — понуро відповів Віталій. — А що казати мені, медикобіологу? Двадцять першу планету обстежуємо, і ніде ні найменшого сліду життя.
Надівшій маски з регенераційними фільтрами, вони без ентузіазму почали виносити з корабля лазерну бурову установку. Інструкція вимагала, щоб буріння велося не ближче як за п’ятдесят метрів від корабля. Встановивши бур, Доровін підняв руку, щоб натиснути на кнопку пуску, та так і застиг, спромігшись лише вигукнути:
— Корабель!
Сомов різко обернувся й побачив, що корабель досить швидко вгрузає в землю. Друзі щодуху помчали до ракети, та чим ближче вони були до мети, тим податливіший ставав грунт, і вже метрів за десять від корабля космонавти ледве витягали ноги з сірої чавкотливої грязюки. Першим отямився Сомов.
— Назад! — крикнув він, важко дихаючи. — Наказую назад! Ракету не врятуємо, а самі загинем!
Доронін неохоче підкорився, і вони повернулися до бурової установки. Космонавти мовчки дивилися, як гине їхній корабель; не минуло й двадцяти хвилин, як його заокруглений ніс беззвучно зник у багнюці. Маленька лінива хвиля поволі зійшлася в центрі, і було по всьому.
— Перед відважними мандрівниками постали, здавалося б, нерозв’язні завдання, — з награним оптимізмом кинув Доровін.
Сомов невдоволено подивився на нього. “Уже уявляє, мабуть, — подумав він, — як розповідатиме знайомим про свою Велику Пригоду”.
— Ти свій НЗ прихопив? — спитав Віталій, повертаючи напарника до грізної реальності.
Проте Володимир не хотів здаватись:
— НЗ? Навіщо? Якщо два дні від нас не буде сигналів, із Землі вилетять рятувальники на “Фаетоні”, через десять днів вони будуть тут. Подумаєш: десять днів! Повітрям і водою вас забезпечить синтезатор. А їжа… Люди по сорок-п’ятдесят днів голодували — і нічого! Не біда — потерпимо до прильоту рятувальників.
— Щоб урятувати нас, їм треба сісти на планету.
— Звичайно, — здвигнув плечима Володя.
— А “Фаетон” може засмоктати так само, як і наш корабель.
— Треба знайти місце, придатне для посадки, — сказав Володя.
Доронін почаклував над пультом бурової установки, визначаючи потрібний режим роботи, і натиснув на кнопку. З легким сичанням і свистом промінь пробивав породу; так тривало близько п’яти хвилин, потім почувся сильний вибух і потужний струмінь голубуватої рідини з шумом вирвався з потривожених надр. Бурова установка відлетіла далеко вбік. Доронін, лаючись, кинувся до неї. Він дбайливо закріпив її на тринозі і не заспокоювався, поки не пересвідчивсь у цілковитій справності апаратури.
Коли Володимир повернувся, гейзер уже опав і отвір затягнувся зморшкуватою плівкою.
— “Лисина” з сюрпризами, — сказав він сумно.
— Сюрпризи на цьому не скінчилися, — мовив Віталій, загадково усміхаючись. — Я зробив експрес-аналіз рідини. Її мінеральний склад відповідає… плазмі крові людини!
На сіру планету опустилися сірі сутінки. Тиша, ніби туман, огортала все довкола, важко тиснула на мозок. І Володя подумав, що тиша цієї планети відрізняється від тиші космосу. В космосі нікому подавати звуки. А тут таке відчуття, ніби хтось зачаївся і навмисне мовчить, щоб не виказати свою присутність.
Поступово Володя поринув у напівдрімоту і раптом почув стогін. “Це сон”, — мляво ворухнулася думка. Але стогін повторився голосно й виразно і Доронін розплющив очі. Крізь віконце намету пробивався тьмяний світанок. Стогін долинув знову, і Володя затамував подих, усвідомивши всю неймовірність того, що діялося. Стогін було чути знадвору! Володя безцеремонно розбудив Віталія.
— Хтось стогне, — чомусь пошепки сказав він.
— Ти температуру сьогодні міряв? — невдоволено пробурчав Віталій. — О геошизик, нащо ти перериваєш дорогоцінні хвилини мого сну?
Цієї миті стогін почувся знову.
Віталій хутко підхопився, і друзі, надівши маски, подалися до виходу. Поряд з наметом лежав чоловік у масці і в легкозахисному одязі. Очі його були заплющені, обличчя — хворобливо землистого кольору. Чоловік з механічною рівномірністю хрипко стогнав.
— Візьми чохол у наметі, перенесемо його, — звелів Віталій.
— Звідки він тут узявся? — дивувавсь Володя, намагаючись не йти в ногу. — Де ж його ракета?
— Може, там, де й наша, — невесело пожартував командир.
У наметі з незнайомця зняли маску. Доронін переводив здивований погляд з незнайомця на командира.
— Слухай, він же як дві краплі води схожий на тебе!.. Що за чудасія!
— Ходімо до бурової, — підштовхуючи товариша до виходу, сказав Віталій.
— А як же огляд хворого, док? — спитав Доронін.
— З хворим нічого не станеться, — буркнув Сомов і, помітивши здивування в погляді геофізика, додав: — Повір мені, його внутрішнім органам ніщо не загрожує.
Володимир вийняв із ящичка тюбик поживної пасти і підійшов до незнайомця. Віталій швидко загородив йому дорогу.
— Дай я сам погодую гостя.
Володя неохоче віддав тюбик, відчуваючи, що за дивним поводженням командира щось криється.
Кілька годин пішло у космонавтів на те, щоб розмонтувати бур, перенести його на нове місце і змонтувати знову. Цього разу установка пропрацювала всього лиш кілька хвилин. І знову потужний фонтан ударив з пробуреного отвору. Повторний експрес-аналіз підтвердив наслідки першого.
— Боюсь, що й далі наслідки будуть такі самі, — сказав Володя, закусивши губу. — Шари порід ідуть майже паралельно.
— Все-таки “майже”, — зауважив Віталій.
— Так, — кивнув Володя. — І через те будемо бурити знову.
Швидко спускалися тьмяні багряні сутінки. Під ложечкою посмоктувало, в оглушливій тиші дивно голосним здавався розмірений стогін незнайомця. Володя оглянув убоге внутрішнє обладнання намету. “Біднувато”, — сумно подумав він, заплющуючи очі.
Прокинувся Володя від того, що хтось тряс його за плече. Він розплющив очі і побачив Сомова, який схилився над ним. Командирові очі блищали від збудження, на щоках вигравав рум’янець.
— До нас ще один братик прибув, — сказав він, граючи жовнами. — На цей раз твій.
Нічого не зрозумівши, але перейнявшись збудженням товариша, болодя подався за ним. Біля входу лежав… чоловік у масці.
— Ще один? Звідки?! — вихопилось у Дороніна.
— Внесемо, тоді поясню, — таємниче сказав Сомов.
У наметі він поклав другого незнайомця поряд з першим і жестом фокусника зірвав з нього маску.
— Поспішайте побачити! — балаганна вигукнув він. — Доронін другий. Близнюк, який був розлучений з братом у далекому дитинстві. Аж тепер вони возз’єдналися!
Доронін не міг вимовити й слова. Другий потерпілий був разюче схожий на нього.
— Це вже не звичайний збіг обставин, — прокоментував Сомов.
— Так, — погодився Володя. — В появі наших двійників є закономірність.
— На вигляд звичайнісінькі хлопці, правда ж?
Володя мовчки кивнув.
— Так от, друже, це не люди, це муляжі. Зовні людська оболонка, а всередині нема нічого, крім механізму, який може стогнати.
— Нільс Бор вимагав божевільних ідей. Твоя цілком відповідає цій вимозі, — насмішкувато озвався Доронін.
— Вислухай мене до кінця, — спокійно сказав Сомов. — Коли я хотів напоїти першого двійника, то побачив, що в ротовій порожнині у нього… нічого немає. Ні язика, ні дужок, ні мигдалин. Порожнеча! Коли ти виходив, я зробив пальпацію тіла. Жодного органа в черевній порожнині иропальпувати не вдалось. Ребер також немає, замість них суцільний щільний футляр.
— Хто ж вони? Що ж це таке?! — спитав приголомшений Доронін.
— Я довго сушив собі над цим голову. Тобі поки що вирішив нічого не казати, щоб даремно не тривожити, адже біооб’єкти — не твій фах. Я спробував пов’язати зникнення ракети, дивний склад підґрунтової рідини і появу біологічних муляжів. Висновок напрошується один: ця планета — мисляча субстанція.
— Мисляча планета! — вигукнув Володя.
— Очевидно, мислить не вся планета, а її поверхневий шар. Наша ракета викликала подразнення чуттєвих рецепторів, і планета поглинула її як сторонній предмет. Якщо це так, то зрозуміло, чому підґрунтова рідина має склад, близький до плазми крові. Тепер про біомуляжі. Ти чув про метод Карно?
Володя заперечливо похитав головою.
— Річ у тому, що комахи мають надзвичайну здатність пристосовуватись, і хімією шкідливих комах не знищити. Тому часто вдаються до методів біологічних, зокрема до методу Карно. В групу комах випускають стерильних самців того самого виду; не беручи участі у відтворенні потамства, вони борються за їжу, тим самим створюючи невигідні умови для існування повноцінних особин. Ось і в нас таке ж становище. Ми ділимося з муляжами їжею, прирікаючи себе на голодування.
— Що ж ти пропонуєш, командире? — Володимир глянув на біомуляжі. — Я більше не можу чути цих стогонів. Вони надто схожі на справжнії
Обличчя Сомотза посуворішало, і він ніби ненароком стиснув масивну ручку дезінтегратора, що висів на поясі.
— Знаєш, про що я зараз подумав? — спитав Володимир. — Якби планета хотіла нас знищити, вона поглинула б і нас, як поглинула корабель.
— Мабуть, твоя правда, — задумливо промовив Віталій і неприязно подивився на муляжі, які не переставали стогнати. — Моя гіпотеза не єдино можлива.
— Віталію, є й інше пояснення подій, — Володя поклав руку на плече друга. — Що, коли планета випробовує нас? Наше ставлення до муляжів — це проба на людяність. Чи зможемо ми до кінця лишатися людьми, чи зможемо поділитися останнім з приреченими? Адже людяність — це не тільки властивість людини. Це поняття загальне, це єдиний ключ до замка Контактів. А втім, нам ризикувати нічим. Або ми поділимося їжею з муляжами і проживемо три-чотири тижні, або все з’їмо самі і протягнемо вдвічі довше. Наслідок один — голодна смерть. Так покажемо, що ми ЛЮДИ!
Віталій широко усміхнувся.
— Ми не можемо зараз перевірити, чия гіпотеза відповідає істині — твоя чи моя. Але твоя мені більше до душі.
І він розділив денний пайок на чотири частини.
Кожного дня друзі бурили, марно намагаючись знайти місце, придатне для посадки “Фаетона”. На восьмий день їхнього перебування на планеті скінчився НЗ. Вранці того дня приятелі прокинулись майже одночасно від незвичної тиші. Розглянувшись довкола, вони не побачили муляжів. Натомість неподалік стояв їхній корабель.
Радісно скрикнувши, Володя хотів був кинутись до корабля, та Віталій зупинив його.
— Спокійніше, шановний представник людства. У мене таке відчуття, що за нами стежать. Будьмо солідніші.
І вони не кваплячись рушили вперед.