Ірен Роздобудько Вiра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спiймала зеленого жигуля й назвала адресу клiнiки.
- Ого! Це ж iнший кiнець мiста! Тридцятка - не менше! - сказав їй нахабний молодик. - Грошей ви стачить? - додав вiн, оглядаючи бiльш нiж скромний Вiрин «прикид» - потертi джинси та чорну футболку.
Вiра мовчки вiдчинила заднi дверцята, всiлася на сидiння й дiстала з рюкзачка свого мобiльника.
- О’кей! - весело кивнув нахаба й миттю зiрвався з мiсця.
Вiра набрала номер Альбика - їй не терпiлося зi шкребти перший обтяжливий шар полуди зi свого життя.
- Привiт! - радiсно вiдiзвався автовiдповiдач. - Мене зараз немає вдома! Залиште iнформацiю пiсля сиґналу!
Вiра ледь дочекалася останнього гудка:
- От i добре, що тебе немає вдома! - вигукнула вона. - Отже, з сьогоднiшнього дня я для тебе припиняю iснування!
- Зачекай! - схопив слухавку Альбик. - Ти що, з глузду з’їхала, кицю?
- Якраз навпаки! - спокiйно вiдказала Вiра. - Я не жартую. Я бiльше не хочу тебе бачити. Нiколи.
- Ну хочеш, завтра ж пiдемо до загсу? У мене є знайомство - за мить розпишуть!
Вiра засмiялася.
- Облиш. Це ти з’їхав з глузду! - i вона з полегшен ням натисла на кнопку. Її мобiлка ще довго пищала в торбинцi. Аж доки вона не прочинила вiкно й не