Мерці викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помiтила, як пластиковий пискун зник пiд колесами вантажiвки, що їхала позаду.
- Ну ти даєш! - захоплено сказав молодик. - Кра ще б вiддала менi!
Професор зустрiв Вiру привiтно. На ньому вже не було бiлого халата, i це заспокоювало.
- Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! - сказав вiн, прочиняючи iншi, майже непомiтнi з першого погляду, дверi поза своїм робочим столом.
Вiра увiйшла у напiвзатемнену затишну кiмнату.
Темнi жалюзi на вiкнах, лiкарський диванчик крiсло, торшер у стилi бароко, книжковi полицi, журнальний столик зi смiшною порцеляновою фiгуркою Арлекiна, теплi кольори шпалерiв… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.
- Лягайте сюди! - наказав професор, вказуючи на диванчик.
- Роздягатися не треба? - спробувала пожар тувати Вiра.
- Ви даремно iронiзуєте, - зауважив той. - Треба налаштуватися серйознiше.
Вiра покiрно прилягла. Вiн сiв поруч у м’яке крiсло.
- Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якiсь реальнi спогади про минуле? Я маю на увазi не вашi фантазiї та сни.
- У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тiльки завдяки її листам, що збереглися. З них я постiйно намагаюся вибудувати її образ, але вiн мiнливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мiй сон… Вона