Ірен Роздобудько постійно з’являється менi й нiби керує моїми вчин ками, оберiгає, попереджає… Вона - чи не єдина свiтла пляма у моєму життi.
- Матiр пам’ятаєте?
- Майже нi. Лишилися фотографiї, уривки спога дiв… Вона, здається, була дуже вродлива… Темнi великi очi. Вони мене лякають. Циганка у скверi…
Щось жахливе…
- Як у вас із пам’яттю зараз?
- Це, мабуть, смiшно, професоре, але я записую усе, що зi мною вiдбувається, - боюся, що розгублю й це.
- Що записуєте - це добре. На старостi матимете матерiал для мемуарiв, - посмiхнувся професор. - А що вас найбiльше непокоїть?
- Сновидiння. Останнiм часом я боюся спати. Але, Олексiю Степановичу, я не вiрю у сни i не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонникiв». Усе це дур ницi.
- Згоден, «сонники» - це розважальна лiтература.
А ось сновидiння, любесенька, - це повiдомлення, які надходять до нас iз зовнiшнього свiту та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Нашi сни - це шифри. До них треба шукати ключi, а не трактувати за допомогою шарлатанiв.
- Як же менi знайти тi ключi?
- Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.
Зараз ми тiльки налаштуємо ваш «комп’ютер».
Вiра здивовано подивилася на нього.
- Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночi, коли ви нiби вiдключаєтеся, вiн опрацьовує всю iнформацiю, що ви накопичили,