Мерці компанiю так само зверхньо, як зараз вони дивляться на неї. Одна з дiвчаток кидає їй услiд: «Двiрничка!»
- Алiна! - упiзнає Вiра доросла. - Зупинiть! Це ж смаглява Барбi - Алiна!
Але прокидається вона лише у своїй уявi, i хвилi виносять її до наступного сюжету.
Вiра маленька сидить у великому м’якому крiслi, жадiбно вдихає запах сандалових паличок та пряно щiв, роздивляється дивний вiзерунок на шпалерах. I бачить на ньому цiле стадо рiзнокольорових слоникiв.
Вiра посмiхається до них.
«Ти - розумна дiвчинка», - каже стара.
- Алоїза Абелiвна! - скрикує Вiра доросла i вже не бажає прокинутися, розумiючи, що розв’язка повинна бути десь поруч, нехай навiть увi снi…
Нова хвиля несе її у той день. У той, найстраш нiший, коли…
Вiра маленька забiгає до пiд’їзду, їй назустрiч мчить ватага дiтлахiв. Вiра вже згадала: це - Лiлi, це - Алiна, це - Рiнка, це - Славка, це - Вовик. Лолiтки i сноби!
Вiра маленька нахиляється до розв’язаної шну рiвки.
- Ссссука! - шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Вiра помiчає, що руки янголятка - в кровi. Маленькi червонi цятки й на сукнях iнших…
- Ось воно що… - шепоче Вiра доросла. - Так ось воно що…
Вiра маленька пiднiмається сходами, подумки повторює неправильнi англiйськi дiєслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогоднi Абелiвна обiцяла