Ірен Роздобудько навчити її французької пiсеньки, яку спiвала Едiт Пiаф. Вiра любить спiвати.
Вона пiднiмається до квартири…
- Це вони!!! - кричить Вiра доросла. - Вони вбили!
Вiра маленька бачить розтрощену голову старої.
Кров залила слоникiв. На пiдлозi - порожня скринь ка… На нiй також - кров…
Вiра маленька кричить, i цей крик передається Вiрi дорослiй.
Вiра прокидається вiд власного крику.
- Мати думала, що вбивця - я! - голосно i чiтко вимовляє Вiра. - Тепер усе зрозумiло…
Вiра кидається до вимикача, безтямно клацає ним - але свiтло не вмикається. Вiра одним стрибком кидається до лiжка i до пiдборiддя натягує на себе вологе вiд поту простирадло. Жах охоплює її.
«Значить, кров на наших дверях - справа рук Лi лi, - думає Вiра i не може зупинити страшних думок. Її скронi пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. - Тепер зрозумiло, чому мати написала менi такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька - вбивця. Вона приховала мiй злочин. Вона думала, що коштовностi у мене. Стоп!
Коштовностi. Тодi я про це не думала, а зараз упевнена, що то були дiаманти. Тепер вони полюють на дiаманти.
Мабуть, хтось із них - дiти ж є дiти! - заховав їх. I тепер хтось один знищує конкурентiв! Наступна чер га - моя? Але ж я нiчого не знаю! Я боюся! Я нiчого не знаю! Як їм це довести?!.»
- Я нiчого не знаю! - голосно вигукнула Вiра у темряву.