Мерці «Знаєш… знаєш… - нашiптує їй внутрiшнiй голос, i Вiрi здається, що це голос матерi. - Разом з усiма ти вбила Алiну - хiба це не злочин?..»
- Так, так, Алiну вбито двiчi, - згадує Вiра. - Я пов’язана з ними…
Голова гуде. Голос матерi стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхiднi дверi риплять i тихо вiдчиняються…
«Це ґалюцинацiї… - шепоче Вiра. - Це сон…»
Але це вже не сон. Двi довгi тiнi - бiла i блакитна - тихо наближаються коридором.
Вiра хрипить, як риба ковтає повiтря, але воно не проходить у легенi… Серце зупиняється…
- Це вже простiше! - каже бiла тiнь, прислуха ючися до Вiриного пульсу. - Вона сама нам допомо гла.
- Слабкою виявилася, - каже її подруга. - Не наша людина… Двiрничка i є двiрничка.
- Не чiпай тут нiчого, i пiшли звiдси хутчiш!
- I що далi? Тепер зрозумiло одне: ми вдвох. I хтось із нас бреше. Гадаю - ти.
- Дурна! Той, хто кiнчив Зарку, - той i знає все.
Про це треба добре помiркувати. Розумiєш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, - запропонувала подруга. - Чогось вип’ємо, перепочинемо. I вирiшимо, що робити далi.
З тієї ночi, коли Вiра так довiрливо й дивно заснула в його обiймах i непомiтно зникла пiд ранок, Стас не мiг спокiйно спати. Та нiч нiби виставила перешкоду