Ірен Роздобудько подальшим стосункам. Сотнi разiв вiн поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздiсть: то вiн заснув у її крiслi, як останнiй iдiот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свiй пiдводний химерний свiт. Йому хотiлося випiрнути, забути її, ковтнути гарячого мiського повiтря або напитися й назавжди викреслити з пам’ятi цей епiзод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епiзод у її бурхливому життi. Красива, вiльна, навiжена Рибка має бавитися такими ось епiзодами й миттєво їх забувати.
Стас стояв бiля вiкна й вдивлявся в темнi силуети дерев. Серпень вiдпливав за вiкном, як величезний «Титанік» - йому хотiлося вистрибнути з вiкна, до плисти до нього, розгрiбаючи руками вологе листя, пiднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнiшу каюту i зник нути разом з тiнями присмеркових дерев, птахiв та звiрiв. Вiн не мiг зiзнатися навiть собi, що увесь час виглядає у дворi знайому постать. Вiн бажав цього.
Тодi можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, i знову заговори ти iз нею. Наприклад, так: «Привiт, мале! Щось ти сьогоднi раненько…»
Iнодi йому здавалося, що вiн насправдi бачить її.
Але то були лише тiнi. У дворi було порожньо. Бiля пiд’їзду стояли три припарковані авта.
Раптом подвiр’я освiтилося фарами машини. Стас одразу упiзнав її - це була та сама машина, на якiй вона пiд’їхала кiлька днiв тому з компанією галасли вих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама - його план втiлиться у життя. «Рибко, будь сама!» -