Iнформацiйна аґенцiя знаходилася в центрi мiста i займала одну з най престижнiших у місті будiвель, двад цятий поверх якої увiнчувала ґотична башта кав’ярня. З десяток років тому аґенцiя орендувала кiлька кiмнат на першому поверсi i ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка iнформацiя стала об’єктом купiвлi та продажу. I ось тепер тут було безлiч вiддiлiв i купа працiвникiв, якi знали один одного лише в обличчя. Кожен пiдроздiл був окремою державою.
Вiрi призначили зустрiч рiвно на дев’яту. Пiзнiше починалася загальна нарада. До красивого будинку Вiра приїхала о восьмiй. Їй завжди потрiбен був час, аби обмiркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькi хитрощi, про якi знала тiльки вона. Адже довколишні люди сприймали Вiру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жiнкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фiльм Мiхалкова. Сьогоднi у неї був важливий день - вона влаштовувалася на роботу.
Вона й до того працювала не де небудь: на одному з каналiв телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так i називалася: «Новини вiд Вiри». На телебаченнi, особливо на її каналi, панував справжнiй безлад. Нiхто нiколи не знав, що знiматиме завтра. Самовпевненi хлопчики та дiвчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собi на вечiр новий шматок м’яса чоловiчої чи жiночої статi. Цей свiт був їй чужий. За десять рокiв своєї кар’єри Вiра навчилась усього. Мода, полiтика, медицина, економiка, кримiналiстика - вона хапалася за будь якi теми. В неї був єдиний Божий дар - шалена iнтуїцiя. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» i на iспитах в унiверситетi, i пiд час бесiд у прямому ефiрi, i в словесних баталiях з письмен никами чи полiтичними дiячами. Але усi її починання тонули в драговинi безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачiв.
Пiдсвiдомо Вiра шукала виходу. Всi шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. I от рiвно мiсяць тому, пiсля важкого, нiби вiз, який вона тягнула пластилiновою дорогою, iнтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообiдати до Прес клубу. Це було її звичайне мiсце побачень із друзями та надiйний прихисток вiд набридливих прихильни кiв - туди пускали тiльки за посвiдченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярiв та телевiзiйникiв ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у помiч!», смаженi ковбаски йменува лися «Рука Москви», а смачна велика вiдбивна, яку Вiра зазвичай замовляла пiсля овочевого салату «Дебати», проходила пiд кодовою назвою «Наших б’ють!» На стiнах красувалися вирiзки статей, кари катури та смiшнi заголовки з вiдомих газет. Офiцiанти, бармен та господар ресторану завжди приязно вiталися з нею i нiколи не пiдсажували за її столик iнших клiєнтiв - це було табу: Вiра не любила спiлку ватися пiд час обiду.
Того дня, зайшовши до Прес клубу, вона невдо волено зiтхнула - майже за кожним столиком сидiли знайомi та напiвзнайомi, зала була сива від тютюно вого диму. Пiсля мерзотної ковзанки, якою здалося iнтерв’ю, Вiрi не хотiлося ні з ким розмовляти. «Ваш столик вiльний, панi Вiро!» - приязно звернувся до неї адмiнiстратор. Знесилена Вiра жестом показала:
«Менi - як завжди!» i пройшла до зали. З нею вiтали ся, вона посмiхалася до всiх, не зупиняючись, не всту паючи в необов’язковi балачки - їй хотiлося скорiше випити склянку прохолодного соку фреш, яка вмить з’явилася на її столику, щойно вона наблизилася до нього. Працювати з постiйними клiєнтами тут умiли.
Не встигла Вiра зробити ковток, як у дверях зали з’явилася знайома постать, i Вiра незадоволено насупилася: «Ну, цей вже точно не промине!» Справді, котячою ходою до неї наближався давнiй знайомий, новiтнiй «папараці» на прізвисько Дон Педро.
- Ну що, Вiрунчик, - одразу почав вiн свою звичайну пiсню, з якою звертався до всього, що пересувалося й мало необережнiсть носити спідни цю. - Може, вiзьмемо тут по бройлерку - i до тебе?
- Краще - до тебе! - вiдказала Віра. - Вагiтнiй Аллочцi треба гарно харчуватися, та й тесть, гадаю, не вiдмовиться пiдтримати компанiю.
- Ну от, ти завжди знайдеш чим зiпсувати свято душi! До речi, я сьогоднi перехопив на рекламцi пару тисяч, так що ти подумай!
- Добре, - пообiцяла Вiра, - я поки подумаю i пообiдаю, а ти, будь ласка, iди накресли пару формул.
Останнiй вираз вона пiдхопила з фiльму «Сiмнад цять миттєвостей весни» - так сказав Штiрлiц п’я ненькiй дамi, яка чіплялася до нього в ресторанi. Дон Педро, ще трохи повисiвши у Вiри над головою, сумно пiшов до бару «креслити формули», якi зазвичай складалися з трьох чотирьох чарок коньяку i «полiру валися» соткою горiлки «Абсолют». Вона не могла розмовляти з ним iнакше. Небезталанний хлопець, уїдливий i досить дотепний у свої статтях, вiн, як шахтар стахановець, старанно працював на свою кишеню й очi його запалювалися лише тодi, коли йшлося про грошi. У своїх писаннях вiн мiг довести до абсурду будь яку ситуацiю. Вiра звернула увагу на його прізвище давно, прочитавши його статтю про смертельне отруєння дiтей несвiжою рибою в дитя чому садку, яка мала веселенький заголовок: «Рибки закортiло!» Цей розв’язний тон Дон Педро свiдомо плекав у собi, адже на нього добре клювали багатi замовники - бульварна преса, еротичнi журнальчики та деякi нiчнi канали телебачення. «Коли я заробив свою першу тисячу зелених…» - приблизно так вiн починав кожну розмову, навiть якщо йшлося про погоду.
Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома вiдступала, роздратування миналося. Вiра вже могла спокiйно огледiти присутнiх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо - до столика прямувала скандально вiдома журналiстка на прі звисько Луза. Свої еротичнi опуси ця колишня поетеса пiдписувала псевдонiмом Луїза Задова, тому гострi на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазi й iнше - лузу на бiльярдному столi, в яку залюбки можна було закотити кулю. I Дона Педро, i Лузу Вiра називала не iнакше як «камарилья». Вона взагалi не терпiла епатажних «акул пера» i не розумiла, чому їм майже скрiзь давали «зелене свiтло» пiд назвою «пiпл хаває». А «пiпл» справдi з задоволенням сприймав i ненормативну лексику, й брутальнi вiд вертостi, й повну до себе зневагу. Луза спецiалi зувалася на скандальних iнтерв’ю, якi брала у зiрок естради, не вiдходячи вiд їхніх лiжок. У потрiбний момент пiд час фотозйомки з черговою жертвою вона вмiла миттєво розстiбнути блискавку свого шкiряного комбінiезону або, як штукар еквiлiбрист, виставити наперед свiй апетитний, ледь прикритий спiдницею задок. За цi матерiали й знiмки їй платили шаленi грошi.
- Привiт! - на увесь зал закричала Луза. - Смаже ного хочеш?
- Дивлячись чого, - вiдповiла Вiра. Вона знала, що Луза мрiє знятися в її програмi.
- А з чого замовиш! - запевнила Луза. - Напри клад, вчора я дiзналася розмiри одного мiсця у са мого…
Вона назвала прізвище вiдомого дипломата.
- Слухай, Лузо, у мене був важкий день, - сказала Віра. - Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею - вiддаю перевагу хорошому шматку м’яса! - І щоб перевести розмову, додала: - До речi, в тебе смiлива суконька…
Суконька на Лузi була й справдi смiлива - чорна сiтка, крiзь яку свiтилася червона гiпюрова бiлизна.
- Ти мене не хочеш! - надула губки Луза. - Що ж, заждемо кращих часiв! - i, помiтивши бiля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормi.
«Ну чому я маю з ними спiлкуватися? - знов роздратувалася Віра. - I чого вони всi вiд мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабко духа, що не можу дати вiдкоша раз i назавжди?
Мабуть, треба змiнити кав’ярню - тут стає надто не затишно!» Нiби на пiдтвердження цих думок, до ресторану увiйшов ще один представник «камарильї», такий собi Понiн - редактор популярного iлюстро ваного журналу для чоловiкiв. Це була найкумеднiша постать у журналiстськiй тусовцi, його називали не iнакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiстицi?» Поня був носiєм «чорної мiтки». Це означало, що вiн стiльки разiв насолив своїм колеґам, що поганi чутки про його непрофесiоналiзм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди вiн прийшов. Одного разу Вiрi довелося звернутися до нього по роботi. Питання було про стеньке, але Поня перед тим, як вiдповiсти, суворо запитав: «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiс тицi?» Потiм з’ясувалося, що це його «коронне» запи тання й, вочевидь, дуже болюче, бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею пiдлабуз ництва, ще вчився в унiверситетi i нiяк не мiг його закiнчити.
Разом із Понею йшла якась незнайома жiнка.
Парочка прямувала до Вiриного столика - це було зрозумiло з першого погляду. «О, Господи!» - подум ки зiтхнула Вiра.
- Панi Вiро, - не без притаманної йому зверхности сказав Поня. - Познайомтеся, це - Лiлiана Поволоць ка, редактор вiддiлу захiдної культури iнформацiйної аґенцiї. Вона давно мрiє з вами поспiлкуватися. Й ось така приємна нагода…
Вiрi довелося посмiхнутися й запросити жiнку до столу. Поня чемно розкланявся.
Навiть у напiвзатемненому примiщеннi жiнка не зняла великих чорних окулярiв. Вона почала розмову зовсiм по чоловiчому:
- Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрiча лися?
- Цiлком можливо, адже я буваю у багатьох мiс цях, - вiдповiла Вiра, намагаючись проникнути за чорнi скельця окулярiв нової знайомої. Вона була впевнена, що бачить її вперше.
- Нi, я маю на увазi, зустрiчалися колись давно.
Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?
- Навряд чи. Я вчилася в iнтернатi, - сказала Вiра.
- Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося менi дуже знайомим.
- Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.
- I навiть не одну! Ви дуже талановита журна лiстка. Прикро, що у вашого каналу така репутацiя…
Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.
«Чортзна що! - подумки обурилася Віра. - Ще одна божевiльна вихователька на мою голову!»
- Ви нервуєте, - раптом сказала Лiлiана. - Гадаєте, це пустопорожнi теревенi? А в мене до вас цiлком кон кретна пропозицiя - я б хотiла запросити вас на робо ту у свiй вiддiл. Нам потрiбнi такi люди, як ви.
Працювати в респектабельному аґентствi було давньою Вiриною мрiєю, але вона нiчим не виказала своєї зацiкавлености.
- Це досить несподiвана пропозицiя, - сказала во на. - Треба обмiркувати…
- Я вас не кваплю.
Жiнки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотрiб», про його небанальне оформлення. Жiнка так i сидiла в окулярах, потягуючи крiзь соломинку велику порцiю мартiнi з лимоном.
- I все ж, ми з вами десь зустрiчалися. Можливо, й приятелювали… - замрiяно сказала Лiлiана. - Знаєте, як буває: побачиш людину, i з якихось закапелкiв па м’ятi випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрi неш когось зi свого дитинства. У мене було багато друзiв. Зв’язки дитинства - наймiцнiшi. Золота пора…
- Так, - стримано погодилася Вiра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.
- Ми всi - родом з дитинства, - процитувала Лiлiана. - Яка в цьому мудрiсть! Ви, до речi, де мешкали?
- В «царському селi», - вiдповiла Вiра.
- О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?
- Навряд. Я майже нi з ким не спiлкувалася, крiм однiєї сусiдської дiвчинки, яка потiм померла пiсля операцiї на серцi. Тiльки її й пам’ятаю.
Розмова почала зависати. Помiтивши це, нова зна йома поквапилась її припинити.
- Ну що ж, менi було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицiю?
- Завтра я маю їхати у вiдрядження. Я б змогла пiдiйти до вас через мiсяць - зараз у мене багато роботи.
- Довго! - зiтхнула Лiлiана. - Але менше з тим, ми на вас зачекаємо. Отже, домовились - за мiсяць ви у мене?
Жiнки попрощалися. Вiра ще посидiла в ресторанi, обмiрковуючи зустрiч, поки не дiйшла рiшення, що те, що трапилося, - це шанс змiнити життя.
I ось тепер вона стояла перед аґенцiєю i нервово поглядала на годинник. За п’ятнадцять до дев’ятої Вiра вiдчинила важкi дубовi дверi з табличкою «Вiддiл культури».
Три пари очей одразу ж втупились у неї. У великiй кiмнатi за скляними перегородками, як риби в акварiумах, сидiли три жiнки. До внутрiшньої кiмнати з табличкою «Шеф редактор» вела зелена килимова дорiжка. Всi три жiнки були приблизно одного вiку з Вiрою. Вона приязно усмiхнулася до них i рiшуче увiйшла до приймальнi.
За бiлими дверима була справжня оаза - невелика свiтла кiмната, заставлена вазонами з японськими карликовими деревами, кiлька круглих акварiумiв на високих кованих пiдставках з «золотими» рибками та картини на стiнах (переважно - добре зробленi копiї Бройґеля) створювали особливий екзотичний зати шок. За деревами, акварiумами та картинами Вiра не одразу помiтила у кутку секретаря. Спершу вона вiд чула на собi його погляд. Оточений майже з усiх бокiв вазонами, за бiлим столом сидiв тендiтний молодик у бездоганному сiрому костюмi й уважно дивився на Вiру.
- Менi було призначено на дев’яту, - сказала вона.
- Зачекайте, будь ласка, Лiлiана Олегiвна вас за просить, - привiтно промовив молодик, вказуючи їй на стiлець. До зустрiчi лишалося ще п’ять хвилин.
Екзотична приймальня розслабляла. Вiра навiть вiдчула дрiмоту i легкий головний бiль. Сидiти навпроти занадто уважного молодика i мовчати було неприємно, але Вiра намагалася вiдiгнати неґативнi вiдчуття. Врештi, вона так довго мрiяла потрапити сюди. Пiсля надмiрної розкутости телевiзiйникiв пiдкреслена офiцiйнiсть i тиша аґентства здавалися їй майже священними. Молодик щось набирав на комп’ютерi, його тонкi пальцi швидко вiдбивали ритм.
Вiра помiтила, що нiгтi його акуратно пiдфарбованi блiдо молочним, майже непомiтного тону, лаком.
Рiвно о дев’ятiй секретар зайшов до кабiнету. За хвилину вiн запросив Вiру.
За довжелезним чорним столом сидiла розкiшна бiлявка - її недавня знайома Лiлiана Олегiвна Поволоцька. Вона дивилась вiдкрито i привiтно, витримуючи паузу. Вiра сiла навпроти i, також вiдкрито i прямо, глянула у вiчi майбутнiй начальницi.
Тiльки тепер, коли та була без окулярiв, Вiра помiтила, що одне око Лiлiани Олегiвни було зеленкувате, а друге - блакитне. I вiд погляду цих очей у Вiри десь усерединi - ближче до шлунку - пiднялася хвиля солодкавої нудоти. Так iнодi буває, коли раптом бачиш щось надто потворне або неприродно прекрасне.
- Я рада, що ви прийшли, - сказала Лiлiана Оле гiвна, - вважаю, те, що ви робили на телебаченні, - блискуче. Я ваша щира прихильниця. У нас у вiддiлi є вакансія, але я пропоную вам посаду мого заступ ника. Менi самiй важко впоратися з таким обсягом роботи, а ви, як менi здається, висококласний спе цiалiст. Як ви на це дивитеся? Для початку ваша ставка складатиме - плюс мiнус - тисячу доларiв.
Але це - першi три мiсяцi, потiм отримуватимете бiльше. Ну як, згоднi?
- Коли приступати до роботи? - запитала Вiра.
- Хоч зараз. Пишiть заяву. Сьогоднi вирiшимо усi кадровi питання, поставимо вам гарний стiл, познайо митеся iз колеґами… Я зацікавлена, аби ви увiйшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кiлька днiв вiдлiтаю до Осло.
Лiлiана Олегiвна запропонувала каву, i Вiра не вiдмовилася. Каву секретар принiс у крихiтних порцелянових фiлiжанках. Ковтаючи запашну гарячу рiдину, Вiра намагалася якомога приязнiше дивитися в обличчя новiй начальницi, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували рiзнобарвнi очі, й Вiру охопила нiяковiсть із присмаком жалю й огиди.
Перший день на новiй роботi був суто орга нiзацiйний. Вiрi видiлили й обгородили скляною стiн кою просторий куток у приймальнi. Володимир, секретар Лiлiани Олегівни, сприйняв це без ентузi азму. Сама Лiлiана, пiдписавши Вiрину заяву, поїхала додому збиратися у вiдрядження.
У вiддiлi панував спокiй. Вiра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками i намагалася налагодити контакти з колеґами.
Три жiнки поставилися до неї з обережнiстю, i спершу розмови не йшли далi чемних привiтань.
Пам’ятаючи неписанi закони «вхiдчин», Вiра купила двi пляшки шампанського та коробку цукерок i пiд час обiдньої перерви запросила всiх до себе за стiл. На цьому невеличкому фуршетi вона з цiкавiстю спосте рiгала за спiвробiтницями. Всiх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних мiсцях усi жiнки мають однаково вишуканий вигляд.
Алiна спецiалiзувалася на кiнокритицi, Ярослава писала про музичнi новини, Зарiна займалася театром.
Вiра здивувалась їхній стриманостi навiть пiсля третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жiнка складала подумки речення i старанно стежила за правильнiстю наголосiв i артикуляцiї. Всi троє були як на сценi. Вовик вiд шампанського вiдмовився, зіславшися на дiєту, i пiшов уживати корисну їжу в редакцiйний буфет.
Вiра старанно пiдтримувала розмову i намагалася ставити якомога бiльше легких запитань. Їй ввiчливо вiдповiдали. Але вона вiдчувала, що весела жiноча балачка не клеїться. Жiнки уникали дивитись їй у вiчi i явно нудьгували, час вiд часу розглядаючи свої довгi старанно вiдполiрованi нiгтi.
Зрештою Вiрi здалося, що вона намагається розво рушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмiшка перетворилася на маску, яку кортiло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» - майнула крамольна думка, але шансу для вiдступу вже не було.
- Ще шампанського? - запитала вона.
- Взагалi, ми на роботi не вживаємо… - презирливо скривила губи Ярослава.
- А я вiддаю перевагу «Астi мартiнi», - додала Алiна.
- Дякуємо, - пiдвела риску Зарiна. - Iншим разом.
Вiдбувши цей «номер», Вiра взяла свiй маленький блокнотик i вже пiсля перерви вирiшила заскочити у башту кав’ярню випити кави.
Швидкiсний лiфт за хвилину пiдняв її нагору.
Вибравши найдальший столик, Вiра вiдкрила свiй блокнотик i почала записувати враження.
«Алiна» - вивела вона на першiй сторiнцi i замислилась. Їй завжди було цiкаво записати першi враження про людину, щоб згодом перевiрити свою iнтуїцiю. Отже, Алiна. «Смаглява Барбi, - писала Віра. - Бездоганнi пропорцiї. Волосся довге, фарбова не. Насправдi, певно, має темно каштановий вiдтiнок.
Дурненька? Скорiше - дуже стримана. Здається, одружена. Нiчого цiкавого». Наступний абзац, пiд на звою «Ярослава», був такий: «Нервова красуня з озна ками прихованої стервозности. Тричi непомiтно штов хнула ногою Алiну, коли розмова зайшла про Л. О.
На пальцях - три каблучки: двi зi смарагдами та то ненька з дiамантом. Вище лiктя - синець. Мабуть - бурхливе особисте життя. Незамiжня. Розумна. Зла».
«Зарiна. Мовчазна. Iнтелiґентна провiнцiалка.
Темна конячка. Поки що - все». «Вовик. Павучиха з бiлими очима. Підлабузник».
Спостережень було небагато. Вiра швидко допила каву i спустилася вниз.
Коли вона зайшла до кiмнати, усi четверо стояли бiля столу Зарiни i про щось жваво розмовляли.
Помiтивши нову начальницю, зграйка швидко пурх нула по своїх акварiумах.
«О Господи, - подумала Віра. - До усього цього треба ще довго звикати… Нiчого, прорвемося», - i, сiвши за свiй стiл, почала розбирати папери.
Алiна повернулася додому об одинадцятiй.
- Знову збори? - невдоволено запитав чоловiк. - Ваша вiдьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…
- Це не твiй клопiт! У нас ще одна вiдьма - нова «замша»… - втомлено вiдповiла Алiна i попрямувала до ванної.
- А ти сподiвалася, що це мiсце для тебе, дурнень кої? - ледь устиг вставити шпильку чоловiк. - З тобою у Лiлiани все скiнчено, можеш не хвилюватися.
Алiна вiдкрутила кран i почала здирати з себе сукню - вона занадто пахтiла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторанi.
«Проклята сука, - думала Аліна. - Ти ще поплачеш, погань така…»
Вона швидко натягнула нiчну сорочку. Вже заси наючи, вона повторювала: «Iще поплачеш, суко!»
Ярославу Володимир пiдвiз на своєму авті пiд самий пiд’їзд.
- Тебе провести до лiфту? - запитав вiн.
- Нi, сонечко, їдь додому, - вiдповiла жiнка.
- А поцiлувати? - кокетливо закотив очi Вовик.
Вони нiжно поцiлувалися. Пiд час поцiлунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислиз нула з авта.
Вовик ретельно витер губи бiлою хусткою i за пустив двигуна.
Ярослава ще довго курила на кухнi. «Треба з цим закiнчувати, - думала вона. - Припиняти негайно, iнакше - смерть, а то ще й гiрше - дурдом. А там - сiрий халат i божевiльнi очi, як у Ольги…». I щойно вона так подумала, як зовсiм iнша, незалежна вiд її розуму, сила пiдняла її i примусила швидко розпа кувати одноразовий заштрик.
Голка увiйшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», - подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових iнтеґралiв. Її обступили легкi тiнi. Голова схилилася на стiл.
На порозi Зарiна одразу ж потрапила у мiцнi обiйми. В її вуха полилися безсоромнi, жагучi слова.
Вона обожнювала цю брутальнiсть, цi болючi обiйми, усю цю гру.
Вiн притис її до стiни. Але їй спочатку кортiло одягти капцi з рожевою облямівкою. ЇЇ капцi. Їй кортiло швидше залiзти у джакузi - ЇЇ джакузi. А потiм витертись ЇЇ пухнастим рушником.
- Коли вона повертається? - запитав вiн.
- За тиждень, ти ж знаєш.
- А менi сказала, що завтра…
- За тиждень, - посмiхнулася Зарiна. - Ти - дурненький рогач!
Вiн бiльше не дав їй сказати анi слова. I тiльки капцi з рожевою облямівкою муляли йому очi…
…Цiєї ночi Вiра прокинулась о пiв на першу. Взага лi, вона була «совою», але сьогоднi, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна вто ма охопила її, i вона, не роздягаючись, лягла на диван.
I вмить заснула.
Прокинулась теж одразу, нiби випiрнула з пiд важкої хвилi незрозумiлої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового мiсця i почне працювати на повну силу. Вiра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.
Вiра знала, що iдеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало рiзке розмежування в суспiльствi.
Iдеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бiднi. Колись їй доводилося працювати, мiсяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлiбом.
Вона добре пам’ятала нав’язливi мрiї про шматок пiдрум’яненого м’яса з кров’ю i люто ненавидiла той час. Але тодi з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабел ли» й iнодi навіть почувалися щасливими, у них було безлiч часу для спiлкування i однаковi турботи про хлiб насущний.
Великий бiлий мiсяць з iдеально рiвними краями свiтив прямо в обличчя. Он воно що! На Вiру завжди впливав мiсяць. У дитинствi вона навiть вигадала, що то її брат, i могла дивитися на нього до ранку. При повному мiсяцi Вiра нiколи не засинала. Мiсяць гiпнотизував її. От i зараз, упавши в якийсь транс, Вiра не могла поворухнутися. Усi думки полишили її, i тiльки iз самої глибини мозку виринали асоцiацiї…
Ось вона маленька… Такий самий мiсяць зазирає у вiкно. На ньому темнi плями, вони поволi зливаються i складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чiтко бачить це обличчя - старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вiрою усе нижче. Вiра кричить.
Обличчя вимальовується чiткiше - то вже стурбоване обличчя мами.
- Тихо, тихо… - шепоче мама, - усе добре. Це - сон. Зараз буде iнший. Про кого ти хочеш?
- Про золотого птаха, - вiдповiдає маленька Вiра.
- Зараз буде сон про золотого птаха, - впевнено говорить мама i кладе на чоло свою холодну долоню.
«Хочу про птаха», - сама собi говорить Вiра, але думки крутяться довкола роботи. Вiра знову вiдчуває солодкаву нудоту, як тодi, при поглядi в очi Лілiани Олегiвни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» - якась давнiшня, забута iсторiя, в якiй дiють тi ж самi люди. Але де ж вона могла їх бачити ранiше? Точно - нiде.
«Це просто втома! - заспокоює себе Вiра. - Так на мене завжди впливає повний мiсяць. Якби я знала, що сьогоднi - нiч повного мiсяця, запросила б до себе Альбика, i тодi б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнiм кандидатом у чоловiки. Вже кiлька рокiв вiн наполегливо пропонував Вiрi руку i серце, та в неї нiколи не було вiльного часу, щоби серйозно поставитися до цiєї пропозицiї. Крiм того, Вiра вже звикла жити сама.
«Треба з усiма познайомитися ближче, - вирiшує Вiра, - не може бути, щоб я не знайшла до них клю чик! На роботi треба почуватися комфортно…»
Вона заснула лише пiд четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свiй сон, то чiтко побачила б у ньому iдилiчну картинку: кiлька веселих дiтлахiв сидять на лавочцi i гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тiнь. Вона завжди маячить на тiй лавцi. Дiтлахи переглядаються, смiються, бавлять ся її чорним лакованим ціпком. Картинку поволi за криває яскраве пташине крило…
«Золотий птах…» - увi снi посмiхається Вiра.
Величезна пласка тiнь птаха вiддiляється вiд стелi й опускається прямо на груди, вiд неї пашить жаром, як вiд сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.
Вiра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб iз засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Вiра вiдчуває на грудях важкi лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами - адже це не пташинi лапи. Iз жахом Вiра помiчає, що у птаха - нiжнi жiночi пальці з довгими вiдполiрованими нiгтиками. Двi теплi вологi долонi повзуть до шиї, тiло птаха здригається при кожнiм поруховi, вiн закидає голову й, нiби у передчуттi насолоди, примружує свої порожнi бiлястi очi. Вiн гортанно клекоче, вiбруючи усiм своїм хитким тiлом. На цей глухий клекiт збігаються iншi звiрi й оточують лiжко. Вiра бачить синю ослицю з жiночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкiряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналiзацiйною лускою… Всi вони хапаються за краї лiжка й у такт пташиного клекоту починають ритмiчно розхитувати його. Долонi птаха ковзають по Вiринiй шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалi нестерпнiшою. Вiра судомно хапається за краї лiжка, наштовхуючися руками на пухкi, вологi пазуристi лапи. Лiжко трясеться, крутиться, потворнi звiрячi пики гигочуть, обмацують тiло, бризкають ядучою слиною. Вiра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду пiднiмається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зiтлiла маленька голова падає Вiрi на обличчя. Вiра кричить.
Крик проривається крiзь сон тяжким хрипінням.
Вiра скидається на лiжку і, ще погано розумiючи, що вiдбувається, механiчно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голiвку й вiдчуває пiд долонею струмки холодного поту.
«Усе, усе, я прокинулась…» - умовляє себе Вiра.
За вiкном - ранок. Крiзь щiльнi портьєри яскраво свi титься вузький промiнчик - нереально бiлий у напiв темрявi кiмнати, майже неоновий, наповнений броунiвським рухом срiбного пилу. Вiра з полегшен ням вiдкидається на подушку - нiч минула. Тепер - поставити чайник, зiбрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне - не думати, не згадува ти чергове нiчне жахiття. Треба скорiше вирватися на вулицю, на свiже повiтря, у незамкнений простiр, де вона завжди почувала себе вiльною. Вiра давно помiтила цей парадокс: що бiльше вона замикається в собi, то нестримнiше її тягне в натовп, у центр уваги, у вiдчайдушнiсть безглуздих спілкувань, аби тiльки не лишатися наодинцi iз собою. Її робота, яка була заснована саме на спiлкуваннi, iнодi геть виснажувала її. «Я не вмiю креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, - казала вона. - Я вмiю складати докупи слова. I це в мене виходить непогано. Я продаю свої мiзки, i, як виявляється, вони чогось вартi». Але все частiше вона стомлювалася, i її вiдвiдувала крамольна думка, що писання статей i лiтературних творiв схоже на проституцiю. I навiть гiрше. Там продають тiло, тут - душу. Останнiм часом вона мучилася через необхiднiсть продавати найсо кровеннiше, формулювати те, що iснує лише на межi відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода вiд цiєї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливiше було простим i вiдвертiшим. Як усе з того, що вiдбувається рокiв до п’ятнадцяти. А можли во, як це було з самою Вiрою, набагато ранiше.
Потiм з трагедiї ночей, з вирiв засипаних снiгом вулиць, вiд спокуси гострих лез i небезпечних пiґулок люди повертаються на здорове свiтло дня i вже не помiчають своєї щохвилинної смерти. А щоб вiдчути смак - шалено перчать їжу…
Вiра вийшла з дому на пiвтори години ранiше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу - там у невеличкiй кав’ярнi, що, мабуть, єдина працювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свiжi газети, якi вона завжди переглядала перед роботою. Вiра взагалi лю била блукати мiстом, заходити в його найдальшi вулички. Ось i зараз вона одразу вiдшукала найобiдра нiшу лавчину в старому закутньому скверi, сiла й на цьому острiвцi посеред суєти вранiшнього мiста розгорнула свiй зашмульганий записник. Iнодi, сiдаючи тут, вона брала пляшку шампанського. I, вiдсьорбуючи по ковтку просто з пляшки пiд осуд ливими поглядами дiдусiв i бабусь з онуками та пiнчерами, сторiнку за сторiнкою жадiбно перечи тувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незро зумiлий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русi вона нiби бачила знайомi обличчя - здебiльшого тих, кого давно вже немає на цьому свiтi. Бувало, вони йшли в одному потоцi, на невеликiй вiдстанi один вiд одного - i Вiра здригалася вiд упiзнання. Iнодi їй здавалося, що цi мiфiчнi перехожi також упiзнаю?ть її, але оминають, не хочуть мати з нею нiяких справ. «Бiйтеся жiнок, що блукають вулицями», - вичитала вона в якомусь iндiйському трактатi. Вiра була однiєю з таких жiнок. На самотi вона вiдчувала полегшення, не затруювалася людськи ми iсторiями, а можливостi пересування в часi i просторi здавалися їй безмежними. Вона хотiла пробитися крiзь щiльне скло пам’ятi, що роздiляло її життя на двi частини: Вiра велика нiчого не знала про Вiру маленьку…
За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’ятi: сусiдська дiвчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Вiру скрiзь. Особливо любила завiтати в цю невеличку кав’яреньку пiд парасолькою на гребенi старовинної вулицi. Перепочивши на лавi, Вiра попрямувала туди, сiла за столик, примружила очi, й одразу перед нею з’явилася Саламандра.
Пiдiйшла й мовчки сiла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз - через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися наймiцнiшi гре бiнцi, сукня з фiолетовим полиском, чорнi окуляри, пiд якими - справжні вiдьомськi зеленi очi. Вiра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, вiн втратить обриси, i Саламандра полетить, розчиниться у повiтрi, лишивши по собi тьмяний таємничий запах священної квiтки шафалi, яку нiхто нiколи не зiрве.
Листи вiд Саламандри - це єдине, що збереглося вiд життя Вiри маленької. Вони лежали у старiй картоннiй коробцi разом з iншим Вiриним «спадком».
Сусiдська дiвчинка, старша за Вiру на п’ять років, була для неї iдеалом. Вiдлюдькувата i нерiшуча маленька Вiра випросила цi знаки уваги, вислужила довгими днями дитячого обожнювання, вистежування й споглядання. Того лiта, коли сусiдська красуня нарештi звернула не неї увагу, лiта, далекого й закрученого, як вхiд у мушлю, Саламандра писала:
«Привiт тобi, Мале! Завтра менi - сiмнадцять. А все навкруг здається менi марним i несуттєвим. Задово лення i спокiй приносять лише мої фантазiї, у яких ще можна жити. Наприклад (ти тiльки уяви!), ми зустрiчаємося з тобою в Ротондi. I ти - «мадемуазель Мале». Звучить, чи не так? За столиком, де колись си дiв старий Хем, ти малюєш свої божевiльно непра вильнi картинки - а вони ж у тебе таки класнi (чому я не казала цього ранiше?), а я… з виглядом старої дами застерiгаю тебе вiд марихуани й кавалерiв. Ти маєш знати - ти справжнiй янгол. Тут - море. I нічого, крiм бiлого пiску, - жодної мушлi, жодного камiнця чи скалки, об яку можна було б поранити ногу i побачити власну кров, аби зрозумiти, що живу. Я мрiю повер нутися до нашого мiста, до двору i побачити твої крильця у вiкнi на першому поверсi. До зустрiчi, мадемуазель Мале! Не рости бiльше!»
Сотнi разiв перечитуючи цi листи, Вiра нiби входила у теплi хвилi, що їх котить час, її охоплювала нiжнiсть до цього круглого напiвдитячого почерку.
Читаючи, вона не дихала - i ця щохвилинна задуха скидалася на ковтки спирту, що забиває горло й тамує бiль.
Мати була проти її дружби з Саламандрою. Вона розповiдала, що колись ця дiвчинка стрибнула з вiкна, прив’язавши до рук шматки фанери на кшталт крил.
А її батько, казала вона, загинув на якiйсь «чужiй вiйнi», а мати - п’є горiлку i, можливо, саме тому донь ка її увесь час хворiє на серце. А увесь дiм у них завалений книжками, i в квартирi важко дихати вiд пилюги. Коли Вiрi був один рiк, казала мати, ця дiвчинка лякала її, зненацька заглядаючи в колиску, яку iнодi їй доручала Вiрина мати. I Вiра заходилася плачем.
Вiра цього не пам’ятала. Їхнi шляхи не перети налися доти, доки дiвчинка в очах захопленої малень кої Вiри не перетворилася на казкову Саламандру, а сама Вiра не почала занадто рано цiкавитися Корта саром та Павичем.
«Мале, - писала Саламандра. - Усе, що пишу, - для тебе. Ближче у мене нiкого немає. Гнiтить тиша, i я постійно змушена прислухатися до стукоту власного серця. Зараз у нас - «мертва година» (уяви собi!), так це називається. Зворушливо, чи не так? Ха! Санаторiй i є санаторiй! Тiльки, гадаю, цього разу менi не вибратись звiдси. Прикро, не побачу, якою ти станеш рокiв за десять! Скiльки усього змiниться у твоєму життi… Але знаю напевно, що й ти нiколи не забудеш той вечiр, коли ми вперше сидiли в тебе i їли смажене м’ясо. Пам’ятаєш? Ти тодi лишилася вдома сама. Я й зараз не можу згадати, чому саме вирiшила зайти до тебе - ти ж була для мене зовсiм маленька й нецiкава.
Ти вiдчинила дверi - я побачила, яка ти блiда, а точнiше - напiвзелена, зi скуйовдженим волоссям, яке саме зараз зрiзала великими iржавими ножицями. Я одразу здогадалася: Мале переживає своє перше кохання, яке, звичайно ж, має бути нещасливим. Через що ж iще дурне дитя може рiзати волосся i бути такою зеленою?! Ти впустила мене, i руки твої тремтiли.
Звiдки ж менi було знати, що ти давно спостерiгаєш за мною? Ти пiдпалила материну цигарку i з дорослим виглядом почала кумедно дмухати в неї, нiби надувала повiтряну кульку. Ти хотiла бути дорослiшою. Ти хотiла померти. I… їсти. I тодi - пам’ятаєш, Мале, ми насмажили м’яса i накрили скатертиною табурет навпроти вiкна вашої однокiмнатної квартирки. Ми вiдлили з материної пляшки, що стояла в сервантi, бiлого вермуту й обережно долили туди води. Ми їли м’ясо i вчилися палити - i я вперше побачила тебе, Мале, i подумала: «Такi довго не живуть…»
«Я хочу, щоб ти нiколи не дiзналася, чим закiн чується велика любов, - писала Саламандра. - Нехай у тебе вона буде середньою i нiколи не сягає тiєї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жiн ка - я вiдчуваю це, адже моє життя так щiльно скон центроване, що я не маю часу на порожнi балачки.
Тiльки зараз ти - Попелюшка, донька двiрнички. Але це усе минеться. Тiльки не стань такою, як тi дурнуватi лолiтки з сьомого пiд’їзду, - це мерцi, непотрiб, який має змогу хіба начепити на себе дiаманти та з нiг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою - з iншого вимiру, пам’ятай це».
«Сьогоднi дощ, - писала Саламандра. - Третiй день мене готують до операцiї. Не хочу засмучувати тебе подробицями.
Але зiзнаюсь тiльки тобi - я не вiрю в успiх. Моє серце зламалося ще пiд час мого народження. Допи сую на другий день. До операцiї не бiльше години…
Мале, ти моя велика любов - нiколи не думала, що закохаюсь у дiвчисько».
Цей останнiй лист надiйшов саме тодi, коли тiло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбiльшої кiмнати - i її старша сестра чи тітка при всiх пiдфарбовувала її блiдi вуста. Пiсля ритуалу споглядання всi сусiди спустились у двiр i чекали виносу труни там. У кiмнатi лишилася лише Вiра й шестеро чоловiкiв. Вiра знала, що Саламандрi соромно лежати отак перед ними, соромно бути нiмою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрiчку з молитвою й весело посмiхнутись i показати усiм язика. «Ще потерпи трохи, - говорила Вiра до неї. - Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловiки понесли Саламандру сходами і при кожному кроцi вона похитувала головою, а паперова стрiчка сповзала їй на очi. Коли чоловiки зупинилися перепочити на другому поверсi, з дверей квартири раптом висунулася сусiдка i запитала по дiловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» - хоч копiйку.
Це для Петра, щоб райськi ворота вiдчинив!» I Вiра запхнула в рукав мертвої Саламандри свого гаманця:
«Нехай вiдчиняться перед тобою усi ворота, Сала мандро!» Їй кортiло покласти до труни всi свої прикраси, якi вони разом так любили примiряти, всi морськi камiнцi i мушлi, олiвець, блокнот, збiрку Пастернака, пачку цигарок. Їй кортiло покласти на цi блiдi й холоднi руки свою голову… Але поруч були люди, i Вiра була на самотi з Саламандрою лише цi чотири прольоти мiж поверхами. Їй було так добре шепотiти подрузi: «Нiчого, я з тобою, я з тобою…» I Саламандра була спокiйна. Зовсiм спокiйна.
- Панi Вiро, Володимире, до буфету завезли трюфелi у вакуумнiй упаков цi! - повiдомила Алiна, заглядаючи наступного ранку до приймальнi.
Вовик одразу ж дiстав зi свого дипло мата смугастий пластиковий пакет i з виразом мовчаз ного запитання подивився на Вiру.
- Звичайно ж, iдiть! - сказала вона. - А я тим часом пiду вип’ю кави.
По дорозi в кафе башту вона зайшла до вiддiлу промисловости i запросила з собою знайому - колишню однокурсницю Люсю. В кав’ярнi зранку юрмилося багато народу. Вранiшня кава на роботi вважалася священним ритуалом. Кав’ярня нагадувала кают компанiю пароплава: напiвтемрява, дерев’янi стiни i маленькi столики на двi персони, за круглими вiкнами iлюмiнаторами плавали хмари. Жiнки сiли в куток. Люся раз у раз стурбовано поглядала на дверi - хоч би її шеф не припхався, бо у Люсi якраз була здача чотиристорiнкового «вiсника».
- Як тобi працюється? - запитала Люся.
- Поки що важко сказати, - вiдповiла Вiра, розминаючи в тонких пальцях довгу цигарку.
- Я вашого вiддiлу, вiдверто кажучи, не люблю.
Вони завжди тримаються якось осiбно, - сказала Люся. - Щоправда, кажуть, що у вас там найвищi оклади. У Лiлiани нiби особистi зв’язки з олiгархом.
- А ти щось можеш сказати про моїх дамочок? Усi вони здаються менi трохи дивними…
- По моєму, вони просто закомплексованi, як усi «блатовики». Адже Лiлi кожну з них звiдкись витягла.
Професiйної освiти їм не вистачає…
- Он як…
- Звичайно ж, у наш час це не має великого значен ня. Взагалi, цей вiддiл створювався «пiд Лiлi». А вже вона зiбрала свою команду. Можу розповiсти те, що знаю. Хоча за достеменнiсть iнформацiї не вiдповi даю - люди рiзне кажуть… Алiна колись працювала у видавництвi. Для Лiлi вона - нiщо, можна сказати, тiнь. Кажуть, що шлюб у неї - «за разрахунком», i до сить невдалий: мати сама пiдшукала їй якогось телеп ня, аби донька не згулялася. Але вона цим не перей мається. Здається, у неї багато iнших розваг. Я колись сама бачила, як вона сiдала в авто якогось немолодого джентльмена. Нездара. Зарiна теж працює тут недавно, здається, вона ранiше мешкала у передмiстi.
За фахом - психолог. Намагається виглядати, як справжня ледi, а насправдi - у всьому мавпує Лiлiану.
Тiльки но подивись на її сукнi й зачiску - маленька копiя начальницi! Ха ха! Найцiкавiший екземпляр - Ярослава. За нею бiгали по черзi всi нашi мужики. А потiм вирiшили, що вона лесбiянка - їй усi байдужi.
Вовик - типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не вiддiл, а королiвство Марґарити Наварської.
- А Лiлiана?
- Лiлi - з тих, хто йтиме по головах. I таке було не раз. Ти ще вiдчуєш це на своїй шкірi. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна - Ольга. Але вона зараз у психушцi. Тепер її колишнiй чоловiк - чоловiк Лiлiани. Лiлi так старалася втiшити його, стала другом сiм’ї. Вони разом вiдвiдували Ольгу. А тепер, здається, хотiли б, щоб вона нiколи не вийшла з лiкарнi. Продовжують її вiдвiдувати. Отакий своє рiдний альтруїзм. На жаль, бiльше нiчого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до iншого вiддiлу.
Жiнки допили каву i допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.
Коли Вiра прийшла на своє мiсце, побачила, що у неї на столi лежить великий жовтий помаранч…
Смак i запах першого новорiчного помаранчу - гiркувато солодкий, незвичайний, «заморський» - колись вразив її, п’ятирiчну, став символом родинного свята i дому, якого в неї майже нiколи не було. Вiра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти рокiв, потiм починалося глухе темне провалля. Жоден промiнець свiтла не сягав його дна. Часом Вiрi здавалося, що вона iснує на межi мовчання i крику, коли жорсткий смо ляний згусток стоїть у горлi i поволi - залежно вiд життєвих ситуацiй - просувається то донизу (i тодi починаються виразковi болi), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих слiз. Клятий чужий подарунок лежав на столi i виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забутi почуття. «Треба лiкувати нерви!» - подумала вона. Успiшна й доволі самовпевнена на людях, Вiра жила насправді так, нiби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і пiдступ ним лезом зрiзав шкiру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження вiд найменшого доброго слова i була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по головi. Так почуваються сироти й вихованцi дитячих будинкiв. I Вiра намагалася позбутися цього комплексу.
Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надiйного тилу. За десять рокiв вона кiлька разiв бувала за кордоном i скрiзь почувалася своєю - саме так, як «пророкувала» Саламандра.
З усiх мiст Европи найбiльше їй сподобалося маленьке нiмецьке мiстечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже iнших у неї не було. I, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по крапли нi i занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’ятi коли за манеться, вiд’єднуючи мозок вiд реальности, вводили Вiру в транс. З часом вона помiчала, що нездатна керувати своїми почуттями. От i зараз, дивлячись на золотавий бiк плоду, вона нiби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це мiстечко навiть улiтку мало запах рiздвяного яблуч ного пирога. А головне - потрапивши туди вперше, Вiра вiдчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентськiй бiблiотецi їй потрапив до рук фото альбом зi знiмками старовинних вулиць свiту. Там вона й натрапила на знiмок майже лялькового май данчика якогось нiмецького передмiстя з крихiтними будиночками, з фiгурками чоловiкiв у фраках та цилiндрах та жiнок у довгих спiдницях, з бiлими парасольками й квiтами у високих зачiсках. На даґеротипi - праворуч вiд крамницi ласощiв, навпроти мiського фонтану у виглядi голого хлопчика Ганса з гусаком - вона одразу «упiзнала» вiкно будинку, в якому народилася, виросла i тихо померла в оточеннi дiтей та онукiв. Потiм такi ж самi будинки вона «впiзнавала» на даґеротипах iнших мiст.
Багато рокiв потому, пiд час свого першого закор донного вiдрядження, Вiра у Гарцi потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж виглядi.
За своєю хворобливою звичкою губитися, вiдста вати й блукати Вiра непомiтно вiдбилася вiд галас ливої юрби екскурсантiв, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощiв, привiталася з трьохсотрiчним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Вiд майданчика брукiвкою вузької вулицi вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, i не дивувалася цьому. Вiра знала й те, що так само зорiєнтується у будь якому мiстi, i зовсiм не замислювалася - чому? Одного разу у напiвзруйнованому караїмському селищi музеї, сто ячи бiля глиняної амфори, в якiй пiсок іще зберiгав запах виноградного вина, вона почула пiсню мовою мертвих, смiх жiнок, брязкiт кованого намиста, перегук сусiдiв i запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…
У Гарцi Вiра вперше вдихнула повiтря свободи - воно мало запах дорогих цигарок i доброго, старо винної марки, пива. Вiра пiднiмалася звивистою стеж кою до замку, вiдсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напiй свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, i таблички вказiвники не давали їм збитися з напрямку. Вiра знала усi картини, усе розташування кiмнат в цьому замку Валейведерiв, бачила усi старовиннi й потрiсканi лютнi на бляклих килимах, могла переказати пасторальнi сюжети гобеленiв. Саме тому вона й не увiйшла тодi досере дини, а сiла зi своїм пивом бiля пiднiжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тiльки їй… Вона заплющувала очi i просто грiлася на сонечку, i мрiї несли її далi - в пурпурово чорну Iспанiю, пiд дощовi куртини Альбiону, на набережну Венецiї. Внизу, за охайним прорiдженим перелiском, купчився кишеньковий Гарц - її перший свiдомий спогад…
- Панi Вiро, ви просили нагадати, що через пiвгодини маєте їхати на iнтерв’ю, - вiдiрвав її вiд думок голос Володимира. - Пiвгодини минуло… i… ви розчавили помаранч… Дiвчата хотiли вас приго стити… Дати вам рушника?
«Що це зi мною? - зупинила себе Вiра, iз подивом роздивляючися свою руку, яка досi стискала сокови тий плiд. Крiзь пальцi на стiл текла рiдина. - Менi нiчого ні вiд кого не потрiбно! Треба зробити зауваження…»