Ірен Роздобудько з двору - з пiд’їзду виходили, клацнули дверцята авта…
«Що ж так швидко?» - здивувався Стас, i щось змусило його знову пiдiйти до вiкна. Дами стояли бiля свого авто i, здається, сперечалися. Потiм одна хутко зняла з рук рукавички i стрибнула на заднє сидiння.
«Дивно - рукавички до майже лiтнього вбран ня…» - майнула думка. Авто безшумно рушило з мiс ця, - цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.
«Її, мабуть, немає вдома, - вирiшив Стас. - Але чому ж тодi не було чутно жодного дзвiнка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночi, вони мають довго дзвонити у дверi.
Зараз на сходах тиша - я б обов’язково почув дзеленчання…»
Цiкавiсть i неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити дверi. На сходах нiкого.
Стас зробив кiлька крокiв i легенько штовхнув сусiднi дверi.
Вони безшумно вiдчинилися пiд його рукою.
«Не може бути…» - не повiрив Стас.
Але дверi були незамкнені. Вiн хотiв гукнути в тем ряву, але вiд хвилювання зник голос. Вiн навпомацки увiйшов до передпокою. У квартирi тихо i темно. Стас клацнув вимикачем - свiтло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити - спершу хотiв з’ясувати, чи є господиня. Вiн обережно прочинив дверi спальнi.
На розстеленому зiбганому лiжку лежала Рибка… Її рука неприродно звiсилася на пiдлогу.