Ірен Роздобудько «Якщо спить - я злякаю її!» - майнула думка, i Стас навшпиньках пiдiйшов ближче. Мiсяць свiтив прямо у Вiрине обличчя. Стас вiдсахнувся: це було обличчя мерця…
Вiн дивився на нього якусь мить, i ця мить здалася йому вiчнiстю. «Цього не може бути! Я так не хочу!
Це неправда!» - бурмотiв Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ястi. Пульсу не було.
Раптом вiн згадав, як колись давно мати розпо вiдала, що «витягла батька з того свiту», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерiя.
Тодi лiкарi вже констатували батькову смерть i збирали свою реанiмацiйну апаратуру. Де та артерiя?
Руки нiмiли та вiдмовлялися щось вiдчувати. Вiн закинув Вiрину голову і припав губами до її шиї.
Стримуючи поштовхи власного серця й затаму вавши подих, вiн нарештi вiдчув десь у глибинi цього зламаного органiзму слабкi ледь чутнi поштовхи.
«Рибко, тiльки не вмирай!» - наказав вiн Вiрi й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансфор маторi. У кiмнатi засвiтилося. Стас кинувся до лiжка, згадуючи все, що вiн колись бачив i знав: треба покласти її прямо, подушку - геть, далi - запустити серце мiцними поштовхами у груди, перiодично роблячи «штучне дихання». Вiн робив усе так, як бачив у якомусь кiнофiльмi. Здавалося, це тривало безкiнечно.
- Рибко, мила, не вмирай! - прохав вiн, термосячи холодне покiрне тiло. - Усе тiльки починається! Ти навiть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, нi? Дур ницi, Рибко, дурницi! Вiр менi! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!