Мерці Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та мiлi цiю… Але Стас не мiг навiть поворухнутися. Збай дужiло й безтямно вiн сидiв на краю лiжка. Нi, мiлiцiя та «швидка» почекають… Вiн уже не метушився, вiн дивився на змучене незворушне обличчя. Вiн нахи лився над ним - це буде перший i останнiй поцiлунок.
Вiн доторкнувся губами прохолодної Вiриної щоки i ще раз прошепотiв у нiжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу - без тебе… Це просто нецiкаво…»
Вiра конвульсивно схлипнула. Повiтря зi свистом увiйшло до легенiв. Повiки затремтiли й вiдкрилися…
- Знову - ти?.. - ледь чутно вимовила вона й зне притомнiла.
Вiн не втримався - поцiлував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання i пiшов до телефону набирати «03».
«Швидка» приїхала за пiвгодини. За цi пiвгодини Стас згадав усi молитви, якi тiльки знав. Вiн тримав Вiру за руку й подумки вiддавав їй усю свою енерґiю.
Iнодi йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволi теплiшали.
- Де хвора? - по дiловому запитав заспаний лiкар у синьому пожмаканому халатi, з пiд комiра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увiйшла така ж заспана медсестра. Лiкар дiставав фонендоскоп, медсестра сiла за стiл й розгорнула свого записника.
- Ви чоловiк? - запитала вона, одягаючи окуля ри. - Вiк хворої? Де працює?
- Яке це має значення? - огризнувся Стас. - Ви лiкуйте.