Ірен Роздобудько - Не вказуйте, що нам робити, юначе! - вiдказав лiкар i звернувся до медсестри. - Пиши: серцевий на пад, стан стабiлiзується. Зараз зробимо заштрик.
- Госпiталiзувати? - запитала медсестра.
- Госпiталiзувати? - з тою ж iнтонацiєю повторив лiкар, звертаючися до Стаса.
- Це обов’язково?
- Зараз перевiримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома - менше мороки. Усе одно в лiкарнi немає лiкiв, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядати мете - можна не госпiталiзовувати.
Вони ще посидiли з пiвгодини, спостерiгаючи реакцiю на заштрик.
- Усе в порядку! - нарештi сказав лiкар. - Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї мiцне. Можливо, треба лiкувати нерви - нервова система геть розхи тана. Але це не дивно… Такий час…
- Оце ж через таких чоловiкiв i розхитується! - суворо позирнула на Стаса медсестра. - Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собi, вчора мiй козел… - це вона вже зверталася до лiкаря, який виходив у коридор. На сходах у суцiльнiй нiчнiй тишi ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши дверi, Стас повернувся до Вiри.
Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється свiт.
- Що зi мною було? - запитала вона.
- Лiкар сказав - серцевий напад.
- Як ти опинився тут? Я кричала?
- Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.