Мерці - Нi, розкажи зараз. Менi вже набагато краще.
- Тодi згадай сама, - сказав вiн. - Ти все маєш згадати сама. Адже менi ти можеш не повiрити. До речi, як згадаєш - зателефонуємо до мiлiцiї. Не хочу тебе лякати, але менi здається, що у тебе є вороги…
Або… все це менi примарилося.
Його останнi слова зовсiм повернули Вірі свiдо мiсть. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому зда лося, що їй знову стає гiрше. Та було навпаки - по тужними хвилями надходила втрачена енерґiя, i кож на з цих хвиль нiби змивала нашарування темних плям з її свiдомости. Вiра тремтiла. Але то був не страх - то було нетерпiння.
- Дай но менi швиденько папiр та ручку - там, у шухлядi! - попросила вона.
- Ти i в лiжку не можеш не працювати? - зди вувався вiн. - Зараз тобi треба поспати, випий снодiйне.
- Нi в якому разi! - вiдказала вона. - Негайно: ручку та папiр. Потiм усе поясню. Обiцяю!
Стас зробив те, що вона просила, i з великим подивом спостерiгав, як, пiдiбгавши пiд голову по душку, вона почала щось писати.
- Зроби собi чаю, - сказала вона, на хвилину вiдiрвавшися вiд свого заняття, - i сядь зручнiше у те крiсло. Тiльки не йди. Менi страшно.
- Нiкуди я не пiду, - пообiцяв Стас. - Але ти мене дивуєш.
Вiра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасовi аркуші.
- Що це?