Я зрозумiла, що починаю про гравати. Я завжди програвала їм - хитрiшим, гнучкi шим, розумнiшим. Я заздрила їм. Я намагалася нiчим вiд них не вiдрiзнятись. Я нена видiла їх. Кiлька рокiв тому я винайняла цю затишну квар тиру на околицi мiста i мрi яла якнайшвидше втiлити свою ненависть у рiшучi дiї.
I тепер, коли нiби все вдалося, сидiла бiля порожньої могили холодильника i не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подiяла, а лише спаралiзу вала?
Три днi тому, коли нас лишилось тiльки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впев нена, що це її останнi хвилини. Але вона виборсалася.
Вийшла сухою з води, як завжди. I що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?
Я намагалася спокiйно зiбратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише менi. Я запалила й заспокоїлась.
Згадала, як першою збунтувалася дурненька Алiна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумi лим, що дiаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри - вона вже ставала небезпечною.
Ми ледь животи не надiрвали, коли ця дурепа увiйшла в темний кабiнет i, як це завжди з нею бувало, схлипнула вiд жаху. Ще б пак! Свiтла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лiлi навпаки - любить створювати жахливi ситуацiї. Це у неї в кровi. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редак цiї - нехай, мовляв, подивляться всi на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» дiлять порiвну. Як лагiдно умовляла Лiлi написати ту заяву - «за власним бажанням»!
«Дiвчинко, ти втомилася… Тобi треба розслабитися, вiдпочити…» Ха! «Буде тобi твоя частка!..» Вiдверто кажучи, я вiдчула, що ми знову - дiти. Ситуацiя повторювалася: хтось сидить за столом i щось пише пiд диктовку нашого ватажка, я - за спиною, дивлюся на її нiжну потилицю… I… Остання крапка в заявi справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве - собацi собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!
Славку менi було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бiдолашна наша наркоманка не знала, що в ампулi - отрута, хотiла впіймати кайф. От i впіймала… Їй одразу стало добре. Славцi усе було байдуже, вона теж нiчого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б i матір рiдну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної можливости.
Добре, що в мене вистачило витримки не зiзнатися їй, не вiдвернути того, що мало статися. Лiлi менi б цього не пробачила! Лiлi! Знову Лiлi! Скрiзь - Лiлi! Люба подруго, куди ж ти подiлася?! Смерти Славки я тобi не пробачу… Хоча я її тiльки звiльнила. Так, звiльнила.
Лети, моя пташечко, на всi чотири… А от на тебе, Лiлi, нiяка отрута не дiє, як на старого каналiзацiйного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…
Та з «двiрничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.
Що вона могла знати про нас? Їй було не до пiдозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зво лiкала. Тобi подобалося спостерiгати за нею, гратись, як iз напiвзадушеною мишею. Ти нiколи не думала, що з неї щось вийде, хiба що повiя… А от вийшло! I ти ка зилася. Ти зрозумiла, що те, що тобi купували за грошi й дарували за секс, вона взяла задарма, тiльки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти i її спробувала купити. I нi би купила. Але вона все одно залишалася iншою, чужою, «двiрничкою»!
Мiркуючи й розмовляючи подумки iз собою, я нарештi заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Менi подобалося аналiзувати. Я не навидiла їх усiх, i менi було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. I я доведу справу до кiнця.
Коли першi двi вийшли з гри, ми зрозумiли, що треба тиснути на Рiнку. Але хто б мiг подумати! Тодi ми розбiглися по домiвках - вiдмиватися, i згорток залишився у цiєї пай дiвчинки! Жах минув не скоро. А через два мiсяцi Рiнка переїхала з нашого двору. Потiм пороз’їжджалися усi. Ми загубили один одного на багато рокiв. Лише згодом Лiлi почала збирати нас пiд одним дахом. Не дружби вона хотiла - камiнцiв. Так, як i всi. Хiба що крiм Славки-наркоманки…
Але ж стоп! Хто ж прикiнчив Рiнку? Лiлi? Певно, що так… Я тодi одразу зрозумiла, що й зi мною Лiлi дiлитися не збирається… I менi вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного - подивитися, що у цiєї стерви всерединi! Не вийшло. Значить, гра триває - i я ще вiзьму своє. Навiть добре, що так вийшло!
Гадаю, Лiлi оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя бiлявого волосся, розсипаного по всiй кiмнатi, й посмiхнулась: уявила, який вона має вигляд! Я вистежу її i закiнчу цю справу. Треба бiгти!
Я хутко поправила зачiску, пiдфарбувала губи i вийшла з квартири.
- Чоловiкiв треба вбивати через одного! - любила повторювати Вовикова бабуся.
- I мене? - перелякано питав п’ятирiчний онук.
- А ти - моє золотко! Ти - янголятко, ти нiколи не заподiєш таких прикрощiв, як твiй скажений бать ко, - заспокоювала вона малого й у вихiднi днi одягала хлопчика у спiднички та сарафанчики з нiжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дит садка, бабуся дiставала з шафи iншi речi - ненависнi синi шорти, що сковували рухи, грубi сорочки з фланелi, й Вовик пручався, ревiв i вимагав зав’язати бантика.
- Сонечко моє, - цiлувала його в лобик бабуся. - Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки - хлопчик!
- А раптом мене вб’ють на вулицi? - казав малий, згадуючи бабусин «девiз».
- Не кажи дурниць! - заспокоювала вона. - Тебе не вб’ють, ти нiжне створiння. Тiльки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражiв. Краще приятелюй з дiвчатками. Менi буде спокiйнiше.
Коли Вовику виповнилося сiмнадцять, вiн уперше крадькома залiз до бабиної шафи й витягнув на свiт Божий її велетенську бiлизну. Начепив бюстгалтер на свої худi плечi. Невiдоме й приємне вiдчуття прони зало його. Вiн довго крутився перед люстром у передпокої, примiряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спiдницi. Потiм тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсiм iнша iстота, схожа на привокзальну повiю. «Щось не те… - розмiрковував Вовик. - Це не iнтелiґентно. Це - сором».
Вiдтодi у нього з’явилася велика мета. Вiн старанно вiдкладав на неї грошi, прискiпливо роздивлявся вiт рини маґазинiв, робив вирiзки з модних жiночих журналiв.
Через рiк вiн уже мiг вiдрiзнити парфуми «Ланком» вiд дешевої польської косметики, знав обсяг своїх гру дей i те, що французька бiлизна краща за вiтчизняну.
Нарештi день здiйснення мрiї настав - у Вовика було зiбрано двiстi доларiв. На той час вiн уже закiнчив училище та звiльнився вiд контролю суворої бабусi.
Найголовнiшим було сповнення давньої мрiї.
Тiльки заради неї вiн і борсався в цьому жорстокому до нього свiтi. Цей день настав. Вовик пiшов витрачати грошi.
Спочатку у вiддiлi жiночої бiлизни вiн купив найдорожчий комплект - вузенькi бiкiнi та гiпюровий бюстгальтер червоного кольору. У вiддiлi косметики придбав грим та парфуми. Сукню й черевички вiн вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з нiг, пiдбираючи товар.
- Ваша дiвчина худенька чи повненька? - питала вона.
- Ну… мабуть, така, як я… - червонiв Вовик.
- Тодi вам потрiбний сорок шостий розмiр. А туфлi, мабуть, тридцять шiсть?
- У неї нога завелика… - мурмотiв той.
Нарештi вiн пiдiбрав чорну сукню на тоненьких бретельках i - з великими труднощами - чорнi туфельки тридцять дев’ятого розмiру на високих тонких «шпильках».
Вiн летiв додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралiчем і не виходила зi своєї кiмнати.
Вовику нiхто не заважав. Вiн з благоговiнням виклав свою здобич на трильяж. Вiн перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовiр но щасливим. Нарештi вiн наважився переодягтись.
Але тут на нього чекали неприємнi несподiванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтiли на високих обцасах, i, до того ж, вiн ошаленiв вiд вiдкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрiлки» на повiках лiзли аж до скронь…
Два мiсяцi Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та пiдкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарештi вiн досяг результатiв: у люстрi з’явилася досить приваб лива, хоча й трошки дивна панянка.
Другий етап був найстрашнiшим - треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх вия вилося справою нелегкою. Тодi Вовик і зателефонував своїй давнiй подрузi - Лiлi. Вiн запросив її до себе, - хотiв перевiрити силу своїх чарiв. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…
Перше ж запитання Лiлi сповнило його гордiстю.
- Я, мабуть, помилилася квартирою? - сказала вона. - Тут мав мешкати чоловiк на iм’я Володимир, iз бабусею… Ви не пiдкажете…
Потiм вони довго смiялися на кухнi, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лiлi вiн не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях i за власнi грошi накупила ще купу необхiдного: штучний бюст з латексу, розкiшну перуку, чудовi колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.
Вони насолоджувалися власними жартами й вiдновленим спiлкуванням. Лiлi запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити моднi речi. Вiдтодi вони були разом. Нiчнi клуби ґеїв та лесбiйок стали їхнiм улюбленим мiсцем зустрiчей.
Поволi пiд керiвництвом Лiлi та деяких нових зна йомих - артистiв «травестi шоу» - Вовик навчився носити сукнi з великим декольте. Щоправда, штучний бюст iнодi мiг вiдклеїтись у найвiдповiдальнiший момент пiд час танцю, а вiд спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбiльшi прикрощi трапля лися з колготами. Вовик купував найдорожчi, але вони усе одно «пускали стрiлки», i це страшенно дратувало.
У сумочцi завжди лежала пара друга запасних.
Вдома й на роботi вiн не афiшував своїх нахилiв.
Але траплялися й курйози.
Якось, повертаючися з клубу, де вiн ледь вiдбився вiд якогось тлустого й старого ґея, у власному пiд’їздi Вовик зiштовхнувся iз сусiдом, що курив опiвночi на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкiшну красуню масним поглядом. А потiм присвиснув удруге, побачивши, що красуня вiдмикає дверi квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранцi сусiд уже чатував бiля його дверей.
- Ну ти, старичок, даєш! - вигукнув вiн.
Вовик похолов.
- Такий скромник, - продовжував сусiд, - а таку бабу зняв! Як це тобi вдалося? Подiлися досвiдом, де вони такi водяться?
Вовик зiтхнув з полегшенням i скромно примружив очi.
- Це моя давня подруга. А що, сподобалася?
- Атож! Менi б таку! - зацмокав язиком сусiд й одразу заповажав охайного «хлюпика».
Навiть Вовикова стара бабуся якось запитала:
- А що то за дiвчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подiнеш - до притулку?!
Пiсля цих не потрiбних йому балачок вiн вирiшив винайняти тиху квартирку на околицi, де зберiгатиме свiй гардероб i де на струнку молоду жiнку нiхто не звертатиме уваги.
Вовик почувався щасливим. Лiлi усiляко пiдтри мувала його. Iнодi вона сама одягалася по чоловiчому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публiку.
Одного разу, коли вони сидiли в кав’ярнi, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чоло в’яга.
- Ну от, - задоволено посмiхнулася Лiлi, - ти склав iспит «на вiдмiнно». Навiть став кращий за ме не - я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйознiшi справи… І, зсунувши стiльцi, вони тихо повели мову про головне…
…Молода струнка жiнка спускалася сходами. Лiфт був вiдімкнений, i її тоненькi посрiбленi обцаси дзвiн ко цокали в темрявi пiд’їзду. На другому поверсi жiнка зупинилася, пiдтягнула колготки, вiдкрила сумочку з крокодилячої шкiри, дiстала люстерко i прискiпливо оглянула себе. Вона не помiтила, як з за стiни, що вiд городжувала вiд сходiв смiттєпровiд, виступила тiнь…
Мить - i тонка мотузка обвила шию. Жiнка захрипiла, перебираючи ногами i хапаючись руками за повiтря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивцi.
Розкiшний капелюх разом із перукою злетiв з її голови, помада розмазюкалася. З пiд французької косметики проступило мертве обличчя Вовика…
…Сутенiло. Тролейбус їхав майже порожнiй, i нiхто не звернув увагу на блiду жiнку, ноги та руки якої були вкриті свiжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всi боки. Завузька для її розкiшної фiгури блакитна сукня щiльно обтягувала тiло, було помiтно, що на жiнцi немає бiлизни.
«Мабуть, п’яна повія…» - подумав кондуктор.
Жiнка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сварити ся - нехай їде, що з такої вiзьмеш… Вiн не мiг знати, яких зусиль коштував жiнцi цей день.
Вона вiдганяла вiд себе страшну згадку про те, як отямилась у суцiльнiй задушливiй темрявi, i про перше, що спало на думку: «Це - домовина. Я мертва…»
Але коли вона, зiбравши всi сили, вдарила головою й руками в стелю - та вiдкинулась, i, незважаючи на слабкiсть, жiнка зловiсно розсмiялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»
Спочатку її знудило, вона жадiбно пила воду, i їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очi, знайшла в кутку на пiдлозi свою сумочку, трохи пригладила волосся i зачинила за собою дверi.
I ось тепер їде у тролейбусi («Хоч раз у життi про їдусь, як усi…») додому. А вдома вона лише вип’є вели ку фiлiжанку мiцної кави з великим шматком копче ного м’яса («Не їла майже двi доби!») - i мерщiй у той двiр. Можливо, ще встигне обiгнати того жа люгiдного покидька!
Вдома не було нiкого. Лiлi порилася в сумочцi i зна йшла ключ. «Звичайно ж, Анатолiй скористався моєю вiдсутнiстю - пiшов по бабах! - подумала вона. - Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»
Лiлi стала пiд душ i з жахом роздивлялась у люстрi своє схудле, вкрите синцями тiло. Потiм ножицями пiдрiвняла куцi пасма волосся, що стирчали навсiбiч, i пригладила їх гелем.
Бiль у шлунку не минався. Лiлi вирiшила посидiти у теплiй ваннi. Їй було погано, в головi паморочилося.
Але треба було напружитися й добре обмiркувати ситуацiю. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нiчого не знали. Знає той, хто вбив Рiнку. До речi, спало на думку Лiлi, цим «невiдомим» мiг бути сам Вовик. Отже, вiн, мабуть, дiзнався вiд неї, де дорогоцiнностi, вбив, а потiм вирiшив, що й вона, Лiлi, зайва. От сволота!
Лiлi навiть у теплiй ваннi здригнулася й похолола вiд цiєї версiї. Добре, що вона виявилася живучiшою за iнших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кiшка горобця. Вiн ще не знає, з ким зв’язався!
Лiлi трохи заспокоїлася. Вона дiятиме розумнiше. Її удар буде точним - у саме серце. Тiльки так.
Вона нарештi розслабилась i з задоволенням зану рилась у духмяну шведську пiну, яка мала запах ла ванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули дверi. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумлiння щодо божевiльної Ольги. На справдi Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволi пере творилася на нецiкаву й несмачну жуйку.
Можливо, саме зараз настав час вiдвертої розмови.
Адже тепер Толик лише заважатиме їй.
- О, а ти вже дома! - здивувався Анатолiй, заглядаючи до ванної.
Лiлi повiльно розплющила очi й презирливо поди вилась у красиве, занадто красиве для чоловiка обличчя: «I чим вiн мене так привабив? Я ж не люблю красунчикiв… Менi б швидше пiдiйшов Квазiмодо. Це як риба «з душком» - огидно й смачно…»
- Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачiска, - продовжував Анатолiй. - Мабуть, почала нове життя?
Двi доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гнiздечка - пiр’ячко почистити?
- Це, зауважу, любий, моє родинне гнiздечко! - вiдказала Лiлiана. - А ти можеш летiти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добiгає логiчного завершення, чи не так?
- Гадаю, саме так! - анiскiлечки не здивувався той i присiв на край ванни. - Треба з усiм цим кiнчати…
Вiн неспiшно запалив i за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лiлi.
- Кажуть, що цигарка - це останнє, що дають перед стратою… - криво посмiхнувся вiн.
- Я тебе страчувати не збираюся, - сказала Лiлi. - Просто йди своєю дорогою. Ти менi перешкоджаєш.
- Ось як… Тодi й я тобi дещо скажу: ти менi також перешкоджаєш.
- Це ж у чому? - Лiлi випустила кiльце диму.
- Ну, наприклад… стати вiльним, а головне - бага тим.
- Тобi нiколи не стати багатим, - зiтхнула Лiлi. - Ти - плебс. А вiльним можеш стати хоч зараз.
Анатолiй нахилився над її головою. Вона навiть вiдчула запах його улюблених парфумiв «Прощавай, зброє!»
- Тобi нiколи не знайти дiамантiв убiєнної тобою бiдолашної бабусi, - раптом чiтко й зловiсно проше потiв Анатолiй у самiсiньке вухо. Лiлi так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. - Де вони, знаю тiльки я…
- Звiдки?.. - прохрипiла вона, безпорадно спогля даючи цю гору м’язiв, що нависала над нею.
- Вiд Зарiночки вашої, - спокiйно продовжував Анатолiй. - Вiд кiшечки Зарiночки, яка так вiрно зберiгала таємницю, що довелося її трохи помучити…
- Невже це ти? Не вiрю! - вигукнула Лiлi, намага ючись вилiзти зi слизької ванни.
- А ти повiр… - посмiхнувся Анатолiй.
I вона повiрила, по новому дивлячись у його холоднi склянi очi.
- Чого ж ти хочеш, сволото? - прошепотiла вона. - Роздiлимо та й розбiжимося… Якщо Вовка нас не ви передить.
- Не випередить, люба, не хвилюйся!
Вiн сказав це так, що вона одразу все зрозумiла.
- Толику, давай почнем усе спочатку… - змiнила тон Лiлi. - Ти виявився розумнiшим, нiж я гадала.
- Пiзно починати, - сказав вiн. - Ти допалила?
- Я серйозно. Причому тут це? - здивувалася Лiлi, намацуючи поглядом ножицi, що лежали зовсiм поруч на поличцi бiля дзеркала…
- I я серйозно, - вiдказав вiн i щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської пiни.
Гаятися не можна! Анатолiй почав швидко збира тися й радiв, що у цiй квартирi не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Вiн почав пакувати до валiзи все, що могло б навести на його слiд. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.
Було близько дванадцятої ночi. «Начхати! - подумав Анатолiй. - Буду копати. Зараз такий час, що нiхто нi на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квiтiв!»
У старий двiр дiстався о пiв на першу. Одразу ж помiтив ту стару березу, про яку казала Зарiна. На подвiр’ї нiкого не було. Вiн стояв навколiшки посеред двору, i йому здавалося, що вiн просто маленький хлопчик, який грається в пiску. Десь на шостому поверсi свiтилися вiкна колишнього помешкання Лiлiани.
«Молодець, моя кiшечка, - думав, копаючи Ана толiй. - Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за лiжко, ось - за штамп у паспортi!.. Не вийшло!..»
Нарештi лопатка натрапила на брудний згорток.
Анатолiй обережно витяг його і струсив землю.
Розгорнув… Маленькi i великi камiнцi зблиснули у темрявi. Десять масивних перснiв, кольє, три брас лети, чотири брошки… I все це - його! Усе - дiаманти найчистiшої води.
Вiн поспiхом засунув згорток до сумки i, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скорiше вийти з цього двору. I нiколи бiльше сюди не повертатися. Навiть подумки.
В арцi за своєю спиною вiн почув легкий шурхiт…
З темряви вийшли три постатi й оточили його.
«Грабiжники» - миттєво здогадався Анатолiй і одразу почув наказ:
- Руки за голову! Обличчям до стiни!
Сумка випала з тремтячих рук. Лiхтарi освiтили його, заслiпивши очi. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скiнчилося за якусь мить. Анатолiя заштовхали до мiлiцейського фурґону, що чекав на дорозi. Заревiв мотор, зблиснули фари й на мить освiтили темний колодязь двору. Двору мерцiв.
…Кiнець травня 80-го року видався спекотним. У школах закiнчилися заняття, дiтлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повiтря, канючили в батькiв грошi на морозиво й перiодично втiкали на мiський пляж.
Але цiй зграйцi було не до сопливих дитячих розваг.
Четверо модно вбраних дiвчаток i один бiлявий хлоп чик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фiгурну ручку у виглядi слонячої голо ви iз загнутим догори хоботом. Нарештi одна з дiвча ток натисла на кнопку дзвiнка. Їм довго не вiдчиняли.
Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:
- Вiро, це ти, дитино?
- Ми - тимурiвцi, - бадьорим голосом гукнула Лiлi у замкову шпарину. - Прийшли дiзнатися, чи не потрiбно вам вимити вiкна або сходити по хлiб?
Дверi трохи прочинилися, й вицвiле око пiд чорною густою бровою недовiрливо зиркнуло на зграйку дiтлахiв.
- Менi нiчого не потрiбно, дякую.
Стара вже хотiла зачинити дверi, але Лiлi здогада лася швиденько пiдставити ногу.
- Ой ой! - заверещала вона, i стара знову прочи нила дверi. - Вибачте, але нам у школi не повiрять. У нас на облiку всi пенсiонери нашого двору, i ми маємо допомогати всiм. Якщо хтось вiдмовляється вiд допомоги - це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.
Стара невдоволено вiдчинила дверi.
- Ну що ж, проходьте. Тiльки не смiтiть i сидiть тихенько.
Дiти увiйшли до кiмнати.
- Ого! Як у вас тут цiкаво! - сплеснула руками смаглява дiвчинка й узяла з комода статуетку.
- Тебе хiба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? - суворо зауважила стара.
- Облиш, дурепо! - наказала iнша дiвчинка, вiдбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на мiсце.
- Так. Що я маю писати? - запитала Алоїза Абелiв на, дiстаючи письмове приладдя.
- Сiдайте, будь ласка, i пишiть так… - замислилася найрозумнiша з подруг - шатенка у мережаних шортиках. - Зараз я подумаю…
- А може, вам усе ж таки вимити вiкна? - запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сидiла хазяйка квартири.
- Чи принести хлiба? - пiдтримала його чорнява дiвчинка, обходячи стару з iншого боку.
- Або молока? - проспiвала, наближаючись, ще одна «тимурiвка».
- Ой, а це що - невже ви на портретi?! - перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкiй рамi.
- А цей свiчник - вiн зi справжнього золота? - запитала головна з них, схопивши з полицi старовинний канделябр.
- Господи, дiти! У мене вiд вас паморочиться в головi! - зойкнула стара. - Припинiть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?
Дiвчинка зi свiчником стояла за її спиною.
- Де ти, дитино? - звернулася до неї стара. - Диктуй нарештi, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдiть уже грайтеся на вулицю!
Раптом вона помiтила, як змiнилося обличчя смаглявої, нiби та побачила за її спиною щось жахливе.
Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осiла в крiслi, безтямно, немов краб, загрiбаючи повiтря руками.
- А тепер - усi по черзi! - скомандувала Лiлi, передаючи свiчник Вовику.
Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотiла повбивати усiх чоловiкiв i, мабуть, його самого, - й щосили ударив.
- Тепер ти! - наказала Лiлi Ярославi.
Та затисла вуста.
- Слабо? - посмiхнулася Лiлi.
- Менi не слабо! - зиркнула на неї чорними очима Зарiна, вихоплюючи з рук Вовика свiчник…
- Алiнка! - коротко наказала Лiлi.
Смаглява вдарила аж тричi, аби не здатися слабко духою.
- Лишилась тiльки ти! - знову звернулася Лiлi до Ярослави.
- Мене знудить, - промовила та.
- Біс iз тобою! Але твоя частка - найменша! - вiдказала Лiлi, i вони почали перевертати шухляди.
- Беремо тiльки дорогоцiнностi!
Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули дверi пiд’їзду.
- Треба втiкати! - сказала Лiлi. - Вдаємо, що були у Вовки й бiжимо на пляж. Усiм - весело! Це - наказ.
- Тiкаймо! - заверещала Зарiна.
Вони вискочили з пiд’їзду, ледь не збивши з нiг доньку двiрнички, що поралась iз шнурiвкою своїх ста реньких черевичків.
- Тепер - розбiгаймось аж до вересня! - наказала наостанок Лiлi, i дiточки розбiглися по своїх домiвках.
Йдучи повз дверi двiрнички, Лiлi обтерла об неї свою закривавлену долоню.
О десятiй вечора Зарiна ще крутилася у своєму лiжку. У вiтальнi горiло свiтло - мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тiльки це. Пiд подушкою лежав згорток.
Ще трохи покрутившися в лiжку, Зарiна дiйшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.
Вона тихенько вибралася з пiд ковдри, натягнула свiй сарафан, поклала згорток у вiдерце, вiдшукала свiй дитячий совок i непомiтно вислизнула з квартири. У дворi вона присiла за кущем пiд старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Зарiна поклала згорток на дно i так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарiвняла й руками нагребла зверху пiску, листя та гiлля.
За тиждень її вiдправили до Артеку. Але в мiсто За рiна так i не повернулася: влiтку батьки розлучилися, розмiняли квартиру, а доньку вiдправили жити до бабусi у передмiстя. Слiд її загубився…