Вони сидiли в маленькiй кав’ярнi на березi теплого оксамитового моря.
Пiвденне мiстечко вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору свiтло рожеву креветку - закрученi вусики вуличок та зеленуватий хвiст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроцi - бiлi кав’яреньки пiд червоними парасольками, посерединi мiста - острiвець ґотики, де брукiвка нiколи не омивалася сонцем, а вночi старовиннi флюґери виспiвували свої давнi мелодії. Їх нiхто не знав у цьому мiстi, нiхто не кликав, не набивався в гостi чи на «шашлики», нiхто не звертав уваги на їхнi потертi джинси i на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидiти на ґазонах і цiлуватися посеред вулиць.
Море неспiшно котило свої довгi теплi хвилi, погойдуючи вдалинi бiло рожевi вiтрильники…
- Вiдверто кажучи, - сказала Вiра, потягуючи крiзь соломинку мартiнi з льодом, - я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б мiг подумати, що на це здатнi якiсь пiдлiтки? Дивно, але Саламандра ще тодi попереджала мене. Нiби щось передбачала…
- Не згадуй бiльше про це, мале, - поклав руку на її плече Стас. - Усе позаду.
- Так, позаду… - погодилася вона. - Тепер усе буде iнакше. А як твiй роман?
- Лишилася тiльки кiнцiвка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.
- Що то буде?
- Цього разу - детектив.
Вони засмiялися. Знахабнiлi тлустi чайки снували у них пiд ногами, мов кицьки, вимагаючи хлiба. Вiра годувала їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовiччi, куди не долинають жодні урбанiстичнi звуки. У цiй кав’ярнi замiсть електрично го манґала палало справжнє вогнище, на якому вуса тий господар смажив баранину.
- Хочеш морозива? - запитав вiн.
Вiра кивнула, i Стас пiшов до шинквасу. Йому й досi здавалося, що варто невчасно обернутися - i вона зникне, розчиниться у повiтрi, втече в астрал. Вiн вiд чував її погляд спиною.
Вiра й справдi дивилася йому вслiд. А потiм, як це бувало нераз, примружила очi, й перед нею вималю вався iнший силует - до болю знайомий, мiнливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!
«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, - нiби промовляла вона. - Але пам’ятаєш, що я тобi казала: високе - приречене на брутальну загебель?»
Вiра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцiєю морозива, схожого на букет рiзнобарвних кульбабок.
«Тобi не було й сiмнадцяти, - подумки вiдказала подрузi Вiра. - Звiдки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрiнемося з тобою у Ротондi, моя мила Саламандро, я викличу тебе в тавернi на Родосi чи в марбурзькому гаштетi - ми ще посперечаємось. I вип’ємо справжнього вермуту. Тiльки це буде не скоро.
Дай менi довести, що ти була не зовсiм права. Дай менi час…»
«Маленька нахабо! Хiба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог iз тобою, Мале! I - прощавай!» - легкий мiнливий силует розтанув у повiтрi…
На його мiсцi вже сидiв Стас - реальний, коханий, живий.