Кiнець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рiк завер шився, але майже всi дiти ще тиня лися у мiстi. Двiр в одному з престижних районiв, який у народi називали «царське село», нагадував колодязь.
Мама суворо забороняла Алiнi виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дiвчинка слухняно обiцяла їй не гуляти i робила вигляд, що читає «Робiнзона Крузо». Але, щойно мати сiдала в своє авто i вирулювала з арки, Алiна одягала на шию мотузку з ключем i вискакувала на подвiр’я. На вулицю її тягло маґнiтом - тiльки там вона почувалася вiльною. У свої десять рокiв вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмiтлива дiвчинка, а особливi стосунки батькiв навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Алiну особливо тiшило, коли на людях мама називала батька «мiй пусiк», а вiн її - «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», - лю бив повторювати батько. Мама накривала стiл за всiма правилами етикету: з безлiччю ножiв та виделок - окремо для риби й для м’яса, з цiлою батареєю фужерiв та серветками, вправленими у перламутровi кiльця. На цих вечорах Алiна, ставши на стiлець, декламувала дзвiнкi патрiотичнi вiршики та грала на фортепiані полонез Огiнського. Спочатку їй було гидко i соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збiговиськах свiй кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тiльки вона знала, чим закiнчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тiтками зачинялися дверi, захмелiлий батько казав у зачиненi дверi: «Козззззли!» Вiн так гостро i смачно вимовляв це слово, що Алiна починала голосно реготати. Мама вiдсилала її в лiжко, але дiвчинка нашорошувала вуха i, тiшачись, пiдслу ховувала, як батьки обговорюють i «тупорилого Сан Санича», i його драглисту дружину - «стару стерву», i всiх iнших. Одне з одним вони також не церемо нилися. «Пусiк» перетворювався на «лисого придур ка», а «серденько» ставало «пустоголовою iдiоткою».
Коли Алiна якось спробувала так само назвати матір, отримала вiд неї ляпаса. Вона страшенно образилась i вирiшила, що бiльше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: пiсля невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Вiдтодi Алiна стала справжньою актрисою i навiть із нетерпiнням чекала на чергову вечiрку. На вулицi вона розслаблялася. Зi слухняної, ввiчливої пай дiвчинки перетворювалася на цинiчну облудницю. Вона замикала дверi, вiшала мотузок з ключем на шию i йшла туди, де можна було на повен голос оповідати соромiцькi анекдоти, пiдслу ханi у дорослих.
Побачивши її на подвiр’ї, до неї сходилась уся компанiя. Друзiв було четверо. Найстаршiй, Славцi, виповнилося одинадцять. Алiна вважала її найзагад ковiшою. Славця вже фарбувала вiї дефiцитною «ланкомiвською» тушшю i чорним олiвцем наводила родимку на щоцi. Висока, тоненька i гнучка, вона завжди могла вигадати найцiкавiшу гру. Наприклад,
«в хлопця та дiвчину» або «в ґестапо». Цi iгри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недо зволеного, а тому - привабливого.
«Хлопець», як правило, затискав бiдну самотню «дiвчину» в пiд’їздi i намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесiвцi» рафiновано знущалися з «ув’яз нених», роздягаючи їх до трусiв чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алiнина мама казала, що мати Славки i сама Славка - «повiї», та забороняла своєму «янголятковi» навiть близько пiдходити до їхньої квартири.
Вiрним пажем Славки був худорлявий, блакитно окий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсi будинку разом із бабусею. Сусiди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишнiй картяр, повiсив ся «на зонi». Вовик був дуже охайним i тихим хлопчиком. Вiн переїхав до бабусi, коли йому випов нилося п’ять рокiв, а коли та вперше випустила його погуляти у двiр, дiти спочатку подумали, що вiн - дiвчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечi, а широкi шорти в дрiбну квiточку нагадували спiдницю. Через п’ять рокiв Славка перша назвала Вовика «педиком», i це прі звисько прилiпилося до нього. Вовка педик не розумiв до кiнця змiсту свого дворового iменi, але дiвчата його не ображали, а слово «педик» з їхнiх вуст звучало на вiть лагiдно. Дiвчата любили зав’язувати йому стрiчки, а iнодi тiшилися тим, що перевдягали його у свої сукнi.
Значення прізвиська розтлумачила друзям Рiнка. Її батьки були лiкарями i з раннього дитинства намагалися вiдкрито говорити з донькою на всi теми.
Рiнка «медичка» у свої десять знала, вiд чого народ жуються дiти i як саме це вiдбувається, чим хлопчики вiдрiзняються вiд дiвчаток та ще багато чого цiкавого.
Батько навiть брав її з собою в анатомiчку. Рiнка медичка вiдрiзнялася вiд усiх. Їй дозволяли дивитися дорослi фiльми i не примушували лягати спати рiвно о дев’ятiй. Вона вмiла захоплююче розповiдати рiзнi цiкавi iсторiї i пiд час гри «в ґестапо» демонструвала «больовi точки», на якi треба натискати.
Спекотного ранку всi четверо зiбралися на своєму улюбленому мiсцi - на лавочцi посеред двору - i думали, чим би їм зайнятися сьогоднi.
- У третьому пiд’їздi - нова дiвчинка! - сказала Славка. - Вчора я її бачила - така фiфа!
- Познайомимося? - запитала Алiна.
- А може, вона з тих, з «маминих цiпок»? - знизала плечима Рiнка.
- Вона гарненька… - сказав Вовик. - Бiлявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких нi в кого не бачив.
- А давайте - хто далi плюне! - запропонувала Рiнка-медичка.
Вони не встигли розпочати змагання, як у двiр вийшла нова дiвчинка. Вона упевнено пройшла у бiк лавки i мовчки сiла на самий край, ґрацiйно схрестив ши засмаглi нiжки. Знайомитися з нею не квапились.
- Хочете подивитись порнушку? - раптом сказало дiвча.
- А що це таке? - майже в один голос вигукнули всi.
- Це такi забороненi фiльми. За них платити треба, але в батька є «вiдик»- я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю - я вам покажу…
Грошi були тiльки в Алiни - заробленi чесною працею на батькiвських вечiрках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невiдоме слово «порнушка» вабило, i вона заплатила дiвчинцi призначену цiну. Всi п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Алiна не бачила нi в кого: шпалери в кiмнатах були пiд колiр меблiв, скрiзь - пухнастi килими, дзеркала, запах дорогих парфумiв, та ще й назустрiч вискочив крихiтний абрикосовий пудель… Дiвчинка провела усiх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «вiдик». Що було потiм, Алiна пам’ятала погано. Їй було соромно перед iншими за свою слабкiсть, але пiсля пiвгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кiмнати i зблювала прямо в рожеву мушлю унiтазу…
Потiм вони не раз збиралися на тiй квартирi, й Алiну бiльше не нудило.
Так у життя веселої компанiї з «царського села» увiйшла ще одна товаришка з дивним iменем - Лiлiана…
Маленька Вiра мрiяла бути балериною.Вона зачинялась у своїй кiмнатi, вмикала старенький про гравач, одягала пишну спiдницю з марлi, що лишилася з дитячих новорiчних ранкiв, i пiд платiвку Поля Морiа виробляла рiзни «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гiрше від професiйних балерин, яких бачила у театрi чи по телевiзору. Мама з дитинства привчила її до театру. Iнодi їй ввижалися дивнi речi.
От, наприклад, сидить вона на виставi «Сплячої красунi», i раптом виходить конферансьє й оголошує:
«Шановна публiко! Просимо нас вибачити, але балет вiдмiняється. Головна балерина захворiла i не зможе сьогоднi танцювати. Чи є хтось у залi, хто знає партiю Сплячої красунi i змiг би замiнити її?» Зал розгуб люється i гуде, мов розбурхане море. I тут з найдаль шого кутка лунає дзвiнкий Вiроччин голос: «Я стан цюю!» «Йди но сюди, дiвчинко, - лагiдно каже конферансьє, - ти справдi можеш виручити нас?»
«Звичайно!» - смiливо вiдповiдає Вiра. На неї одягають бiлопiнну пачку. I вона танцює…
А всi довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дiвчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких iспитiв».
Мама плаче на верхньому ярусi. Вiру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. I тiльки трохи ниють пальцi на ногах вiд незвички до пуантiв. Цi фантазiї були такі реальнi, що пiсля них Вiра довго не могла прийти до тями i збагнути, чому замiсть оплескiв вона чує, як у ваннiй ллється вода, а запах квiтiв змiнюється на задушливий кухонний чад…
Iнодi Вiрi ввижалося й iнше. Вона уявляла, що во на - Саманта Смiт, леґендарна дiвчинка, що написала листа радянському полiтику та американському президенту проти ядерної вiйни. I вiдтепер це вона лiтає свiтом у дивовижнiй блакитнiй сукнi, i всi впiзнають її i зустрiчають, як маленьку принцесу. Вiра теж писала листи - полiтикам, акторам, спортсменам, i навiть одного разу звернулася до директора нiмецької фабрики iграшок з проханням надiслати їй таку ж ляльку, яку привезли дiвчинцi з десятого поверху…
Вiдповiдей вона нiколи не отримувала. I вирiшила, що це, мабуть, тому, що її мама - двiрничка. Вони жили в центрi мiста, у престижному районi, але Вiру при гнiчувала мамина робота. У двiр з’їжджалися авта, з них виходили охайнi хлопчики й дiвчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зi своїми собаками, виносили iмпортних ляльок, виводили блискучi но венькi велосипеди. У Вiри нiчого того не було. Вона взагалi любила сидiти вдома, багато читала i мрiяла, що колись настануть зовсiм iншi часи. I всi, нарештi, помiтять її. I в один голос вигукнуть: «О, який талант!
Вона врятувала виставу - вона врятує свiт!»
Вiрi було тринадцять, коли її справді помiтили.
«Яка красуня ця донька двiрнички! - сказала одна сусiдка. - Прикро, що так погано вдягається». I вве черi принесла її матерi цiлий мiшок свого старого одя гу. У той вечiр мама плакала i розповiла Вiрi, що вона закiнчила фiлософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потiм народилася Вiра, з її батьком стосунки не склалися i мати пiшла з його квартири, гордо грюкнувши две рима, i лишилась майже на вулицi. Двiрничкою вона пiшла працювати для того, щоб був свiй куток, та ще й у центрi мiста. Вiдробляти двокiмнатну картиру на першому поверсi треба ще десять рокiв. «Навiщо ти мене народила? - кричала їй Вiра. - Дуже приємно менi бути донькою двiрнички!»
З того вечора мати вирiшила взяти у життя реванш.
I почати з Вiриної освiти. У будинку навпроти жила стара напiвфранцуженка Алоїза Абелiвна. Про неї казали, що вона - з родини «репресованих». Iнодi мати мила у неї вiкна i витрушувала старi, але, як казала Алоїза Абелiвна, дуже цiннi ґобелени. Мати пiдрядилася прибирати у неї щодня, по вихiдних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелiвну на вечiрню прогулянку. I все це за те, що тричi на тиждень старенька займалася з Вiрою французькою та англiй ською мовами.
Коли Вiра вперше переступила порiг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира - це була старо винна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так i казала - «моя скринька».
Чого там тiльки не було! Маленькiй Вiрi здалося, що вона, як Мауґлi, потрапила до мертвого мiста з його дорогоцiнними скарбами. Вiкна в квартирi були завжди завiшенi важкими портьєрами з якимось iндiйським вiзерунком, i в напiвтемрявi тьмяно мерехтiли металевi або мармуровi (Вiра вважала - золотi, дiамантовi, смарагдовi) статуетки. Скрiзь ви сiли тканi килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вiрi прямо в очi, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустрiла її у важкому, як середньовiчна сукня, халатi, розшитому золотою ниткою. Вiра задихнулася вiд незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кiмнатi. Вiд мами Вiра знала, що Алоїза Абелiвна була дружиною вiдомого дипломата, який довгий час працював у схiдних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає заробленi ним грошi. Крiм того, вона реґу лярно отримує посилки вiд сина та доньки, що живуть у Францiї та Iранi.
Навчання давалося Вiрi легко. Вона з нетерпiнням чекала часу, коли переступить порiг «скриньки», зруч но вмоститься у старовинному крiслi навпроти диво вижного смугастого сфiнкса - Алоїзи Абелiвни - i та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тiльки мови - то були уроки життя. Iнодi Абелiвна так захоплювалася, що її розповiдь про артиклi та наголоси перетворювалася на лекцiї з географiї, iсторiї та правил свiтського етикету. Майже всi уроки закiнчувалися розповiдями про численнi любовнi пригоди молодої красунi Алоїзи при дворi iранського шаха. Вiра засиджувалась у старенької до ночi.
- I тодi вiн сказав: або ти негайно їдеш зi мною, або ось із цього персня я дiстаю отруту i ми вип’єм її ра зом! - розповiдала Алоїза, i у Вiри вiд захвату памо рочилося у головi. Вона вже знала, ким буде у цьому життi. Вона вже чула запах мандрiв, шелест шовкiв, дзвiн та шурхiт прикрас.
- Ти виростеш красунею, - не раз пророкувала стара. - Це видно вже зараз. Тiльки не фарбуй своє волосся i не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.
I вона показувала Вiрi велику теку зi старовинними фотографiями та репродукцiями. На однiй із них Вiра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою - стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвiдомiшi чоловiки свiту.
Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе i, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душi, а там, у Францiї - троє онукiв.
- Якщо я наважусь i поїду, - сказала стара, - мож ливо, пропишу тебе у цiй квартирi. Ти хороша i ро зумна дiвчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я ко лись сама була такою - дикункою, що приховувала своє походження та офiрувала своєю гiднiстю заради шматка хлiба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчiх…
Йдучи до Абелiвни, Вiра завжди зривала у дворi якусь квiтку. Навеснi це були жовтi кульбабки, пiзнi ше - бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Вiри вона з таємничим i врочистим вигля дом дiстала iнкрустовану срiблом скриньку, вiдiм кнула її, i Вiра побачила купу дорогоцiнностей - обручки, ланцюжки, кольє. Абелiвна вибрала найтон шу каблучку i одягла Вiрi на палець. «Тiльки не вiд давай матерi!» - попередила вона. Вiрину матiр Абелiвна сприймала лише як служницю i всiляко експлуатувала. Прибирати в «скриньцi», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безлiч статуеток, коро бочок та ваз зi своїх мiсць, було справою непростою.
А щоденнi вечiрнi прогулянки зi старою пiсля робочого дня з безкiнечним жонґлюванням мiтлами, ганчiрками, вiдрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вiрина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, нiж будь якi курси.
- Тамаро, - сказала їй якось сусiдка (та сама, що приносила речi для Вiри). - Твоя мала дуже вилюд нiла. Я на нiй навiть бачила обручку. До речi, це справжнiй дiамант чи пiдробка?
- Та який там дiамант, - вiдповiла Тамара. - Це Абелiвна їй якусь свою дрiбничку подарувала.
- Ну, скажу тобi, в Абелiвни дрiбничок немає - не така вона жiнка, щоб у неї були дрiбнички. Можеш бути певна - це дiамант. I, мабуть, дуже коштовний.
- Може бути й так, - погодилася двiрничка, - Вiра казала, що у неї в скриньцi повно усяких прикрас.
Сидить стара на золотi i з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францiю. Одним усе - iншим нiчого.
Розмова вiдбувалась у дворi. Бiля цiкавої сусiдки стояла її ангелоподiбна дiвчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.
- Ну гаразд, пiдемо, а то вже запiзнюємося на музику, - сказала сусiдка i повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто вiд’їхало. Тамара дивилася йому услiд, повторюючи: «Одним - усе, а iншим нiчого…»
Того дня Вiра затрималась у школi, адже серед шостих класiв проводились лiтнi спортивнi змагання.
Вона прибiгла додому, швиденько, не знiмаючи спортивної форми, поїла просто з пательнi холоднi котлети, написала мамi записку: «Мамо, я пiшла до Абелiвни! Буду о дев’ятiй» - i, розплiвши коси (вона ненавидiла всiлякi стрiчки й заколки у волоссi), помчала в будинок навпроти.
Вона бiгла так швидко, що у неї розв’язалася шнурiвка на старенькому черевичку. Забiгши в пiд’їзд, Вiра присiла, зав’язуючи шнурки. У напiвтемряві її ледь не збила зграйка дiтлахiв, що весело збiгала вниз.
Вiд дiвчаток повiяло дорогими парфумами. «От сноби!» - подумала Вiра. Цих дiтей вона бачила щодня у дворi. Це були дiти з iншого вимiру. Дiвчата - схожі одна на одну, як горiховi зернятка, - охайнi, тендiтнi, у коротюсiньких модних спiдничках, із золотими сережками та ланцюжками. Вiра нiколи не пiдходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусiдок «лолiтками». Одна з лолiток налетiла на скоцюрблену над черевичком Вiру, перечепилась i ледь не впала. «Сссука!» - нiби просвистiла вона, i Вiру пронизав її гострий металевий погляд, що нiяк не в’язався з нiжним мереживом на її бiлих джинсових шортах спiдничцi. Вiра нiчого не встигла вiдповiсти, як компанiя вискочила у двiр.
Вiра пiднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що дверi у квартиру Алоїзи Абелiвни були прочиненi.
Такого не було жодного разу. Вiра погукала у щiлину, але їй нiхто не вiдповiв. Вiра штовхнула дверi i зайшла у напiвтемний коридор. Її зустрiв знайомий запах сандалових свiчок та iндiйського чаю. «Алоїзо Абе лiвно! Це я!» - знов гукнула Вiра. У вiдповiдь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому крiслi вона побачила стару… Спочатку Вiрi здалося, що Абелiвна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму i, низько схилившися, просто задрiмала в очiкуваннi ученицi. Придивившись уважно, Вiра з жахом зрозумiла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелiвни, але головою розтро щеною, розколотою майже навпiл. У пiстрявi й рiзно барв’ї «скриньки» не одразу помiтилися плями крови.
А вони були скрiзь - на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халатi, на килимi бiля крiсла. На пiдлозi валялася порожня дерев’яна скринька з металевими вiзерунками по краях…
Вiрi здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стiни, щоб не впасти, Вiра виповзла на сходовий майданчик i щосили закалатала у сусiдськi дверi.
Вiрину матiр заарештували наступного тижня.
Обручка з дiамантом фiгурувала у справi як речовий доказ. Люди потвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпiлої i заздрила їй. Крiм того, на вхiдних дверях злочинницi виявились плями крови - мабуть, вона не помiтила, як обтерла руку, вiдмикаючи свої дверi. Через деякий час Тамара зiзналась у скоєннi тяжкого злочину. Записка доньки у справi не фiгуру вала - пiд час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку i, попросивши склянку води, проковтнула її…
Вiру лiкували гiпнозом, кололи транквiлiзатори.
Майже рiк дiвчинка провела у психiатричному дитя чому санаторiї. Коли її перевели до iнтернату, вона дiзналася, що мати повiсилася у в’язницi. Що було до того, Вiра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, якi вивчила майже досконало, - англiйської та французької. Пiсля закiнчення навчання в iнтернатi на неї чекала порожня двокiмнатна квартира у престижному районi столицi, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Вiра страждала особливо сильно у перiод повного мiсяця.