Мiсто готувалося до виборiв нового мера, що мали вiдбутися наступного дня. Майже на всiх центральних вулицях перекрили рух автотранс порту, на кожному кроцi виросли мiнi кав’ярнi пiд великими рiзнобарвними парасо лями. До свята приєдналися й рiзнi пiдприємства хар чової промисловости. Вирядженi у костюми та маски Мiкi Маусiв, Козакiв та Нявок торгiвці рекламували свiй товар. Дорослi та дiти - здебiльшого приїжджi - купували й чiпляли на себе кумеднi поролоновi носи та вуха. Музика та пiснi зливалися в одну суцiльну какофонiю.
Вiра не любила натовпу. На прогулянцi наполiг Альбик. Вони йшли у щiльному потоцi, час вiд часу аґiтатори тицяли їм до рук газети, листiвки та ка лендарi iз вдоволеними пиками претендентiв та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
Передвиборча кампанiя ще нiколи не досягала такого абсурду. Спершу Вiра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потiм її захопило видовище ґрандiоз ного масового божевiлля.
На одному майданчику пiд фiлармонiчний оркестр солiдний чоловiк у концертному фрацi, фалди якого маяли на вiтрi, як заячi вуха, спiвав гiмн про одного з претендентiв. Вiра вловила деякi слова пiснi: «…хай кожен чує нашi цi слова - потрiбен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабiч - твiй кандидат Iван Петрович Звабич!» Спiвака уважно слухали всюдисущi зголоднiлi пенсiонери, деякi, розбившися на пари, танцювали. Молодики на ро ликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджува ли такi самi футболки та кепки. Отримавши цi моло дiжнi атрибути, пенсiонери прямували до iншого май данчика. Там було не так весело, але набагато солiд нiше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не прой дуть!», «Кожнiй студентськiй родинi - окреме помешкання!» - цi гасла тримали кремезнi стриженi хлопцi. На трибунi один промовець змiнював iншого. Їхнi голоси губились у шквалi музики. Щопiвгодини на сценi розiгрувалася маленька пантомiма: начепив ши маски карикатури усiх претендентiв, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на вiниках, як на балалайках. Потiм з’являвся найголовнiший - охайний молодик без маски, що символiзував справжнього народного обранця i великою мiтлою змiтав самозванцiв зi сцени.
Люди смiялися. Дiтям та старим роздавали безкош товне морозиво, вагiтним жiнкам - брошурки «Секс пiсля пологiв». Нахапавши подарункiв, люди йшли далi.
А далi, бiля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мiнотаврiвського лабiрин ту. На його порозi кожен вiдвiдувач отримував жовто синiй прапорець з портретом та телефоном кандидата.
«Дзвонiть цiлодобово - вас вислухають!» - було на писано на прапорцi. На картонних стiнах лабiринту висiли фотографiї, на яких були зафіксовані всi добрi справи та заслуги претендента. Ось вiн у дитячому притулку роздає дiтлахам молоко та цукерки, ось - серед «афґанцiв» та чорнобильцiв, ось - у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивiрку… На виходi броварi роздавали пиво. На кожнiй пляшцi - той самий портрет із телефоном.
«Розумнi люди поїхали на шашлики…», - зi щемом подумала Вiра. Але вона занала, що «на природу»
Альбика можна заманити, лише пообiцявши пристой ну компанiю iнтелектуальної богеми. За своєю нату рою Альбик був кар’єристом i обожнював спiлкува тися лише з корисними для нього людьми, використо вуючи їх для своїх бiзнесових справ. Вiн i зараз постiйно виглядав своїх знайомих, до них час вiд часу пiдходили якiсь люди, тисли руку Альбику, цiлува ли - Вiрi, призначали зустрiчi. Альбик почувавсь як риба у водi. Вiра страждала i страшенно хотiла їсти.
Нарештi пiсля безплiдних блукань вони вирiшили сiсти пiд однiєю з парасольок i з’їсти гот доґ з пивом.
Вони ледь знайшли два вiльні мiсця за бiлим пластиковим столиком. Такi стандартнi столики i крiсла фiгурували у вiтчизняних та закордонних бойовиках, були незмiнним атрибутом кав’ярень усiх мiст i сiл, навiть у театрi на виставi з життя середньо вiчних лицарiв Вiра бачила тi самi крiсла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.
Вони їли морозиво та пили каву, коли Вiра поба чила Лiлiану Олегiвну. В редакцiї Вiра працювала вже кiлька днiв. Лiлiана вже повернулася зі свого невелич кого вiдрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досi ще не бачила начальницю, хоча сидiла за стiною її кабiнету. У вiддiлi склалася якась дивна субординацiя, до якої Вiра не звикла на своїх iнших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вiльно потрапити на аудiєнцiю i мусить усi питання розв’язувати через секретаря. До кабiнету начальницi вiв ще один вхiд, i вона рiдко з’являлася в робочих кiмнатах. Лiлiана спiлкувалася з пiдлеглими через Володимира. Iнодi її резолюцiї та накази здавалися Вiрi абсурдними. Вона зрозумiла, що прекрасна Лiлi - лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лiлi виглядала фантастично: нiжно бузкова сукня з величезним декольте на спинi, чорнi туфлi на шпильках i чорний капелюх з легкої соломки.
Вона була не сама. Її подруга виглядала не згiрш: тоненька, з вузькими стегнами, щiльно обтягнутими довгою стрейчевою спiдницею, в коротенькiй кофти нi топi, що вiдкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкiшне каштанове волосся блищало на сонцi, як штучне. Проiґнорувавши чергу, обидвi красунi взяли по банцi пепсi й одразу випурхнули з кав’ярнi, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, - думала Віра. - Я впевнена, що можу виглядати ще лiпше.
Звiдки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мiзку завжди iснує цей провал - чорна дiра, яку я нiколи не можу здолати?»
Як тодi, при першiй зустрiчi з Лiлi, її охопила солодкава нудота, в головi запаморочилося. На душi стало незатишно. Якась невловима асоцiацiя майнула й розтанула. Настрiй зiпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. I не бiльше. Менi лишається тiльки терпiти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди небудь на Канари зi своїм спонсором. Такi тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вмiє? Чому грошi линуть до грошей, а злиднi завжди чатують на тих, хто вже звiдав їх донесхочу? Що я взагалi розумiю у цьому життi? Я бачила тiльки роботу, роками здирала з себе iнтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейськi замашки, до крови обдираючи колiна, виборсувалася нагору, до того життя, яке iнодi, як пташка, залiтало у вiкно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що iнодi, дивлячись закордонний фiльм, я нiби усе розумiю й подумки перекладаю краще, нiж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я - донька вбивцi… Мабуть, у цьому i є мiй комплекс».
Вiра завжди пам’ятала, як пiсля iнтернату увiйшла в свою квартиру на першому поверсi - вона лишилася за нею, але майже усi речi були конфiсковані. I тiльки на пiдвiконнi стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусiдка передала їй коробку з паперами, серед яких зберiгався i останнiй лист вiд матерi, та порадила помiняти цю квартиру на iнший район, бо тут на нiй завжди стоятиме тавро доньки вбивцi.
- Я й досi не розумiю, навiщо Тамарцi треба було вбивати цю стару? - сказала сусідка. - Доньку сиро тою залишила. А коштовностей так i не знайшли - може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш бага тою нареченою…
Першої ж ночі Вiра зрозумiла, що, коли лишиться у цiй квартирi, безсоння й напади божевiлля, вiд яких її ледь вилiкували, забезпеченi. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого жит тя. По перше, помiняти квартиру на будь яку малень ку, але з доплатою. А грошi витратити на… вступ до унiверситету. I тiльки так! «Я повинна виборсати ся!» - казала собi Вiра.
Вона й справдi виборсалася. Закiнчила унiверситет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичнiй газетi, i грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нiчого було думати - ще в санаторiї її надiйно закодував гарний фахiвець психотерапевт. А потiм життя стрiмко закрутило її у своєму вирi. Вона стала тим, ким прагнула стати, - самостiйною i незалежною дiловою жiнкою.
- Агов, де ти? - запитав Альбик, i Вiра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.
- Та побачила одну свою спiвробiтницю i замисли лася… Може, будемо вже звiдси тiкати?
- Як це тiкати? Ти ж сама чула, скiльки у нас запрошень.
- Тодi - з мене досить, - сказала Вiра. - Я пiду, а ти - як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночi.
Вона рiшуче пiднялася i пiшла геть. Понад усе їй не хотiлося зiштовхнутися у натовпi з Лiлiаною Оле гiвною. I Вiра швидко попрямувала до метро, лишив ши Альбика на самотi.
Вiн майже не здивувався. Нiколи нiчому не дивуватися вiн навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провiнцiйного мiстечка. Вiн завжди пам’ятав своє перше знайомство зi «столичною» дiвчиною, яка, полишаючи його у вбогiй дешевiй кав’яреньцi, презирливо кинула йому на прощання: «…i взагалi - закрий рота! Зайва цiкавiсть видає провiнцiала!» Вiн припинив дивува тися навiть своїм вчинкам. На першому курсi iнститу ту харчової промисловости, долаючи вiдразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою полiтекономiї. Вона була старша на дванадцять рокiв, мала рiзнi дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовнi приватнi уроки. Водночас з успiшним закiнченням iнституту закiнчилося й подружнє життя. Спокiйно й холоднокровно Альбик зайнявся розмiном квартири. Дружина, якiй тодi було вже далеко за сорок, дивилася на нього покiрними очима й скандалiв не влаштовувала: Альбик чесно й старанно вiдслужив свою службу i протягом цих небагатьох рокiв усе ж таки трохи прикрасив життя цiєї повної, рудої й кульгавої жiнки.
Оселившись у просторiй двокiмнатнiй квартирi, вiн нарештi уперше вiдчув себе вiльним i почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собi за правило нiколи не спiлкуватися iз зайвими людьми, якi тiльки вiдбирають час. Те саме стосувалося й жiнок. Вiн ре тельно обирав собi приятелiв, записував новi iмена у свiй нотатник, старанно вiдсiював непотрiбне i лише згодом заносив iмена й адреси у свою «Червону кни гу» - величезний шкiряний записник iз золотими дужками. Навпроти кожного прiзвища ставив зашиф рованi позначки, що означали можливостi, послуги, посади й особистi пристрастi абонента.
Уперше побачивши Вiру, Альбик увечерi вагався: чи варто записувати її данi у «священний талмуд»?
Вагання припинив його безпосереднiй начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввiчливим. Це - реклама на телебаченнi…» I Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Вiру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебiр ливою, i букет розкiшних квiтiв чи вечеря в респекта бельному ресторанi викликали у неї якусь не жiночу, а скорiше дружню вдячнiсть. До того ж вона завжди видавала йому цiкаву iнформацiю й iнодi уночi, уникаючи обiймів, залюбки переповiдала йому змiст якоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями вiн потiм послуговувався у колi своїх колеґ і мав репута цiю великого iнтелектуала.
У своїй самотнiй боротьбi за виживання у Вiри не було можливости й бажання витрачати час на будь якi особистi стосунки. До того ж, її нiхто цьому не вчив. В iнтернатi вона уникала ровесникiв, не брала участи у дiвочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних - на п’ятнадцять душ - спальнях. Там вона хотiла одного - скорiше вирости, отримати паспорт i пiти на свою власну квартиру. Мрiї iнтернатiвцiв про роботу на суконнiй фабрицi викликали у неї огиду.
Вона нiколи не думала, що може привернути увагу такого чоловiка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрiчi, вiн став для неї просто «Альбиком» - еґоїстичним i розбещеним, з респектабельною зовнiшнiстю i конформiстською сутнiстю кар’єриста. Вiра зустрiла Альбика пiд час зйомок сюжету про вiдомого мiського мецената. Аль бик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно переквалiфiкувався з «iнспектора їдалень» на дотепного й потрiбного усiм пiдлабузника, був його прес секретарем, i всi домовленостi узгоджувалися че рез нього. Спочатку вони зустрiлися за вечерею у Прес клубi, потiм вiн запросив її взяти участь у про гулянцi на пароплавi. Вiн умiв красиво догоджати, розкiшно танцював i дарував незвичайнi букети, якi спецiально замовляв у квiтковiй фiрмi.
Вiн дратував i одночасно приваблював Вiру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демон струвати свою ерудицiю, мiг годинами цитувати модних фiлософiв. Потiм Вiра якось побачила у нього великий записник із цитатами, якi вiн по кiлька разiв повторював вголос перед люстром. Коли перше захоп лення минулося, Вiра зрозумiла, що Альбика зовсiм не цiкавить її стан - вiн приходив лише тодi, коли їй було добре. Варто було виникнути якiйсь проблемi - зi здоров’ям чи на роботi, - Альбик хутенько зникав, аби потiм, коли усе минеться, випiрнути з небуття й завалити квiтами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати вiд Вiри порцiю новин - де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним i необтяж ливим «чоловiком для виходу» - вони добре виглядали в парi. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила нiяких iнструкцiй…
Пiсля виснажливої й безтямної прогулянки мiстом нiч знов навалилася на неї як стiна. «Може, все ж таки вийти замiж? Принаймнi хтось завжди буде поруч… - думала Віра. - Скiльки можна так мучитись?» Нав проти лiжка бiлiли напiввiдчиненi дверi, мерехтiв вимикач, облямований металевою рамкою. Вiрi дуже хотiлося встати й увiмкнути свiтло, але дрiмота i страх спаралiзували тiло. Вона вдивлялась у чорну щiлину мiж стiною i дверима. У дитинствi вона любила лякати себе всiлякими вигадками. Але тодi не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крiзь прочиненi дверi. Марення було таке явне, що у Вiри завмерло серце i одразу ж похололи ноги.
Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусил лям волi Вiра поворухнулася - видiння щезло. Вiра примусила себе встати й увiмкнути свiтло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечерi i вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Вiра поставила чайник на плиту i вирiшила розiбрати коробку зi старими паперами та листами. Коробку їй вiддала багато рокiв тому та ж сусiдка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося вiд її дитинства. Вона вже багато разiв передивлялася її вмiст, особливо одразу, коли ще намагалася розiбратися, чому її життя склалося саме так. Але листи вiд Саламандри, кiлька фото графiй та малюнки вiдповiдi не давали. Чомусь саме зараз Вiрi здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що ранiше не звертала уваги. Їй захотiлося знову перечитати останнiй материн лист.
«Що зроблено - те зроблено, - писала Тамара. - Я звинувачую тiльки себе за те, що не змогла дати тобi всього того, що мали iншi. Якою ти виростеш? Менi навiть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподiваюся, що твої знання не про падуть намарно, - це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося - нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим грiхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять рокiв, а навiть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозумiємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами i не здатнi досягти центру.
Ти не могла зрозумiти мене, не зрозумiєш i зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я - не можу. Вибач мені i прощай!»
Нi тодi, нi пiзнiше Вiру не дивувала материна суворiсть. Їй навiть ставало легше, коли вона читала цi лаконiчнi скупi рядки. Було б набагато гiрше, якщо б лист був нiжнішим чи iстеричним. Мати вбила сусiдську жiнку. «А що було зi мною?» - думала Вiра.
Вона могла вибудувати лише невеликий логiчний ланцюжок: матір заарештували - маленька Вiра, вра жена цiєю подiєю, впала в глибокий транс, а далi - дитячий санаторiй, сеанси гiпнозу, iнтернат.
Мати пролетiла, промчала повз неї, як верхiвка гнучкої сосни, прив’язана навiщось своєю кроною до землi i раптом вiдпущена - навiщось… Просвистiла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гiллям. Вона мала престижну освiту фiло софського факультету, а працювала двiрничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила вiдлюдькувато й самотньо.
Одного разу серед ночi, прокинувшися й зазирнув ши в материну спальню, де горiв нiчник, маленька Вiра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на лiжку. Це було так страшно, що дiвчинка тихенько пiшла геть i причаїлася пiд ковд рою. Тодi, пiдрахувала Вiра, матерi було 24 роки.
«Мамка - дурепа!» - подумала маленька Віра, i що бiльше повторювала про себе це слово, то величезнiша хвиля любови пiднiмалася у нiй, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потiм вилилося першими серйоз ними сльозами. Вiдчувши цю гарячу любов, що надiйшла через ненависть, маленька Вiра й потiм увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом - жалiти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотiти про себе: «Дурепа…дурепа…» - i знову вiдчувати ту шалену гарячу хвилю. Бiльше нiколи i нi з ким Вiра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.
Але не зовнiшнiстю - iнодi вона навiть не розчiсува лась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятiрнею, вiд чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумiннi, що iнколи вона здавалась потворною, яко юсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блiдости - i при цьому ще бiльше, ще страшнiше - красивою. А ще, як тiльки зараз могла зрозумiти Вiра, мати була справжньою жiнкою. Цi вимерлi iстоти тепер лишили ся лише в архiвах часу, на пожовклих сторiнках книг сiмнадцятого сторiччя, на середньовiчних ґравюрах iз зображенням спалення вiдьом. Справжня жiнка - це руйнування. Коли мати зрiдка з’являлася десь у ком панiях, кожен з присутнiх усвiдомлював крах усього свого життя. Вiра першою вiдчула цей руйнiвний iмпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозумiти, що мати насамперед руйнувала себе.
Вона, як фантом, накопичувала енерґiю, розросталась, як хмара перед дощем, яскравiла своєю мiнливою красою раптом у якусь мить, наприкiнцi певного промiжку вiдносного спокою, енерґiя, виплекана нею, виходила за межi i починала спалювати все навкруги.
Мати часто мучилася вiд пророчих сновидiнь, ставала забобонною. Вiра лякалася її i вiддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденцi.
«Як менi зрозумiти її? - часто думала Вiра, перечитуючи останнього листа. - Чи любила вона мене?»
Якось вони гуляли зимовим, засипаним снiгом парком. Вiрi завжди кортiло запитати матiр про щось велике й важливе, але вона не насмiлювалася. До них раптом пiдiйшла жiнка, чорна й жахлива, як вiдьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупини лася, й Вiра щосили притислася до її теплої руки.
«Один бiк твого обличчя - чорний, другий - синiй, - сказала жiнка. - Тому ти страждаєш, що душу свою не вiдпустиш вiд себе анi вдень, анi вночi. Ох, красуне, дитинко, розплiтала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках - пiдiбрала їх недобра жiнка i за рила так, що не зiбрати їх тобi довiку. А вiн - не по вернеться, й не чекай! Ось - твiй хрест i доля твоя!» - сказала жiнка, вказуючи на маленьку Вiру. Вiра щосили потягнула маму вiд страшної баби, мати ледь устигла всунути тiй в руки грошi. Вони побiгли. А по тiм навiть трохи погралися снiгом, злiпили снiговика, i Вiра поволi заспокоїлася.
Iнодi випадали й дуже щасливi днi. Тодi мама смiялася, вiшала новi фiранки i не ходила прибирати у пiд’їздi чи мити вiкна сусiдам.
- Чому ти працюєш двiрничкою, ти що - найгiрша вiд усiх? - iнодi питала її маленька Вiра.
- Я втомилася ходити колами, - незрозумiло пояснювала вона. - Коли в життi немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..
Потiм вона запалювала цигарку i занурювалась у свої думки, в яких Вiрi майже не було мiсця.
Мати здавалася Вiрi незбагненною, неземною, леґендарною гоголiвською героїнею. Вона довго - а особливо пiд час перебування в iнтернатi - боялася навiть згадувати про цю дивну жiнку, яка, можливо, й зовсiм не була її матiр’ю, а лише - iнопланетянкою, яка навiщось завiтала на цю грiшну землю, або жахливою злодiйкою вбивцею. Згодом i страх, i фантазiї, й уся романтика образу вiдступили. Вiра з’ясувала, що мати, як розповiдали сусiди, страждала через велике кохання: батько пiшов з родини, коли Вiрi був усього мiсяць вiд народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Вiра надовго запам’ятала її шаленi чорнi очi i ту руйнiвну енерґiю, що зворохобила усе її дитяче iснування.
Того дня, коли Вiра зустрiла в мiстi Лiлiану, Алiна теж не сидiла вдома, а з’явилася там о пiв на першу ночi. Увесь вечiр вона просидiла в ресторанi зi своїм черговим коханцем - сивочолим начальником вiддiлу маркетинґу аґентства. Вiдверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навiть грошi не приносили такого задоволення, як ранiше, а до сексу вона збайдужiла. Її єдиним i справжнiм коханням були грошi. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх - спочатку у батькiв, потiм її фiнансували чоловiки. З респектабельного двору, де Алiна мешкала до оди надцяти рокiв, родина змушена була швидко перебра тися до менш престижного району - полiтична влада змiнилася, батька звiльнили з роботи, i, щоби замести деякi слiди, вiн перевiз сiм’ю на iнший кiнець мiста.
Алiна ридала й навiть не встигла як слiд попрощатися з друзями. Потiм життя покотилося пiд гору. Якось, стоячи пiд рестораном i намагаючися згадати власну адресу (тодi їй усе ж таки вдалося купити квартиру й вiдселитися вiд своїх нудних «старичкiв»), вона помiтила знайоме обличчя: вишукана жiнка виходила з синього мерседеса. Це був перст долi, її давня приятелька. Вона не дала смаглявiй красунi пропасти пiд дверима клятого ресторану. Вона вiдвезла її додому, а потiм влаштувала на роботу. Навiть не поцiкавившися, чи вмiє Алiна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цiєю казковою феєю й була Лiлiана Олегiвна Поволоцька. Вже минув рiк, як Алiна вiрно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотiла круто змiнити своє життя i, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Алiна, час настав: чоловiк остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогоднi так затриматися у ресторанi. Пiзнi повер нення вже увiйшли у звичку, але, вiдкриваючи дверi власним ключем, Алiна передбачала чергову сцену ревнощiв.
Свiтло горiло i в кiмнатi, й на кухнi. «Ну, зараз почнеться…» - подумала Алiна. Але сьогоднi її зу стрiла зовсiм iнша картина: чоловiк був повнiстю одягнений, посеред кiмнати стояли двi валiзи.
- Я йду вiд тебе, - спокiйно сказав вiн, - менi це вже набридло. Я достатньо вiдпрацював цей номер.
- Який іще номер? - запитала Алiна.
- Десять рокiв нашого шлюбу, - пояснив чоло вiк. - Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся i, до речi, добре за це заплатила. У мене була зовсiм iнша дiвчина. А я, iдiот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, грошi, нашi поїздки за кордон i твої шмотки - заслуга моїх талантiв та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсiї i не при владi. I я бiльше цього терпiти не буду.
- От i добре! - сказала Алiна. - Йди геть, продаж на тварюко. Тiльки не повертайся, коли лишишся на вулицi!
- Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже iнша жiнка. А щоб тобi було зовсiм добре, знай, що у неї вiд мене є дитина. I досить брехнi! Здихай тут на самотi!
Вiн пiдхопив свої валiзи i рвучко вийшов з квар тири, голосно грюкнувши дверима.
Алiна не вiдчула геть нiчого. Вона налила собi чарку коньяку i з недоброю посмiшкою пiдiйшла до теле фону. Ранiше, щоб хоч якось вiдчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собi болю - до синцiв щи пала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зiграю свою гру! - дума ла Алiна, набираючи номер. - Повiльна смерть - от щоб я хотiла бачити. I я їм це влаштую!»
До слухавки довго нiхто не пiдходив. Нарештi розi млiлий голос сказав: «Алло!»
- Вiд мене пiшов мiй козел, - сказала Алiна.
- I заради цього ти турбуєш мене опiвночi?
- Не тiльки. Завтра я йду в мiлiцiю i податкову, - посмiхнулась Алiна, насолоджуючись довгою паузою на тому кiнцi дроту. - Хочеш поторгуватися?
- Що тобi треба?
- А справді, що менi треба, - iронiзувала Алiна, - чого ж менi хочеться вiд моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечiр ти будеш прибирати у мене в квартирi - це раз, по-друге - пiсля прибирання стоятимеш двi години на колiнах перед моїм лiжком, аж доки я засну. Чого ж менi iще бракує? Ну, гаразд, далi розберемось, але першi двi умови - обов’язковi, i почнемо з наступного понедiлка.
- Слухай, дiвчинко, приїжджай зараз у редакцiю.
Нам треба побалакати серйозно.
- Хто ж нас туди пустить уночi? До того ж, я хочу спати, i моє рiшення - тверде i безповоротне.
- Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозицiя, ми ж усi один в одного на гачку. Словом, бери тачку - я тебе чекаю в редакцiї. Пройдеш пожежними сходами, я тебе зустрiну. Все.
Слухавку поклали.
«Чого я маю слухатися? - думала Алiна. - Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нiчого, це - востаннє…»
Вона швидко зiбралась i вискочила на вулицю.
Вiра заснула пiд самий ранок i не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксi. Рiвно о дев’ятiй починалася редакцiйна «планiрка», й, оскiльки Лiлiана iнодi дозволяла собi приходити на одинад цяту, проводити збори доводилося Вiрi. Таксi швидко домчало її до аґентства. Бiля дверей вона зiштов хнулась iз Зарiною. Дверi чомусь були зачиненi зсередини, i жiнкам довелося постукати. «Хто?» - по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися - такого ще нiколи не було.
- Мабуть, вони там щось примiряють… - вислови ла здогад Зарiна (iнодi до редакцiї заходили презен танти рiзних фiрм, пропонуючи свої товари).
- Свої! - вiдгукнулася Вiра, i дверi повiльно вiдчинилися…
Перше, що впало в око, - дуже блiде обличчя Во вика. Вiн чомусь схопив обох жiнок за зап’ястя i затри мав на порозi, хапаючи ротом повiтря, як риба. З глибини кiмнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, - Лiлiана Олегiвна. Впустивши спiвробiтниць, Вовик хутко зачинив дверi i знову зам кнув їх на ключ. Здавалося, нiхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оран жерею. Те, що Вiра побачила там, здалося їй сценою з фiльму жахiв. У кутку за великою штучною пальмою, в дивнiй позi, навколішки, бiля труби парового опа лення у зашморгу висiла… Алiна.
Вiру знудило. Зарiна дико скрикнула i повiльно з’їхала по стiнi на пiдлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попiл у горщики з квiтами, Лiлiана ходила з кутка в куток, стискаючи скронi руками.
- У мiлiцiю телефонувати? - запитав Вовик.
- Зачекайте, дайте оговтатися…- сказала нарештi Лiлiана Олегiвна. - Володимире, дiстаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходiмо до мене в кабiнет поки що…
Але спочатку треба зняти її… Зарiно, давай ти - у тебе нерви мiцнiшi.
- Я не можу… - тремтячим голосом сказала Зарiна.
- Може, нiчого не чiпати до приїзду мiлiцiї? - за питала Вiра, намагаючись не дивитись у страшний куток.
- Ви уявляте, що таке - наша мiлiцiя? Це - скан дал на всю країну… - зiтхнула Лiлiана i додала рiшу чим голосом: - Так, давайте усi разом - це наказ!
Потiм вирiшимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…
Вiра знала, що вона не зможе навiть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбi», вона притисла до обличчя носову хустку i з острахом замотала головою.
Ярослава рiшуче пiдiйшла до трупа.
- Вовику, дай ножа! - скомандувала вона. - I тримай її попiд руки!
Ярослава перерiзала мотузку; обважнiле тiло Алiни ковзнуло на пiдлогу, Вовик ледь устиг пiдхопити його.
- Посадiть її за стiл! - наказала Лiлiана. - Не дай Боже, хтось зайде!
Вовик посадовив небiжчицю на стiлець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчiр’яної ляльки.
- Господи, нiби спить, бiдолашна… - сказав вiн.
Потiм усi зiбралися в кабiнетi Лiлiани i вперше разом майже залпом випили по пiвсклянки дорогого французького коньяку. Пiсля довгої паузи Лiлiана розгорнула якийсь папiрець.
- Значить, так, - почала вона глухим голосом. - Напередоднi наша бiдолашна Алiночка написала заяву - вона лежала на її столi. Читаю: «Заява. Прошу надати менi вiдпустку без збереження заробiтної платнi у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нер вовому станi i хочу пiдлiкуватися…» Справа у тому, що вiд неї пiшов чоловiк i, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логiчнiше, якщо її знайдуть у власнiй квартирi…
- Що ви хочете цим сказати? - майже в один голос запитали Вiра i Ярослава.
- Якщо її тiло знайдуть зараз тут - ми до кiнця життя не вiдмиємося. Зараз наш вiддiл набрав таких обертiв, що нашi зарплати майже вп’ятеро перевищу ють платню iнших вiддiлiв - це я вам повiдомляю суто конфiденцiйно, - пояснила Лiлiана. - Через мiсяць нам усiм свiтять поїздки за кордон. Вам, Вiро, в Канни на кiнофестиваль, Зарiнi - в Лондон на аукцiон, Ярослава поїде до Амстердама на мiжнародну вистав ку, вам, Володимире, я вибила путiвку на Канари… А тепер уявiть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органiв…
Зависла мовчанка. Про Канни Вiра чула вперше, але її серце радiсно (наскiльки це було можливо в цiй моторошнiй ситуацiї) затрiпотiло. Канни… Францiя…
Кiнофестиваль…
Мабуть, такi ж почуття охопили й iнших.
- Але що ж ми можемо зробити? - невпевненим голосом запитав Вовик.
- Не знаю… Не знаю… - задумливо промовила Лiлiана. - Голова йде обертом…
- А якщо б це трапилося не тут, а вдома… - почала Зарiна. - Ми б вiдбулися легким переляком. Можли во, нас би й на допити не тягали…
- Отже, треба якось непомiтно вивезти її звiдси i лишити вдома… - рiшуче сказала Ярослава, запа люючи десяту цигарку. - Я через її дурiсть страждати не згодна! Знайшла де вiшатись, iстеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потiм - у кущi з пiдiбганим хвостом!
Її палку промову обiрвав дрiбний стукiт Лiлiанiного олiвця.
- Якi будуть пропозицiї? - запитала вона.
- Я згодна з Ярославою, - сказала Зарiна. - Вiдвеземо її додому. Але як це зробити непомiтно? Не уявляю…
- Можна зробити вигляд, що ми всiм вiддiлом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речi, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застiлля, а вве черi винесемо Алiну, як п’яну! - запропонував Во вик. - Буде логiчно, що вона, перебуваючи у станi сп’янiння та афекту, повiсилася вдома. Тим бiльше, що її кинув чоловiк… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я вiдвiз її додому. I що вона була дуже п’яна…
- Зауваж, любий, - сказала Ярослава, - нам треба буде її не тiльки вiдвезти додому, а й… знову пiдвiсити.
Iнакше як ти поясниш синцi на шиї? I пiдвiсити так, щоб не лишити жодного слiду! А це вже - злочин.
Якщо дiзнаються - нас усiх посадять.
- Значить, зробимо все чисто! - рiзко промовила Лiлiана. - А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицiю Володимира?
- Ви при своєму розумi? - скинулася Вiра. - Я в цi iгри не граю! Усе це - без мене.
- Пiдете до мiлiцiї? - саркастично зупинила її Лiлiана. - Хочете допитiв та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…
Над столом пiднеслося п’ять рук… Вiрi здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише ви става в театрi абсурду. Але вона чiтко знала й iнше - вона нiзащо не витримає допитiв та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались i будь який стрес знову зiштовхне її у прiрву. I тодi їй вже не пiдвестися…
- Отже, рiшення прийнято!- констатувала Лiлi ана. - Увечерi весь цей жах скiнчиться. А поки що - iдiть усi по своїх мiсцях. Володимире, купiть у буфетi горiлки, шампанського i закуски. I так, щоб у вас були свiдки. Накрийте стiл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Вiро, вiзьмiть себе в руки, iнакше й моє самогубство буде на вашому сумлiннi - це я вам обiцяю…
День минув, як у туманi. Мертву Алiну посадовили за столом так, нiби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тiло ще не встигло захолону ти - надворi зранку стояла спека, i ця поза була майже природною для завжди сонної Алiни. Її скляна заго родка була розташована у глибинi кiмнати, i випадковi вiдвiдувачі могли бачити її схилену голову. Але вiдвi дувачiв було небагато. На хвилинку забiгала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жiнки силкувалися зiграти повний спокiй. Ярослава навiть гукнула при своїй знайомiй до Алiни: «А ти не пiдеш з нами попити кави?» - а потiм зi смiхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замрiялася!» Вчинок був вiдчай душний, але забезпечив свiдка.
Вiра сидiла за своїм столом як мишеня. Вона ме ханiчно креслила на паперi якiсь значки. Стрiлки го динника нiяк не хотiли рухатися швидше. Лiлiана виходила на перерву, спiлкувалася з iншими редакто рами i вдавала, що усе гаразд.
О шостiй народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладнiше - гучне застiлля, таке, щоб веселi балачки було чутно в коридорi.
Змовники й справдi здiйняли галас, дзвенiли чарками, спiвали. Знаходитися в однiй кiмнатi з трупом, що вже самовiльно змiнив положення, було неприємно. Вiрині зуби цокотiли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарештi о дев’ятiй вечора Лiлiана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, бiля вахтера. Товстий i самовдоволений, той сидiв перед телевiзором i дивився черговий серiал. Його не здивувала весела компанiя з вiддiлу культури - сьогоднi пили майже всi, святкуючи перемогу на виборах. Вiд струнких, витончених жiнок - найкрасивiших жiнок аґентст ва - пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна з них, новенька, поста вила перед вахтером пiвпляшки горiлки i тарiлочку з бутербродами. Вiдверто кажучи, сьогоднi його пригощали всi - пластиковий пакет уже був заповне ний делiкатесами, якi вахтер збирався вiднести безробiтному синові. Вiн радiв i тiшився, час вiд часу прикладаючись до пляшок iз залишками алкоголю, якi йому лишала журналiстська братiя. Вiн дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нiчне чергу вання i сидiти в комфортi та теплi, дивлячись чудовий кольоровий телевiзор. Вдома у нього таких умов не було.
- Вам допомогти? - запитав вiн, помiтивши, що худенький секретар Володя та ще одна жiнка трима ють попiд руки iншу.
- Нi, дякуємо! - вiдповiли йому. - Це нам не вперше, трохи перебрала дiвчинка.
- Буває! - весело вiдгукнувся вахтер, знову загли блюючись у колiзiї серiалу.
Весела п’яна компанiя зi смiхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крiзь склянi розсувнi дверi вахтер помiтив, що три жiнки всiлися на заднє сидiння й поклали собi на колiна четверту, п’яну. Секретар сiв за кермо, поруч з ним - Лiлiана Олегiвна. Машина рiзко рвонула з мiсця.
«Можуть зупинити менти… - подумав вахтер. - Хоча такi «шишки» завжди вiдбрешуться!..»
В авті у Вiри почалася iстерика. Холодне важке тiло лежало у неї на колiнах. Ярослава та Зарiна силомiць влили їй до рота добячу порцiю коньяку.
- По моєму, нам доведеться виносити i її, - сказала Ярослава. - Будь ласка, Вiро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевiлля - а нам ще стiльки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина пiд’їхала до Алiниного будинку, на подвiр’ї було порожньо.
- Виходимо так само! - скомандував Вовик.
- Можна, я зачекаю в машинi? - ледь чутно прошепотiла Вiра, i тодi з напiвтемряви на неї блимнули рiзнобарвнi очi Лiлiани:
- Хочете лишитися чистенькою? А платні три ти сячi баксiв вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всi! I годi! Я теж боюся…
Вони обережно витягнули Алiну з машини, пiдхо пили попiд руки i внесли до пiд’їзду. Бiля лiфту i на сходах нiкого не було. Дiставши ключi з її сумочки, Ярослава вiдчинила дверi.
Через пiвгодини Вовик розвiз усiх по домiвках.
Спочатку завезли Вiру, яка сидiла зi збайдужiлим виглядом i мрiяла лише про одне - скорiше опинитись у лiжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсi будинку за номером 67 по вулицi iменi Рабiндраната Тагора у комфортабельнiй ваннiй кiмнатi на змiйовику висiв труп красивої молодої жiнки, що наклала на себе руки, дiзнавшись, що чоловiк бiльше не кохає її…
Вiра ледь дiсталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумцi ключі й не знаходила їх. У вiдчаї вона сповзла на брудну пiдлогу перед своїми дверима, i ридання нарештi прорвалися крiзь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як вiдчинилися дверi в квартирi навпроти.
- Ти, що, мале, загубилося? - трохи насмiшкувато сказав чоловiк i присiв поруч iз Вiрою. - О о, тут цiле море слiз - втопитися можна!
Вiн обережно пiдняв i поставив Вiру на ноги.
- Ключ… - ледь змогла вимовити вона.
- Що, зовсiм погано? - так само насмiшкувато запитав незнайомець.
- Знайдiть, будь ласка, мiй ключ… - ледь чутно вимовила Вiра, затискаючи рота рукою й вiдчуваючи, як нудота пiдступає до горла.
Чоловiк швидко зорiєнтувався, за мить витрусив з Вiриної сумочки ключ i швидко вiдчинив дверi.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг i гублячи туфлi, Вiра попрямувала до ванної. Коли вона, бiльш менш свiжа, в рожевому м’якому халатi, вийшла звiд ти - на кухнi вже кипiв чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запаш ну траву.
- Зараз як рукою знiме! - весело сказав вiн.
Вiра геть забула про свого рятiвника.
- Ви хто такий? - суворо запитала вона.
- Нiхто. Ваш сусiд.
- Я вас не знаю!
- Мене нiхто не знає. Я живу тут тiльки мiсяць, винаймаю кімнату у Мiсiс Гадсон.
Почувши знайоме прiзвисько, яке могли знати тiльки свої, Вiра заспокоїлася. «Мiсiс Гадсон» - так називали її всюдисущу сусiдку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
- А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Нiколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви - небожителi. Зараз заварю вам своєї тра вички - вона мене завжди рятує у таких випадках - та й пiду. Ви, мабуть, хочете спати…
- Я не спатиму, - майже викрикнула Вiра й несподiвано для себе попросила: - Якщо можете, побудьте трохи зi мною. Розкажiть щось… Або просто посидьте мовчки. Тiльки не йдiть.
- Гаразд, - зрадiв той, - менi вже добряче набридла моя гарна господиня - головним чином, я розважаю тiльки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навiть квартирну плату встановила досить помiрну.
- А ви хто?
- А нiхто, - знов сказав вiн. - Так, написав колись роман. Його торiк надрукували в досить популярному журналi.
- Як вiн називається? - без особливої зацiкав лености запитала Вiра.
- «Роман на замовлення».
- О, так це ви? - Вiра згадала цю рiч, яку вона прочитала i навiть колись переповiла Альбику. - Дивно, я навiть хотiла розшукати автора. А ось вiн сам рятує мене серед ночi…
- Ви нiде б мене не знайшли. Тримаюся я «бiлою вороною» i не дуже цiкавлюся лiтературною тусiвкою.
Цей твiр - випадковiсть.
- У життi нiчого не буває випадковим, - сказала Вiра. - Отже, ви винаймаєте квартиру…
- Так. Квартиру винаймаю. Нiде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сiм рокiв, умовний термiн (це п’ять рокiв тому) за, як то кажуть, «полiтику». Що ж iще? До жодних лiтературних кiл не належу. Iнодi пописую вiршi, але це вже коли зовсiм погано…
- Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, - зупинила його Вiра. - А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стiл пачку дорогих цигарок.
- Дякую, я не курю! - сказав вiн.
- Неправда, - сказала Вiра, вмикаючи кавовар ку. - Усi вашi герої, пригадую, - затятi курцi.
- Але вони не палять «Ґалуаз», - iз викликом сказав сусiд. - Це дороге задоволення.
- Задоволення має бути дорогим, - посмiхнулася Вiра.
- Ви, мабуть, гадаєте, що я - нещасний жебрак.
- Я про вас нiчого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справдi небожителька.
- А хiба це не так?
- Глупство. Я звичайна робоча конячка. От i все. I сьогоднi менi дуже погано…
Але страх i хмiль поволi вiдступали. Усе, що вiдбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацiй.
- Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, - сказав сусiд, помiтивши Вiрин вiдсторонений погляд. - Я, мабуть, пiду. А якщо ви не проти, я завiтаю до вас ще коли небудь.
- Нi, я зовсiм не хочу спати! - запротестувала Вiра.
Вона хотiла пiдвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стiлець.
- Усе, досить балачок, мале, треба в лiжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, i Вiра покiрно звелася, тримаючися за стiну. Вже на порозi, зачиняючи за ним дверi, вона запитала:
- Чому ви назвали мене «мале»?
- Не знаю… Там, на сходах, менi здалося, що плаче дитина…
- Як ваше iм’я, мiй рятiвнику?
- Стас, - вiдповiв той i попрямував до своїх дверей.
Телефонний дзвiнок розпанахав сон гострим лезом. Вiра не одразу впiзна ла голос Альбика.
- Доброго ранку, сонечко! Маю можливiсть пiдкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
- Куди? Навiщо? - хрипким голосом запитала Вiра. Сьогоднi вона вперше спала так, як нiколи, - глибоким як колодязь похмiльним сном.
- Ти що, спиш? - не вгамовувався Альбик. - Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
- Нi, нi! Сьогоднi я хвора! Вибач, я не можу говорити! - Вiра кинула слухавку i сiла на лiжку, обхопивши голову руками - голова розколювалася навпiл, хотiлося пити, а головне - вона вмить згадала абсурд i жахiття вчорашнього вечора. Бiдолашна Алiна, повiшена вдруге… I що тепер буде? Раптом слiдство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всi речi, ключi та двернi ручки носовичком, щоб не лишилося жодних вiдбиткiв. I хiба вони в чомусь виннi? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фiрми та власнi нерви вiд зайвих мiлiцейських «розборок». А оплакати бiдну дiвчинку можна буде пiзнiше, разом з усiма…
«Але невже я така зiпсута? - думала Вiра.- Можливо, мати це знала ще тодi, коли я була дiвчинкою, iнакше вона б не писала в листi: «Менi навiть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого нiхто не знає… Але що?»
На роботу Вiра вирiшила не йти i навiть нiкого про це не попереджати. Вона вiдчувала, що з учорашнього вечора стосунки мiж спiвробiтниками вiддiлу культу ри набули зовсiм iншого вигляду. Тепер усi вони - спiльники. А зi спiльниками не церемоняться.
Вiра пiшла на кухню, увiмкнула радiо i з горнятком кави зручно вмостилась у крiслi. Їй треба було обмiр кувати ситуацiю. Вона нi до чого не торкалася, брала участь у подiях лише як свiдок. Вона пам’ятала, що, коли усi товклися у ваннiй бiля трупа Алiни, їй стало погано i вона присiла на пiдлогу в коридорi. Вона навiть не глянула на те, як вiдбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про iнше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матерi з донькою? Невже вона якось пов’язана зi злочином, що був скоєний стiльки рокiв тому? У своїх думках та спогадах Вiра нiколи ще не заходила так далеко. Це були забороненi згадки. Ранiше вiд них лише починала дико болiти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрiчку стертої iнформацiї. Вiра вiдчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. I почати саме з того будинку, з тiєї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
Прийшовши до такого рiшення, Вiра швидко одяглась i поїхала до свого старого двору в центрi мiста…
Вона не була тут вiдтодi, як ще зовсiм юною переїхала в iншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двiр, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивцi!» Але зараз вона вже не була тiєю переляканою дiвчинкою - навряд чи хтось зi старих сусiдiв мiг упiзнати її в цiй самовпев ненiй вишукано вбранiй жiнцi з бездоганною зачiскою та ледь помiтним макiяжем на витонченому обличчi.
Подвiр’я дуже змiнилося з тих давнiх часiв.
Повиростали новi дерева, майже на кожному балконi стирчали великi блискучi тарiлки антен, вiкна зi звичайних перетворилися на пластикові, з охайними бiлими рамами та жалюзi. Вiра одразу зрозумiла, що зi старих мешканцiв тут майже нiкого не лишилося - цi квартири давно були купленi новою елiтою. А до колишнього її помешкання на першому поверсi новi господарi прибудували балкон.
Вiра пiшла в будинок навпроти, пiднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди ранiше? Але асоцiативне мислення вiдмов лялося працювати. Номер квартири, у якiй було вбито нещасну бабцю, вона знала - про це їй ще тодi сказала сусiдка. Та сама сусiдка розповiла, що мати вбила стару жiнку, дружину колишнього дипломата.
Дверi у квартиру були прочиненi. Не знати чому, звiдти на Вiру повiяло тривогою. Вона нерiшуче натисла на кнопку дзвiнка i почула зсередини веселий привiтний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Вiра увiйшла. Назустрiч їй з кухнi йшла молода повновида жiнка, витираючи руки об квiтчас тий фартух. Ще на порозi Вiра здогадалася, що в квартирi робиться ремонт - шпалери звисали зi стiн клоччям, меблi були зсунутi насередину i завiшенi плiвкою.
- Ой, - сказала жiнка, - а я думала, що це прийшли штукатурницi!
- Вибачте, будь ласка, - сказала Вiра, - я б хотiла дещо у вас запитати…
- Проходьте в кiмнату, - запросила жiнка.
Це була невелика однокiмнатна квартирка. Вiра увiйшла до кiмнати, сiла на краєчок застеленого плiвкою дивану й огледiлась.
- Ви що, бували тут ранiше? - запитала хазяйка, помiтивши її зацiкавленiсть.
- Колись давно тут жили нашi давнi знайомi, я була тодi ще маленькою, - вiдповiла Вiра.
- Прохоренки? - пiдказала жiнка. - Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокiм натну. А ми з чоловiком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт i… починаю нове життя.
- Нi, не Прохоренки, - сказала Вiра. - А ще до них…
Вона уважно роздивлялася кiмнату, але не знахо дила жодного вiдгуку у своїй душi. Лише клаптi старих шпалер з дивним рельєфним iндiйським вiзерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз нi в кого не побачиш - старовиннi, барвистi, схожi на полотно.
- Такi цiкавi шпалери, - промовила Вiра, аби не мовчати. - Не шкода здирати?
- Ой, та ви знаєте, якi вони були засмальцьованi! - сплеснула руками жiнка. - Це ще вiд попередньої ха зяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили - їм було байдуже. Я взагалi боялася сюди переїжджати.
Кажуть, що тут убили жiнку…
Вiра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.
- Як це - вбили?
- Отак i вбили! Але, гадаю, її дух звiдси вже вивiт рився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…
- А що то була за жiнка? - Вiра розумiла, що її цiкавiсть переходить межi звичайної балачки i скоро треба буде пояснювати, навiщо вона сюди завiтала.
- Кажуть, якась старенька i дуже багата iноземка.
Напевно не знаю…
- А хто її вбив, за що? - язик ледь ворушився у пересохлiй гортанi.
- Не знаю, сусiдка чи служниця… а чому вас це цiкавить? Ви, часом, не з мiлiцiї? - схаменулася ха зяйка, прискiпливо приглядаючись до Вiри. - Якби я знала, що мене тут ще й мiлiцiя буде турбувати, - нiзащо б не погодилася на такий обмiн!
- Нi, нi, не з мiлiцiї, - заспокоїла її Вiра. - Я жур налiстка, збираю матерiал про рiзну старовину. Ось згадала, що тут жили нашi давнi знайомi, а у них були цiкавi речi. От хоча б цi шпалери. Чи не могли б ви дати менi шматок?
- Та будь ласка, скiльки завгодно! Хоч усе забирай те - все одно викидати!
Вiра подякувала i вiдiрвала вiд стiни шматок шпале рини. Не втрималася, щоб не понюхати щiльний, ту гий папiр. … Вiн мав запах прянощiв i трав. Так iнодi пахнуть легкi індiйськi сукнi. Навiть пiсля багаторазового прання.
Вiра повернулася додому геть спустошена. Iнфор мацiї - обмаль. Але їй не терпiлося ще раз роздиви тися свою здобич - вiд клаптика паперу вiяло теплом, як вiд нагрiтого сонцем пiску.
Проте вона щонайперш вирiшила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.
- А я вам телефонував уже кiлька разiв! - схвильо вано повiдомив вiн. - З вами все гаразд?
- Так. Я виходила в аптеку - щось погано себе почуваю… Сподiваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нiчого термiнового?
- Нi, не хвилюйтесь, видужуйте! - чемно сказав Володимир. Зависла пауза.
- У нас там усе гаразд? - чiтко вимовила Вiра.
- Усе нормально! Нiяких новин! - так же чiтко вiдповiв секретар.
Вiра поклала слухавку. Значить, бiдна Барбi ще висить у себе в ваннiй… Господи, в якому ж станi її знайдуть!..
Вона повернулася на кухню i розправила шпале рину на столi.
Віра пила каву i роздивлялася складний вiзерунок.
Що довше дивилася, то чiткiше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений вiзерунок утворював прихований сюжет: стадо рiзнобарвних слоникiв на тлi оази з пальмами та квiтами. На перший погляд вони не були помiтнi. Так у дитинствi, прокинувшись ранком, Вiра розглядала вiзерунки на килимi або трiщинки на стелi, i їй здавалося, що вона бачить дивнi сюжети - оленiв, карети, сiмейство ведмедикiв… Вiд слонiв повiяло чимось давнiм i знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тiй кiмнатi, - подумала Вiра. - Можливо, коли мати прибирала?..»
Чорне провалля в пам’ятi почало здаватися їй неприродним. Вiд напруги розболiлася голова. «Нi, досить! - думала Вiра, - Недаремно ж колись в iнтерв’ю один нарколог сказав менi, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу рiчку. Тодi потiк починає шукати iнших виходiв i затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лiкаря, зараз вiн, здається, очолює центральну психiатричку. Вiн має мене упiзнати. Я хочу нарештi знати усе!» Її думки перервав дзвiнок у дверi. Вiра неохоче вiдчинила - на порозi стояв її вчорашнiй рятiвник.