Стас не працював уже кiлька мiсяцiв пiсля невдалої спроби заробити пи санням сценарiїв для полiтичних рекламних роликiв. З попереднього мiсця помешкання його вигнали, i вiн якимось дивом змiг зняти квартиру у «мiсiс Гадсон». Та й то пiсля того, як виявилося, що старенька - затята «нацiонал анархiстка» й обожнює читати товстi модернi журна ли, що для її вiку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навiть зробила деякi нотатки і пiдкреслення на сторiнках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирiшило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зi своєї кiмнати, аби не потрапити на очi хазяйцi, а пiзно уночi так само тихо повертався з надiєю, що «мiсiс Гадсон» спить i вiн зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухнi i могла майже до ранку вести бесiди з «письменником», мимохiдь цi кавлячись, чи влаштувався вiн на роботу. «От коли отримаю Нобелiвку…» - бурмотiв свою коронну фра зу Стас i продовжував її залежно вiд настрою й ситу ацiї: - «куплю вам нову квартиру», або «з нiг до голови засиплю найкращим англiйським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке пiдпiлля було безна дiйним.
Уперше якось побачивши Вiру з вiкна, вiн спочатку подумав, що вона - не iнакше як дружина бiзнесмена, жiнка з iншого вимiру. З тих «нових», хто вважає пре стижним запрошувати до себе в гостi псевдознаме нитостей i поїти їх до поросячого виску, аби прилучи тися до богеми. Познайомившись iз нею, вiн вирiшив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «лiтера турних негрiв». Вiн вирiшив скористатися нагодою.
Йому вiдчинили не вiдразу.
- О, це знову ви… - без особливого ентузiазму мовила Вiра.
Тепер вiн змiг роздивитися її уважнiше. Так, це була вона, жiнка з дивною посмiшкою - лише кутиками вуст - i завжди серйозними очима. Нiби верхня частина її обличчя не спiвпадала з нижньою. «Не обiйтися без банального порiвняння з Джокондою, - подумав Стас. - Хоча посмiшка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жiнок, з якими чоловiки нiколи не флiртують. На таку не покладеш руку, нiби випадково, а якщо й покладеш - пропечеш до кiсток.
Вiн упiймав себе на думцi, що почувається перед нею учнем або пiдлеглим. I це дратувало. Вiн уже пошкоду вав, що натиснув кнопку дзвiнка, i не знав, як пово дитися. Легкости минулого нiчного вiзиту як i не було.
- Проходьте, - запросила Вiра. - Тiльки у мене сутужно з часом… Отже?
Це рiзке запитання зовсiм збило його з пантелику, i Стас, проклинаючи усе на свiтi й намагаючись вигля дати по дiловому, розповiв суть своєї справи.
- Я вже не працюю на телебаченнi, - почала пояс нювати Вiра. - Те, що крутять зараз, - звичайнi пов тори. Але я спробую вам допомогти. Напишiть кiлька нарисiв, менi треба бачити, що ви вмiєте. Адже журна лiстика - не лiтература. -…а кiнь свинi не товариш… - додав Стас i звiвся з крiсла. - Вибачте, що потурбував!
- Ну навiщо ж так? - знiяковiла Вiра. - Я не це мала на увазi.
- А знаєте що, - додала вона раптом, аби якось загладити свiй рiзкий тон, - давайте зараз пообiдаємо разом. Я сьогоднi нiчого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.
- Це акт милосердя? - з посмiшкою, але вже без виклику запитав Стас.
- Це звичайний голод, - у тон йому вiдповiла Вiра.
- Тодi я швиденько!
Вiн миттю вибiг з квартири у найближчий магазин.
У темрявi пiд’їзду похапцем порахував грошi: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледi». У крамницi вiн купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Вiн теж хотiв їсти. Вiн хотiв їсти не похапцем, соромлячись i ховаючи вiд господині жалю гiдний несвiжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Вiн хотів не так їсти, як просто посидiти у тишi й чистотi, як колись удома…
Вiн хотiв їсти ненаодинцi.
Коли Стас повернувся зi своєю дорогоцiнною ношею, вiдчуваючи себе святим Миколаєм, на кухнi вже щось шкварчало. Вони пообiдали, а з шампан ським та морозивом перебралися до зали.
- А тепер розкажiть щось, - попросила вона, як минулої ночi.
Вона вмiла слухати. Стас це бачив, спостерiгаючи за мiмiкою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмiшкою та ледь помiтним порухом брiв. Вона дещо перепитувала i смiялася або темнiла очима, виказуючи тим самим гнiв або спiвчуття. Стас розчулився. Давно вже нiхто не цiкавився ним. «Мабуть, так розклею ються шмаркачi студенти перед добрим слiдчим, - якоїсь хвилини подумав вiн. - Хоча колишнiй досвiд доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жiнками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати вiн хотiв на обiди й снiданки, на теплi шкарпетки й гарячi ван ни - вiн спокiйно мiг обходитись без усього цього. I от - на тобi! - так розчулився перед першою ж стрiч ною, що приготувала йому обiд!
- Ще кави? - запитала Вiра i, не очiкуючи на вiдповiдь, вийшла. Лишившися сам, вiн нарештi змiг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червонi завіси, i здавало ся, що чиясь тiнь потопає у їх важких хвилях. У склянiй шафi не було жодного посуду, крiм трьох важких фужерiв зi справжнього гiрського кришталю з дивним дрiбним вiзерунком - вони вбирали в себе по вiнця густе вино заходу сонця. Стас вiдкинувся у розкiш ному крiслi, i воно поглинуло його, як великий теплий звiр. Вiн роздивлявся картину, що висiла навпроти, - щось у стилi Марґiтта: на тлi гiрського пейзажу ле тить - чи падає? - пташка з жiночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбiчним обличчям приреченого. Зна йомий погляд: так iнодi, лишаючися на самотi у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в нiч i у вiконному склi бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гiллям дерев або вiдбите на цеглянiй стiнi сусiднього будинку. У квартирi стояла тиша.
Стас затамував подих i чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звiдкись iз кухнi. Це була тиша морського дна. Тиша лiкарняного сну. Летарґiя звукiв i рухiв. Вiн так довго шукав саме такої тишi. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвiнкiв, брязкоту тарiлок i виснажливого рипiння водопроводу. Лише морський шурхiт черво них вiтрил. Перед очима повiльно пропливла велика срiбно фiолетова риба. За кiлька хвилин уся пiдводна кiмната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокiй i дрiмоту, вони остуджували стомлений мозок вiялами плавникiв, вони були мовчазнi й повiльнi i запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою - риба Стас вiдчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Вiн наздоганяв свою рибу i майже непритомнiв вiд своєї риб’ячої пристрасти.
Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повiльно вiн виплив на поверхню. Годинник показував пiв на восьму вечора. Заснув?! У квартирi було так само тихо, нiчого не змiнилося, тiльки у шпарку мiж червоними портьєрами вже не пробивався промiнчик сонця. Стас випiрнув з крiсла i обережно, нiби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столi в кухнi пiд фiлiжан кою з охололою кавою вiн помiтив записку: «Як iтимете - зачинiть дверi!»
Вiра їхала у метро - ввечерi вона мала зустрiтися в Прес клубi зi своїми давнiми подругами по iнтернату - сестрами Лесич; тiльки їм вона колись зiзналася, що хвора на амнезiю. Обидвi сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вiрi романтичнi «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона смiялася над цими вигадками, i їй ставало легше. Увечерi почався дощ. У метро Вiра сiла на вiльне мiсце i розкрила «Iспит» Кортасара. Вiд вовняної кофти жiнки, що щiльно притислася до неї, тхнуло, як вiд старої замордованої у зоопарку зебри - уїдливо й важко. Жiнка час вiд часу заглядала до книги, i це було неприємно. Кожне обличчя тавроване вiдбитком сiрого вечора i неприязни до ближнього. Але спасiння не було й у довгих iнтелектуальних бесiдах кортаса рiвських героїв. Правда була за межею свiдомости й полягала у речах набагато простiших. «Алiна. Смерть.
Ми повiсили її вдруге…» - крутилося у Вiринiй головi.
Аби перебити цi думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кiмнатi.
Вiн був не схожий на всiх, кого Вiра знала ранiше.
«Хлопець досить гоноровий, - мiркувала вона. - Але є в ньому щось справжнє. А головне - жодної липкої iнтонацiї й слизького комплiменту. А втiм, менi нема чого думати про нього - йому також, як i всiм, щось вiд мене треба… На жаль…»
Стас тихенько причинив дверi й пiшов до себе. Його охопило дивне давно забуте вiдчуття спокою, нiби все життя болiли зуби - й раптом попустило. Вiн про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стiл пачку куплених сьогоднi «Мальборо». Почувши рух зi своєї кiмнати виповзла Мiсiс Гадсон у кургузень кому махровому халатi, iз газетою «Час тайм» пiд пах вою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.
- А ти, здається, стаєш на ноги? - бадьоро сказала вона, голосно вiдсьорбуючи з великого кухлика. - Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш вiд мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мiй i одру жений, i при службi, а такий вже правильний, як осци лограф. Це така лiнiйка, до речi. Дуже розумна рiч.
- А ви звiдки знаєте?
- О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лiнiйкою мене мiй перший… нi, здається, другий чоловiк добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но менi тої мальбори…
Стара запалила.
- До речi, нiкотин краще дiє у поєднаннi з кавою.
- Ви й це знаєте…
- Та знаю…
Вони дивились у вiкно, за яким повiльно насува лася осiнь. Уперше Стаса не обтяжувала її присут нiсть.
- От ти - писатєль. Мабуть, колись i мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельцi лежатиму, а тут - на тобi! - хтось читає про бабу Дусю. Так i пиши - «баба Дуся». А далi вже як знаєш… I шо та баба Дуся мала?
Ананас з’їла у три роки, i то випадково - з пiсляво єнної посилки, а от і досi пам’ятаю. Невже й на одрi згадається той ананас? Як гадаєш?
- Я куплю вам ананас.
- Ой, та нашо вона менi, та гриза гамериканська!
Це я так, для розмови… Щось сумно менi, хлопе.
Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тiльки обiцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усi писатєлi - алкоголiки. Не живеться їм чомусь, нудять свiтом.
- Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
- Оце - дiло. А там, бач, i з дiвкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою - ближче до їжi. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
- Гарна перспектива…
- Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся бiльше, у неї панчохи рванi - це для жiнки недобре.
«Мотьками» вона називала усiх жiнок, що iнколи зазирали до нього. Остання «мотька» - навколо лiтературна панянка - випила вранцi пiвпляшки баби Дусиної наливки, i та її надовго запам’ятала.
- А скажiть, що то за жiнка - наша сусiдка, теж «мотька»? - наважився запитати Стас.
- На ту й не поглядай, - махнула рукою Мiсiс Гад сон. - То жiнка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нiчого не знаю - вона весь час десь бiгає, уся в дєлах… Порядна…
Стас панiчно боявся порядних жiнок. Вiн нiколи не хотiв зiпсувати життя гарнiй дiвчинцi, вихованiй на «пурпурових вiтрилах». Його перше кохання було останнiм. А потiм почалися самi «зв’язки» - короткi й довгi, зi смаком коноплi й горiлки, iнодi з ляпасами, iстериками, iнодi - псевдоцнотливi, доки не доходило до розмов про весiлля. Стас поглинав усю цю мiшани ну, як одну суцiльну каструлю перлової армiйської ка шi.
Вiн не помiтив, як лишився на кухнi сам. Надворi вже глуха нiч. Стас дiстав папiр i вирiшив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Вiра.
Вiн згадував її рудувате волосся, дивну напiв посмiшку i писав про довгу осiнню нiч, про порожнє мiсто i темний силует на тлi освiтлених вiкон, про музику Берлiоза, яку нiколи не чув, про вiдкритi каналiзацiйнi люки i стукiт у вiкно на першому поверсi… Писав про скаженi табуни осiннього листя, що метушиться в порожнiх провулках, про запах вогнищ i щiльнi фiранки, за якими хлопчик домальо вує табуретку пiд ногами розiп’ятого голого чоловiка.
Нарештi це йому набридло. Вiн сто разiв перечитав написане, поки нарештi зрозумiв, що вся ця маячня - тiльки заради того, аби знов побачити ту жiнку, що так спокiйно лишила його спати у своєму крiслi. Чи то був прояв повної довiри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужiння до всього?
«Рибка бананка! - раптом спало на думку Стасо вi. - Ось вона хто - селiнджерiвська рибка бананка, що об’їлася у пiдводнiй печерi i тепер не може вислиз нути назовнi! Вона хоче бути вiльною, мовляв, «такою, як ранiше», а хiба це можливо у такiй «упакованiй» квартирцi i з купою службових обов’язкiв?»
Стас запалив сiрника й пiднiс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зiбганий папiрець.
«Рибка бананка…» - знов подумав Стас.