Я припаркувала машину за квартал до будинку, дiстала з баґажника два поліетиле нові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґрацiйнiше, попрямувала до чотирнад цятиповерхiвки. Ситуацiя мене не гнiтила. Навпаки - що довше тягнулася ця iсто рiя з трупом, то краще й веселiше ставало на душi.
Стiльки рокiв я крок за кроком йшла до цiєї мети. I тепер, коли усе сталося, я ще не до кiнця могла це осягнути. Менi потрiбні були час i важка праця, аби вiдчути, що це вже справжнiй кiнець…
Я нiкого не знала в цьому будинку. Вiн був приват ний, майже усi квартири винаймали випадковi люди.
Нижнi поверхи були ще порожнi. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсi, iнодi лишалася тут ночувати, у напiвпорожнiй кiмнатi на мотузцi розвiшувала свої сукнi.
Я вiдiмкнула дверi, вони були зачиненi лише на клямку, - i сто разiв прокляла себе за неуважнiсть.
Вiд ейфорiї я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
Посеред кiмнати лежав великий холодильник фiрми «Норд». Поставивши пакети на пiдлогу, я сiла на його прохолодні дверцята. Взагалi то, нерви у мене мiцнi.
Але перед тим, як вiдчинити холодильник, я обмiр кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такiй спецi вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
Менi хотiлося, щоб вона помирала довго, зi смаком. Так, як жила. Менi навiть було прикро, що отрута подiяла так миттєво й, мабуть, безболiсно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тiла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.
Я рiшуче вiдчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.
Тiльки тепер я помiтила, що на мотузцi серед моїх речей висить її розрiзаний бiлий костюм. А моя блакитна сукня - зникла…
До свого вiд’їзду на кiнофестиваль Вiра хотiла зробити якомога бiльше i то му, вiдімкнувши телефон, усi вихiднi просидiла вдома за комп’ютером.
Тiльки одного разу вийшла по хлiб та молоко. Вона вирiшила звiльнити собi час на тому тижнi, щоб зустрiтися з лiкарем. У головi був повний туман, але Вiра змусила себе написати кiлька iнфор мацiй та розшифрувала iнтерв’ю з вiдомим режисером. Її нiхто не вiдволiкав - Альбик вiдбув у чергове вiдрядження. Поволi втягуючись у роботу, Вiра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матерiалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною i знала, що пiсля виходу статтi на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. I майже щоразу Вiра отримувала черговий додаток до зарплати.
У понедiлок о сьомiй ранку Вiра ввiмкнула теле фон, прийняла душ, скинула на дискету тексти i поча ла збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевiзора. Блок ранкових новин по рiзних кана лах - це було її обов’язкове ранкове «меню». Пiсля «Вiстей» почався повтор нiчної десятихвилинної кримiнальної iнформацiї «Що трапилося?»
Пiсля перших двох трьох повiдомлень про пограбу вання та автопригоди пiшли сюжети про самогубства.
З перших кадрiв Вiра упiзнала будинок Алiни…
Вона вiдкинула косметичний олiвець, яким пiдмальовувала брови, i вп’ялась очима в екран.
- Учора ввечерi в будинку по вулицi Рабiндраната Тагора було знайдено труп молодої жiнки, - скоромовкою розповiдав молоденький репортер. - Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусiди викликали оперативну групу…
У Вiри запаморочилося в головi, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере сiчних громадян, ковзала по майже невпiзнаваному тiлу Алiни, як люди у синiх халатах запаковують його у поліетиленовий мiшок i виносять на сходи.
- За попереднiми даними, - продовжував репортер, - смерть настала кiлька днiв тому. Молода жiнка покiнчила життя самогубством на ґрунтi особистої драми.
Тiльки но закiнчився цей сюжет, як задзвонив теле фон.
- Панi Вiро! - почула вона офiцiйно холодний голос Лiлiани Олегiвни. - З нашою колеґою трапило ся нещастя! Передзвонiть, будь ласка, Зарiнi, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозi на роботу…
Треба потурбуватися про похорон.
- Добре… - збiлiлими устами озвалася Вiра.
- I… вiзьмiть себе в руки. Це - наказ! - додала Лiлiана i кинула слухавку.
Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла внелика фотографія Аліни, перев'язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
У вiддiлi стiл Алiни вже був завалений квiтами. З похмурим i втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилiтрових банках. Схвильо ванi Ярослава й Зарiна приймали вiд колеґ новi буке ти, розгублено вiдповiдали на численнi запитання.
- У Лiлiани слiдчi! - прошепотiла на вухо Вiрi Зарiна.
«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» - без тямно подумки промовляла Вiра. Всi четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на дверi кабiне ту. У кiмнатi товклося багато цiкавих. Долинали ко роткi реплiки.
- Це ж треба! А по нiй i не скажеш, що вона була така вразлива!..
- Бiдолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
- Та у неї було повно мужикiв!
- А ви що - свiчку тримали?!
Нарештi з кабiнету Лiлiани Олегiвни вийшли двоє чоловiкiв. Вони мовчки пройшли до виходу. Лiлiана зупинилася в центрi кiмнати:
- Колеґи! - сказала вона, звертаючись до всiх при сутнiх. - Наш обов’язок - гiдно провести Алiну Ста нiславiвну в останню путь. Похорон - завтра. Довше тримати її не можна - спека. А тепер прошу всiх, хто не зайнятий органiзацiєю похорону та поминок, розiйтись i приступити до своїх службових обов’язкiв!
Ми дякуємо вам за моральну пiдтримку!
Люди поволi виходили з вiддiлу. Коли за останнiм зачинилися дверi, Лiлiана втомлено сказала:
- Це все. Пояснення я взяла на себе. - I зникла у своєму кабiнетi.
Похорон був пишний. Для Алiни на чальство «вибило» мiсце на престиж ному центральному цвинтарi. Стоячи серед натовпу, Вiра вдивлялася в обличчя спiвробiтникiв i намагалася розгадати, хто сумує насправдi, а хто лише робить трагiчний вигляд.
Чоловiк Алiни виглядав зовсiм розгубленим, сотнi презирливих поглядiв пронизували його.
- Вона не любила мене… - час вiд часу кволо промовляв вiн, чiпляючись до кожного, хто потрапляв йому пiд руку. - Вона не могла… цього… через мене…
Я не вiрю…
- Обiйшлося! - полегшено зiтхнув Володимир.
У Вiри пашiли щоки. «Як просто, - думала вона. - Невже на цьому усе й скiнчилось?.. А попереду - Францiя, Канни…».
- Ну ось i нема з нами Альки… - махнула рукою Ярослава. - I всi ми - мерцi… У мене, наприклад, уже нiяких емоцiй. Суцiльна втома.
- Рано ти втомилася! - презирливо увiрвав її Володимир. - А я свого не хочу втратити!
Зарiна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Вiру.
- Та пiшла ти! - вiдмахнувся Вовик. - Всiм усе вiдомо! Не роби проблем - усi пов’язанi! Не знаю, як ви, а я своє вiзьму, - треба натиснути на Лiлiану!
I вiн вискочив з кiмнати, голосно грюкнувши дверима. У такому станi Вiра бачила його вперше.
День дев’ятий
Його бурмотiння нiхто не слухав.
«А вiн, здається, має рацію, - подумала Вiра. - А коли так, то в самогубства Алiни має бути iнша при чина… Яка?»
Поки лунали промови над закритою труною (вiдкинути вiко було неможливо - труп розкладався), пiшов рясний лiтнiй дощ, i над натовпом злетiли парашути парасольок.
Кидаючи в могилу жменьку землi, люди по черзi пiдходили до стрункої сивої жiнки - матерi Алiни i спiвчутливо промовляли якiсь ритуальнi слова. Коли черга дiйшла до Вiри, вона з жахом наблизилася до монументальної постатi.
- Спiвчуваю… Тримайтеся… - промовила вона, торкаючись рукою плеча жiнки. Та пiдвела на неї холоднi сухi очi, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
- А… впiзнаю тебе, - промовила вона. - Уся компанiя вкупi! З тебе все й почалося. Мати твоя - вбивця, i ти - вбивця…
У Вiри пiдкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
- Менi погано… Вiдвезiть мене додому… - проше потiла ледь чутно.
Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завiз Вiру, довiв до самих дверей помешкання. Вона майже висiла на його тонкiй руцi. Потiм повiз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посидiли в машинi - Ярослава нiяк не могла знайти свою парасольку.
- Дай менi ампулу! - хрипко вимовила вона.
- Ти ж казала, що у зав’язцi…
- З цим неможливо зав’язати. Грошi вiддам завтра.
- Гаразд!
- Ти - сонечко! - пожвавiшала Ярослава, кидаючи ампулу до кишенi. - До завтра!
Вона вискочила з авта i швидко побiгла до свого пiд’їзду. Вовик ще трохи посидiв розслаблено, чекав, поки засвiтяться знайомi вiкна. Потiм нервово схлип нув, завiв мотор i рвучко виїхав з двору.
Вiн гнав машину порожнiми вулицями, нiби втiкав вiд погонi. Заскочивши до своєї квартири, вiн щонай перш прочинив дверi у маленьку спальню, з якої одра зу вдарив у нiздрi запах несвiжих простирадл. Бабуся лежала нiби мертва. Вовик прислухався: дихає. Вiн накинув ковдру на її худi ноги, вимкнув лампу i хутко перейшов до своєї кiмнати.
Тремтячими руками набрав номер.
- Я слухаю, - вiдповiли йому сонним роздратова ним голосом.
- Спиш?
- Щось хочеш повiдомити?
- Та… Нi, я так… Якось гидко на душi.
- Хочеш, щоб було ще огиднiше - давай продов жимо розмову, - запропонували йому.
- А ти щось маєш сказати? - напружився Вовик.
- Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
Слухавку поклали. Вовик трохи подумав i знову почав крутити диск. Слухавку довго не пiднiмали, вiн хотiв уже покласти її, коли нарештi залунав голос Ярослави:
- Ну, хто там ще?
- Ярцю! - вигукнув Вовик. - Ярцю!
- А а а, це ти… чого тобi? Нiби тiльки но розпроща лися… Щось трапилось?
- Алiну поховали… - розгублено промовив Воло димир.
- Ти, мабуть, божеволiєш, - сказала Ярослава. - Ти для цього подзвонив, щоби сповiстити цю дивну новину, - то мушу тобi сказати, що на цвинтарi ми були разом!
- Та нi, я просто не можу цього усвiдомити, - почав виправдовуватися вiн. - А як ти, з тобою все гаразд?
- Поки так, а зараз, сподiваюся, буде ще краще…
- Може, кинеш цю звичку, Ярцю? - з надiєю запитав Володимир. - От просто зараз і зав’яжеш?
- Просто зараз i зав’яжу, тiльки шнурки попрасую…
- Я не жартую.
- Я - також.
- А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всiм? А ти була така тоненька, найкрасивiша… Завжди щось цiкавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
- Не розчулюй мене, сонечко, - сказала Яросла ва. - Я зараз заплaчу.
- Ярцю, - продовжував канючити Вовик. - Може, ти щось хочеш менi сказати? Як ти скажеш - то й я тобi щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
- Не забирай часу! - почала нервуватися Яросла ва. - Нiч така коротка, а завтра менi треба бути як огiрочок…
- Значить, нiчого не скажеш? - ще раз запитав вiн.
- Особисто менi нема про що говорити, повiр менi i вiдчепися - гаємо час!
- Що ж… - зiтхнув Володимир. - Я хотiв як краще.
Прощавай!
- Добранiч, до завтра.
- Еге ж… до завтра, Ярцю!
Вiн поклав слухавку i тоненько, як цуценя, заскав чав над нею…
Це вiн колись привiв Ярославу до Лiлi. Вони зустрiлися у мiстi випадково - в одному зi злачних клубiв на околицi, прихисткові наркоманiв та темних особистостей рiзних орiєнтацiй. Вiн i досi пам’ятав, як малим бiг за величезною вантажiвкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із вiконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу вiн не запам’ятав, за що, до речi, йому тодi дiсталося вiд Лiлi.
Вiдтодi вiн намагався побачити знайому постать скрiзь. I от через стiльки рокiв вони зустрiлися в тому клубi.
Вона його, звичайно ж, не впiзнала. А коли впiзнала, вiн почув її смiх - той самий, заливистий і низький, який вiн сотнi разiв намагався вiдтворити не тiльки у своїй уявi. Так могла смiятися лише Ярця. Вiн, щасливий вiд цієї зустрічі, привiв її до аґентства i по обiцяв нiкому не казати, що Ярця вже давно й серйоз но сидить на голцi. Вiн був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, вiн кожного разу сподiвався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справдi нiхто не був потрiбен. От i зараз, звiльнившись вiд занудливого приятеля, Ярослава розiклала на столi своїх вiрних маленьких друзiв - голку, ампулу, шприц…
«Царство тобi небесне, маленька стерво, Алько…» - подумала Ярослава i, нiби чарку, пiдняла вгору заштрик iз прозорою рiдиною.
Вiра не спала. Безсоння вже стало звичайним ста ном. Вона лише молилася, щоби привиди ночi не переслiдували її. «Треба випити…» - подумала вона i з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорож нив приховану нею пляшку. «Тодi треба напитися кави, щоб не спати взагалi!» - вирiшила Вiра i пiшла ставити чайник. На кухонному столi ще лежав шматок шпалерiв. Як клаптик дитинства, як свiдок, що нашiптував їй: «Ти хороша дiвчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мрiяла…»
- It’s pouring, I’m soaked to the skin… - раптом голосно сказала Вiра, посмiхаючись до рiзнобарвних слоникiв…
Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотiлося бiгти, їхати, летiти, вистрибнути з вiкна…
- Мамо! Саламандро! - вигукнула Вiра. - Госпо ди, хто небудь!
Ледь не втрачаючи свiдомости, вона вискочила зi своєї квартири й щосили загупала в сусiдськi дверi, - за ними було спасiння, люди, той дивакуватий сусiд, Стас, здається…
Вiн знову пiдхопив її i, майже непритомну, внiс у свою кiмнату, штовхнувши дверi ногою і ледь не прибивши лоба цiкавiй Мiсiс Гадсон.
- Що трапилося? - стривожено запитав вiн.
Вiра задихалася.
- Я сама не знаю, - нарештi промовила вона. - Iнодi зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…
- Ви мене потiшили. Я сам не мiг знайти приводу, щоби завiтати до вас. А тут - ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Менi здається, ви чимось дуже стурбованi або перевтомленi.
- Я б не хотiла обтяжувати вас своїми розповiдями про себе, тим бiльше, що все це - зовсiм нецiкаво.
Насправдi їй чи не вперше в життi хотiлося говорити й говорити без упину про будь що - тiльки б знову не найшло божевiлля.
- Вам подобається моя квартира? - без наймен шого переходу раптом заговорила вона. - Її обставляв дизайнер - я тiльки замовляла колiр шпалерів. У спальнi вони бiлi, у вiтальнi - бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кiлька рокiв тому я жила у крихiтнiй квартирцi i працювала у маленькiй газетцi, й так само не могла собi дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?
Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрiбний час опинитися в потрiбному мiсцi, невже ви самi цього не вiдчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…
- Це ще не вiдомо - хто у кого опинився, - посмiхнувся Стас.
- Я не жартую. Ви вiдчинили дверi, коли менi це було потрiбно, i побачили мене такою, якою не бачив нiхто. I зараз… Хоча, яке вам дiло до мене? Я й сама iнодi дивлюся на себе звiдкись зi сторони, нiби замiсть мене смiється й розмовляє зовсiм iнша людина, а я вiдлетiла туди, звiдки не повертаються. Дивлюся на себе i намагаюся зрозумiти - хто я така, навiщо я тут?
- Ви завжди жили самi? - запитав Стас.
- Так.
- А ваша мати…
- Нi, нi, нi! - Вiра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину вiн вiдчув, що вона засинає. Вiн ледь устиг розшнурувати грубi моднi чоботи i якось прилаштувати її на своїй потертiй канапi. Вiн боявся поворухнутися й витягнути руку з пiд її плеча - так i лiг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, вiн погладив кiнчик її волосся, так i лежав, тримаючи його у паль цях - пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…
Посеред ночi вона поворухнулася й увi снi ще мiцнiше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обiйняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її вiн просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її i так само тихо знов лягти поруч.
Подумки Стас проробляв це вже вдесяте i уявляв, як їм одразу стане теплiше. Але страх розбудити її й порушити цi несвiдомi обiйми був сильнiшим за холод.
Вiн продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло i вона не прокинулася. Вiн знав, що цi обiйми - химернi й нереальнi, як і все, що пов’язано з нею - «рибкою» з iншого вимiру. При свiтлi вуличного лiхтаря, що падало на них, вiн мав можливiсть зблизька роздивитися її обличчя - з такою тоненькою шкiрою, що на скронi можна було помiтити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було нiколи - вiн обережно, як рiдкiсного метелика, обiймав жiнку i не був анi п’яний, анi збуджено спiтнiлий, нетерпля чий чи награно досвiдчений. Жодне вiдчуття з його минулих пригод i випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосункiв з цією жiнкою. Вiн не помiтив, як заснув.
Прокинувся пiд шосту ранку. У вiкно вже заглядало непевне свiтло передосiннього промiнчика. Вiн уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще теплiла заглиби на вiд її тiла. Вона знову втекла. Тихо, як тодi, нiби випливла з кiмнати разом із нiчним протягом.
«Рибка, мила рибка», - з нiжнiстю подумав Стас, вiдчуваючи, що у його життя увiйшло щось тепле, яскраве, незрозумiле i, мабуть, дуже сумне…
- Що це за неподобство? - репетува ла на п’ятихвилинцi Лiлiана Олегiв на. - Це переходить усякi межi! Що з Ярославою? Другий день не з’явля тися на роботi - це вже свинство!
Розпустилися! Та - хвора, тому треба на тенiс, у тої - незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархiї у вiддiлi!
Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михай лiвною i привезiть або її, або її заяву про звiльнення!
Вовик миттєво вискочив з кабiнету.
Ірен Роздобудько Пiсля цього скандалу Вiра не змогла залишатись у кiмнатi i вирiшила пiднятися до кав’ярнi. У швидкiс ному лiфтi зiштовхнулася iз сивочолим завiдувачем вiддiлу маркетинґу i вiдвела очi - коханець Алiни схуд i постарiв рокiв на десять…
У кав’ярнi Вiра замовила собi каву i п’ятдесят грамiв коньяку. Повертатися у вiддiл вона не збирала ся. Тут їй було затишнiше. Вiра розкрила свiй блокнот i почала робити нотатки для сьогоднiшнього iнтерв’ю iз заїжджим ґастролером. Раптом у кишенi запищала мобiлка.
- Вiро! Скорiше сюди! - кричала в трубку Зарi на. - З Ярославою нещастя!
Не допивши каву, Вiра побiгла до лiфту.
Посеред кабiнету Лiлiани стояв Вовик i, захлинаю чись словами, розповiдав:
- Я стукаю, дзвоню - не вiдчиняє! Добре, що ко лись вона дала менi свого ключа - вiдмикаю… А там…
Вона лежить на диванi, навкруг розкиданi ампули, пiґулки, шприци!.. Я одразу викликав мiлiцiю…
- Я завжди попереджала - це добром не скiнчить ся! - нервово ламаючи тонкi пальцi, сказала Лiлiана Олегiвна. - Ну, принаймнi ми до цього нiяк не причетнi…
- Ще одного похорону я не витримаю… - шепотiла Зарiна. - Це якесь божевiлля…
Вiра вперше чула, що Ярослава - холодна непри ступна красуня - сидiла на голцi. Так ось у чому секрет її вiдсторонености i постiйної знервованости!
- Ви ж того дня завозили її додому, - сказала вона Вовику. - Не помiтили нiчого пiдозрiлого? Може, у неї був якийсь непевний психiчний стан?
- Ха, вiн у неї завжди був непевний! Хiба я їй нянька? - Вовик нахабнiв на очах.
- Хоч би як там було - цього разу, мабуть, вiд розмов з органами нам не вiдкрутитися! - констату вала Лiлiана i пiшла доповідати про чергову трагедiю начальству…
Вона йшла заплутаними коридорами аґенцiї, i всi, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услiд. Так було завжди. Так мало бути завжди! I так буде, думала Лiлi. Недарма ж вона наро дилася в Англiї! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала - коли їй виповнилося п’ять, родина зму шена була повернутися «у зв’язку з родинними обста винами».
Цей вислiв Лiлi довго не могла второпати, аж доки не пiдросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, за мiсть того, щоб помовчувати й жити у своє задоволен ня, винесла це питання на партiйнi збори. Отже, каз кова країна i улюблений котедж із басейном та зеле ними галявинами лишились далеко позаду, а сама Лiлi стала «як усi».
Пiшла в огидну школу з подряпаними сiрими стiнами (дарма мати переконувала, що це - найкраща спецшкола з англiйським нахилом), сидiла за за шмульганою сотнями лiктiв партою i їздила у ненавис ному метро до захаращеної стiльцями музичної школи, що час вiд часу закривалася на ремонт. Життя батькiв на рiднiй землi не налагодилося. Батько змiнив англiйських ледi на секретарок друкарок референток.
А скаржитися на те було вже нiкуди - припинили своє безтурботне й бездiяльне iснування навiть житловi комiтети. Тiльки згодом Лiлi зрозумiла, щo втратила через материнi ревнощi та батькової «аморалки».
- Роби що хочеш, але у тому багнi, в яке ти мене загнав, я жити не буду! - поставила вона батьковi ультиматум, i той пiднiмав усi старi зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потiм - на роботу. У Лiлi завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тiєї країни, де на неї чекало мiс це дружини мiльйонера. В тому, що таке мiсце iснує, Лiлi не сумнiвалась анi хвилини. Вона лише перебу вала тут, «вiдбувала номер», який тимчасово призна чила їй виконувати на аренi цього сiрого життя доля.
Вона намагалася нiчим не зв’язувати себе. Навiть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспортi. З батьками вона вирiшила просто: матiр влаштувала в чистенький будиночок iнтернат для ветеранiв сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька - до закритого наркологiчного лiкувального закладу. Тодi вона вже керувала найпрестижнiшим вiддiлом в аґентствi, час вiд часу змiнювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовiшого i… почала поволi збирати пiд своє крило команду з колишнiх друзiв дитинства.
Давнiй зв’язок лишився тiльки з Володимиром - пiд час навчання в унiверситетi вони iнодi передзво нювалися. Згодом Лiлi взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що вiн допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потiм Вовик привiв Ярославу. Всi разом кинулися на розшуки ще однiєї товаришки - Зарiни. З нею було найважче - вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потiм узагалi в один із днiв пiсля лiтнiх канi кул на дзвiнок дiтлахiв iз Зарiниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повiдомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмiстя.
Мiсце, що Лiлi призначила Зарiнi, не могло бути порожнiм - на нього було багато претендентiв, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Лiлiаниному горизонтi з’явилася її колишня одно курсниця Ольга, а з нею - завдяки їй! - i Анатолiй.
Лiлi зустрiла цю парочку випадково, пiд час обiду в найближчому вiд аґентства ресторанi. Спочатку мiж двома ковтками холодного мартiнi вона помiтила його…
«Олег Меньшиков! - майнула думка. - Невже вiн?» Чоловiк, що сидiв за сусiднiм столиком, справді скидався на вiдомого артиста. Придивившися пильнi ше, Лiлiана зрозумiла, що помилилася. Але то навiть було на краще, чоловiк став доступнiшим. Те, що вона хотiла мати його у своїй колекцiї, було для неї оче видним. Поруч з «Меньшиковим» сидiла якась незугарна жiнка, вона жадiбно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Лiлiани радiсно затремтiло: вона впiзнала Ольгу, - розкішний привiд для зна йомства. Вона вже знала, що цей красень має належа ти їй.
Повiльною ходою вона наблизилася до їхнього столика, нiби випадково кинула погляд на парочку i радiсно вигукнула:
- Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!
Жiнка вiдiрвалася вiд десерту i похмуро огледiла вишукану даму, в якiй вона не одразу впiзнала колиш ню однокурсницю.
- Ми разом навчалися! - пояснила Лiлi чоловiковi, який чемно пiднявся зi свого стiльця й запропонував їй сiсти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сiру дурепу, що сидiла поруч з ним, Лiлi обов’яз ково б це зробила!
- Ну, розповiдай, як ти, де? - нiжно наспiвувала Лiлi. Тим часом чоловiк звiвся й пiшов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.
Щойно вiн вiдiйшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:
- Його не чiпай! Вiн - мiй. Чуєш? Я за нього - вб’ю.
Лiлi не встигла отямитись, як Ольга знову загово рила, але на цей раз iнтонацiя була зовсiм iнша:
- Господи, вибач! Сама не знаю, що це зi мною коїться. Торiк померли батьки - розбилися на машинi.
Досi не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покiнчила з цим життям. Вiн мене врятував. От i боюся його втратити - часом шаленiю, вибач…
«Клiнiка! - радiсно поставила «дiагноз» Лiлiана. - Тим краще й простiше!» Вона перетворилася на саму люб’язнiсть. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Пiдiйшов Анатолiй, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечiр закiнчився вдома у Лiлiани. З’ясува лося, що Анатолiй був учнем Ольжиного батька - вi домого хiрурга - i, коли трапилося нещастя, одружив ся з бiдною сирiткою, а згодом успадкував i його кафедру в медичному iнститутi.
Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що вiзьме Ольгу до себе у вiддiл. Знала й те, що Анато лiй - перший чоловiк, що по справжньому зацiкавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.
Але чекати довелося менше. Вiн приїхав до неї через два днi, з квiтами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.
Якось вiн прийшов до неї у подряпинах та синцях.
- Ольга, - коротко пояснив вiн. - Знову рецидив.
Уже не знаю, що з нею робити - вона скоро зачиня тиме мене в хатi. Або вб’є. Вона може…
- Ти, любий, лiкар, а не знаєш, що робити, - сказа ла Лiлiана. - Її мiсце - у психушцi.
- Ти собi уявляєш, як я це зроблю? - скипiв Анатолiй.
- Ну хочеш, це зроблю я? Ти навiть нiчого не побачиш. Тiльки домовся з клiнiкою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.
- А якщо вона буде сумирна?
- Не бiйся, не буде.
Зранку Лiлiана Олегiвна викликала Ольгу до свого кабiнету… А за годину мiстом уже мчала машина «швидкої». В кабiнетi головного редактора вiддiлу буянила й билася об стiни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованiв у синiх вилинялих халатах.
- Я тебе вб’ю. I його вб’ю. I себе вб’ю… - шепотiла прив’язана до нош Ольга i смiялася, дивлячись на розгублених спiвробiтникiв, що повибігали в коридор.
Дощ, який почався пiд час Алiниного похорону, не вщухав уже тиждень.
Пiд ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасма ґорiєю. Вiрi було шкода цiєї неорди нарної загадкової жiнки. Подiї останнього мiсяця зовсiм розхитали її нервову систему. Навiть на роботi Вiру не полишало відчуття тривоги. Кiмната без двох жiнок спорожнiла. Тепер Зарiна сидiла в нiй сама у повнiй прострацiї. На вiльнi мiсця Лiлiана Олегiвна поки що нiкого не брала - наближався час вiдпусток, їхньому вiддiлу завжди давали їх на початку «оксами тового сезону». Аґентством ходили чорнi жарти, мов ляв, з приходом до вiддiлу нової спiвробiтницi в ньому почали вмирати люди - хто наступний? Жарти жар тами, але Вiра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
- Вона й ранiше здавалася менi трохи дивною… - пояснювала Лiлiана. - А сьогоднi накинулась на мене з ножицями прямо в кабiнетi.
Коли галас припинився i всi розiйшлися по своїх кабiнетах, Лiлi зняла слухавку i набрала номер кафедри медичного iнституту:
- Усе позаду, любий! - нiжно сказала вона. - Сьогоднi ти ночуєш у мене. I так буде завжди! …Лiлi пiдiйшла до дверей приймальнi директора аґентства, поправила зачiску, трохи розмазала пiд очима чорну туш. У кабiнет увiйшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала - тут її зрозумiють.
День дванадцятий