Ірен Роздобудько До вiддiлу кiлька разiв приходили слiдчi, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Вiра зовсiм нiчого не могла сказати з цього приводу. Володимир розпо вiв, як довiз небiжчицю до помешкання, але нiчого пiдозрiлого не помiтив.
Вiра сидiла, опустивши очi додолу, й нервово стискала у руцi носовичок.
- Ну, а що скажете ви? - звернувся до неї слiдчий.
- Панi Вiра працює у нас лише тиждень, - поква пилась втрутитися у розмову Лiлiана, - це нова люди на. Навряд чи панi Вiра може щось знати.
- Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, - зауважив той i знову повернувся до Вiри. - Отже?
Вiра судомно ковтнула повiтря й закашлялася.
- Лiлiана Олегiвна має рацiю - я справдi не знаю, що сказати, - захриплим голосом промовила вона. - Я нiяк не контактувала iз Ярославою, хiба що з про фесiйних питань… Не бiльше. Вибачте, але менi важко говорити…
- Панi Вiра надто вразлива, - знову втрутилася Лiлiана. - Ваше керiвництво запевняло, що ви не турбуватимете наших спiвробiтникiв.
- Такий порядок. Формальнiсть є формальнiсть.
Менi ще треба поговорити з кожним із вас окремо, - сказав слiдчий. - Я випишу вам перепустки до себе в управлiння.
- У нас повно роботи! - зарепетувала Лiлiана. - Самi повиннi розумiти - працюємо перед вiдпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповiли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
- Це не забере багато часу, - заспокоїв її слiдчий i почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, - прочитала Вiра на своєму папiрцi, - кабiнет номер 316…»
Наступного ранку вона вже сидiла пiд дверима слiдчого районного вiддiлу карного розшуку майора Чепурного. Вiн чомусь вирiшив поча ти саме з неї. Поведiнка Вiри здалася йому дивною, i, можливо, як показував досвiд, вiн одразу зможе «накопати» щось цiкавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкiнцi сторiччя, i з людьми й у природi вiдбува ється щось неймовiрне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
- Проходьте, сiдайте! - запросив вiн Вiру.
Вiра увiйшла, з острахом оглядаючи примiщення.
В сiрувато зеленому кабiнетi над столом, як годиться, висiв портрет Президента - нiби намальований новiтнiм Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик iз надписом «Перекуримо?» На нiй було зображено чотирьох прикордонникiв на тлi заснiжених гiр. Вони нагадували лiкарiв - у бiлих маскхалатах, iз серйоз ними «комсомольськими» пиками; кремезнi хлопцi пiдпалювали цигарки вiд вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повiдку вiвчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
- Це менi перенесли з «червоного кутка», - нiби виправдовуючись, пояснив слiдчий, перехопивши здивований Вiрин погляд. - Там у нас зараз ремонт.
Доводиться споглядати це жахiття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поро сячою пикою розсмiшила Вiру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справдi, - подумала Віра, - не в небесну ж канцелярiю я потрапила! Головне - не зiрватися… Я ж нiчого не знаю…»
- Отже, ви працюєте в аґентствi трохи бiльш як тиждень, - почав Чепурний. - За цей час пiшли з життя двоє ваших спiвробiтниць… Як ви можете це пояснити?
- Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? - з викликом запитала Вiра.
- Поки що я сказав те, що сказав. Не бiльше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу вiдповiдь.
- Я нiяк не можу цього пояснити, - спокiйнiше вiдказала Вiра, втупившися в карикатуру, що висiла за його спиною. - Алiна пiшла з життя добровiльно й навiть лишила заяву про «дострокову вiдпустку», Ярослава померла вiд передозування наркотикiв. Я, до речi, навiть не здогадувалася, що вона наркоманка.
- Так, так, це нам вiдомо… - замислився слiдчий, вiдбиваючи дрiб по столу своїм гостро заточеним олiвцем. - Але, погодьтеся, це доволі дивно - двi смертi за такий короткий час.
- Збiг обставин, - зiтхнула Вiра. - Я можу йти?
- Ще кiлька запитань, - зупинив її порив пiдвести ся зi стiльця Чепурний.
- Я вас слухаю.
- Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
- Я ж вам казала, я працюю недавно.
- До того ви не зустрiчалися?
- Нiколи.
- А якщо добре подумати?
- Нема чого думати. Хоча… Якось Лiлiана Олегiвна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
- Та це не дивно. Воно й менi знайоме, - посмiх нувся слiдчий. - Ви ж, здається, вели програму на телебаченнi.
- Так. Але вона сказала, нiби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
- До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився - до одинадцяти рокiв Лiлiана Поволоцька з батьками мешкала в Англiї.
Для Вiри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лiлi й справдi було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Вiра?
- Я цього не знала, - сказала вона, - можливо, Лiлiана Олегiвна помилилася…
- Можливо… Отже, за вашими словами, Лiлiана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… - почав щось записувати на паперi слiдчий.
- Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
- Заспокойтеся. Я нiчого не перекручую. Просто менi потрiбно з’ясувати деякi деталi. Ми ж знаємо, що з тими двома небiжчицями Лiлiана Олегiвна колись мешкала на одному подвiр’ї. До речi, а де мешкали ви?
- Бiльшу частину свiдомого життя - в iнтернатi, - вiдповiла Вiра. - Я сирота. Так склалося…
- Спiвчуваю… Координати?
- Що?
- Адреса iнтернату?
- Навiщо?
- Ми повиннi навести довідки про всiх.
Вiра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося ко лесо… Тепер їй кiнець. З’ясують про матiр, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирi - й знайшли! I тодi, аби швиденько довести справу до кiнця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгiвлi наркотиками чи у вбивствi Алiни.
Вона майже пошепки продиктувала адресу iнтерна ту.
- Чого ви так розхвилювалися? - прискiпливо подивився на неї слiдчий. - Це, як я вже казав, проста формальнiсть.
- Справа в тому… - так само пошепки почала виправдовуватися Вiра, - що це був спецiальний iнтернат… Я б не хотiла про нього згадувати. Розумiєте, це у мене зараз усе гаразд, а взагалi, я довго хворiла…
В iнтернатi мене лiкували. Я не хочу, аби про це дiзналися…
- Усе лишиться мiж нами, - лагiдно, немов лiкар перед складною операцiєю, запевнив слiдчий. - Ми тiльки перевiримо зв’язки кожного з вас. Так треба.
Адже навiть збiг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Пiдпишiть, будь ласка, отут.
Рядки на паперi розпливлися перед її очима. Вона поставила пiдпис, не прочитавши…
- От i все, - посмiхнувся Чепурний. - Можете бути вiльною. Хiба ж я сiрий вовк, щоби так лякатися?..
Вiра кинула останнiй погляд на прикордонникiв, i трилапа вiвчарка здалася їй зловiсною.
На ватяних ногах вона вийшла з вiддiлку. Позаду себе вже вiдчувала скрегiт величезного заiржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.
Краще вже зробити це самiй! Вона рiшуче проголо сувала таксiвці й, замiсть того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши порiг, кинулася до телефона й набрала номер психiатричної лiкарнi.
«Гiрше вже не буде! - вирiшила вона. - В цiй чорнiй дiрi є якась неповноцiннiсть, i це мене нищить».
Вiра запросила до телефону головного лiкаря й сказала, що вона журналiстка, пише статтю про загадки людської психiки i дуже потребує профе сiйного коментаря. Вiн призначив їй зустрiч на другу половину дня. «Вiзьму в нього iнтерв’ю, а там як Бог дасть!» - вирiшила Вiра й почала готуватися до розмови. … Лiкарня була пiд патронатом кiлькох мiжна родних органiзацiй i виглядала розкiшно. Великий комплекс бiлих охайних котеджiв потопав у сливових та абрикосових садах.
Бiля прохiдної, де у Вiри довго перевiряли докумен ти й видали разову перепустку, стояло кiлька iнома рок. «Мабуть, клiєнти тут не з бiдних!» - зауважила Вiра i з неабияким острахом ступила на територiю лiкарнi. Всерединi вона й справдi нагадувала якийсь кримський пансiонат: всюди були розбитi клумби, у глибинi виднiли мармуровi фонтани, заплетенi виноградом альтанки та свiжопофарбованi лави зi столиками бiля них. Тiсними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попiд руки або везли на крiслах каталках молоденькi медсестри. Вiра помiтила, що навiть у таку спеку на кожнiй із них були бiлi колготи…
Iдилiя i спокiй лiкарняного парку навiювали асоцiацiю з фiльмами про життя аристократiв на початку сто рiччя. Не вистачало хiба що мiнiатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.
«Ось тут би вiдпочити! - подумки посмiхнулася Вiра. - Жодних проблем - суцiльний спокiй. Хочеш бути Наполеоном - будь ласка!..»
Кабiнет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджi. Пiсля денної спеки було приємно опинитись у прохолод ному вестибюлi, де працювали кондицiонери, а вiкна закривали нiжно рожевого кольору горизонтальнi жалюзi. На стiнах - картини та штучна зелень. Вiра зайшла до кабiнету.
- Сiдайте, будь ласка! - запросив худорлявий сивий чоловiк. Вiра не впiзнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощi психiатричного лiкування, про новi теорiї та дослiдження в цiй царинi.
- Ви працювали рокiв двадцять тому в дитячому неврологiчному санаторiї? - запитала вона.
- Так, звичайно. Там я починав свою практику… - Вiра була змушена уважно вислухати подробицi зi славного минулого колишнього психiатра початкiвця.
- Чи доводилося вам зiштовхуватися з цiкавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевiллям?
Вiра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкру тити» професора, не вдаючись у подробицi власного життя.
- Психiчнi розлади частiше трапляються з людьми старшого вiку, - продовжувала вона. - А вiд чого може захворiти дитина, скажiмо, тринадцяти рокiв, що може на неї вплинути?
- Психiчнi хвороби здебiльшого спадковi.
- Вибачте, професоре, мене цiкавлять випадки, не пов’язанi зi спадковими захворюваннями…
- Ну, тодi може вплинути сильний емоцiйний стрес. Скажiмо, у випадку iнцесту або коли дитина стає свiдком якоїсь жахливої подiї - смерти близьких тощо…
- У вашiй практицi траплялися такі випадки?
- Скiльки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мис ливської рушницi матiр i бабусю. Це, здається, у сiмде сят дев’ятому… Були брат i сестра - близнюки, якi ста ли свiдками того, як пiд колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вiсiмдесятому була дiвчинка, що побачила вбиту сусiдську жiнку - злочин скоїла її матiр.
«Ось воно! Може, це те, що менi треба…» - подумала Вiра i продовжувала розпитувати.
- Розкажiть про цей випадок докладнiше - читачам це буде цiкаво.
- Звичайно ж - цiкаво! - знизав плечима профе сор. - Зараз людям нічого їсти, зарплат не платять, а їм дай тiльки про щось жахливе почитати! Вибачте, я ж розумiю - це ваша робота. Спробую згадати…
Дiвчинку привезли до нас у станi глибокого нервового стресу, кiлька днiв вона була непритомна. Вона, як сказали, першою зайшла до квартири сусiдки, у якої займалася чи то музикою, чи то iноземною мовою, i побачила її з розтрощеною головою. Море крови й таке iнше… Згодом її матір звинуватили у вбивствi, заареш тували, i вона покiнчила життя самогубством. А дiвчинка лишилась у нас на лiкування. Коли я вивiв її зi ступору, бідолашну увесь час переслiдували жахливi видiння. Я лiкував дівчинку гiпнозом, частково - кодуванням. Згодом її стан нормалiзувався.
- Олександре Степановичу! - не витримала Вiра. - Ця дiвчинка - я. I менi необхiдно вiдновити у пам’ятi тi подiї. Останнiм часом я вiдчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього вiднов лення. Допоможiть менi!
- Так… Зрозумiло… А то я дивлюся, що ви так цiкавитеся… Значить, статтi не буде? - хитро дивлячись на Вiру крiзь вузенькi скельця окулярiв, сказав професор.
- Стаття буде обов’язково, - пообiцяла Вiра. - У найкращому журналi! Але, прошу вас, допоможiть менi! Обiцяю, що зi мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?
- Взагалi то, я проти. Не думаю, що це вам по трiбно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розпо вiв.
- У тому випадку є якась таємниця. Менi не хо тiлось би про це багато говорити - можливо, я поми ляюся… Скiльки коштує сеанс гiпнозу? - я заплачу як приватна особа.
- Давайте домовимося так: я пiднiму вашу картку, ще раз передивлюсь дiагноз i, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гiпнозу. Але нехай це лишиться мiж нами. Я не маю права робити такi експерименти над колишнiми пацiєнтами. На пишете менi заяву, що вiдповiдальнiсть несете тiльки ви.
Вiра погодилась, i професор попрохав зателефону вати йому за тиждень.
- Але раджу вам ще раз добре подумати, навiщо ви це робите, - сказав вiн, зачиняючи за Вiрою дверi свого кабiнету.
«Якби я це знала сама…» - мiркувала Вiра, йдучи алеями клiнiки. Вечiрнiй серпанок м’яко обiймав лiкарняний сад. В однiй з альтанок Вiра побачила чоловiка в дорогому сiро блакитному костюмi трiйцi та жiнку в синьому лiкарняному халатi. Чоловiк викладав їй на колiна пакети з фруктами.
«Мабуть, то його дружина, - мимохiдь подумала Вiра. - Бiдний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловiка раптом здалося їй знайо мим. Порiвнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срiбнiй рамцi стояло на столi в кабiнетi Лiлiани Олегiвни! Пiд час зборiв Вiра час вiд часу кидала оком на фото i добре запам’ятала це молоде, красиве i якесь американiзоване обличчя. Її охопила цiкавiсть. Вона присiла на сусiдню лавочку i закурила… Крiзь чорнi окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумнiву, жiнка - це Оль га, - здогадалася Вiра. - А вiн - молодець, що вiдвiдує її…»
Згодом чоловiк покликав медсестру, i та, взявши Ольгу за плечi, повела її до корпусу. Вiра теж пiднялася з лавочки i пiшла до виходу. Чоловiк обiгнав її. Здаючи свою перепустку на прохiднiй, крiзь малень ке вiконце Вiра побачила, що вiн сiв у срiбний форд.
У машинi була жiнка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, i якусь мить вони цiлувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Лiлiана!» - подумала Вiра i придивилася пильнiше.
- Будь ласка, розпишiться! - сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу вiдвiдувань.
Але Вiра ще довго не могла второпати, чого вiд неї хоче цей сивий дiдок в унiформi. Вона стояла приголомшена: в авті сидiла Зарiна…
…Лiлi натрапила на Зарiну мiсяць тому якимось ди вом - у тiй самiй лiкарнi, куди вони з Анатолiєм улаштували Ольгу. Якось пiд час вiдвiдин нещасної жінки, проходячи повз кабiнет із написом «Психолог», Лiлi почула уривок кинутої кимось фрази: -… ось так воно й було, Зарiночко!
Рiдкiсне iм’я примусило Лiлi зупинитися й зазир нути до кабiнету. За все життя їй трапилася лише одна дiвчина з таким незвичайним iменем. «Невже?» - зрадiла Лiлiана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красунi в охайному бiлому халатi i такому ж капелюшку.
Зарiна добре пам’ятала цей момент: вiд погляду вродливої жiнки вона заклякла на мiсцi, нiби побачила змiю й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тодi у Зарiни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмiнявши квартиру з колишнiм чоловi ком, вона переїхала в рiдне мiсто i почала будувати райдужнi плани на майбутнє. Вона не сподiвалася зу стрiтися з колишнiми приятелями, а ось - на тобi! - Лiлi! Вона одразу впiзнала її. Колишнi подруги розбалакалися, й Зарiна зрозумiла, що треба поводи тись чемно і спокiйно. До того ж, Лiлi одразу запропо нувала їй чудове мiсце, де зарплатня вдесятеро пере вищувала її вельми скромнi заробiтки.
Зарiна розрахувалася з роботи i перейшла до аґенцiї. Там її зустрiла вся компанiя, про яку вона намагалася забути. Але нiкуди не дiнешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рiдне мiсто вона нiби вiдчувала за своєю спиною пильнi погляди i нiяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двiр, з якого вона так несподiвано вибралася двадцять рокiв тому. А туди її тягнуло як маґнiтом - двiр снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи соромiцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятiрки найвiдчайдушнiша iз них - Лiлi. Скiльки разiв вона майже доїжджала до «царсь кого села», бачила свiй колишнiй будинок здалеку i… щодуху повертала назад, нiби двiр був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лiлi завжди сидить там на старiй лавi - маленьке прекрас не янголятко зi страшним поглядом рiзнобарвних очей. Цi очi Зарiна пам’ятала завжди. I вiдчайдушно заздрила приятельцi. Заздрiсть не вщухла навiть роками. Уперше побачивши Анатолiя, вона зцiпила зуби вiд лютi: завжди цiй стервi дiставалося усе найкраще! Для Зарiни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колiр, яким фарбувалася ненавис на Лiлiана, схудла на сiм кiлограмiв, почала одягатися вишуканiше, витрачаючи на це всi свої грошi. Нарештi доля посмiхнулася до неї. Якось Анатолiй заїхав до аґенцiї, аби забрати Лiлi з роботи, але ту термiново викликали на якусь нараду.
- Ви не пiдвезете мене? - запитала Зарiна.
Вiн, звісно ж, не вiдмовився. Тодi Анатолій уже добряче втомився вiд Лiлiаниного прагматизму, вiд її постiйних вiдряджень, у якi часом просто не вiрив.
Дорогою вони заїхали повечеряти. Далi - усе було справою часу i вмiлого манiпулювання…
- Лiлi любить тiльки себе! - нiжно туркотiла Зарiна. - Ти для неї - чергова iграшка, не бiльше.
- А для тебе? - питав вiн.
- Я не вона, - зiтхала Зарiна. - На жаль, я вмiю страждати по справжньому.
- Навiщо ж страждати? Така красива жiнка повин на насолоджуватися кожною миттю свого життя.
- I ти менi у цьому допоможеш? - зблискувала очима Зарiна, i цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лiлi. «А вони справді чимось схожi, - думав Ана толiй. - Тiльки та - пантера, а ця - кiшечка…» I при боркувати кiшечку було набагато простiше.
Вiн завжди мрiяв бути сильним, намагався здавати ся непереможним, розумним та суворо мовчазним.
Але мiцним у нього було лише тiло, яке вiн щодня тренував у тренажерному залi. Сутнiсть лишалася незмiнною. Вiн був найкращим студентом, потiм обнадiйливим аспiрантом пiд крилом вiдомого професора медицини, Ольжиного батька. Вiн прагнув робити усе самостiйно, але його завжди хтось мiцно тримав за руку, перетягуючи на iнший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно вiн переступив порiг професорської квартири - зрозумiв: цього разу професор забезпечив його не тiльки успiшною кар’є рою, але й дружиною, вiд якої вiн не має права вiдмовитися. Iнтелiґентна родина вп’ялася в Анатолiя як клiщ. Потiм вiн багато разiв намагався взяти реванш. Але усi потуги увiнчувалися успiхом лише на любовному ристалищi. Вiн завойовував жiнок з першого погляду, бавився цiєю здатнiстю, а потiм знову повертався на свiй шлях, на якому стояли монументальнi «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,
«Подружнє лiжко», а зрештою, все виглядало бруталь нiше - «До стiйла!» «До годiвницi!», «На мiсце!».
Влада над жiнками не тiшила самолюбства. Справж ню владу могли дати тiльки грошi. I вiн обирав жiнок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лiлi були не тiльки грошi - вона була сильною. Вона потягнула Анатолiя, як маґнiт, що тягне легенький заiржавлений цвяшок. Згодом ця си ла почала дратувати його не менше, нiж безвольнiсть і хвороблива безпораднiсть Ольги. Вiн навiть не встиг отямитись, як опинився у величезному лiжку кiшечки Зарiни, на прохолодних i дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранiшнього неба…
Чи не вперше Зарiна вiдчувала себе переможницею.
Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрiсть вiдсту пила. Зарiна пишалася собою й вiдчувала, що її мета ще нiколи не була такою близькою.
Вона купувала коханцю краватки зi шкiри рожевого пiтона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки.
- Господи, коли ж це усе скiнчиться? - зiтхнула Зарiна, застiбаючи ремiнь безпеки. Форд на великiй швидкостi мчав шосейкою.
- Зрозумiй мене, я не можу кинути її напризво ляще, - сказав Анатолiй. - Торiк померли її батьки - хто про неї подбає?..
- Я не про Ольгу. А про нашi стосунки. Менi набридло ховатися й брехати. Менi здається, що Лiлi все про нас знає. Я її боюся i завжди боялася, ще з ди тинства. А тут ще цi подiї… Знаєш, який у нас в аґентствi ходить жарт? «Хто наступний?»
- У тебе, Рiночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?
- Дещо можемо…
- Наприклад?
- Дивися пильнiше на дорогу. Доїдемо до мене - поговоримо.
- Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…
- А менi треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все i поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, свiт за очi!
- Знаєш, скiльки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бiк у мене на нас двох вистачить, а що далi?
- А далi… Це мiй клопiт. Саме про це я й хочу пого ворити.
- Хочеш - поговоримо!
За пiвгодини авто пiд’їхало до Зарiниного будинку.
Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги - їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очi. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечi прозорi, майже бiлi, зiницi, що переслiдували Зарiну повсюди. Потiм тi ж очi перетворилися на молодi, зухвалi, зверхнi й рiзнобарвнi. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. I саме зараз, коли при нiй був Анатолiй, вона розумiла, що наближається розв’язка усiх її страхiв.
Коханцi увiйшли в квартиру.
- Ти щось хотiла сказати? - запитав Анатолiй.
- О… А менi здалося, що розмови зараз для тебе - на другому плані! - Зарiна любила iнодi подратувати його. Тодi вона вiдчувала себе на мiсцi Лiлi, була впевнена, що Анатолiй потребує саме такого обход ження, й любила його подражнити. - А ось нiчого я тобi й не скажу!
- Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я пiду!
- Не пiдеш, любий. Тобi нема куди йти, хiба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбiльшою помил кою. Твоя «чарiвна паличка» - це я!
- Не говори загадками! - почав дратуватися Анатолiй. - Я не дозволю й тобi керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потiм Лiлi… Тобi ж я цього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!
- Ось як ти про мене думаєш, - розлютилася Зарiна. - Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мiй. З усiма тельбухами, мiй маленький жиґоло…
- Як ти заговорила… До чого б це? - вiн ледь стри мувався.
- А цього я тобi не скажу, не сподiвайся. Просто будь зi мною, роби те, що я хочу, i побачиш рай небес ний - це я тобi обiцяю!
Анатолiй нервово запалив. Вiн дивився, як Зарiна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це - Лiлi.
- Так ти будеш говорити? - ще раз запитав вiн.
Зарiна сiла на край лiжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його бiля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтiла й бажала одного: аби вiн скорiше пiдiйшов до неї, - за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.
А завтра, принаймні пiслязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка свiту i лишить Лiлi з носом. Ось так!
Обличчя Анатолiя раптом змiнилося, вiн знову солодкаво посмiхався, випускаючи з рота сиві кiльця диму. Потiм повiльно зачинив вiкно, щiльно зсунув фiранки i наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи iз джинсiв дорогий шкiряний пасок…