Слiдчого Чепурного у вiддiлку поза очі називали не iнакше як «Ведмедик коала». Лiнькуватий і доволі огряд ний, iз кругленьким «пивним» черев цем, вiн завжди намагався уникати будь яких складнощiв, безсоромно куняв на загальних зiбраннях i не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що вiн їв упродовж дня. Особливо полю бляв Ведмедик гамбурґери, щедро политi кетчупом.
Кожного ранку вiн старанно зчищав рудуватi плями вiд кетчупу щiткою, але по обiдi вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс вiд самої думки про якусь жiнку у своєму холостяцькому барлозi. Вiн звик жити за своїми неписаними зако нами - розважливо й досить нудно. Колишнi фантазiї про погонi та перестрiлки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарiвних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвiялися вже на п’ятому роцi служби. Грошей катастрофiчно не виста чало, а справ про дрiбнi крадiжки та сумнiвнi зґвалту вання було аж забагато. Прискiпливо й ретельно вiн займався щоденною асенiзацiєю, переборюючи власну iнертнiсть, й iнодi уявляв себе звичайним «золота рем», змушеним бабратися в людських нечистотах.
Але при всьому цьому вiн iнодi дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали мiсяцями, нiби саме йшло до рук Чепурно го, який не докладав до цього майже нiяких зусиль і навiть усіляко уникав найменшого напруження. Про його iнтуїцiю складали леґенди.
«Якщо хочеш спiймати злочинця - посади Ведме дика у центрi мiста, - жартували вони, - й той вийде до нього сам. Ще й iз простягнутими для наручникiв руками!»
Це й насправдi було майже так. Одного разу всiм вiддiлком вони ледь не збилися з нiг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довiрливих громадян грошi на «дешевi» автомобiлi. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслiдуваннi, завжди носив у кишенi зiм’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсi, жуючи свою улюблену картоплю фрi. Саме туди якось і завiтала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повiдомити про це опер групу i… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з пiд’їзду «депутатського» будинку. І на страшному судi Ведмедик не зiзнався б, що привабила його… шкiряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повiтряною кулькою в руках iншої дитини, Ведмедик пiшов за «курткою», розмiрковуючи, скiльки вона може коштувати, роздивляючися колiр та фасон, прикидаючи, де такi продаються - на ринку чи у престижному бутику - i яка рiзниця мiж якiстю тих та тих. Вiн супровів їх за рiг, де вони сiли в iномарку, номер якої вiн за своєю професiйною звичкою «зазнімкував» очима. А коли пiд вечiр до вiддiлку зателефонували саме з цього бу динку й повiдомили про вбивство - вирахувати моло дикiв лишалося справою часу.
Якимось незбагненним чином вiн опинявся в центрi подiй або мимохідь звертав увагу на саме тi речi - дрiбнi й на перший погляд незначнi, - якi згодом ставали вагомими доказами й приводили до успiшного розкриття справи.
Саме завдяки цiй своїй здатностi Ведмедик уникав нарiкань начальства, хоча оперативної роботи вiн не любив. Вiн залюбки б узагалi не виходив зi свого кабiнету, час вiд часу заварюючи собi запашний чай у великому глиняному кухлi, риючись у документах та плямуючи папiр своїм улюбленим кетчупом.
- Петровичу, виручай! - залiтали в його затишний кабiнет молодi колеґи й кидали на стiл чергову теку iз протоколами допитiв. - Тут без ста грамiв не розбе решся!
- То наливай, - бурчав Ведмедик, розправляючи на столi газетку й занурюючись у читання, поки на сто лi з’являвся звичайний «мiлiцейський натюрморт» - банка огiркiв, пiвпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».
- Оту то «нестиковочка» сталася, - тицяв Ведме дик пальцем у якийсь рядок протоколу. - Я пригадую, того дня йшов дощ…
- Ну?
- От тобi й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…
Покрути тут! - казав Ведмедик і неквапливо розливав горiлку.
Вiра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в нiй вбачалася людина, схильна до спон танного злочину - нервова й неврiвноважена. Але збивали з пантелику повна безпораднiсть в очах i якась хворобливiсть у всiх рухах. «Натискати» на неї Вед медик не квапився. «Це мiна сповiльненої дiї», - ви рiшив вiн i за своєю давньою звичкою почав здалеку - вiдвiдав iнтернат, пiдняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вiрина мати, приладнав «хвости» у виглядi практикантiв зi школи мiлiцiї до всiх працiвникiв вiддiлу й урештi накреслив на шматку картону лише йому зрозумiлу схему, над якою iнодi дозволяв собi дрiмати. Вiру вiн залишив собi.
Судячи з медичних обстежень останнiх рокiв, мiрк ував вiн, вона вважалася «без психiчних зрушень», але за таку довiдку можна було б запросто заплатити…
Можливо, напади тривали? Ведмедик вирiшив покрутитися навколо аґенцiї, самотужки з’їздив за адресами всiх спiвробiтникiв вiддiлу, протоптав стежку й до Прес клубу. Вiн ні з ким не спiлкувався, вiн просто «брав слiд», як старий пес, і намагався сам iз собою грати у гру «холодно чи гаряче?»
Схема, що була намальована рiзнобравними фло мастерами, усе бiльше скидалася на заплутанi дитячi каракулi…
Врештi Ведмедик вирiшив знову викликати Вiру до себе. Але зустрiв її ранiше на ринку пiд час обiдньої перерви.
Вiдвiдування маґазинiв завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кiлька днiв стояв порожнiй, i вона змусила себе вискочити до централь ного ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпi бiля прилавкiв і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискiпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавцi майже хапали за руки, пропо нуючи «найкраще». Вiра безтямно, як увi снi, ходила помiж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нiчого не хочу!» - подумки вiдмахувалася вона вiд соковитих червоних помiдорiв, нiжно зелених хрумких огiркiв, солодких фiолетових слив, нiби вкритих срiблястим iнеєм. Запашнi домашнi ковбаси викликали нудоту. Усерединi смугастих кавунiв причаїлася смерть - Вiра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпуровi шматки перестиглого плоду, схожi на мiшанину вивернутих нутрощiв. Вiдвiвши погляд, вона одразу наштовхнулася на цi очi - прозоро блакитнi, хитруватi, якiсь котячi, без жодного виразу.
Вона одразу впiзнала слiдчого. Вiн стежив за нею - це було зрозумiло! Вiра вiдчула, як зватянiли й пiдкосилися ноги. Тiльки б не подивитися знову в його бiк, зробити вигляд, що нiчого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктiв - нехай бачить, що вона цiлком спокiйна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бiгла серед юрми, роз штовхуючи руками покупцiв, божеволiючи вiд жаху.
Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарештi ряди скiнчилися й Вiра опинилася на не менш галасливiй вулицi. Зупи нилася бiля вiтрини, зробила вигляд, що роздив ляється виставленi в нiй манекени у вечiрнiх сукнях.
У тонованому склi вiдбивалися силуети перехожих.
По той бiк вулицi стояв той самий майор Чепурний.
Вiн дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд нiби говорив: «Ну ну! А що далi?»
Невпевненою ходою Вiра пiшла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, нiби чекала пострiлу в спину. «За мною вже стежать, - думала вона. - І, ма буть, не тiльки зараз. Значить, усе з’ясовано, i в мене, так, як я й пiдозрювала, - роздвоєння особистости?
Я - вбивця… Тодi нехай це вiдкриється скорiше! Але ж… хто пiдвернеться наступним? Раптом Стас?..»
Ведмедик стояв на розi, дивився їй услiд і дожо вував свiй гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» - подумки посмiхнувся вiн і вирiшив поки що залишити Вiру в спокої. Вiн дiстав свiй записник, вiдкрив його на потрiбнiй сторiнцi й зробив тільки йому зрозумiлий запис: «Квартира на Теремках - з’ясувати! Анатолiй Сергiйович (чол. Л. П.) - з’ясувати! Перевiрити зв’язки З.».
Вiд гамбурґера не лишилося майже нiчого. Криваву помiдорну пляму, яка посіла почесне мiсце на рукавi сорочки, Ведмедик, як завжди, не помiтив.
Аґенцiя гула як розбурханий вулик.
Нова звiстка потрясла вiддiл: у своє му помешканнi знайшли понiвечене тiло Зарiни. Вона жила в мальовни чому куточку столицi на березi рiчки.
Злодiї якимось чином пробралися вночi до помешкан ня й витягли бiдну жiнку прямо з лiжка.
На упiзнання до морґу викликали її спiвробiтникiв.
Поїхали втрьох - Вiра, Лiлiана Олегiвна та Володи мир. Секретар лишився за кермом, а обидвi жiнки зайшли до холодильної камери…
Зарiну важко було впiзнати. Слiдчий розповiв, що тiло знайшли прив’язаним до стiльця. Перед тим, як бiдолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Вiра ледь змогла глянути на посинiле обличчя спiвробiт ницi.
- Так, це вона… - прошепотiла Лiлiана.
Вiра, вiдчуваючи нудоту, мiцно вп’ялася пальцями в руку начальницi i ледь трималася на ногах.
Коли вони вийшли з морґу й сiли в авто, з нею сталася iстерика. Володимир повiльно вiв машину i зупинився бiля кав’ярнi.
- Треба трохи випити, - запропонував вiн приго ломшеним жiнкам.
Пили мовчки. Коньяк не дiяв. Слiв не було.
- Я боюся… - весь час шепотiла Вiра.
- Я теж, - сказала Лiлi. - Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж - вiд кого?
- Треба скорiше йти у вiдпустку i їхати кудись подалi вiд усього цього, - сказав Володимир.
- До вiдпустки - тиждень, - зауважила Лiлiана Олегiвна. - Навряд чи нам дозволять пiти ранiше.
Треба допрацювати. А там - для вас уже є путiвка на Канари, а Вiра, як я й обiцяла, вирушає до Францiї.
Нам не можна втрачати бадьорiсть. Пропоную ввечерi влаштувати сабантуйчик - нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спiльний план дiй на той випадок, якщо нас викличуть давати свiдчення. Вiро, зберемося у вас. Адже в мене чоловiк, який не повинен нiчого знати, у Володимира - хвора старенька бабуся - видовище не з приємних. Та й ми нiколи у вас ще не були. Запрошуєте?
- Будь ласка, - промовила Вiра, хоча ця перспекти ва не тішила її. Вона одразу вирiшила, що запросить у якостi «групи пiдтримки» Альбика і ще кiлькох по друг - проводити вечiр у компанiї спiвробiтникiв та ще й «виробляти план дiй» їй зовсiм не хотiлося.
- Отже, домовилися. Увечерi поїдемо до вас, - пiдвела риску Лiлiана. - Нам треба триматися вкупi.
Нехай це бачать усi.
Вони ще трохи посидiли у кав’ярнi i рушили на роботу.
Увечерi Стас вирiшив зайти до Вiри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про нiч, яку вони так безглуздо i дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою вiн натис кнопку дзвiнка.
- Ви до Вiрунчика? Проходьте, будь ласка! - збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському вiдчинив дверi.
Iм’я «Вiрунчик» рiзонуло слух. Вiн машинально пройшов до червоної зали.
- Альберт! - простянгув руку незнайомець. - А ви, мабуть, по роботi?
- Так, - пiдтримав розмову Стас. - А де господи ня?
- Зараз має бути! Ось лишила мене на господарст ві - намiчається невеличкий сабантуй зi старими друзями, i ви - перший гiсть.
- Мене не запрошували, ви помилилися!
- Нi, нi, лишайтеся неодмiнно! Ми завжди радi но вим обличчям! До Вiрунчика простi люди не ходять.
Це «ми» знову рiзануло вуха.
Новий знайомець змусив його сiсти.
- А ви хто? - ревно запитав Стас, ледь стри муючись, аби не дати нахабному типу по пицi.
- Я? - перепитав Альберт i на мить замислився. - Скажiмо, я її давнiй i дуже близький приятель. А хто ви?
- Я журналiст, - збрехав Стас. - Ось збираюся писати про вашого «Вiрунчика» нарис до рубрики «Багатi й знаменитi». Збираю матерiал. Може, й ви менi щось цiкавеньке розповiсте, як «давнiй прия тель»?
- О, нiколи ще не давав iнтерв’ю, - зашарiвся спiврозмовник. - Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вiрунчик дуже здiбна, а головне - ви ж бачите, яка вродлива жiнка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в нiй щось таке… Полюбляє таємницi.
Хоча насправдi - звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рiк не можу її приборкати…
Ірен Роздобудько Невловима оболонка Рибки бананки почала напов нюватися й набувати певних контурiв. I Стас опирався цьому. З нудьгою вiн думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожнi балачки, зануриться у свiт чиїхось звичайних проблем.
Iснування в її життi цього самовпевненого типа - такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмi трiйцi - робило темну Рибку звичайнiсiнькою кiлькою в томатному соусi. Вiн звівся. Вiн не хотiв такої реальности.
Коли Стас виходив з пiд’їзду, до будинку вже пiд’їж джало розкiшне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, i Стас поквапився вiдступити у тiнь. Серце чомусь пiдскочило й шалено зателiпалося десь у горлi.
Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини i, зiбравшися в коло, почала вiдкорковувати пляшку з шампанським. Пляш ка вистрiлила, жiнки заверещали, як екзотичнi пташки в едемському саду. Вiд цього кола розходилися потужнi хвилi благополуччя й дорогих парфумiв.
Барвиста зграйка верещала, смiялась i крутилася в очах Стаса, як клiтка з папугами. I посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англiйського джерсi, з його хмiльним збудженням, посеред желеподiбної атмосфери повного кайфу вишуканим фiлiґранним силуетом видiлявся центр цiєї не вiдомої йому програми - вона. Але Стас не одразу упiзнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фiолетовим полиском… Вона не вере щала, як усi. Вона стояла всерединi кола i водночас зовсiм окремо. Вона нiби розчинялась у повiтрi. Вона була скрiзь i нiде. Вiд неї - i тiльки вiд неї - долинав особливий запах священної iндiйської квiтки шафалi, яку заборонено зривати. Вiд цього запаху Стасові за паморочилося в головi…
Вiн отямився вiд болю в яснах i ще довго не мiг розцiпити зуби.
I вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумiлостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всiм показує свiй зад!
Стас уже зiбрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вiкна висунулася задоволена пика сьогоднiш нього знайомця - Альберта.
- У у, гади, шампанське п’ють i не пiднiмаються. А я вже стiл накрив! До речi, Вiрунчик, тут до тебе приходив якийсь журналiст - Стас, здається…
Нi, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…
Так миттєво згоряє сiрник, змiнюючи яскравий капе люшок на зiбгану чернецьку хустину. Її обличчя змiнилося, потеплiшало i стало зовсiм простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящiркою - холодною й слизькою, - хтось пiдхопив її пiд руку, i юрба запхалася до пiд’їзду. Клаптик її смiху вiдiрвався i, пiдхоплений вiтром, приклеївся до Стасових старих кросiвок…
Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.
Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила пiсля того, як розв’яже свої проблеми з лiкарем, почне приватне розслiдування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчаз них i загадкових колеґ. Вона iнтуїтивно вiдчувала, що їх пов’язувала не тiльки робота.
У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До мiського цвинтаря швидко дiсталася на таксiвці. Вiра добре пам’ятала розташування могил - вони були майже поруч. Аґент ство вже встигло поставити на них бiлi мармуровi обелiски з нiжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають пiд шкiрою на скронях або виднiються на пожовклому осiнньому листi.
На цвинтарi, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне мiсто мерцiв, - подумала Вiра. - А й справдi ж - мiсто, тiльки пiдземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царськi села», свої маґiстралi та провулки. Тiльки немає метушнi та марних пристрастей…».
Ось i витончене обличчя Ярослави дивиться з обелiска. Трохи далi з металевої пластинки посмiха ється «смаглява Барбi» - Алiна. Тiльки на плиту Зарi ни ще не встигли приладнати фото.
Вiра обережно розклала на могилах жовтi троян ди - кожнiй жiнцi по двi. Постояла в мовчазнiй скор ботi. А коли пiдняла очi, побачила, що алеєю в напрям ку могил ідуть двi жiнки - Лiлiана Олегiвна з подру гою, яку Вiра колись уже бачила з нею в мiстi. «Цього ще бракувало! - з досадою подумала Вiра. - Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»
Здається, така ж думка вiдбилася на обличчi Лiлiани, яке майже наполовину було заховане пiд великими чорними скельцями окулярiв i широкими крисами модного бiлого капелюха. «Як з журналу «Бурда», - подумала Вiра. - Навiть на цвинтар обидвi одяглися, як у нiчний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня спiвробiтниця. Лiлiана ж усiх своїх до себе пiдбирає. А тут - одразу три вакансiї…»
- О, Вiро, ви також тут! - радо вигукнула Лiлiана Олегiвна. - А ми з подругою не всидiли сьогоднi у перукаря - так потягло сюди, до дiвчат. Так потягло!
I Лiлi почала розкидати по могилах бiлi лiлеї, якi їй подавала подруга, тримаючи в руцi величезний оберемок цих квiтiв. Вiра з цiкавiстю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпуровi губи, що виглядали трохи неприродно на бiлому блiдому обличчi, за скельцями чорних окулярiв, здавалося, причаїлася порожнеча… Жiнка була струнка, гнучка, як змiйка, щiльно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на нiй теж був нiжно блакитного кольору. «Просто знахiдка для якогось Версаче, - думала Вiра. - Анi стегон, анi грудей… Але - вродлива жiнка».
Всi троє мовчали. Згодом Вiра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услiд дивилися двi пари чорних скелець.
- Як вона менi вже набридла, с с сука… - прошепо тiла супутниця Лiлiани. - Увесь час прикидається…
- А може, й не прикидається, - сказала Лiлiана. - Облиш! Тепер ми майже на фiнiшнiй прямiй. Головне, хто буде першим. Гадаю - ми!..
Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.
«Щось забагато смертей на моєму шляху! - думала Вiра, виходячи з цвинтаря. - Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навiть зі звичайнiсiнькою операцiєю з видалення апендикса, а не те що зi смертю. Невже на мене постійно ко титимуться цi чорнi хвилi? Як я можу це зупинити?
Менi нiчого не допомагає…» Ранiше вона мрiяла знай ти порятунок у родинi, яку вона створить, вибудує по порцеляновiй цеглинцi - охайний, дорогоцiнний прихисток для душi. Але цегла кришилась у її невмi лих руках і лишала по собi купу битого щебеню. Пам’я таючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосункiв», i її - нижчий від середнього - роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним i холодним океаном її безбарвного життя.
Але саме сьогоднi вона була настроєна доволі рiшуче. На вечiрцi, влаштованiй у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зi звичайною поблаж ливiстю - з огидою та здивуванням: як вона могла терпiти цього тупого, масного й розбещеного типа?
Треба було щось негайно змiнювати! Попередня розмова з професором дала надiю на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генiя», свого сусiда. Вона не пам’ятала, як i чому опинилася в його вбогiй кiмнатцi. Пекучий сором i досi охоплював її при згадцi, як крадькома, аби нiкого не розбудити, вислизала з квартири Мiсiс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у лiжку.