— Всьому свій час, — повідомив Анґмарк, — Ми маємо годину чи більше.
Тиссель нишком перевірив свої пути. Вони виявилися міцними.
Анґмарк сів навпроти.
— Як ти впізнав мене? Мені просто цікаво. Кажи, кажи, — повторив він, бо Тиссель сидів мовчки, — Не можеш змиритися з тим, що я тебе переміг? Не роби собі ще гірше.
Тиссель знизав плечима.
— Я керувався основним правилом: людина може приховати свою особу, але не особистість.
— Ага, — мовив Анґмарк, — Цікаво. Продовжуй.
— Я позичив рабів у тебе і двох інших іномирян, і детально розпитав. Я питав: які маски їх пани носили протягом місяця перед твоїм прибуттям? Я намалював графік і накреслив план їх відповідей. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця приблизно вісімдесят відсотків часу, а залишок у двадцять відсотків ділив між Відстороненням Софіста та Чорним Безладом. Велібус полюбляв носити маски Циклу Кан Дачан. Він переважно носив Бідного Родича, Безстрашного Принца та Морського Марнославця: шість днів із восьми. Решту, тобто два дні, він носив Південний Вітер або Веселого Друзяку. Кершауль, найбільш консервативний, полюбляв носити Печерного Пугача та Зоряного Мандрівника, а також дві-три інші маски, які вибирав лише на короткий час.
Я вже казав, що отримав цю інформацію від найпершого джерела, тобто, від рабів. Наступне, що мав робити: контролювати кожного з вас. Щодня я зазначав, які маски ви троє носили, а потім порівнював із моїм графіком. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця шість разів і двічі — Чорний Безлад. Кершауль носив Печерного Пугача п’ять разів, Зоряного Мандрівника один раз, чергуючи їх з Чистою Сутністю, один раз і Неперевершеним, один раз. Велібус носив Смарагдову Гору двічі, Триголового Фенікса тричі, Безстрашного Принца лише один раз і двічі — Господа Акулу.
Анґмарк глибокодумно кивнув.
— Я бачу свою помилку. Я вибирав із масок Велібуса, але на свій смак… а ти скористався цим і викрив мене. Але тільки ти.
Він підвівся й підійшов до вікна.
— Кершауль і Ролвер вже виходять на берег і незабаром підуть у справах. Я сумніваюся, що вони так чи інакше втручалися б; обидва вже стали справжніми сиренійцями.
Тиссель чекав мовчки. Минуло ще десять хвилин. Потім Анґмарк пішов до полиць і взяв ніж. Він подивився на Тисселя.
— Підведися.
Тиссель поволі підвівся на ноги. Анґмарк наблизився до нього ззаду, розрізав шнур і зняв Місячного Метелика з голови Тисселя. Тиссель охнув і спробував забрати маску: запізно, його обличчя було оголене.
Анґмарк відвернувся, зняв свою маску та надів Місячного Метелика. Він ударив у химеркин. Увійшли двоє рабів і зупинилися, вражено дивлячись на Тисселя.
Анґмарк затріскотів наказ і заспівав:
— Ведіть цю людину до гавані.
— Анґмарку! — заволав Тиссель, — Я ж без маски!
Раби схопили Тисселя та, не звертаючи уваги на його відчайдушне пручання, потягли до східнів, а далі на причал, що вів до гавані.
Анґмарк прив’язав мотузок Тисселеві на шию й мовив:
— Тепер ти — Гаксо Анґмарк, а я — Едвер Тиссель. Велібус мертвий, ти теж скоро будеш мертвий. Мені буде навдивовижу легко прикидатися тобою. Гратиму на інструментах як нічний дикун і співатиму як ґава. Носитиму Місячного Метелика, поки не погниє, а потім прийму іншу маску. А до Поліполісу надійде повідомлення, що Гаксо Анґмарк мертвий. Все буде чудово.
Тиссель заледве чув його слова.
— Ти не зробиш цього, — прошептав він, — Моя маска, моє обличчя!
Огрядна жінка в масці з блакитних і рожевих квіточок прогулювалася причалом. Угледівши Тисселя, вона скрикнула та впала долі, зомлівши з переляку.
— Ану, пішов, — рявкнув Анґмарк. Він смикнув за мотузок і повів Тисселя в гавань. Чоловік у масці Піратського Капітана, що саме сходив зі своєї лодії, приголомшено вкляк на місці.
Анґмарк взяв зачинко й заспівав:
— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! У всіх світах його ім’я вже прокляте; дивіться, як веду його на смерть шляхами сорому. Запам’ятайте Гаксо Анґмарка!
Вони дійшли до майдану. Заверещала дитина; хрипко зойкнув чоловік. Тиссель брів по дорозі, спотикаючись; він майже нічого не бачив, сльози заливали йому очі. Голос Анґмарка гримів, розтікаючись навколо:
— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! Наблизьтесь і запам’ятайте страту!
— Я — не Анґмарк; Я — Едвер Тиссель; він — Анґмарк… — сипів Тиссель, але ніхто його не чув: то тут, то там розлягався вереск і вигуки, в яких чулося лише потрясіння й огида, огида й потрясіння. Тиссель почав благати Анґмарка:
— Дай мені хоч якусь маску, хоч рабське ганчір’я…
Але Анґмарк, наче й не чуючи, виспівував урочисто:
— У соромі він жив, у соромі без маски помирає.
Раптом на дорозі перед Анґмарком вигулькнув Лісовик:
— Ми знов зустрілися, Місячний Метелику!
Анґмарк заспівав:
— Тримаються осторонь, о друже Лісовик; Я маю покарать зловмисника. У соромі він жив, у соромі без маски помирає!
Навколо них зібралася юрба; маски аж наче світилися від хворобливого збудження, заглядаючи Тисселеві в обличчя.
Лісовик різким порухом вирвав мотузок із руки Анґмарка й кинув на землю. Натовп заревів. Люди волали:
— Не треба двобою! Убий чудовисько!
Хтось кинув ганчір’я на голову Тисселеві. Тиссель уже чекав на холодне лезо, але замість того йому вивільнили руки. Тиссель похапцем замотав голову так, щоб бачити крізь проріхи.
Четверо чоловіків схопили Гаксо Анґмарка. Лісовик став навпроти, граючи на скараниї:
— Тиждень тому ти і з мене хотів зняти маску; бачу, ти й досі плекаєш гріховні бажання!
— Але ж він — той злочинець, не я! — скрикнув Анґмарк, — Не я, а він — сумнозвісний, ганебний!
— То які ж його злочини? — проспівав Лісовик.
— Він убивав, видавав; топив лодії, шантажував, катував, грабував, продавав у рабство дітей, він має померти…
Лісовик зупинив його.