Тиссель мовчки подивився йому навздогін. Анґмарк? Ні, навряд чи, занадто вже майстерно грає на сурмі. Тиссель завагався якусь хвильку, а потім повернувся й пішов своєю дорогою.
Прийшовши на космодром, він попрямував до офісу. Важкі залізні двері стояли прочинені; щойно Тиссель наблизився до них, як у дверях з’явився чоловік. Він був у масці з тупоконічних зелених трикутників, слюдяних пластин, лакованої синьої деревини та чорного пір’я… Пташка Гірського Озерця.
— Митцю Ролвер, — схвильовано запитав Тиссель, — Хто зійшов з «Каріни Крузейро»?
Ролвер якусь хвилину роздивлявся Тисселя.
— Чому ви питаєте?
— Чому я питаю? — скипів Тиссель, — Ви ж мали бачити космограму, яку я отримав від Кастеля Кромартена!
— О, так, — повідомив Ролвер, — Авжеж. Звичайно.
— Її доставили мені лише півгодини тому, — гірко мовив Тиссель, — Я біг швидко, як тільки міг. Де Анґмарк?
— Мабуть, десь у Хвені, — відповів Ролвер.
Тиссель вилаявся подумки.
— Чому ви не затримали його? Будь-яким чином?
Ролвер знизав плечима.
— Я не мав ані повноважень, ані бажання, ані змоги затримувати його.
Тиссель затис свою лють у кулаці. Намагаючись говорити спокійно, мовив:
— Дорогою я зустрів чоловіка в страшній масці… Вирячені очі, червоні вуса.
— Лісовик, — мовив Ролвер, — Анґмарк привіз цю маску з собою.
— Але ж він грав на сурмі! — заперечив Тиссель, — Як міг Анґмарк…
— Він добре знає Сирену, п’ять років просидів тут, у Хвені.
Тиссель аж крякнув з досади.
— Кромартен навіть не обмовився про це.
— Це ж усім відомо, — мовив Ролвер, знизавши плечима, — Він був Комерційним представником перед тим, як на цю посаду затвердили Велібуса.
— То вони з Велібусом знайомі?
Ролвер хмикнув.
— Звичайно. Але не підозрюйте бідного Велібуса в чомусь серйознішому за махінації в рахунках. Запевняю вас, — він аж ніяк не спільник убивці.
— До речі, про вбивць, — мовив Тиссель, — Чи маєте якусь зброю, яку я, можливо, позичив би?
Ролвер здивовано глянув на нього.
— Ви прийшли сюди брати Анґмарка голими руками?
— Я не мав вибору, — відповів Тиссель, — якщо Кромартен наказує, він чекає на результат. В усякому разі ви були тут із вашими рабами.
— Не розраховуйте на мою допомогу, — роздратовано мовив Ролвер, — Я ношу Пташку Гірського Озерця й не маю жодних претензій на доблесть. Але я можу позичити вам бластер. Щоправда, я вже давненько ним не користувався й не певен, що він заряджений.
Ролвер зайшов до офісу та за хвилину повернувся з бластером.
— Що робитимете зараз?
Тиссель стомлено труснув головою.
— Спробую знайти Анґмарка в Хвені. Чи, може, він одразу попрямував би до Зундару?
Ролвер замислився.
— Анґмарк, можливо, міг би вижити в Зундарі. Але спершу він має поновити свою виконавську майстерність. Думаю, він зупиниться в Хвені на кілька днів.
— Але як мені знайти його? Де маю шукати?
— Хіба я знаю? — відповів Ролвер, — Як на мене, для вас найкраще було би взагалі не шукати його. Анґмарк небезпечний.
Тиссель повернув до Хвену тією ж стежиною.
Там, де стежина завертала вниз по пагорбах до майдану, стояла товстостінна глинобитна будівля. Її двері були вирізані з міцного чорного дерева; вікна забрані товстими залізними прутами. Це був офіс Корнелія Велібуса, Комерційного представника з питань імпорту та експорту. Тиссель побачив Велібуса на облицьованій кахлями веранді, в скромній масці Лісової Примари. Велібус або замислився про щось, або не впізнавав Тисселевого Місячного Метелика; в усякому разі він і не думав привітатися.
Тиссель зайшов до веранди.
— Доброго ранку, митцю Велібусе.
Велібус неуважно кивнув йому та відповів байдуже, смикнувши за хвоста кродач:
— Добрий сьогодні ранок.
Тиссель похолов. Кродач аж ніяк не був інструментом для розмови з другом-іномирянином, хай би той і носив Місячного Метелика.
— Скажіть мені, чи довго ви тут сидите? — сухо мовив Тиссель.
Велібус на хвильку задумався й відповів, акомпануючи вже на сердечнішому інструменті — кребаріні. Але спогад про мукання кродача все ще терзав Тисселеві серце.
— Я тут хвилин п’ятнадцять-двадцять… а чому питаєте?
— Ви не помітили Лісовика, що йшов стежиною?
Велібус кивнув.