— Я волів би не пояснювати, — відповів Тиссель, — Але можете бути впевнені, я більш нічого не прохатиму.
Не приховуючи невдоволення, Ролвер покликав раба та позичив його Тисселеві.
По дорозі назад до своєї лодії, Тиссель знову зайшов до офісу Велібуса.
Велібус відвів погляд від паперів:
— Добридень, митцю Тиссель.
Тиссель одразу виклав своє прохання:
— Митцю Велібус, ви позичите мені раба на кілька днів?
Велібус завагався, а потім знизав плечима:
— А чому б і ні? — Він затріщав на химеркині, з’явився раб.
— Задоволені? Чи може б охочіше взяли молоду жіночку? — засміявся дещо образливо, як на Тисселеву думку.
— Ні, дякую. Я поверну його за кілька днів.
— Не поспішайте, — махнув рукою Велібус і знову взявся до роботи.
Тиссель повернувся на лодію, де окремо розпитав обох рабів і зробив нові позначки на своєму графіку.
Сутінки м’яко оповили Титанік. Тобі й Рекс неквапом веслували, ведучи лодію по шовковистих водах подалі від гавані. Тиссель сидів на палубі, прислухаючись до віддаленого гулу бархатистих голосів і дзвінкого переливу музичних інструментів. Ліхтарі на лодіях мерехтіли жовтим бурштиновим і рожевуватим кавуновим сяйвом. На березі було темно; ще трохи — і підкрадатиметься з темряви Нічний люд, длубатиметься в смітті та заздрісно поглядатиме на лодії, що гойдаються під зорями.
За дев’ять днів «Буенавентура» прибувала на Сирену за звичним розкладом, і Тиссель мусив повертатися до Поліполісу. Як за дев’ять днів йому впіймати Гаксо Анґмарка?
Дев’ять днів не так уже й багато, але Тиссель сподівався, що їх вистачить.
Минуло два дні, і три, і чотири, і п’ять. Щодня Тиссель сходив на причал і принаймні раз на день відвідував Ролвера, Велібуса та Кершауля.
Кожен по-своєму реагував на його відвідини. Ролвер був іронічним і дратівливим; Велібус формально привітним, але байдужим; Кершауль ґречним і доброзичливим, але досить помітно тримав Тисселя на відстані.
Тиссель однаково уважно реагував і на кпини Ролвера, і на привітність Велібуса, і на відстороненість Кершауля, і щодня, повертаючись до своєї лодії, робив нові позначки на графіку.
Шостий, сьомий, восьмий день прийшли та пішли. Нарешті Ролвер, зі властивою йому безцеремонністю, поцікавився, чи не бажає Тиссель забронювати місце на «Буенавентурі». Тиссель подумав і відповів:
— Гаразд, забронюйте місце для одного.
— Назад, до світу облич, — здригнувся Ролвер, — Обличчя! Всюди бліді й голі риб’ячі обличчя. Пухляві роти, шишкуваті, ніздрясті носи; плескаті, в’ялі щоки. Не думаю, що міг би витерпіти це після перебування тут. На ваше щастя, ви так і не стали сиренійцем.
— Але ж я не повертатимусь, — відповів Тиссель.
— Я думав, ви хочете, щоб я забронював місце.
— Забронюйте. Для Гаксо Анґмарка. Хай у дідька забирається до Поліполісу в корабельній буцигарні.
— Ти ба, — мовив Ролвер, — Так ви його знайшли?
— Звичайно, — відповів Тиссель, — А ви хіба ні?
Ролвер знизав плечима.
— Він — або Велібус, або Кершауль, це з очевидно, що я можу додати? Але поки він носить свою маску й називається Велібусом або Кершаулем, це мене не стосується.
— Зате стосується мене, — відповів Тиссель, — О якій годині завтра відправлення?
— Точно об одинадцятій двадцять дві. Якщо зустрінете Анґмарка, передайте йому, щоб не запізнювався.
— Він не запізниться, — відповів Тиссель.
Тиссель наніс свій звичайний візит Велібусу та Кершаулю, і вже повертаючись до лодії, поставив три завершальні позначки на своєму графіку.
Докази були тут, чіткі та переконливі. Не зовсім беззаперечні, але достатні, щоб гарантувати останній крок. Він перевірив свій бластер. Завтра все вирішиться. І не дай боже йому схибити.
День настав перламутровий, наче серце мушлі; Мірела сходила крізь веселкову млу. Тобі й Рекс взялися за весла й повели лодію до причалу. Лодії трьох іномирян сонно погойдувалися на лінивих хвилях.
Тиссель спостерігав за однією з них, власника якої вбив Гаксо Анґмарк. Ця лодія саме просувалася до берега, і Анґмарк стояв на передній палубі в незнайомій Тисселю масці: вогненно-червоне пір’я, чорне скло, зелена трав’яна грива.
Тиссель був мимоволі вражений його душевною рівновагою. Зловмисник розробив дуже хитрий план і майже втілив його в життя, якби не випадкова перешкода.
Анґмарк пішов із палуби. Лодія причалила до гавані. Раби кинули швартови, прив’язали сходні. Тиссель сунув за пазуху бластер і вискочив на причал. Пробіг по сходнях, штовхнув двері до вітальні. Чоловік, що сидів за столом, здивовано глянув на нього крізь червоно-чорно-зелену личину.
— Анґмарку, — мовив Тиссель, наставляючи бластер — тільки без дурниць…
Щось важке опустилося ззаду на його голову, Тиссель упав, чиїсь спритні руки забрали в нього бластер.
Позаду брязнув химеркін і майже незнайомий голос проспівав:
— Зв’яжіть дурню руки.
Чоловік, що сидів за столом, підвівся й підняв на лоба червоно-чорно-зелену маску, під якою виявилося чорне рабське полотно. Тиссель вивернувся й подивився вгору. Над ним стояв Гаксо Анґмарк у масці, яку Тиссель одразу впізнав: Приборкувач Морського Змія, викована з чорного металу, з носом як лезо, вузькими прорізями для очей і трьома поздовжніми гребінцями над лобом.
Вираз маски був незрозумілий, але Анґмарк не приховував тріумфу.
— Я заманив тебе дуже легко.
— Так, тобі це вдалося, — відповів Тиссель. Раб уже зв’язав Тисселеві зап’ястя, Анґмарк стукотом химеркина вигнав його.
— Підведися, — наказав Анґмарк, — сідай на стільця.
— Чого ми чекаємо? — спитав Тиссель.
— Двоє наших іще й досі на воді. Вони нам лише заважатимуть у тій справі, що я задумав.