— І біля Пушкіна?
— Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії».
— Де?
— Біля кінотеатру «Росія».
— Не знаю.
— Ну, на Пушкінській.
— Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.
— Неважливо, — сказав я.
— Чому?
— Це давно було.
— Коли?
Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.
— Ви сама вдома? — запитав я.
— Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск.
— Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи.
— Ви зі мною заговорили, як з дитиною.
— Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.
— Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.
Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.
— Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.
— Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?
— Зараз тільки восьма, — сказала Ніна.
— У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година.
Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.
— Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.
— Тепер ваша черга жартувати? — запитав я.
— Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше.
— Чому бреше?
— А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.
— Ні, грудень, — сказав я.
І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком.
Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення».
Але вона раптом запитала:
— А ви вечеряли?
— Не пам’ятаю, — сказав я щиро.
— Значить, не голодний.
— Ні, не голодний.
— А я голодна.
— А що, вдома їсти нічого?
— Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно, так?
— Навіть не знаю, як вам допомогти, — сказав я. — І грошей немає?
— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?
— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?
— У вас є холодильник?
— Старий, — сказав я. — «Север». Знаєте такий?
— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?
— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під’їзду і візьмете.
— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.
— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.