Коли закалатали в било, я відчув, що мені важко вставати. Було в келії майже темно, келійник уже будив мене, несміливо торсаючи за плече. Я йшов у вогкій сутіні, переді мною ступав повільно Григорій, а позаду важко дихав Нестор, той, котрий літописа написав. Ми всі були в той ранок наче приглушені, і, хоч звичайно перемовлялися, всупереч припису, по дорозі до церкви, в той ранок вуста наші були наче заліплено. Піп Тит і диякон Євагрій, про ворожнечу між якими ми переповідали поміж себе не одну кумедну історію, були надуті й правили заутреню мляво й неохоче. Такий настрій не минув й ігумена, той стояв на своєму місці й похитувався, — у блідому світлі свічок його спина здавалася горбатою, а кукіль гостро стримів над головою. Я примостився збоку, і мені видно було братію; позаду ж стояв, як завжди, заплющений, білий і зморшкуватий, невисокий, але широкий у плечах дідок — Єремія. Такий був він того ранку нерушний, що, здавалося, помер і тільки завдяки палиці-підпірці не падає. Його велике, важке лице було виставлено вперед, а біла борода в цьому примарному світлі здавалася брудним віхтем. У мене зімлівали ноги, та, певне, не тільки в мене, ось брат Матвій похитнувся і ледве не впав. Відтак розплющилися Єреміїні очі, напрочуд ясні й чисті — зелена вода між засніжених берегів; брат Матвій замотав головою, проганяючи мороку. Але в цей час похитнувся і ледве не впав брат Федір, і знову позад нього засвітилися ясні зелені очі, оточені густим сивим кущинням. Федір перестав співати і, похитуючись, поколивався туди, де стояв незвичайно згорблений ігумен. Голосний шепіт провис у церкві, покрив, здається, весь наш спів — брат Федір посилався на нездоров'я. Ігумен хитнув куколем, брат Федір спершу позадкував повз нього, тоді повернувся і поплив беззвучно, як тінь, до виходу. Я' мимовільно запам'ятав дивний вираз його обличчя: було воно наче попелом присипане, а крізь попіл проступала блідість. Єремія також дивився на Федора: зелені очі горіли й спалахували, і на мить здалося мені, що то великій сивий кіт стоїть на вийсті і палить очі на сіру й нікчемну мишу, що котиться йому назустріч, Федір обігнув Єремію, як вода камінь, і я побачив, як ледь-ледь помітно здригнули його вуста, а очі на мить пригасли.
Ми всі завовтузились, бо уявили брата Федора в теплій постелі: тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвіював нас, залазячи під одежу, й обмацував тіла, наче ходило ' по церкві десятки невидимих рук і кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрімати, повіки мені клеїло з непереборною силою, немов сидів у мене на плечах важкий і теплий сон і заліплював очі рученятами.
Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукільні Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.
Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене від Єремії, бо вже не в силі був стримати позіху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спів, і мені ті щелепи так розвернуло, що я забоявся — їх заклинить.
Зрештою ця незвично затяжлива утреня закінчилася, і ми з поспішністю посунули з церкви. Тільки Єремія нерушно стовбичив на своєму місці, очі його розплющились і були наче зів'яла трава, на яку падає перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен відчувався ніяково, проходячи повз той відвертий, насмішкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрі сидів теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас і заліплював повіки, — ми тільки й думали про келії і постелі, які хоч вихололи за цей час, але скоро нагріються знов.
Але мені не судилося в той ранок відпочити. Щось несподіване примусило залишитися у церкві. Я став у простінку: дуже веселе й радісне обличчя було в Єремії.
Ігумен ішов, підтримуваний Полікарпом: лице його було сонне і зморене, Єремія палив свій зелений вогонь уже до ігумена.
— Щось хотів мені сказати, Єреміє? — спитав почесний старець.
— Велике диво сьогодні побачив! — сказав Єремія.
— Завжди бачиш дива. — Ігумен поставив супроти Єремії маленькі чорні очка. — Самі дива, отче, бачиш, чи не забагато їх?
— Це диво особливе, — звів кошлату бороду Єремія. — Біс був сьогодні поміж нас.
— Біс? — перелякано згукнув ігумен.
— Бачив його в образі купця, — сказав Єремія, і очі його погасли: прикрив він їх повіками…
Був він справді старий і ветхий деньми і побачив сьогодні метеликів, які раптом покрили храм. Тріпотіли сріблястими крильцями — білий сон ламав старця, адже ніхто не знав, скільки він прожив. Казали, що йому триста літ і що прийшов він у монастир отакий старий і білий, а пострижене волосся зібрав і навіщось береже. Біле отож було в нього все: борода і вуса, брови і шкіра обличчя. Особливо вражало те, як стіна, обличчя: біля чорної мантії, свити й куколю воно палахкотіло. Через це і видива з'являлися йому так часто: сьогодні побачив рій білих і зелених метеликів, які довго кружляли довкола нього. Але потім вони попропадали, після чого він, може, і в сон запав, але прокидався щоразу, як тільки виходив із церкви хтось з братії.
— Купець той був у білому плащі, — сказав Єремія, — і ніс під полою букет квітів. Він ішов крадьки, ледве торкаючись носками черевиків підлоги. Відривав квітку від букета і кидав на спини братії, особливо тих, хто не співав заутреню, а тільки для показу розкривав рота. Ті квіти і звуться так, як треба: ліпки. Відривав квітку від букета і кидав. І кому прилипала квітка до одежі, похитувався такий і ледве не падав. Позіхав, тоді вигадував причину, йшов до вашої милості і тікав із церкви.
Старець аж повітря вихукнув — так багато довелося йому сказати, але очі при цьому засвітилися і заграли, як весняна вода.
— Жоден із них не повернувся назад, у церкву, — сказав урочисто старець, — всі вони спати пішли…
…Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…
Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. — Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, — сказав Полікарпу ігумен. — Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.
Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала праця його підтримувати.
Єремія простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив ті білі й зелені метелики, що вилітали з його очей, чи купця в білому плащі і з квітами під полою, а я подумав, що він усе-таки знає, які можуть снитися гріховні сни і що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосі красуні. Я подумав, що кожна людина, хоч і відкривається перед світом, має в собі немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.
З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.
— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.
Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.
— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.
— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.
— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.
— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?
— Дивовижна то річ, — сказав я.
— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.
— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.
— Запитуй, — сказав байдуже старець.
— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.
— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.
— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
— Чому ж саме мені, отче?
— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
— Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…
— Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:
— Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!