Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до аварії, проте мою розповідь найкраще почати саме з неї. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.
Було близько восьмої вечора, може трохи більше, коли я повертався додому. Зараз я вже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам'ятаю точно, що настрій у мене був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і заклопотаного дня — та хоч там як, я почувався дуже зле, і єдине, чого хотів, так це чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати кепський настрій на чудовиськах з якої-небудь комп'ютерної гри. На разі я й у гадці не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам'ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), проте того вечора доля зважила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.
Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія потриманого БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і в майбутньому познайомитися з ними нагоди не мав, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.
Правду кажучи, я не належу до людей того штибу, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від одного лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому відношенні я не становлю якогось особливого винятку. До того ж, попри свою вразливість, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю потикати свого носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки свого життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім'яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг втриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, в яку перетворилася машина. Та щойно я кинув погляд на понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира, як від моєї допитливості не лишилося й сліду. До мого горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього, аж поки ми не дійшли до мого будинку. Лише біля під'їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалісно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.
Загалом, я люблю котів. Всіх поспіль — породистих і безпорідних, домашніх та бродячих. Ще змалку я почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був у злому гуморі (вже забуті неприємності вдень плюс двійко скривавлених трупів кілька хвилин тому) і попервах збирався кoпнути нав'язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався, чи варто це робити. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, ладно скроєний, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми зеленими очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Моє ж серце зовсім не крижане.
— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.
Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.
— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?
Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під'їзду, і я викликав ліфт.
— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Дам, наприклад, оголошення в газету. І сам стану проглядати оголошення про загублених тварин. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.
Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.
— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.
— Няв, — відказав кіт,
Я знов подивився на нього і скрушно зітхнув:
— Шкода, що в тебе немає спеціального ошийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той... Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою... — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?
— Няв, — повторив кіт.
Оце останнє "няв" йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся навкруги в пошуках жартівника, проте ні в під'їзді, ні на сходах нікого не було.
Тим часом спустився ліфт, його двері відчинилися. Кіт перший забіг в кабіну.
— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним. — Поїхали.
Коли ми піднялися на дев'ятий поверх, я пропустив кота до своєї квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефона в марному сподіванні почути в ній гудок. Проте в житті див не трапляється — у відповідь я почув лише тишу.
Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим більш безглуздо, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп'ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.
Та хоч там як, а мовчання телефона стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, вкрай невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не покращило мого настрою; і, нарешті, мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала мені, що я досі позбавлений доступу до Інтернет... Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів, що справи кепські. Я притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.
Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, заспокоюючись, і не намагався нагадати про свою присутність.
Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене пойняла соннота. Долаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини...
— Друже, — промовив я, позіхаючи. — Влаштовуйся, де тобі зручніше, почувайся, як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз... — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Щойно тільки дев'ята, а я вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ, ні зоря, зруйную свій графік... Розумієш, котику, — став пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв... Гм, і бере ж таки.
Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.
— Не сумуй, — сказав, я витлумачивши цей погляд по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.
У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, і тому спокійно продовжив готуватися до сну. Аж це за хвилину до кімнати повернувся кіт.
— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком. — Ти, часом, не забув повечеряти?
Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.
— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.
— Це ліки задурили тобі голову, — зробив уточнення кіт. — Ну, хіба можна обходитися так з гостями? Ні поїсти не запропонував, ні попити. А я, до твого відома, зрання риски в рота не брав.
— Не "риски", а "ріски", — машинально уточнив я. — І, швидше, "в роті не мав". "В рота не брав" звучить якось... двозначно, чи що.
Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужче давалася взнаки, — я почалапав разом із котом в кухню. Десь у глибині моєї істоти зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що ж саме стривожило мене.
На кухні я зазирнув до холодильника.
— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — "Віскасу" в мене немає.
— Терпіти не можу "Віскас"! — гидливо промовив кіт.
— Я теж. А як щодо сосисок?
— Яких?
— Франкфуртських.
Він облизнувся:
— Давай дві. Варити не треба.
Я видобув з холодильника пакета з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку... і тут ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття чогось неладного врешті (і з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме негаразд. Кіт говорив! Людською мовою...
Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.
— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!
Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.
— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.
— Даруй, — розгублено промимрив я й потягнувся за тарілкою.
Та було вже пізно — кіт заходився їсти просто з підлоги.
А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:
— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?
Кіт на хвилю облишив вечерю.
— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся тебе переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки здається. — І він знову вчепився зубами в сосиску.
Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося в мене на очах. Усі мої розумування зводилися до чотирьох можливих варіантів:
1) гіпноз або черевомовлення;
2) галюцинації, спричинені валіумом;
3) мамо, я збожеволів!
4) кіт говорить насправді.
Перше припущення я відкинув одразу, оскільки крім мене єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — було неістотно. Головне, що він розмовляв.
Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації на кшталт мого кота. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.
З божевіллям було трохи складніше, та врешті-решт і від цього припущення мені довелося відмовитись. Якби я насправді з'їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А проте я сумнівався — причому так глибоко й ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.
Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв — у тому сенсі, що спілкувався зі мною безвідносно до мого психічного стану.
На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
"Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Балакучий кіт — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові".
"Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і заскорузле мислення! Аргументи на зразок: "цього не може бути, бо цього ніяк не може бути" не для мене".
— Знаєш, друже, — звернувся я до кота. — Я оце добряче подумав і...
— І що?
— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
— Сміливе зізнання, — промовив кіт. В його голосі мені почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було подумати по першому враженню. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є в дійсності, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
— Інна, це хто? — запитав я.
— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звуть Леопольд.
— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
— Так, дякую.
— Більше нічого не хочеш?
— Ну, якщо є молоко...
— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.
Кіт недбало махнув передньою лапою:
— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.
— Атож, — погодився Леопольд.
Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі напроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
— Ви, люди, жах які сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами в світі і навіть в думках не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що при бажанні вони здатні навчитися говорити по-людському.
— Чом це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги...
— Та вже ж! — обурено перебив мене Леопольд. — Папуги з їхнім мишачим мозком нікого, бачте, не дивують! Бо вони лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень коту заговорити, то люди поводяться так, немов диявола узріли... Не всі, звичайно, — визнав він, — але переважна більшість.
— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
— Все одно, — правив своєї Леопольд. — Це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
Останні слова кота змусили мене підхопитися.
— Так це через тебе?! — вражено вигукнув я.
Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Для чого було викрадати мене.
Я трохи розслабився і знову приліг.
— То вони тебе викрали?
— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся боком у кріслі. Ліве око він заплющив, правим же незмигним поглядом уставився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.
— Ми, коти, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо живучий.
— І як це взагалі сталося? — поцікавився я.
— Повір, я не хотів цього. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
Я полегшено зітхнув:
— Добре, що не здогадався.
Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
— Це ж чому?
— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш. — На цю думку я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захоплююче і, зрештою, неймовірне явище. Балакучий кіт — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?
— Моє народження, певна річ.
— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути при першій-ліпшій нагоді, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив їм рішучий протест. Мабуть, я все-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого...
— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.
— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.
— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?
— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп... Мені шкода, що так сталося. Справді шкода. — Леопольд закінчив свою коротку оповідь заупокійним муркотінням.
— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно на думку про те, що двоє людей, хай і не кращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його: — Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.
— Omnium malorum stultitia est mater [1], — вагомо додав Леопольд.
Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!..
— Так ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.
— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найвживаніших слів, кілька десятків прислів'їв та приказок — ось і все.
— Це теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?
— Чув, як говорить Метр, і запам'ятав. Він дуже полюбляв латинські прислів'я і часто вживав їх у розмовах.
— Метр, це хто?
— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.
В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:
— Він помер?
— Так.
Зрозуміло, що постать колишнього господаря Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавила мене.
— А ким він був?
— Науковцем. Професором.
— Десь викладав?
— Ні. Він був дуже старий і... як то кажуть, хай їм біс?.. У запасі?.. У відставці?.. Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня... — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.
— А чому?
Леопольд завовтузився в кріслі, погляд його став тьмяний.
— Розумієш, він був дуже прив'язаний до мене. Може, тому що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його... і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик...
З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професор (або Метр, як називав його кіт) був убитий, коли вони разом обідали в ресторані. Його вбили після того, як Леопольда охопив грайливий настрій і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зімліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком негайно вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.
В тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому вслід, аж поки в пістолеті не скінчились патрони.
Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам'яті. Він повернувся до тями вже в зовсім незнайомій місцевості, десь на околиці міста. Цілісіньку ніч і першу половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, зовсім знесилений, він сховався в під'їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, обмила в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітися, і він лишився жити в неї.
Як тільки мова зайшла про Інну, голос кота пом'якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися й раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.
Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чула та лагідна дівчина, яка вона розумна й начитана... Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за все своє життя.
— Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.
— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: "Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати". От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!
— Твоя Інна справжнє чудо!
— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.
— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я,
— Влітку буде дев'ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.
— Блондинка чи брюнетка?
— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.
— Так ти й кольори розрізняєш?
— Звісно. Я ж не каліка. А що?
— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — вважається загальновідомим, що всі коти дальтоніки. В кожнім разі, так стверджують вчені.
— Пхе, дурниці! Ті вчені нічого не тямлять в котах.
— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи в вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках... До речі, Інна гарна?
— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли ти побачиш її, то неодмінно закохаєшся.
— А знаєш, котику, я вже починаю закохуватися в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути в кімнаті світло.
А вночі я бачив жахливий сон: ніби я прокинувся і виявив, що Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — проте він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі знову прокинувся...
Друге моє пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький, Леопольда ніде не було. Я довго шукав його, аж поки не збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що він лише наснився мені. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився... Тоді я прокинувся втретє — уже насправді.
Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.
— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.
— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошну паморозь у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я почував себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.
— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.
Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.
— Це було б дуже прикро, — промовив я, відповідаючи вголос на свої думки.
— Ти про що?
Я коротко переказав йому свій сон.
— А ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.
Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.
— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж кожного ранку приймає душ. Щоправда, їй не треба голитися.
— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.
За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Влаштувавшись у кріслі, я сьорбав каву й палив сигарету, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.
А я все мовчав, тільки знай собі скрушно зітхав. Врешті-решт Леопольд не витримав:
— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?
Я вже вкотре зітхнув.
— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.
— З якого це дива?
— Бо вона забере тебе. Адже так?
— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.
— Але й мені ти припав до душі, — сказав я. — І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
Леопольд здивовано нявкнув:
— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
Я енергійно скуйовдив свою чуприну.
— Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати — потоваришуй. А в дійсності... У нас, людей, все не так просто.
— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі дивна в цьому відношенні. Хлопці довкола неї так і в'ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Вона прибрала поважного вигляду — стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: "Хай я дурна, та я все одно вірю. І чекаю. І далі чекатиму!"
Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен з сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...
— Я не принц, — скрушно резюмував я. — І анітрохи не схожий на принца.
— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно вирік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.
— Принц, це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.
Кіт чмихнув.
— Красно дякую! — саркастично мовив він. — Просвітив!
Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те ж. Врешті Леопольд заговорив:
— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Щодо цього можеш не турбуватися.
— Га?! — Я саме припалював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.
— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.
— Он як? І звідки така певність?
— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене. Проте, наскільки я міг судити, він говорив цілком серйозно
— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.
— Для мене достатньо, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо... Гадаєш, це я навмання пішов саме за тобою, а не з кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені треба. Вже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер я точно знаю, що ви з Інною — два чобота пара... чи два черевика... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Прямо в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, лише для годиться промимрив:
— Забагато на себе береш... — хоча в душі цілком поділяв думку кота.
— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай з себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах твоїх бачу, що ти згоден зі мною.
Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
— Ну, припустімо...
— Не "припустімо", а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.
— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
Я зітхнув:
— Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні, як брат та сестра. Це також було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Ти знаєш, де вона мешкає?
— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.
— Може, якісь назви згадаєш?
— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати я не вмію, а з розмов... ні, не пам'ятаю — людською мовою, мається на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша географія нічим не зарадить... Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.
— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
— Навчається в університеті.
— В якому?
— Як це в якому? Хіба він не один?
— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча... — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його "універом"?
— Вона завжди так каже. "Йду в універ", "щойно з універа", "сьогодні в універі" і так далі.
— Вже легше, — зрадів я. — Певне, це справжній університет.
— А що, решта несправжні?
— Звісно, ні. Адже за самим визначенням університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філологи, хіміки та психологи...
— Атож! — перебив мене Леопольд. — Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
— Річ у тім, — став пояснювати я, — що я теж навчався на фізфаці. Я скінчив університет у позаминулому році.
— А Інна в позаминулому році тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Попервах я збирався лишити Леопольда у квартирі, та він затявся й уперто наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Зрештою, я поступився, але з умовою, що по дорозі і в університеті він буде німий, як риба. Кіт урочисто поклявся мовчати.
На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, отож у деканаті фізичного факультету я швидко з'ясував, на якому курсі і в якій групі вона навчається. Як це й виходило зі слів кота, Інна була другокурсниця, і зараз у її групи був семінар з електродинаміки.
Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на заняттях не було. Я поговорив з дівчатами з її групи, і вони запевнили мене, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і через одну суботу на другу (а як раз була субота) у неї був вихідний.
До того ж, як на зло, єдина подруга Інни, що знала її адресу й телефон, та сама Наталя, про яку вже згадував Леопольд, зараз була відсутня в місті і мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівобережжі. Але там проживало понад мільйон людей. Я, між іншим, також жив на лівому березі.
Отож на сьогодні мої пошуки скінчилися. Оскільки наступного дня була неділя, дівчата не могли зустрітися з Інною раніше, ніж у понеділок. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати їй, що заблудлий кіт у мене. На разі це було все, що я міг зробити.
З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, я шкодував, що знайомство з Інною відкладається, проте з іншого — мене тішила думка, що якнайменше до завтра кіт залишається в мене.
Поблизу нікого не було, тож я дозволив собі заговорити до Леопольда:
— А знаєш, котику, я так боявся що ти надумаєш порозмовляти з дівчатами.
— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.
Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
— Ба! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
— Ха! Так ти ж сам їм сказав!
Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.
— Господи! Але ж я дурний!
— Ще б пак! — ствердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: "Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався..." Тьху на тебе!
Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. Нарешті я збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, і тому не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий...
— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що говорив. Усі мої думки були зайняті тобою — аби тільки ти мовчав.
— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.
Дідуган пильно придивився до нас, скрушно похитав головою, підійшов і сів поруч.
— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти...
— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність дідугана.
— Либонь вони подумали, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
— А навіщо?
— Аби дізнатись її адресу чи номер телефона.
— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
— Цілком можливо. З моєю-то історією... — І я важко зітхнув.
— Так що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?
— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж все одно не повірять!
— Не повірять, це точно, — устряв дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки здається, що кіт розмовляє.
— Коли здається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, так післязавтра вже напевно.
— А раптом забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?
— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.
Леопольд заліз мені на коліна.
— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на дідугана. — Нічого нам тут засиджуватися.
Я взяв його на руки й підвівся.
— Що ж, ходімо.
— Arrivederci, amico [2], — лагідно мовив Леопольд до дідугана. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, але й мову Петрарки.
— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хусточкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби...
За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Дідуган дивився нам услід; погляд його був тьмяний і спустошений...
Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, то ні водій, ні пасажири і в гадці не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні, вікопомні рядки у книгу їхнього понурого, сповненого буденщини та повсякденних клопотів, життя.
А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, що також був з котом, певніше, як з'ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білявою кішечкою. Сідаючи на це місце, я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.
Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і білява кішка жваво щось муркотіли одне до одного — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Одне слово, ідилія.
Ідилія, проте, тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав мені на вухо:
— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Інакше я заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув йому в очі. Погляд його був сповнений рішучості; я збагнув, що в разі відмови він не забариться виконати свою погрозу, і, скорившись долі, повернувся до "того типа", який виявився миршавим чоловічком років сорока.
— Даруйте, добродію, — несміливо озвався я, — чи не могли б ви... гм... цього... продати свою кішку?
Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.
Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний я.
Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
— Іще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало в моїх вустах недостатньо цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.
Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замиготіли пожадливі вогники.
— Кішка ця рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
— Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся? — голосно вигукну він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п'янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за втрату часу й можливі моральні збитки... ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.
Миршавий аж скам'янів. Лице його видовжилось, мертвотно зблідло, вирячені очі налилися кров'ю й мало не повилазили з орбіт.
Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п'яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, від чого тролейбус хитало з боку в бік, мов яхту при легкому бризі.
— До твого відома, чоловіче люб'язний, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п'яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, по смерті якої він привласнив її, вірніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
Миршавий рвучко підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: якщо не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не здобувся на якусь розумну (чи, принаймні, дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що я мав велику приємність від знайомства з тобою.
— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері повідчинялися.
— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
Миршавий кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув куди очі дивилися.
Водій, здавалося, тільки чекав цього — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть новоприбулі принишкли, насторожені неприродною мовчанкою решти присутніх.
Позаяк поруч мене звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволено муркочучи, тулились одне до одного.
— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
Я кивнув:
— Чудово вас розумію, друзі... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це відразу, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
— То якої ж ти породи?
— Не знаю... Цебто не пам'ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.
— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
— По-людському, ні.
"Слава Богу!" — подумав я і полегшено зітхнув.
На наступній зупинці тролейбус спорожнів майже на дві третини. У салоні лишилося десятка два пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Поступово вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість дотримувалася думки, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише один хлопчак років п'яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно отримав потиличника від батька. "Не верзи дурниць!" — сказав той.
Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.
— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
Відповіддю йому була мертва тиша.
— Та ну вас! Думайте, що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?
Зо хвилю кіт роздумував, перше ніж відповісти.
— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтелігентна й тямуща кицька. — І він ласкаво замуркотів до неї.
— Лаура — гарне ім'я, — схвально промовив я. — У тебе добрий смак, друже.
Тролейбус під'їхав до наступної зупинки. Щойно двері відчинилися, можливих пасажирів зустрів багатоголосий хор присутніх у салоні:
— Говорячий кіт!
Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не виявили бажання приєднатися до нашого товариства. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на групову екскурсію містом. Те ж саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!..
І ті нечисленні новачки, що не злякалися попередження "Говорячий кіт!", зрештою таки змінювали своє рішення, справедливо розваживши, що подорожувати в товаристві збожеволілих пасажирів — іще куди не йшло, а от якщо й водій не сповна розуму, то це вже занадто.
Невдовзі до нас наблизилося двоє відчайдухів-сміливців і заговорили з Леопольдом у намаганні вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм чорт! — єдине, чого я зараз хотів, так це чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле їхнє мислення. Вони радніше з'їдуть з глузду, аніж повірять у те, що звичайний кіт... ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірш за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
Таким от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов по проспекту Науки, зацьковано озирнувся на нас, узяв мікрофон і з надією нагадав:
— Наступна зупинка "Автовокзал".
На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
Кіт подивився у вікно.
— А по-моєму, ми ще не приїхали.
— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я буду скаржитися в суд!
Зачувши слово "суд", водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
— Вагон прямує на Русанівку.
— Бажано без зупинок, — сказав кіт.
— Без зупинок, — додав водій в мікрофон. — З технічних причин усі зупинки відміняються.
В салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
Невдоволені зіщулились і принишкли.
— Отак-то краще, — мовив кіт. — А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
Скорившись долі, я сів.
— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходи!
І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й понісся вперед з шаленою швидкістю.
— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!
— Не бійся, хлопче, все під контролем, — впевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
А втім, наші побоювання були марні. Водій виявив себе справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі "Париж — Дакар" до гонок "Формули-1".
За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті з них, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно утримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з'ясувати не вдалося — вона відразу зникла, щойно тролейбус зупинився на перетині Русанівської Набережної з бульваром Гоголя.
Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.
Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я, в супроводі Леопольда й Лаури, вийшов услід за водієм через передні двері.
Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й мови бути не могло — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.
— Отуди к бісу! — вражено прошепотів я.
Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
— Бідолашні діти, — крізь сльози мовив він.
— Чиї? — машинально запитав я.
— Мої. Діти збожеволілого батька.
Аж це обізвався Леопольд:
— Далебі, шефе, я не розумію, нащо ви так побиваєтеся...
Однак той не схотів вислухати його слів розради.
— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.
— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.
— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.
— Мені теж, котику.
— То даємо драпака?
— Гм... Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.
І ми дали — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, проте ніхто з них за нами не погнався.
Уже в ліфті Леопольд запитав:
— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?
Я спробував був популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.
— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої аргументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися... то пак: запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
— Тільки попервах, — відповів я. — А тепер уже ні. У порівнянні з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько...
Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав'язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до моєї пропозиції і разом з Лаурою подався гуляти на дах.
Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно покращило мій настрій — ні з того, ні з сього у мене запрацював телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене були зняті штрафні санкції за несплату рахунків.
Відтак я знову отримав доступ до Інтернет. Справ у мене накопичилося багацько, отож я до вечора просидів за комп'ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я вже перестав сердитись на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всяку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
Того дня Інна так і не прийшла. Як з'ясувалося, дівчата з її групи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв'язатися.
Спати я ліг близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв мене, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж мене тішили слова кота про те, що у Інни біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик у цьому плані, я нітрохи не комплексую стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку...
Та на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а пресова конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найкошмарніший сон у моєму житті. Події на тій жахливій прес-конференції мали тенденцію розвиватися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента "CNN" Леопольд заповзявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, поперемінно стаючи на позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом. Мене проймала нервова трясця.
Було близько п'ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Щоправда, мене втішало, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. У порівнянні з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і благополучно проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.
Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з'явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від того чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час), і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено муркотів, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Марно я намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежало від того, коли в місто повернеться її подруга Наталя. Леопольд не хотів мене слухати і продовжував нити.
А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, проте був такий неуважний, що раз за разом припускався помилок. Зрештою я махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп'ютер, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Загалом я індиферентно ставився до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов'я, євангеліста й апостола Івана.
— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — А втім, коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то...
Одначе кіт не був налаштований інтелігентно дискутувати зі мною на теологічний темат. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповіді.
На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була самим утіленням спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м'якому кріслі й безтурботно дрімала.
Лише за чверть шосту пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.
— Ну, нарешті!
— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.
Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.
...Перше ніж вона мовила бодай слово, перше ніж Леопольд з радісним нявом скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, я покохав її з першого ж погляду; покохав її всю — її лагідні сині очі, довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, рожеві вуста, трохи кирпатий носик, тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок її сумки, навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком панчіх, замалим не зомлів.
Певен, на світі є немало дівчат, що об'єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя...
Коли я трохи оговтався — рівно настільки, щоб тямити навколишнє і свідомо давати лад своїм думкам та діям, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені на предмет його глибокої радості знову бачити свою хазяйку.
Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз ми зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала свою увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.
Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здавалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:
— Не знаю, далебі, як віддячити вам...
— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно...
— Ось... — Вона видобула із своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було...
— Та що ви! — Я енергійно замахав руками. — Я не можу...
(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив один і той же висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)
— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.
Тут вставив своє слівце Леопольд:
— Та вже ж, Владислав охоче перейнявся моїми бідами. А ти чого так забарилася?
— Даруй, котику, — винувато промовила Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась за містом і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.
— Ну... ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...
Леопольд знову встряв у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, що називається, хід конем.
— А хіба сьогодні простий день? — Він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з'явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.
Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота — він вивів нас обох із скрути.
— Таку подію гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип'ємо по келишку?
Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи п'янким зіллям. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.
Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, проте на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.
Я трохи розповів Інні про себе, а вона мені — про себе. Як я вже й сам здогадався по її прізвищу та легкому акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки придбали для неї в Києві квартиру, на яку не пошкодували грошей, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.
Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що як він сам, так і його вміння розмовляти — справжнє чудо. Просто неймовірне чудо, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичний і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.
У захваті від спільності наших поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна задрижала, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.
Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, про наш візит до університету, про дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам'ятну поїздку на тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — що ті діти.
Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, а чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її признанням, що я маю два літри домашнього вина виробу моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її жах як мордує спрага.
Аби ви знали, мої батьки мешкають на півдні, в традиційно виноробному краї, а моя матінка — винятковий геній у царині червоних вин. Вино її виробу має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. На разі я забув попередити Інну про цю його підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б до моїх застережень.
Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до безтями.
Моя пам'ять почала працювати з перебоями вже на третьому келиху. Останній мій спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, все думаю одну й ту ж думку: "Зараз я здурію!"
І здурів таки...
Прокинувшись наступного дня, я з подивом виявив, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. А проте, я точно пам'ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам'ять огортала щільна туманна завіса.
Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому мені не випадало. Наступної миті я виявив ще більшу несподіванку, що змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна...
Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно й нявкітливо вигукуючи:
— В Багдаді вже за південь! В Багдаді вже за південь!..
Кілька секунд ми дивились одне одному в очі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене оповивала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.
Раптом Іннині очі сповнились ляку. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.
— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!.. Що ж це таке?!
— Весна, — лаконічно пояснив кіт.
Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.
По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками уст, та вони все текли й текли, не перестаючи.
— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...
— Прости, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я... їй-право, я не знаю, що й робити... Мені дуже прикро, повір...
День був ясний, сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі похопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, утекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води упереміж зі схлипами.
Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.
Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане по підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався з того, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б той самий одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, нараз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.
І взагалі, я ніяк не міг вирішити, хoроше мені зараз чи кепсько. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — ще й яка дівчина! З іншого ж, цю дівчину я спершу напоїв до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як же я позбавив її невинності і як позбувся своєї. Казна-що!
Інна все ще була у ванній. Склавши її одяг на канапі, я пройшов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.
Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:
— Однак гарні ви були вчора!
— Замовч! — гримнув я, а за мить уп'явся в нього стривоженим поглядом: — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!
— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.
— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.
— Ну і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд. — Гарна?
— Заткни пельку, кажу тобі! — на обличчя мені набігла краска сорому, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, гротескне, ірраціональне...
З ванної почувся Іннин голос:
— Владиславе!
— Га? — Я миттю опинився під дверима.
— У тебе є щось надягти? Якийсь халатик, абощо?
Я замислено потер чоло.
— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?
— А вона... досить довга?
— Так.
— Тоді неси.
— Більше нічого не треба? — наостанку спитав я.
— Ну, іще... оце...
— Гаразд, — сказав я. — Принесу й "оце".
"У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини, — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики..."
За сніданком ми не обмовилися жодним словом. Попервах Леопольд намагався був зав'язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився на нас і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.
Попоївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з іншого.
І все мовчали...
Напевно, це був один з найскрутніших моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я чудово розумів, що ініціатива має виходити від мене, та все ніяк не міг добрати потрібних слів.
"Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш..."
"Інно, як тільки я побачив тебе..."
"Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що..."
"Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках..."
Я цілком здавав собі справу, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, що мені потрібна тільки вона, вона одна... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тим-то панічно боявся почути відповідь на зразок: "А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, звів, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!.." Я підозрював — куди.
Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна кинула на мене швидкий погляд і також узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.
— Ой, лишенько! — мовив він докірливо. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати палити.
Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум'янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.
У голову мені закралися котовбивчі думки.
А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:
— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, і ти особливо, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.
— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом по кімнаті.
— А то не пам'ятаєш! — Він пирхнув. — "Я дурна, котику! Я закохалася!" А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?
Я рвучко схопився на ноги з твердим наміром пожбурити Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.
Я машинально зачинив за ним двері, щоб він не заважав нам, а всі мої думки цілком були зайняті аналізом його останніх слів. Мабуть, добру хвилину я простояв, розгублено дивлячись на зачинені двері, потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.
— Інночко, — мовив я лагідно, — так це правда?
Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:
— Не пам'ятаю.
Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м'якої теплої долоні.
— Сонечку моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.
Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.
— А як правда, то що?
І тут я згадав! Згадав усе, що відбувалося минулого вечора. І вночі... То була справжня фантастика!
Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.
— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...
— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.
— Але я зовсім не схожий на принца...
— Для мене ти принц. Щойно я побачила тебе, то відразу збагнула, що ми створені одне для одного... І тепер не важливо, яким я уявляла раніш мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти мій принц, і... Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.
І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був якийсь досвід у поцілунках, то в Інни його зовсім не було, та це не завадило нашим поцілункам бути палкими і жагучими.
Трохи згодом Інна спитала:
— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
— Правда, — відповів я. — щира правда. Тебе це дивує?
— Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.
Я ствердно кивнув:
— Атож, закохувався. Та завжди закохувався в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.
— Чому?
— Не знаю. Може, комплекси.
Інна похитала головою:
— Це ще нічого не значить. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів не існує.
Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку...
— Певно, я чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п'ять років довше... От і все.
Перші п'ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили поточним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.
Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі "статутного" виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред'явили посвідки. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими "шишками" — полковником та майором служби безпеки. Третій же був рядовим агентом, у руках він тримав відеокамеру; я негайно охрестив його оператором.
Полковник виказав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній, прямо спитав:
— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — І що з того?
— А при чому тут, власне, "буцімто"? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — "Буцімто", як мені відомо, означає: "здається, що так, а насправді ні". "Буцімто" мене ніскільки не стосується, бо я розмовляю насправді.
Полковник, майор та оператор на якусь мить сторопіли, проте ненадовго — очевидячки, вони були готові до такого штибу несподіванок.
— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.
— І бєзо всякого чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.
Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
— Аніякісінького "чрєвовєщанія". Кіт просто розмовляє, і квит.
— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що "спокійно" він говорив сам собі. — Розберемося.
Я запропонував їм увійти до вітальні.
— Як я розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної і розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував ("во ізбєжаніє чрєвовєщаянія"), аби ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
Дружина цілком поділяла мою думку.
Бесіда тривала понад півгодини — кіт, своїм звичaєм, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися тим, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; щонайбільше нас хвилювало те, якою мірою ця їхня зацікавленість порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадається зовсім з іншого боку...
Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. По тривалій паузі полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, "Щас будєт"), і знову запала тиша.
Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
Леопольда ніде видно не було. Полковник і майор сиділи у м'яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були осклілі й спустошені, неначе їм вгатили по два "кубики" галоперидолу [3]. Майор тримав у руках портативний диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стінку; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав'язку.
"Як це схоже на Леопольдика!" — замилувано подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, замалим не впустивши відеокамеру.
Інна влаштувалася на стільці біля мого письмового стола з комп'ютером.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише скрушно зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго шукали нас?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса давав різний опис вашої зовнішності. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота ми мали в усіх деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку в його пошуках, але безрезультатно.
— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— Тоді як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб'єкта з ще більш підозрілим котом, який, опріч усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — Я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник натягнуто всміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки цілих чотири місяці, аж поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники потішалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— ...біса вам дався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
П о л к о в н и к : Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
К і т : А я ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
П о л к о в н и к : Річ у тім, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.
К і т : Та знаю я, знаю, Владислав це говорив. Проте мені не конче безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
М а й о р : Нічєго сєбє "трошечки"!
П о л к о в н и к : Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку...
К і т : Який же ви зануда, mon cher colonel [4]! З одного боку, з іншого боку...
П о л к о в н и к : До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусу штанги, ти знав про їхнє існування?
К і т : За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.
П о л к о в н и к : А знав, що без них він не поїде?
К і т (недбало): Не вистачало мені мороки цікавитися цим! І без цього жив якось.
П о л к о в н и к : Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе, під час твого рейсу, бажання прибрати штанги?
М а й о р (вражено): Товаріщ полковнік!..
К і т (категорично): Ні, не виникало.
П о л к о в н и к : Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
(Коротка пауза.)
К і т : Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і...
П о л к о в н и к : І якими ж словами ти їх вилаяв?
К і т : "Хай їм чорт!"
О п е р а т о р (пошепки): Господи Ісусе!
П о л к о в н и к : Коли це сталося?
(Коротка пауза. Чується нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)
К і т (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
П о л к о в н и к : Цебто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?
К і т : Атож. Пам'ять у мене гарна.
М а й о р (пошепки): Сдурєть можно!
П о л к о в н и к : А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
К і т : Думати тут нічого. Я лише одного хотів: щоб ми блаполучно дісталися додому і не потрапили в аварію...
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
— Невже ви думаєте, що кіт... — почав був я.
— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
Певний час ми мовчали.
— А, може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.
— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
— Га?! — вражено вигукнули ми.
— Отож-бо, — скрушно підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна звідки бере енергію. Його вже на гвинтики були розібрали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову ходить.
— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за іншою? — спитала Інна.
— Пробували. Міняли одну за іншою, аж поки не отримали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодного гвинтика, жодного дротика від старого.
— І що?
— Та нічого! Все одно він ходить. Сам по собі.
— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна було зібрати тролейбус...
— Ми так і вчинили. До самого останнього гвинтика це був той самий попередній тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Однак тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
Цей останній факт вразив мене найбільше. Виходило, що "божевілля" тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі...
— Здуріти можна, — повторив я слова майора.
— Можна, — кивнув полковник. — І дуріють. Троє наших експертів уже лікуються божевільні разом з водієм.
— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
Відповідь була негайна й категорична:
— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез'ясовану.
Ефект від цієї заяви був для нас трохи несподіваний: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
— Це значить, — сам не вірячи своїм вухам перепитав я, — що ви дасте нам спокій?
— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить... Гм, принаймні, поки його не чіпати... — Нараз він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.
— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане... е-е... добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
Полковник недбало відмахнувся:
— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників... та й мого власного. — (Його підлеглі енергійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще пів біди. А от кіт, що сам по собі розмовляє... — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ займеться Леопольдом, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневрологічному диспансері.
Слово честі: цей полковник мені сподобався!
Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно поглянув на мене і спитав:
— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?
— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без чудес життя було б нецікаве.
— Щиро вам заздрю, юначе, — признався полковник і вкотре вже скрушно зітхнув.
Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас благополучно забули. Як з'ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофону до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд виявився найзвичайнісіньким і наймовчазнішим котом з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямили себе з радості, підписуючи той звіт.
Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами, що призвело до миттєвої й необоротної руйнації створеного нами затишного світу, в якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання...
Коли я провів непроханих гостей до ліфту і повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в нашій сальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Проте вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.
— Сонечку, — спитав я, — тебе щось непокоїть?
Інна мовчки кивнула.
— І що ж?
— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
Я повернув до себе її лице й зазирнув їй у вічі.
— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?
— Це було написане на його обличчі. А в його погляді був страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, поряд із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими магічними здібностями.
— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць; Інна поклала голову мені на груди. — Кіт-чарівник? Цікаво!
— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.
Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я став пригадувати й осмислювати.
Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд аніскільки не постраждав...
Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я та людина, яка сприйме його здатність розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився...
Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око щодо того п'янички, пляшки сивухи та старенької бабусі. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими, чисто "людськими" подробицями, вона була й лишається звичайною кішкою...
Тролейбус, що поїхав без живлення — і який досі їздить без нього...
Сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної їзди...
Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п'яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...
І телефон, що зненацька запрацював наступного після появи в мене Леопольда. "Укртелеком" може помилково відключити телефон, проте помилково підключити його — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил...
І останнє — надто вже легко ми позбулися "опіки" спецслужб. Щоправда, полковник пояснив нам, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи загалом були переконливі. Однак, дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт, прагнучи чимшвидше спекатися їх, підсвідомо нагнав на них такого жаху, що вони ладні були втікати від нього світ поза очі. Бідолашний оператор!..
— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
— У тім-то й річ, любий, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць... Та хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
Інна заперечно похитала головою:
— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями кота наділив його колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
Я хмикнув:
— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і мабуть, не тільки тому, що завинив у смерті старого професора.
— Я більше ніж певна, що Метр був магом і навчив Леопольда певним чаклунським прийомам.
— Але навіщо?
— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з магом, і не виключено, що мимохіть навчився в нього чаклувати.
— Отже, він несвідомий чаклун?
— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо...
Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
"А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами".
Чи вже стаємо ними...
Лишенько, які ж ми були сліпі! За п'ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас. Ідеться навіть не про якийсь прискіпливий аналіз, а щоб побачити те, що лежить на поверхні...
Ні, ми не просто подуріли від кохання.
Це якась мана!
Якісь чари...
Я ніби прозрів в одну мить!
— Голубонько, що в нас є пити?
— Кока-кола в холодильнику.
— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
— Зараз, любий, — з готовністю відповіла Інна, зіскочила з ліжка, вступила ногами у капці й вийшла із спальні.
Тоді я пошепки, але з притиском додав:
— А цукерки ще є?
— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
У мене важко закалатало серце.
— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
— Гаразд.
Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з'їв обидві, нічого не лишивши дружині. І зовсім не тому, що я був такий жадібний; просто від певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
— До речі, сонечку, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
Інна здивовано підвела брови:
— Так ти ж сам попросив.
"Ти не могла мене чути," міцно стуливши губи, подумав я. "Бо я говорив пошепки." [5]
На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.
— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!
(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє чудо!)
— Ти теж телепат, — запевнив я її. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй...
Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи виявилися вражаючими. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд "навчав" її цього мистецтва на два місяці довше.
Врешті-решт ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво тріпала моє волосся, а я млів від насолоди.
— Телепатія, це тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.
— Я завше мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.
— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.
— Але народжуються з поетичним хистом.
— Значить, ми народилися з чаклунським хистом.
Кілька хвилин ми мовчали.
— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
Я підвівся й поглянув на неї:
— Ну й що з того?
— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.
— Навіщо?
— Розумієш... — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Магія — це мистецтво. І його вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота магічні здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно...
— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся з певністю, на всі сто, поручитися за нас.
— І вже тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, він здатний багато на що.
— Атож. Він може таке утнути...
Про вовка помовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкону донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він увесь сяяв з радості.
— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.
(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє "дівчаток" і один "хлопчик". Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)
Ми з Інною перезирнулися.
— І що ж він сказав?
— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.
"Ну, ось!" приречено констатував я і передав цю думку Інні.
"Що ж робити?" спитала вона.
"Негайно розшукати того учня."
— Чому ви мовчите? — підозріло спитався Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?
— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.
— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...
— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
— Про кого?
— Про учня твого колишнього господаря.
Леопольд зіщулився й жалісливо поглянув на нас:
— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно...
— Знаю, котику. Але ж ми будемо говорити не про Метра, а тільки про його учня.
— Про Ференца?
— Так його звуть?
— Атож.
— Це угорське ім'я, — зауважив я.
— Він і є мадяр, — сказав кіт.
— А яке в нього прізвище?
— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
— Що ти іще про нього знаєш? Де він живе, де працює?
Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.
— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець...
Раптом Інна стрепенулася:
— Ану, котику, уяви його чіткіш!
— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі... — почав описувати Леопольд.
"Владику," подумки звернулась до мене Інна. "Допоможи."
"А саме?"
"Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ."
"Тобі це вдається?"
"Почасти. Але бракує сил... Певніше, ментальної енергії [6]. Об'єднаймо наші зусилля."
"Залюбки. Тільки як?"
"Елементарно." (З цією відповіддю прийшла "картинка": два серця, що зливаються в одне.)
Як і переважна більшість чоловіків, я інтерпретував отриманий образ найрадикальнішим чином і разом зі своєю інтерпретацією надіслав Інні цілий ряд здивованих знаків питання.
"Хай тобі чорт!" сказала вона. "Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене."
"Гаразд, умовила."
Наш діалог тривав заледве кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
— ...густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль... Ага! Ні вусів, ні бороди не носить, обличчя завжди гладко виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра...
Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Зосереджений вираз її обличчя свідчив про граничне напруження. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші уста зустрілись і злилися в поцілунку.
"Ну, нарешті!.."
Ми й раніше були телепати, правда, приховані — тому й не здавали собі справи, що у хвилини кохання наша близькість була не лише тілесною, але й ментальною. На якийсь час ми ставали єдиною істотою з двох особистостей, і в такі миттєвості наші думки, переживання та відчуття були нашим спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним явищем. А втім, воно й було природне — для нас.
Наразі я вже не потребував ніяких вказівок від Інни; я й сам знав, що робити. Це було простіше простого — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
Нарешті їй це вдалося...
Проте, замість очікуваного образу Метрового учня, в свідомості кота ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми відсахнулися, спробували повернутися назад, проте якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула нас вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли вниз —
крізь суцільний морок
(що аж різав у вічі)
та мертву тишу
(що аж дзвеніла в вухах).
Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні поворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
На щастя, невдовзі ми знепритомніли.
Дурість — мати всіх нещасть (лат.)
До побачення, друже (іт.)
Галоперидол — лікарський препарат, що сильно пригнічує нервову систему; має широке застосування у психіатричній практиці.
Мій любий полковнику (фр.)
Тут і далі обмін думками в тексті передається за допомогою старих українських лапок (" і ") з відповідною пунктуацією.
Ментальний — від латинського mentus, розум. В даному контексті, ментальна енергія — сила телепатичного впливу.