Коли я повернувся до тями й розплющив очі, то найперше здивовано подумав, що якомусь дурневі вистачило фантазії пофарбувати стелю в червоний колір.
За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я знаходився у просторій кімнаті, обставленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м'яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що його я спершу прийняв за стелю, виявився нічим іншим як балдахіном. Справжнім балдахіном, щоб мене грець побив!
На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, вірніше, підштанки, а також довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця моя одіж ні в якому разі не була призначена для сну; мені видимо бракувало уяви, щоб назвати те, у що я був одягнений, нічною піжамою.
Те ж саме можна було з певністю сказати і про Інну, що лежала на тому ж таки ліжку, поруч зі мною, тільки на іншій подушці. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала її стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, була швидше спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на її ногах — навряд чи тут (де б ми не були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
Я міркував повільно, але у правильному напрямку. З окремих частин мозаїки в моїй уяві складалася цілісна картина.
Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок самітно висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у вигідних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, обабіч нього — два фотелі з м'якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок були вишиті золотом три геральдичні корони.
Нарешті, оця чудернацька спідня білизна, що була на нас з Інною. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку...
— Отуди к бісу! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!
Інна поворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
— Вже прочумався?
— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?
— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
— Ну і?
— Нічого путнього не виходить. Одно певно: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
— І якщо тільки це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на всю кімнату, — то ми опинилися в минулому.
— Або в якійсь казковій країні.
— В іншому вимірі?
— Може й так.
Я підвівся на ліжку й сів.
— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє магічними здібностями, проте не контролює їх.
Я мусив визнати слушність її слів.
— Атож, винні. От і вклепалися в історію.
— Але чому такий похмурий тон? Чому "вклепалися"? — За вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А, може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене якнайкраще враження. А тобі як? Подобається?
— Ще б пак! — Я широко осміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — покохатися з тобою на такому широкому ліжку.
Інна всміхнулась у відповідь:
— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
Ми посходили з ліжка на вкриту килимами підлогу і зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.
— А може й навмисне, — озвалась Інна.
Я не став заперечувати, бо й сам не був певен протилежного.
Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, в якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам'яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту від вторгнення. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа від нас, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, суспіль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, повіддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
Я з сумнівом похитав головою:
— На півдні нема таких лісів.
— Зате є такі степи. Втім, я пев... — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.
"Поблизу хтось є," сказала вона подумки. "Він прямує до нас."
"Це людина," додав я впевнено. Я уявлення не мав, звідки мені це відомо, просто відчував, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а...
"Двоє людей," зробила уточнення Інна.
"Атож, двоє. Один з них — дитина."
"Певніше, підліток... Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й гадки не мали про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари."
"Можливо, це був Леопольд," припустив я. "Іншого пояснення я не бачу."
"Але нащо він це зробив?"
"Хтозна. Шляхи котів недовідомі."
"Особливо балакучих котів." С цими словами Інна відійшла від вікна. "Ці люди вже поряд...Ой! Я ж не одягнена."
"Невелика біда." відповів я. "Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню." (Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) "Гадаю, досить пристойно."
"Атож, непогано," погодилась Інна. "Просто я судила по тобі." І вона передала моє зображення.
"А хай йому чорт!" вилаявся я. "Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б іще щось накинути... Ага!"
Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
"Роги у спальні!" подумки розсміялась Інна. "Дуже символічно!"
"На що ти натякаєш?"
Не знаю, була це її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розложистими рогами на голові.
"Ну-ну, голубонько, тільки спробуй!" (У правій руці мене-рогоносця з'явилася "кішка-семихвістка" [7], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)
"Тиран! Рабовласник!" обурилась Інна.
"Аж ніяк, сонечку. Я лише переконаний прихильник моногамії."
"Та невже?!" глузливо мовила Інна.
"Ні, справді," наполягав я. "Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку."
"Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене..."
"Мою принцесу..."
"Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?"
"Ну... не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би я жив з іншою жінкою. Це... це було б жахливо!"
Інна лагідно всміхнулася мені:
"Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми найшли одне одного в цьому великому світі."
Я ніжно обняв дружину й збирався поцілувати її, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: "Хвилинку", проте Інна випередила мене.
— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: "Владику, це ж значить "зачекайте"!"
"І справді," сказав я, поспіхом натягуючи халат.
"Але звідки ми знаємо?"
"Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит."
"Дивина та й годі..." Інна зітхнула. "Та ну його к бісу! Останнім часом з нами стільки всього відбувається, що просто не встигаєш помічати всі дива, не кажучи вже про те, щоб замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями." І вголос промовила:
— Kommez, — що значило "заходьте".
Двері відчинились і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що цього штибу вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) її повсякденна одіж, і що ніяка вона не акторка, що грає роль служниці, а найсправжнісінька служниця.
Гарненький хлопчик років чотирнадцяти, що супроводжував жінку, був одягнений як паж і, найпевніше, справді був пажем. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
Жінка тримала в руках тацю із столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.
Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі германські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж германською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:
"Постривай, любий, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати... і прийняти запрошення — я дуже зголодніла."
"Я теж зголоднів. Ще й як!"
"Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово зав'яжемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати."
Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я і в гадці не мав сперечатися з нею й одразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.
— Дякуємо, — люб'язно мовила Інна. — Ми охоче поснідаємо... Чи пообідаємо?
— Зараз уже перша пополудні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.
Ми помили руки у срібному тазику з теплою водою, який приніс хлопчина-паж, і витерли їх білою полотняною серветкою, що була перекинута через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, попередньо обтерши її від пилу.
— Мене звуть Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.
Хлопець знов уклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перше ніж ми здобулися на відповідь.
— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете ви нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи рідиною з пляшки.
Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського... То ви питали, пані...
— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині "magnі" — родовий відмінок слова "magnus", що перекладається як "великий". Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?
— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий виготовляють лише в Толерсі, а попитом він користується в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.
— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімось до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.
— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля... — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.
— Він помер?
Суальда стримано знизала плечима.
"Вона щось приховує," констатувала Інна.
"Мені теж так здається."
"Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому."
"Але якого королівського дому?"
"Мабуть, Верховного."
"А що це таке?"
"Хіба я знаю..."
Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.
— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку "ч"). — Сподіваюся, вам сподобається.
"Боюсь, Владику, це не простий збіг обставин."
"Про що ти?"
"Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому ж місці."
Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла готувати його — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка гучно називається польським борщем. Це, на мій погляд, був її єдиний недолік. А в усьому іншому Інна була ідеальною дружиною.
Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.
— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.
— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; уперше ми почули його голос — приємний хлоп'ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав "борштш". Я був правий, а ти мені твердила...
— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.
Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.
Інна весело пирхнула:
"Дуже милий хлопець."
"Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе."
"Не блазнюй, Владику!"
"Ні, я серйозно. Він справжній красунчик. Трохи підросте, стане неабияким серцеїдом... А втім, повернемося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?"
"Краще я..."
— Суальдо, ви...
— О, пані, я не заслуговую на звертання "ви" з вашого боку.
— З якої це...
"Інночко," спинив я її, "не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані."
"Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто я трохи розгубилася. Звертатися на "ти" до літньою жінки, яка називає мене пані..."
— ...Гаразд, Суальдо. Ти сказала "царство йому небесне". Отже, верховний король помер?
Жінка зітхнула:
— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
"Метр!!! Ти чула?!"
"Невже це той самий колишній господар Леопольда?"
"Здається, він..."
— То ти сказала: "Метр", Суальдо?
— Атож, пані, верховний король.
— Його так звали? — запитав я.
— Ні, пане, так його називали.
— А як же його звали?
— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б знала це. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім'я вже давно забулося.
— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.
Суальда здивовано підвела брови:
— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
"Сили небесні!" заволав я в думках. "Таж вона дурна, затуркана селючка!"
"Не думаю," сказала Інна. "Вона дуже вміло уникає прямих відповідей."
"Хитрість — ще не ознака великого розуму."
"І все ж вона знає більше, ніж вдає."
"От цього я певен."
Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.
— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
— Та пусте, — розгублено промимрив я. "Муки Христові! Тут годують, немов на забій."
"А як же інакше," спокійно відповіла Інна. "Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул... Чи, може, його гості були неабиякі ласуни."
— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.
Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об'їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти хибно зрозуміла мене. Я питала, чому ти кажеш про Метра "правив", а не "править".
— Бо він уже не править, пані.
— Виходить, він помер?
— Цього я не казала.
— То він живий?
— І цього я не казала, перепрошую пані.
".............!!! .............?! ............! ......!!!" — подумки вилаявся я.
Інна кинула на мене гнівний погляд.
"Раніш я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас..." І до Суальди:
— В кожнім разі, Метр уже не верховний король?
— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже починало тіпати. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
"А щоб її покорчило!" не стрималась Інна, слідом за мною втрачаючи терпець.
— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.
— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
"Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар... ой! Владику, ти чув?"
"Так, так, справді," схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. "Ти гадаєш, що..."
"Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин."
"Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником."
"І ще одне," додала Інна. "Карой — слово, безумовно, угорського походження."
"Якщо не помиляюся, древнє родове ім'я."
"Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр."
"Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і Ференца Кароя можна вважати доведеною... чи встановленою. Подумати лишень — регент, великий інквізитор! А ми збирались були шукати його в Києві..."
— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?
Суальда заперечно похитала головою:
— Ні, пане.
— А кому ж тоді?
— Це залежить від вас.
— Від нас?
— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
— Ну, маємо... ("Отуди у бісу! Кроку не можна ступити без Леопольда...") А що?
— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звуть?
— Леопольд.
— Це звичайний кіт?
— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а... як би це сказати...
"Гадаю, можна сказати прямо," зауважила Інна. "Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу."
І скінчила замість мене:
— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
— І він належить вам?
— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?
— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?
— Сьогодні вранці, — встряв у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят...
— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.
Хлопець скрушно зітхнув, жалісливо поглянув на нас і вийшов зі спальні.
"Бідолашне дитя," співчутливо подумала Інна. "Ця стара фурія тероризує його."
"Аж ніяк!" сказав я. "Просто, на її думку, він повинен мовчати, коли розмовляють старші." І я звернувся до служниці:
— Суальдо, це правда?
— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені...
— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?
— Атож. І дуже незле, як на такого малого кошенятка.
"Чудасія та й годі... Інно!"
"Ой, Владику, я вже нічому не дивуюся. Забагато чудес для одного дня..."
— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.
— Що звуть його Владом, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарів звуть Владислав та Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви є ті самі панове Владислав та Інна, але не стала турбувати вас. Я вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.
На ці слова Інна поперхнулася. Я змушений був докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м'яса, що застряг у моєму горлі.
— Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.
Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.
А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:
— Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, графа та графиню Ланс-Оелі.
Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує...
Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби й вельможними графами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить мені, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим відрізняється від прикрої, що сприймається радніш, і в неї охочіше віриться. А втім, брaти Суальдині слова лише на віру нам не довелося: того ж дня ввечері вона показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: "Графство Ланс-Оелі з усім належним йому після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (чи осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем".
Воістину, це був по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все своє майно песику, котрого дуже любила. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з'ясували, що всі успадковані песиком мільйони були просто копійки в порівнянні з тією "дещицею", яку ми отримали у своє володіння... А втім, про все по порядку.
Як ви могли переконатися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише констатацією тих куцих фактів, що нам вдалося витягти з небалакучої служниці.
Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — що було ближче до істини). Судячи з усього, цей світ — а звався він Paneі, що в достотному перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — був куди більший за нашу стареньку Землю. У ньому правило безліч баронів, графів, герцогів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об'єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як переважна більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.
Воднораз верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої й найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії, зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей із Священною Римською Імперією та містом Римом, проте зі з'ясуванням цього питання я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас; судячи з усього, жодна з етнічних груп не була в ній домінуючою, а офіційною мовою Імперії вважалася латина, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно отримав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.
Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Графство Ланс-Оелі знаходилося далеко поза межами цивілізованого світу, осторонь торгових шляхів, і не входило до складу жодної з країн — одне слово, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.
Усі мешканці графства були нащадки переселенців з Імперії. Років двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому забаглося розмістити тут одну із своїх провінційних резиденцій.
Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав у чотирьох милях звідси, допомагала клопотатися по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом позаду будинку.
Грошового податку до графської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдиною функцією графської влади було здійснення правосуддя та контроль за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка кожного місяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, і всі вони були такі прості, що для їхнього вирішення цілком вистачало одного дня. У цей день до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл графства; разом із звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч, на який сільські відуни попередньо накладали чари, щоб він довго не псувався; у дієвості їхніх чар ми мали нагоду переконатися за обідом. А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до їжі.
Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов'язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за півроку після зникнення Метра справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість їх, згідно з розпорядженням верховного короля, були вирішені на місцях і потребували тільки формального затвердження з нашого боку.
Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо обов'язки, покладені на нас нашим високим положенням, а я додав, що збираюся посилити роль графської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знов отримав від бабці потиличника. Вона сказала нам, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.
На моє питання про кількість наших підданих Суальда лише знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, і то всі селяни. Зате розміри графства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:
— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував...
— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся без толку.
— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи, принаймні, якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю... Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?
— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.
— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько, з кількома супутниками, проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався до безкрайого озера, вода в якому була солона й гірка, а протилежного берега видно не було.
— Море, — зрозумів я.
— Атож, пане графе, море. І дядько Ервін так казав, і згодом я зустрічав цю назву в книжках.
— Ну й що ж було далі?
— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море не повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.
— Чому?
— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, зовсім неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі було шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько й вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледве не проґавили рідні місцини, бо щось там наплутали з зорями.
— Це все?
— Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.
— На якій відстані звідси?
— Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.
— І ніяких інших країн, ніяких людських поселень вони не знайшли?
— Ні, пане.
— Отже, кордони графства невизначені?
— Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.
— Як це? — здивувався я.
— Ну... Словом, на його думку, графство займає всю Грань.
"Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ зветься Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся Грань цілком. Цікаво, що це значить?"
"А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ."
"Ну!"
"Стривай, хвильку..."
— Скажи-но, Шако, що воно означає "вся Грань"?
— Це... — хлопець завагався. — Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море — плисти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то кінець-кінцем повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.
"Ось так! Я вгадала."
"Ланс-Оелі — ціла планета?!"
"Атож. Кожна Грань — планета, аналог Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато тут усього коїться."
"Мабуть, твоя правда..." погодився я і спитав у Шако:
— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?
— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори чи рівні їм за могутністю маги. Наші місцеві чаклуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо вони є, то десь далеко за морями.
— Гм, це погано... А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
— Він просив.
— І що відповів Метр? Відмовив?
Шако кивнув:
— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього, ніби пронизав його наскрізь, і моторошним голосом запитав: "Тобі що, тут не подобається?" Дядько мій не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п'ятами замигав, і біг доти, доки не впав з утоми.
— Ага! — тільки й сказав я, значуще поглянувши на Інну.
— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував тракових шляхів?
— Звісно, ні. Адже Метр був Великий. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з'являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.
— Інквізитори теж так можуть?
— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх магів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.
— Як це?
— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це не говориться.
— А сам ти коли-небудь бачив інквізиторів?
— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже весь час жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з командорами Інквізиції.
— А як же вони приходили сюди?
— Самі вони не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.
— Отже, після смер... після зникнення Метра у вас не було гостей з інших Граней?
— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор... даруйте, забув його ім'я. Здається, воно закінчується на "тшеллі". Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора регентом Імперії. Коли він прочитав заповіт Метра стосовно Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: "Під кінець дідуган зовсім здурів".
Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
— Значить, Метр усе-таки помер? — спитала Інна.
— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.
А Шако розвів руками.
— Одно певно: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, та й магом він не був. Він був Великим, останнім з Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.
— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?
— Великі, це Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім на землю, аби наглядати за людьми, наставляти їх на путь істини... Так, в усякому разі, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі у всьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.
— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.
— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане графе. А я латини не знаю.
— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікай марне про речі, в який нічого не тямиш.
Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.
— Суальдо, — сказав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її гардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.
— На моїй половині?
— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем... а втім, може, він і знав, що вас буде двоє, тим-то й розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Оце зараз ми в паниній опочивальні, і, якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину. А я тим часом допоможу зодягтися пані.
— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: "Піду огляну свої апартаменти, сонечку. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі ж самі роги."
"Якщо немає, можу подарувати свої."
Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
— Ходімо, хлопче.
Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно умебльованій вітальні.
— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
— Вам подобається? — спитав Шако.
— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя... ну, трохи дивна.
— Ваша правда, пане графе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
— Це я помітив. Видно, вона не балакуча.
Шако захихотів:
— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб'є... то значить, забила б, якби... — Він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що рік тому Метр укоротив їй язика.
— Га?!
— Ну, звісно, не в достотному розумінні, а... як би це сказати?.. Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
— Але ж навіщо?!
— Гадаю, через те, що вона забагато знає.
— А хіба це злочин — багато знати?
Хлопець на ходу замислено потер чоло.
— Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
— З якого б це дива?
— Бо Суальда дурна, — відверто сказав Шако. — Вона віддавна служить у Метра, багато знає, але мало що з того розуміє. Бувало, таку нісенітницю верзла, що... Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
Я стиха хмикнув.
Ми проминули анфіладу з кількох кімнат і зупинилися перед широкими дверима.
— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає панині покої з вашими... Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість їх написані латиною, — з жалем додав він.
— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?
— Через коридор. Але так буде ближче.
— Пусте. Ходімо через коридор.
Ми пішли.
"Інно!" покликав я подумки. "Ти чуєш мене?"
"Чую, любчику. Де ти?"
"Мандрую нашими хоромами. А ти?"
"У гардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!"
"Такі гарні?"
"Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне."
"Співчуваю."
"Не глузуй, Владику, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію..."
"Така треба, сонечку. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на пошив суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках піднімається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як."
Я виразно відчув Іннин подив.
"Звідки ти знаєш?! Невже я передаю "картинки"?"
"Ні, не передаєш. Та й не до "картинок" мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався..."
"Хвилечку, любий!"
Хвилечку я йшов мовчки.
"Владику!"
"Га?"
"Твоя правда. Я оце розпростала на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини."
"І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі."
"А як ти здогадався?"
"Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться."
"Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?"
"Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю."
"Наприклад?"
"Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу вони будуть лише завдавати тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько, мимохідь...
"Замовч," лагідно сказала Інна.
"А що тут такого? Хіба ми ніколи..."
Нарешті я отримав "картинку": в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свою свідомість.
— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
Я здивовано поглянув на нього:
— Звідки ти взяв?
Хлопець хитро всміхнувся:
— Я вже давно здогадався, пане графе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані графинею, проте з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що ви розмовляли подумки... А щойно у вас був такий відчужений вираз обличчя, мов би ви знаходилися не тут, а в якомусь іншому місці. От я і вирішив, що ви розмовляли з пані.
Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві. — І здібний до того ж.
Шако зашарівся на цю похвалу.
— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням
— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
— Але ж ви з пані графинею маги, правда?
Я замислено почухав потилицю.
— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи маги ми?.. Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.
Шако з розумінням кивнув.
Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва "вітальня" більше пасувала до просторої, схожої на залу, кімнати, що прилягала до бібліотеки.
— Прямо — ваша опочивальня, — пояснив Шако, хоча в цьому не було ніякої потреби. — Ліворуч — гардеробна, а праворуч — купальня.
Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері гардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон для побутових ламп, що щедро випромінювала подібне до денного світло.
— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких заклинань, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, маєш стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття. А що коруальська була одна з основних мов Імперії, то сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, переважна більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, зате, це по-друге, я виявив у своїй пам'яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало на те, що цивілізація Граней була нетехнологічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.
"Та ну його к бісу!" — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.
У моїй гардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м'яке крісло, три фотелі і трюмо з дзеркалом у людський зріст.
Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі не надовго збентежила мене. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні чобітки з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими кресами.
— Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого графства.
— А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.
— Інквізиції, — відповів хлопець. — Втім, я не знаю напевно, герб це чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.
Слово "інквізитори" викликало у мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і слухаючи Шако, я мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини "inquiro" — досліджувати, шукати; отож при бажанні "інквізитор" можна перекласти не тільки як "слідчий", але й як "дослідник", "шукач".
Неквапно вдягаючись, я промовив:
— Між іншим, сьогодні я багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це маги?
— Вчені маги, — уточнив Шако. — Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Інквізитори, це могутні чаклуни, дехто з них родом з самої Основи.
— Звідки-звідки?
Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його, і поквапився виправити свою помилку:
— Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.
— Я це помітив, пане графе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перше ніж щось сказати.
"Ну й слава Богу", — подумав я.
— Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те чи інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих же понять.
Шако кивнув:
— Даруйте, я цього не врахував.
— Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить "Основа"?
— Ну, це той легендарний край, де з'явилися перші люди, де знаходяться головні святині багатьох релігій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де...
— Он воно як! — вигукнув я. — Виходить, Основа — це Земля! — (Якщо бути точним, я сказав "Теллус", латиною, бо коруальський відповідник слова "земля", "lans", означав лише ґрунт під ногами, та ще, інакомовно, весь людський світ, на противагу світові небесному й пеклу.) — Тепер ясно.
— Отже, ви знаєте?
— Ще б пак! Звісно, що знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі — від малого до старого.
— І геть усі у вас вважають, що вона знаходиться десь посередині між небом та землею? — запитав Шако таємничим тоном.
"Обережно!" — сказав я собі, а вголос промовив:
— Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа — така ж Грань, як і решта.
— От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, проте, засторогою: Основа — справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти Граней.
— Чим же?
Шако в задумі потер чоло.
— Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. — Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. — Погляньте-но: це коштовний камінь, діамант. Також він називається кристалом.
— Не заперечую, — кивнув я. Коруальське слово "multіplek" однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.
— Так от, пане графе, оці рівні поверхні — грані кристалу. А якщо ми покладемо його, — він поклав діамант на кришку скриньки, — то грань, що на ній він лежить, можна назвати основою. Правда ж?
— Правда. Ну й що з того?
— А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Яке б велике число ви не назвали, воно буде менше за кількість Граней.
— Ага! Зліченна нескінченність, — второпав я. — Продовжуй, Шако.
— Зовні цього кристалу знаходиться Царство Небесне, усередині — пекло, а Грань, на якій він тримається, зветься Основа.
— Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж, по-твоєму, лежить світовий кристал?
— У тім-то й річ, що ні на чому, пане графе. Основа тому особлива Грань, що тримає саму себе і решту Граней... Перепрошую, це звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.
"Інно!" покликав я.
"Що нового?"
Я коротко розповів їй, що було нового.
"Дуже цікаво," сказала Інна, вислухавши мене. "До речі, в мене теж є цікаві новини."
"Які?"
"Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь — потім і розповім."
"Лишенько! Ти досі не вдяглася?"
"А ти? Одягнувся?"
"Певна річ!"
"Ну-ну! Чоловіки є чоловіки, завжди квапляться як на пожежу."
"А жінки є жінки," парирував я. "Їх і дрючком не відженеш від гарних нарядів."
"Твоя правда," сказала Інна. "А тому сховай свій дрючок і не марнуй свого часу." З цими словами вона перервала зв'язок.
Поправивши комір камзола і пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок вирядженого опудала. Чим-чим, а комплексом Нарциса я ніколи не страждав. Скільки себе пам'ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, проте з часом я звикся з нею, особливо після появи в моєму житті Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолога допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте, як і раніше, я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не любив фотографуватися.
Аж це несподівано для себе, я побачив зовсім іншу людину. Я ніби зробився ще вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у моїй зовнішності з'явилась якась величавість, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я граф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був граф, граф Ланс-Оелі, владар Грані — цілого світу!
Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Єдино лише бракувало меча при боці... А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є цілий ряд слів, що стосуються паління тютюну.
— Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, хоча б, махорки?
Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.
— Цього добра в нас удосталь. Сам Метр не палив, але про вас подбав.
— Хай йому чорт! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: "з Теллуса".
— З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.
— То ти палиш?
Хлопець зніяковів:
— Потроху... Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.
— Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: палити — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави ...
— Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.
— Ну, то пішли, — сказав я.
Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, облямована обабіч рівно підстриженими декоративними кущами.
Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й палив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія...
— Кошенята сплять, — обізвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.
— А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?
Хлопець скрушно зітхнув:
— Ні, пане графе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку як я не бачив його.
— Га? — здивовано промовив я. — Ти знаєш Леопольда?
— Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті він весь час жив у Кер-Маґні. Ми з Леопольдом були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому...
— Ти катався на Леопольді?!
— Атож, катався. Вірніше, їздив. А що тут такого?
— Та ні, що ти! — саркастично промовив я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.
— Ну, щодо Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції... Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане графе. Я зовсім не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні маги, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.
В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако ніяково потупився.
— А ти не знаєш, Інквізиція якось пов'язана з християнською церквою? — запитав я, почасти щоб зам'яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.
— В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віросповідання, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, іудеї, браміни, буддисти, інші невірні.
— А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?
— В якому сенсі?
— Ну, на моїй батьківщині більшість релігій категорично відкидає будь-яку магію. Особливо суворий в цьому відношенні іудаїзм.
— Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже ж магія буває різна — буває біла, а буває чорна. Певна річ, чорна магія заборонена всюди. Але біла... Даруйте, пане графе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без магії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.
Я ледве втримався від сміху.
— А проте, як я знаю, мешканці Основи спокійнісінько живуть без магії.
— Знову перепрошую, пане графе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є магія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.
— І що ж це за магія?
— Вона називається технікою. А тамтешніх відунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня магія майже нічого не варта.
— Зрозуміло, — з усмішкою промовив я. — Це тобі Метр розповів?
— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, він лише віддавав мені накази. Він був такий... — Хлопець зам'явся, не в змозі добрати потрібних слів. — Він був зовсім не злий, він... він не був ані злим, ані добрим, він мов би стояв вище добра та зла, вище від усього земного. В його присутності я почував себе нікчемною комахою... Це було страшно.
"Отож-то ти й радієш новим хазяям", — подумав я і вже збирався повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.
"Ану, поглянь на мене, любий."
Украй вражений побаченим, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити з неї всю каву.
Шако схопився на ноги, мов ужалений.
— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — Але це вперше бачу прекрасну даму навіч.
— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.
А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, перша її поява у новому розкішному вбранні викликала в мене справжній шок. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по бокам, відкриваючи поглядові нарядні спідниці з червоного шовку, а її напівголі плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка з газу. В жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома крупними смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч дружині, зовсім не відчуваючи землі під ногами і раз у раз спотикаючись на рівному місці.
"Боже! — думав я. — Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?.."
Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я частково отямився.
— Ну як? — запитала вона. — Подобається?
— Сонечку моє ясне, — палко промовив я. — У цій одежі ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.
Інна зайшлася веселим сміхом:
— А знаєш, у твоїх сороміцьких комплементах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.
— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.
— Гм... Схоже на те, що вся твоя уява суцільна ерогенна зона.
— Можливо. Людська уява безпосередньо пов'язана з підсвідомість, а як стверджував дідусь Фрейд...
— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Нестерпний ти! Не даєш мені й слова сказати у відповідь на твій комплемент.
— Ти помиляєшся, любонько. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
Інна поклала руки мені на плечі.
— Ти красунчик, любий. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.
— О, цього скільки завгодно!
Ми поцілувалися.
— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, переводячи подих. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.
— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.
Шако ніде видно не було. Певно, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
Узявшись за руки, ми попрямували алеєю до розчиненої брами.
— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?
— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
— І що ж?
— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та регента.
— Покажи.
"Ось вони." Перед моїм внутрішнім зором з'явились одна за одною дві "картинки":
"Регент..." (Високий кремезний чоловік у темно-синьому мундирі з золотою окантовкою. На комірі його камзолу були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; як я дізнався згодом, це вказувало на ранг магістра. Його волосся було каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; він мав масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п'ять, проте щось у його подобі підказувало мені, що він набагато старший...)
"Метр..." (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в гримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей... Мені зробилося моторошно: це був не людський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ поза очі...)
— І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.
— Точно?
— Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіювання, що його вів професор Массачусетського університету, угорець за походженням (образ регента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті... Цебто, не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була присутня.
— Ти перестала на них ходити?
— Так.
— Чому?
— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я вчилася лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.
Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простяглася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.
Метрів сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, позбавлене будь-яких штучних домішок повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема все ще перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних потрясінь, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) утримувати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр...
— Сонечку, — сказав я дружині. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.
Вона недбало стенула плечима:
— Не велика біда. У мене цих суконь більше ніж треба. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, слідкувати за порядком у домі, готувати нам їжу.
— Ти міркуєш, як вельможна пані, — з усмішкою зауважив я.
— А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.
Я жартівливо вклонився їй:
— Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.
Інна всміхнулася:
— А мені й не треба було довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.
— Та що ти кажеш?
— Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя, не здаючи собі з того справи, мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.
— Нарешті твої мрії здійснилися.
— Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.
Я ствердно кивнув:
— Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Граф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, найпевніше, володар цілої планети, нехай і малозаселеної... поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села... Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп'ютери. Але щоб...
— Боюся, Владику, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.
— Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?
Інна зітхнула:
— Річ не в тім, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика... Присядьмо.
Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поряд на траву. Я поклав руку на жінчину талію і спитав:
— Так у чім же річ?
— Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі...
"Картинки": новенький, в заводській упаковці, інженерний калькулятор "Cіtіzen". Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки "потекли". Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову "потекли" батарейки...
— Може, зіпсуті? — припустив я.
— Ні, от поглянь...
Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.
Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналогічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак "=" і попередній калькулятор — результат аналогічний.
Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку в бік. Положення "сила струму", послідовний ланцюг "батарейка — прилад — резистор 2 кОм"; стрілка на індикаторі стрибає з боку вбік, попервах зашкалюючи за позначку "40 А", поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на "нуль" — батарейка "потекла", резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки "=" — результати аналогічні. Купа зіпсутих батарейок та резиторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й запитання...
— А ти правильно все робила?
— Певна річ! — обурилась Інна. — Я ж фізик, як не як. Чи ти теж вважаєш, що жінки і фізика — поняття несумісні?
— Що ти! Аж ніяк...
— Тоді дивись далі...
Наступні "картинки": кілька магнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його магніти реагують з іншими магнітами цілком нормально — поки що все гаразд. Ланцюг "генератор — лампочка 5 В": Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання...
— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут...
Ланцюг "генератор — лампа 220 В, 300 Вт": лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг "генератор — розімкнений рубильник": Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку в бік, а "обравши" напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.
Ось чим займалась Інна, тим часом як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.
— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, з біса, може означати? Що цим світом керують інші закони природи?
Інна заперечно похитала головою:
— Не зовсім так. Поглянь-но довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, він був би інший, відмінний від земного світу. Сам подумай.
Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:
— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких глобальних наслідків, що... далебі, це важко уявити.
— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі ж, як і на Землі... Загалом, — додала вона по короткій паузі.
— А що значить твоє "загалом"? Та й власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?
Інна знову зітхнула:
— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технологічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, все одно нічого не вийде. Яскравий приклад цього — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони "повстають" проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.
— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?
— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Проте з одним суттєвим уточненням: рівень технологічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнологічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.
На якийсь час я замислився.
— А знаєш, — сказав урешті, — в твоїх міркуваннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена магія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є магія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технологічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней, що надає широкі можливості для розвитку магії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища велика рідкість, інакше ніхто б і в гадці не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються воістину неозорі перспективи.
(Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, я знайшов підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технологічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-магічну.)
Зо хвилю ми обидва мовчали, потім я з деяким сумом промовив:
— Боюся, про комп'ютери нічого й мріяти.
Інна ствердно кивнула.
— І все-таки, — сказала вона. — Мені подобається цей світ.
— Мені також, — сказав я й міцніше обняв дружину. — Для нас це сущий рай. І ні в якому не в курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп'ютери... Ай! К бісу комп'ютери!
З цими словами я закотив поділ її сукні й сунув руку їй під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, наче давно чекала цього.
— Ага! — сказав я вдоволено. — Ти все ж не надягла трусики.
— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.
— Ти просто чудо, сонечку! — захоплено мовив я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.
— Прямо тут? — розгубилася вона.
— Прямо тут, — ствердив я, задираючи її спідниці й приспускаючи донизу панчохи. — І негайно.
Інна скрушно зітхнула, проте не стала заперечувати, а своїм звичaєм розслабилася, повністю віддаючи мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди, а через те дуже здивувався, коли вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном мені в пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.
— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.
— Це погана ідея, Владику, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут непідходяще місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.
— У кого "у всіх"?
Інна кивнула в бік лісу:
— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.
Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. З лісу до нас швидко наближалися дві постаті.
— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити... Цікаво, кого це дідько несе?
Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — цілком біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було дамське.
А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув до себе погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.
— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники...
Кінь форкнув.
— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Нічого сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.
— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!
— Авжеж, я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.
— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-право. Для нас це така ж несподіванка... Як ти почуваєшся?
— А що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.
— У рідних краях, кажеш?
— Та певно ж. Тут я народився і зріс. Тут я й жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку... До речі, Метр зараз удома?
— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!
— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого тут не вдієш — усі ми смертні.
Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж власну розповідь про смерть Метра, однак Інна випередила мене:
— Леопольде ("...А ти, Владику, помовч, у мене виник один здогад..."), скажи, як ти опинився в Києві?
— А хіба я не розповідав? Дивно... Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто...
— Це був Київ?
— Так, згодом я дізнався, що це місто зветься Київ.
— Ну, а далі що?
Кіт... даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.
— Метр поглянув мені в очі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: "Тепер шукай собі нових господарів"... Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.
— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.
— Потім він щез і мені зробилося так жахно, що я втратив голову... Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!.. Ну й побіг, куди очі дивилися, а коли оговтався... Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.
Інна ствердно кивнула:
— Атож, котику, тепер я згадала.
"Що все це значить, дідько б мене взяв?!" озвався я, геть збитий з пантелику.
"Здається, я розумію що," спроквола відповіла Інна.
"Ну!"
"Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками..."
— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота. — Ти любив Метра?
Той здивовано утупився в неї.
— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р... Метр був мій пан, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не любив нікого... До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?
— Ми, — відповів я.
— Ви? Так це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.
— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?
— Певна річ! А що тут такого?
Я з жалем похитав головою:
— Боюсь, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.
— А то біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.
— Сідай, Владику, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі...нь.
— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.
Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, чи так уже я й не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.
— Владику! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?
— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, сонечку, і повертаймося додому.
— Що?!
— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?
— Ну... Певно, що так.
— То навіщо ці розмови? Вперед!
Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.
— Але ж на мені таке пишне вбрання... до того ж я без трусиків.
— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!
Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав дружині:
— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі дамське сідло. Хочеш, підсаджу тебе?
Після секундних вагань Інна похитала головою:
— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.
А втім, усі її побоювання були марні. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама забратися в сідло і з першої ж хвилини трималася в ньому міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши "новоспеченою" лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі коники, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася смирніше, не пустувала, але бігала прудко й була надзвичайно граційною. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була найзвичайнісінькою кицькою.
В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Ніколи раніш я не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
— Сподіваюся, тепер ти обернеш мене й Лауру на котів?
— А як це робиться?
— Невже ти не знаєш заклинання?
— Якого?
— Що обертає коней на котів.
— Ні, не знаю.
— А Інна?
Подумки я звернувся до Інни й отримав заперечну відповідь.
— Ні, котику, Інна також не знає.
Леопольд забідкався:
— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу обернутися на кота. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви обернули нас на коней, коли не знаєте зворотного заклинання?
— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, вкупі з конячим акцентом, починав діяти мені на нерви. — У нас це вийшло ненароком.
— Однаково ви винні, — не угавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу обернутись на кота.
— Ну й обертайся, хай тобі... О-ой!
Раптом кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням кота.
— Відпусти хвоста, недолюдку!
Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп'явся в мене сторожким поглядом.
— А казав, що не знаєш!
— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.
Леопольд розгублено промуркотів:
— І справді, ніякого заклинання ти не говорив. Дивина!
Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.
— Ти не дуже забився?
— Здається, ні, не дуже... То пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, нічого в мене не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.
— А Лаура? — обізвався Леопольд.
— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага... Спробую. — І подумки звелів їй: "Обернись на кішку!"
Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура лишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно обернулась на кішку.
"Однак чудасія!" звернувся я до Інни. "Ти помітила? Сідла пощезали!"
"Та що ти кажеш?!" На мене наринула тепла хвиля її веселощів; сміялася вона добродушним, "рожевим" сміхом. "Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел..." Вона не стрималась і засміялася вголос.
Я теж зареготав:
— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.
— Вірніше, — крізь сміх уточнила Інна, — загладжується межа між природним і надприродним.
До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч... чи то пак — назустріч Леопольдові.
— Ти живий, Шако? — викрикував на бігу кіт. — Ти не помер?
— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що з тобою було, де ти запропастився?
— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так горював за тобою.
— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно спіймав. — Ану розповідай, де ти був, волоцюго такий!
— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, що завершує картину.
— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?
— Про те, що сталося з Леопольдом. Перше ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам'ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до Метрової загибелі в ресторані, — усе це вигадки, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у фальшивих спогадах відпала, і коту повернулася його справжня пам'ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.
— Умгу...
— І ще одне. Часом мене бентежила "радіотелевізійна" вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр "записав" у його пам'ять серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Крім знання мови, це давало коту мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.
— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?
— Надзвичайну прив'язаність, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив... і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов, це почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам'ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, фальшивих, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам'яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.
— Цебто змусив кота полюбити себе?
— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так кепсько пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним [8] двійником Шако.
— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, був фактично не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?
— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Зокрема тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.
— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Проте залишається ще безліч нез'ясованих питань.
— І один з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?
У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості із спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не змусили себе довго чекати. Наше життя круто й безповоротно змінилося...
Увесь наступний день з ранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.
Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Переважну більшість книг складали монографії, підручники та довідники з магічних наук; на кожній з них стояв гриф "Схвалено Інквізицією". Нас уже не дивувало, що ми чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.
Втім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліграфічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими багатообіцяючими назвами як, скажімо, "Повний перелік властивостей Соломонової печатки" (двохтомник), "Магофізіологія василісків звичайних", "Демони Максвела або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем" (довідник) тощо. Деякі книжки, судячи з їхніх назв — явно філософського змісту, були позначені грифом "Лише для Інквізиторів", і якісь особливі чари не дозволяли нам розгорнути їх. Ми були заінтриговані.
Після кількагодинних блукань по бібліотеці ми врешті вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник "Основи елементарної магії", а я, що тяжів до глобальних проблем, зупинив свій вибір на монографії Мішеля дю Баррі "Загальна структура Світового Кристалу".
Відтак ми влаштувались у м'яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в достотному розумінні цього слова) світу магії. Книга Мішеля дю Барі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася з непослабним інтересом, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення "Основ магії".
Що вам сказати про Світовий Кристал — або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?.. Загалом, та примітивна аналогія з кристалом, яку ви почули з уст Шако, відповідає "приземленому" рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.
1) Кристал Світів — це злічена (але нескінчена) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в монографії, "ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені у приступному майбутньому".
2) Деякі просторові характеристики Світового Кристалу викликають певні асоціації (і лише асоціації) зі стереометричним багатогранником. Звідси й терміни — Грані, Ребра, Основа.
3) Основа (малий всесвіт, одна з планет якого — Земля) цілком виправдовує свою назву. Вона злютовує Кристал, лише завдяки їй він становить єдину цілість. Особливий статус Основи зумовлює її інертність, сталість і слабку мінливість у порівнянні з рештою Граней.
4) Кристал поділяє Світовий Континуум на два замкнені — Внутрішній та Зовнішній, інакше — Нижній Світ та Вишній Світ... І хоча я був готовий до всього, наступне відкриття викликало у мене глибокий шок.
— Інно! — покликав я.
— Га?
— А виявляється, птолемеївський геоцентризм мав під собою певний ґрунт.
— Ну?
— От поглянь: будь-який вектор, спрямований з Внутрішнього Континууму в Зовнішній перетинає Основу або якусь Грань...
— Певна річ!
— Та це ще не все. Він неодмінно перетне її там, де знаходиться центр маси Землі чи її аналога на Гранях.
— Оце так-так, — зацікавилась Інна. — Цей вектор ніби виходить з-під землі.
— Отож-то й воно. У словах Шако, що всередині Кристалу знаходиться пекло — підземне царство, схоже, є зерно істини.
— Гм... Схоже на те...
На цьому ми припинили обговорення, і я продовжив вивчення монографії. Щоб завершити її стислий переказ, наведу ще один факт, який, безумовно, зацікавить читача.
5) Кожна Грань — первісно замкнений світ. Існує, однак, спосіб просторового сполучення прилеглих Граней (за винятком Основи) через області їх дотику (Ребра) без порушення структури Кристалу — трактові шляхи. Уже прокладеним трактовим шляхом між світами могла пройти будь-яка людина, незалежно від її здібностей до магії. А ті люди, яким пощастило народитися з сильним магічним даром, могли обходитись і без трактових шляхів — усього в книзі було наведено сімнадцять різних способів перетину Граней, найпростішим з яких був так званий "колодязь"...
Тут я відклав убік "Загальну структуру" і став гортати багатотомний "Методичний посібник з організації навчального процесу в школах командорств Інквізиції". У пропонованій програмі "колодязь" узагалі не фігурував, а перші практичні зайняття з самостійного проникнення на інші Грані значились там лише на п'ятому році навчання. Навіть зважаючи на те, що ми з Інною не діти, а дорослі люди, все одно виходило, що мине якнайменше рік, перше ніж ми достатньою мірою розвинемо свої здібності і зможемо подорожувати між Гранями. А можливо, й не рік, а куди більше року. Адже не виключено, що магія — так само, як музика, малювання чи іноземні мови, — легше даються дітям, аніж дорослим...
— Якщо на Ланс-Оелі справді немає трактових шляхів, — сказала згодом Інна, — то кепські наші справи, Владику. Книжки книжками, проте я вважаю, що ризиковано навчатися без контролю з боку досвідченого фахівця. Та як нам його знайти?
— А міжпросторова телепатія? — запитав я.
— Ну-ну! — пирхнула Інна. — Як ти це уявляєш? — Вона кинула мені на коліна "Посібник з магічних телекомунікацій", що його якраз гортала. — Спершу прочитай, що пишуть розумні люди, а потім уже вирішуй, чи варто говорити такі дурниці. Встановлення зв'язку між людьми на різних Гранях дуже складна процедура навіть для досвідчених магів. До того ж треба особисто знати людину, яку викликаєш, а також знати, на якій саме Грані він у даний момент перебуває.
— А хіба ти не знайома з регентом?
— Знайома, — відповіла вона. — Проте я не знаю його ментальних характеристик. А саме це я мала на увазі, кажучи про особисте знайомство.
— Гм... Тоді можна спробувати надсилати виклики навмання. Диви, на когось і натрапимо.
Інна похитала головою:
— Імовірність успіху таких пошуків навмання ще менша за ймовірність того, що генератор випадкових чисел видасть тобі зашифрований текст Біблії. Ти ж це чудово розумієш.
Я це розумів, а питав лише з надією, що Інні спаде на думку якийсь оригінальний вихід...
Вже надвечір того дня я знав досить, аби скористатись узагальненим атласом зоряного неба та спеціальними розрахунковими таблицями для визначення координат нашої Грані. У "Реєстрі населених світів" Грань Ланс-Оелі не згадувалася, проте було не виключено, що вона фігурує там за іншою назвою або ж просто позначена комбінацією латинських літер та арабських цифр, що характерно для малозаселених Граней.
Настала ніч. Ми з Інною піднялися на верхню терасу будинку. В чистому безхмарному небі ясно сяяли зорі, сплітаючись у знайомі з дитинства рідні земні сузір'я... зимові сузір'я!
Зо хвилину я мовчки оглядав небо, потім сказав:
— Боюсь, Інно, обчислення тут зайві.
— Що це значить? — здивувалась вона. — Поясни.
— Котра зараз година? — спитав я.
Інна поглянула на годинника, що вказував астрономічний час на нашій довготі.
— Близько одинадцятої. Точніше, 22:48. А що?
— А от що! — сказав я і вже подумки продовжив: "Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі," (образ кулі з віссю та сяючими на ній точками, що позначали зорі), "ось видима нам ділянка," (я обвів її червоним контуром).
Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.
"Гм... Схоже."
"Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше."
"Точно, хай йому біс! Але ж ми не на Землі..."
"Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд..." (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). "А це значить..."
"Що ми на Контр-Основі," здогадалась Інна.
— Атож, — ствердив я вголос. — На Грані, що разом з Землею знаходиться на Головній осі симетрії Кристалу...
Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в "Реєстрі..." коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі існуючі тракти були негайно знищені, а її мешканці переселені на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи зле відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, зазначається в тій же статті, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасований і досі.
— Видно, Метр полюбляв анаграми, — зауважив я.
— А саме?
— Саме те, що я сказав. Ми тугодуми, Інночко. "Світ" у коруальській мові позначається словами "monde", "lans", останнє — у значенні: "край", "країна", "земля"; а також суфіксами "-onel", "-anel". Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте... — подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося "іsolanel". — Виходить "ізоланел", цебто ізольований, замкнений світ.
— Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер, бачу, нам і справді доведеться навчатися магії самостійно. Єдина наша надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрянемо тут надовго.
Я скрушно зітхнув:
— Бідолашні батьки — вони з ніг зіб'ються, шукаючи нас.
Інна й собі зітхнула:
— А що ми можемо вдіяти? Ми ж цілковито безпорадні...
Кішка-семихвістка — канчук з кількома жгутами, перев'язаними по всій довжині вузлами; знаряддя екзекузії.
Термін, запозичений у А. Азімова.