Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Крім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник "Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року".
До пошуків швидкого виходу з замкнутого світу Контр-Основи нас спонукало кілька обставин, і далеко не останньою з них була елементарна цікавість. Серед численних наукових монографій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного "Реєстру") книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів, проте знання, що їх ми отримували з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна логіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.
По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживають через наше зникнення, а може, навіть вважають нас загиблими.
Третьою причиною було наше побоювання за своє життя і здоров'я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження магічних здібностей. Ми не повною мірою контролювали їх, і це могло зле скінчитися.
Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Однак тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво вріс у деревину. А могло бути й гірше.
Іншим разом Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу [9], але спрямований нею вогненний імпульс виявився надто сильним і частково зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енергії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив в увішану гобеленами стіну. Добре, що я був поряд, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перше ніж він перекинувся на сусідні кімнати.
Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання за своє життя та здоров'я були небезпідставні.
Також ми побоювалися, що в результаті наших невмілих дослідів могли постраждати інші люди — і це непокоїло нас найбільше. Мимохіть завдаючи собі шкоди, ми все ж мали що протиставити своїм власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогненний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?.. Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?.. І що, як з необережності ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона з потойбіччя?..
— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.
— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.
— Про це я й кажу.
— Маєш якусь ідею?
— Так. Правда, божевільну.
— Ну?
— Звернутися за допомогою до Леопольда.
Я аж онімів від подиву й утупився в дружину недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Проте ні, вона говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.
— Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала Інна. — То чом би не спробувати ще раз.
— Як? — спитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
— Ні, я досі так вважаю.
— Тоді я не втямлю...
— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт мусить мати певні магічні здібності. Хіба ні?
— Ну... Мабуть, так, — змушений був погодитись я.
— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, нам це вдасться. В усякому разі, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться.
— І який оберемо спосіб? Часом, не "колодязь"?
— Звісно, його. Навряд чи Леопольд спроможеться на щось складніше... Та й нам це поки не до снаги. Отож лишається "колодязь".
Я мерзлякувато пощулився, згадавши нашу моторошну подорож з Землі на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме "колодязем" — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об'єктивно "колодязь" не був найшвидшим з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб'єктивному сприйнятті мандрівника його "падіння" займало лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в "колодязі" бозна скільки часу. Але згодом ми зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — від десяти до п'ятнадцяти днів.)
— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу у нас немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв'язуватися з Леопольдом.
— Я теж не радію з цього, — сказала Інна. — Але у нас справді нема іншого виходу. Доведеться ризикнути...
Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також наш твердий намір будь-що здійснити його. Лишалось тільки сподіватись, що Леопольд, перенісши нас у Ланс-Оелі й виконавши таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.
Попервах ми планували повернутися на Землю, проте згодом, добряче подумавши, відмовились від цієї, загалом привабливої для нас, ідеї. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, та навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А давати в газети оголошення на зразок: "Граф та графиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і хазяї кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакт з керівництвом Інквізиціі", — така перспектива нас не надихала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас загиблими чи зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані — де магія є цілком звичним явищем і де про Інквізицію знають усі, від старого до молодого.
Кінцевою метою нашої спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не була прилегла до Контр-Основи, мала зоряне небо, схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати як орієнтири. По-друге, відповідно до наших розрахунків, подорож до Аґріса мала тривати не більше трьох тижнів. А по-третє, Аґріс був досить цивілізованим світом, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому "всього лиш" за місяць можна було дістатися до Грані Лемос, де, за твердженням "Реєстру", знаходилось найближче командорство Інквізиції.
Між іншим завважу, що ми цілих п'ять днів перебирали різні Грані, бракуючи їх одну за одною, аж поки не натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна знаходяться майже поряд, в якихось п'ятистах кілометрах одне від одного. Це було дуже важливо для нас, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з "колодязя" — її широта й довгота мусили відповідати нашим, на Ланс-Оелі. З цієї причини нам довелося відхилити кандидатури двох інших Граней, де кінцевий пункт телепортації знаходився за багато тисяч миль від найближчого тракту.
Наступного дня за сніданком я звелів Суальді спакувати нам речі на дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривала буде подорож. На її перше питання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, на кілька місяців, а може, вже завтра ми повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Отримавши відповідь, Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.
Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління графством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що я не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми достойним і мудрим чоловіком).
І ще один епізод мого перебування в Кер-Маґні. Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. Придворна шпага, що висіла у моїй спальні і яку я іноді чіпляв собі до пояса, аби покрасуватися перед підданими, явно не годилася для подорожі, отож, в пошуках чогось кращого, я в супроводі Шако спустився у зброярню, що знаходилася в підземеллі будинку.
Там зберігалося багацько мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи, принаймні, мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку, що робило носіння вогнепальної зброї надто ризикованим зайняттям.
Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, проте майстерно і з неабияким смаком.
— Краще не треба, пане графе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.
— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків'я...
Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і рвучко відсмикнув руку.
— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.
— І більше ніхто?
— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Однак спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. Тож візьміть іншого меча.
Та я був упертий і відступати не хотів. Я перепробував усі відомі мені захисні чари, навіть проти порчі, але меч, незважаючи на всі мої намагання, вперто відмовлявся визнавати мене своїм новим господарем.
Зрештою я все ж визнав свою поразку і підшукав собі інший меч — легкий есток [10] зі зручним руків'ям та срібним клинком (особливі магічні домішки робили цей м'який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався мечеві Метра, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.
Також я взяв двійко кинджалів для себе й дружини, півдюжини метальних ножів та арбалет з запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не зашкодить.
Перед самим від'їздом я зробив останню спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але, як і перше, зазнав цілковитого фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь вона забрала собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може вони й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства жодного разу не бачив Інну в штанях.) На Землі її улюбленим нарядом була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть в дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи її, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і категорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штани, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку моєї дружини, яка корчила з себе поважну даму, наша подорож триматиме довше, ніж заплановано.
Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й попрямували на захід, аж поки садиба та ліс не зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.
"Ти готовий, Владику?" подумки спитала Інна.
"Так."
Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.
"Починаємо!"
Значну частку своєї уваги я зосередив на магічному камені, вправленому в мій перстень, "витяг" звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоги тонкими прямими лініями червоного кольору.
Тим часом Інна обережно доторкнулася до свідомості Леопольда і стала легенько підштовхувати його до дії. Ми вже знали, як відкривати "колодязь", проте одного знання для нас було мало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина наша надія була на закладену в підсвідомість кота програму...
— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.
Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні поворухнутися, ні озватись ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
Втім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі лишалися при тямі, хоч це було зовсім нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. "Приземлення" вийшло навдивовижу м'яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і нам навіть не довелося докладати зусиль, аби втримати рівновагу. Тієї ж таки миті ми почули злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, "коники". Ми знову могли розплющити очі — і розплющили їх...
І побачили над собою зоряне небо Аґріса.
Звіряючися з картою, ми за півтори години, вже коли почало світати, дісталися до першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого знаходився гостинний двір з трактиром. Останнє було нам дуже до речі: після перебування в "колодязі" ми почувалися смертельно стомленими і розбитими.
Хазяїн гостинного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Його запопадливість ще більше зросла, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі постояльців: граф та графиня Ланс-Оелі — у нас не було підстав подорожувати інкогніто.
Жодних проблем із спілкуванням у нас не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, вірніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Ця мова називалася ґаллійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — окраїнної населеної області, до складу якої входив Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською й латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґаллійською французької мови. Одначе, при в'їзді до містечка, коли я звернувся по-латині до вартового на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише розуміємо його відповідь ґаллійською, а й самі можемо вільно розмовляти цією мовою. Втім, особливих емоцій це відкриття у нас не викликало, ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. У нас були всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі "колодязем" ми заговорили коруаль ською й латиною...
Від запропонованого нам раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив хазяїна подбати про котів і звелів розбудити нас рівно ополудні. Коли трактирник, побажавши нам приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Щойно наші голови торкнулися м'яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.
Трактирник, крім того, що був приязний і запопадливий, виявив надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно ополудні й відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.
— Що є смачного, — сказала Інна. — На ваш розсуд.
— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?
— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там не забагато людей.
— Ні, монсеньоре, не забагато. Семеро загірських лицарів та ще мандрівний монах — оце й усі мої клієнти.
— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?
— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостинний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном... Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, що навів би стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджусь, аби для вас нагріли воду на вогнищі.
— Не варто, — відмахнувся я. — Ми с цим швидше впораємось.
Трактирник розуміюче кивнув, згадавши либонь, як я без будь-яких заклинань обернув коней на котів.
— До речі, хазяїне, — обізвалась Інна. — Що з нашими котами?
— З ними все гаразд, мадам. Поспали, потім попоїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.
— Добре, — кивнув я. — За чверть... ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.
— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.
Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгуватий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику "Демони Максвела". А Інна тим часом виймала з ванни й кидала в унітаз шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.
Приготувавши таким чином теплу купіль, ми добряче помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені як лялечки, в усе новеньке, зійшли вниз, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він мені знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.
За годину, що минула після нашого пробудження, контингент відвідувачів трактиру не змінився.
У кутку, за продовгуватим столом, влаштувалося шестеро молодих людей у повному воїнському спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже скінчили обідати і зараз мовчки пили вино; обличчя у них були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.
Сьомий лицар, вусатий, але безбородий чоловік, трохи старше тридцяти, судячи з багатого наряду та владного вигляду — чільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим, середнього зросту чоловіком років шістдесяти, у чернецькій сутані з відкинутим за спину каптуром. Монах перебирав чотки і тихо щось втлумачував своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.
Трактирник провів нас до сусіднього з ними столу, уставленого різними стравами, смачний дух яких ще дужче розбурхав мій і без того вовчий апетит.
— Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде вам щось потрібно, покличте мене.
З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.
Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою їхня розмова поновилася.
— Та вже ж, бароне, — повів монах рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії справи стали кепські. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом все більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їхньої охорони. А про сатанистів і говорити нічого. Навіть у Вічному Місті можна стріти горе-пророків, що провіщають близький Кінець Світу... І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи, хоча б, камуфлювали свої погляди під єресь. Де ж пак! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — отож шануйте свого майбутнього володаря.
— А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, з чого я зрозумів, що вони обидва чужоземці.
— А що Інквізиція, — повторив монах, проте з іншою інтонацією, ніби кажучи: "А що вона може, та Інквізиція?" — Спалювати їй диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?.. А втім, якби це давало якусь раду, вона б таки відродила практику аутодафе.
— Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у чорнокнижництві та поклонінні дияволу. У нас, в Загір'ї, з прислужниками Сатани не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.
— Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб встановлення істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.
Барон видимо зніяковів.
— А ще у нас регулярно влаштовуються нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню "паству". От з ними нічого церемонитися — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатанистів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Ми порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.
— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвально мовив монах. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — істинна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.
— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем. — Барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що я можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.
Монах кивнув:
— Нехай вам щастить, бароне. Хай перебуде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нечистому... Так, воістину, скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапило в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме через те, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи... Та що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз займає трон верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих магів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих командорів Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.
Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Врешті-решт я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі, речі.
— Ну то й що? — спитав барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо поглянув на монаха.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове... Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але графські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, монсеньоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його ви вкладаєте в цей вислів.
— І до речі, — додав я. — Про які Нічиї Літа ви говорили?
Монах насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, та я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.
"Владику," підказала Інна, "в ґаллійській мові є слово "склавон", що означає "слов'янин"."
"Атож, згадав... Гм, дивно виглядає оце "згадав", якщо ніколи не вчив."
"Ще б пак!" погодилась Інна, а вголос промовила:
— За походженням ми слов'яни.
— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?
Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
— То ви слов'янин? — запитав я.
— Tak, tak, jesm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Stepan moje zvisko. Stepan Simic, gazda z Jablonicev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — барон-ґазда похопився, збагнувши, що монах не розуміє нас, і додав ґаллійською: — А ви, панове, які саме слов'яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі я був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про моє рідне місто (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують легенди, бувальщизни, про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив з військом на грецький Владарград.
— Грецький Владарград? — пожвавився монах.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто зветься Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах схопився на ноги, підвів розп'яття, що висіло у нього на грудях і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний, — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — Монах кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні маги.
Барон пильно поглянув на мене.
— А що, як вони справді маги? Чи може...
— Що "може", дурню! Якби вони були маги, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
В погляді Штепана майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він промовив:
— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцога Бокерського.
— Дурниці! — запально заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу, як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан граф та пані графиня не набагато старші, аніж здаються, то...
— Ніякі вони не граф та графиня, — перебив його монах. — Вони не слов'яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Убийте їх, бароне!
Все ще вагаючись, Штепан узявся за меч і гукнув до своїх підлеглих:
— K zbroje!
Ми поквапно відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготов оточили нас півколом.
"Я можу підпалити їхній одяг," подумки озвалася Інна. "Але щось не хочеться."
"Я теж не хочу вбивати їх. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов'яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило..."
"Ми теж гарні. Нічого було розпускати язики... Утечемо через стіну?"
"Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів," невдало скаламбурив я. "Але перше..."
Я видобув з піхов свого меча і сказав:
— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося якесь прикре непорозуміння.
— Jeho mic zo srebla! — вражено промовив один з загорян.
— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
До нас підбіг трактирник.
— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон заборонені поєдинки на гостинних дворах. Та й потім, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволяються лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан граф та пані графиня — пекельні вилупки.
— Це істинна правда, — притакнув монах.
Трактирник аж очі вирячив з подиву.
— Та ж це несосвітенна дурниця! — вигукнув він, — Ви з глузду з'їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньор — шановні маги, вони мають справжніх котів-перевертнів, один з яких самець...
— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijce ich! Trech vsestkich zabijce! Natymiesce!
Барон замахнувся мечем.
"Лишенько!" вигукнула Інна. "Владику, він же уб'є невинного чоловіка! Що робити?"
"Не знаю, Інно, не..." Я аж обімлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. "Боже мій! Невже..."
Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару напевно позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум'ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася по проходу, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.
Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обняв її й пригорнув до себе.
Кілька секунд воїни барона простояли в повному заціпенінні, а потім, скоряючись наказові свого керівника, гуртом накинулися на "монаха" і стали завзято шматувати його палаюче тіло на дрібні клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати "монаха". З деяким запізненням я збагнув, що вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.
— Пусте, — сказав я. — Однаково, вам би це не вдалося.
Інна підвела голову.
— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей... оце... бр-р! — Її пересмикнуло з огиди.
— "Диявол хитрий, підступний, але дурний", — з усмішкою процитував Штепан слова "монаха". — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було б припустити, що ви кажете правду... чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
Я схвально хмикнув.
— А проте, — вів далі барон, — лже-монах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, що прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів на одну згадку про котів-перевертнів.
— І це вам здалося підозрілим?
— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і лже-монах злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже насправді: диявол хитрий, але дурний.
— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг би виявитися звичайнісіньким агресивним параноїком.
— Правда ваша, монсеньоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу в мене не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в путь ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися з дороги, до того ж випили, і лже-монах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би не перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.
— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.
— Бо він був Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних пошкоджень, можуть з'явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому лже-монахові довелося шукати посередників.
— В такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.
Штепан кивнув:
— З погляду здорового глузду, це так. Та, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.
До нас сторожко підступив один з загорян, високий, кремезний юнак вісімнадцяти років, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав "монахові".
— Pohlan, brace.
Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.
— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а проте його вільно носив слуга Сатани.
— Не думаю, що розп'яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — В усякому разі, в підручнику з ритуальної магії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише в сполученні з людською волею.
— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких з себе вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простаками.
Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.
— По-моєму, — сказала вона, гидливо морщачи носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.
Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.
Попросивши хазяїна негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина й три чистих келихи, що після всього пережитого було для нас зовсім не зайвим. Ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я запалив сигарету, а Штепан — з дозволу Інни — розкурив свою люльку.
— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і зовсім нічого не тямимо в багатьох речах, які видаються вам очевидними. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола нас відбувається. Я це кажу для того, аби ви не дивувалися нашим запитанням, якими б дурними вони вам не здавались.
Перше ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб прояснити один момент, який надзвичайно цікавив його:
— І все ж таки, монсеньоре, ви з пані графинею маги чи ні?
— Ну-у... — невпевнено протягнув я і кинув на Інну швидкий погляд. — Це залежить від того, що розуміти під словом "маг". Так, ми володіємо магічними здібностями, проте мало що знаємо і ще менше вміємо. Часто-густо ми не контролюємо свою силу, і це нас лякає. Бачте, так склалося... — Я замовк, зрозумівши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого в даний момент робити не збирався. Спершу я хотів прояснити ситуацію з "монахом". — Але про це згодом. Передусім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?
— Він уже був тут, коли ми приїхали, — розпочав свою оповідь Штепан. — Мені здалося, що він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а "монах" тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він стане вмовляти мене навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав'язливі.
— Однак цей проповідник говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.
— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір'ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з цілком певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами... Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди мені ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча аргументи лже-монаха щодо вас були досить хисткі, я попервах не знайшов у них жодного ґанджу і замалим не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.
— Невже у вас в Загір'ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.
— У нас така ж ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то стає гірше. Поклонників диявола розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір'ї траплялися Прориви, і на світ Божий з'являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір'я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж отримали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.
— Нівроку! — розгублено промовив я. — Триста загиблих, і ви називаєте Прорив незначним! Що ж тоді буває при значних Проривах?
— Буває, що нечисть захоплює Грані цілком, — з цими словами Штепан квапливо перехрестився. — Вбережи нас Боже від такого Прориву.
— І давно почалися ці неподобства?
— Як і годиться, з початком Нічийного Сторіччя, — відповів барон з таким виглядом, ніби говорив про щось загальновідоме. Та, либонь, помітивши спантеличений вираз наших облич пояснив: — Цебто від кінця шістдесят сьомого року; саме тоді почався відлік Нічиїх Літ на межі двох тисячоліть. Невже ви нічого про це не знаєте?
— Ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. В усякому разі, ми не чули, щоб десь траплялися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.
Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:
— Все може бути. Судячи з усього, інквізитори старанно боронять Основу, і даремно деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.
— А хіба Аґріс вони не охороняють?
Наш співрозмовник знов зітхнув і похитав головою:
— Таких окраїнних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, зрештою, кінець усього людства, Кінець Світу... Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не верти, а все ж своя сорочка ближче до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Сатани. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.
"Інночко," подумки озвався я. "Схоже, ми припустилися великої помилки."
"Що залишили Ланс-Оелі?" миттєво збагнула вона.
"Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступна для не дуже люб'язних створінь, на зразок того лже-монаха..."
"Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?"
"Ну... гаразд. Нечисть, так нечисть," неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово "нечисть" мене бентежило. По моїй логіці, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, значило визнати існування диявола, а отже й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою... в кожнім разі, не релігійною.) "Так от. Тепер я вважаю, що у Метра був вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть."
"А тут вона аж кишить."
"Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольовані магічні здібності стають ще небезпечніші, аніж раніше. Не візьмусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з'явився тут не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же наших кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу нечисті."
"Цікаво, чому?"
"Хтозна. Може, тому що ми поки ненавчені маги і з нами легко впоратися. Очевидячки ці злобні сили, якої б природи вони не були, вважають нас своїми потенційними ворогами і не хочуть допустити, щоб ми опанували свою могутність і влилися в лави Інквізиції, яка перешкоджає їхньому проникненню на Основу... Втім, це тільки моє припущення, проте я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі."
"А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти," резюмувала Інна. "З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва позбулися місця в Едемі з необачності, вони навіть подумати не могли, що їх чекає така страшна кара за одну-єдину ніч кохання. Ми ж з тобою залишили наш Едем з власної волі — хоча, звісно, не здогадувалися, що потрапимо до пекла... Ти пропонуєш повернутися?"
"З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона, я починаю схилятись до думки, що вони не дуже зрадіють нашій появі. У них і так клопотів вистачає, і для повного щастя їм ще бракувало двох магів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. Можливо, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для підростаючих магів."
"Якщо навіть так," зауважила Інна, "то нас все одно не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу нам все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними... Словом, Владику, не журись. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб'ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку."
"Певна річ," погодився я.
"І між іншим," додала Інна. "Нарешті я починаю розуміти, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані."
"І чому?"
"Річ в особливому статусі Основи. Втім, ми й раніше знали, що вона злютовує весь Кристал, однак у світлі розповіді Штепана цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити світ людський, теж про це знають. А тому стають зрозумілими причини, з яких контакти Землі з рештою світу зведені до самого мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Але якщо мешканцям Граней можна сказати: "Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу", — то стосовно наших "земляків", це було б чистісіньким садизмом: "Атож, у всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поряд, і потрапити туди неважко. Проте, для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо догледіти за ордами нечисті, що прагнуть потрапити на Землю..." Аргумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті . За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, в порівнянні з яким всі світові й регіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує мого попереднього припущення, що через природну ізольованість Основи кількість "землян", яким вдалося побувати на Гранях, мізерно мала, і їхнім розповідям про інші світи ніхто всерйоз не вірить. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, аби таких очевидців було якомога менше."
"А чом би тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані?" спитав я. "Чому це не зробили давно?"
"Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технологічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке..."
Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших володарів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі правителі, ніхто з них не ризикнув проігнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Сюзерен Штепана, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара загін з півсотні людей, ще й дозволив тим своїм васалам, яким не сиділось на місці, вступити на тимчасову службу до ліонської армії — за умови, що ця служба буде пов'язана лише з охороною трактового шляху. Барон і його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців, що їхав із Загір'я в столицю Ліону.
Позаяк ми теж прямували до Альбіни, Штепан люб'язно запропонував нам їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати до товариства, але в зв'язку з останніми подіями у нас виникла серйозна підозра, що ми можемо виявитись надто небезпечним супутниками для тих, хто погодиться скласти нам компанію в дорозі. Коли Інна виклала баронові наші міркування з цього приводу, він відповів:
— Я й мої люди не з боязких, мадам, і ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов'язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю вам ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це ви можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.
— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки не зрозумійте нас хибно, ми в жоднім разі не хотіли сказати, що вас чи ваших людей може злякати небезпека. Просто ми не хотіли б, аби через нас постраждали інші люди.
— Я все розумію, монсеньоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю, що вважаю за свій обов'язок допомогти вам.
— Ви дуже люб'язні, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтеся вирушати?
— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отож усе залежить від вас.
Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:
— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?
Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.
— Ну, слава Богу! — мовив він полегшено. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга по дорозі такого наплів... Я дуже за вас хвилювався!
— Заспокойся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, беручи Леопольда на руки. — Завдяки баронові, все обійшлося.
Кіт зрозумів, що мова йде про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.
— Дуже мило, бароне. Мене звуть Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.
— Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір'ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.
Ми з Інною не стали питати барона, чому він надає такої ваги статі котів. Ми вже знали, що лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, проте вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був "хлопчик".
— Так що ж врешті-решт трапилося? — запитав Леопольд. — Зі слів того телепня я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.
Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.
— Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишити без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну, що за лихо на мою голову!
Ми з дружиною мимохіть усміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішала нас.
— Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.
— Чудово. Ми вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти... А чому ти питаєш?
— Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.
Леопольд труснув головою.
— Не заперечую. Треба, так треба. Коли вирушаємо?
— Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана: — За півгодини ми будемо готові. Вас це влаштовує?
— Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хасседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від'їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник видається порядним чоловіком, та з людьми його професії слід буди насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.
За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, що скоро ми від'їжджаємо, і розсипався в перепрошеннях за недавній прикрий інцидент. Розуміючи, що він побоюється за репутацію свого закладу, ми запевнили, що не маємо до нього жодних претензій, відтак розрахувалися з ним, замовили продукти й вино на дорогу і попросили прислати слугу, аби той зніс униз наші речі.
А менше ніж за півгодини наш невеличкий загін залишив гостинний двір і виїхав у напрямку Хасседота.
Проминувши містечко, ми через двійко миль заглибились у ліс. Обабіч дороги височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густого аромату хвої та трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка стежка йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. У мене складалося таке враження, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в'їжджали в ворота пекла.
Дорогою ми неквапно розмовляли із Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не вирізнялися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв'язки, ми все ж отримали від нього багато корисної інформації, зокрема остаточно з'ясували питання з Інквізицією. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх магів, що не мала ніякого відношення до жодної з існуючих релігій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, домінуючою політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чор ними магами, захист світу людського від підступів Сатани. А про те, чим займалися інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.
Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.
У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:
— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.
Втім, мовлено це було зовсім незлобливо, швидше з добродушною іронією. Окрім усього іншого, мене вразила гармонія міжконфесійних відносин на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома релігіями, про які я раніше не чув. Наприклад, християни східного обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і православні церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень з нагоди перемоги над слугою Нечистого.
— А в Хасседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу було б бажано відправити сьогодні.
— Хіба дорогою нам не зустрінеться жодного людського поселення? — спитав я. Зі слів барона я знав, що протягом останніх десяти років він уже разів зо п'ять бував у Альбіні і добре знав цю місцевість.
— Чому ж, зустрінеться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, проте церкви там немає. А зовсім незабаром, десь за півтори години, ми проминемо родовий замок герцогів Бокерських. Та туди краще не потикатися.
— Чому? — поцікавилась Інна, з істинно жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцогом вороги?
— Ні, мадам, в жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, нинішнього герцога Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був людиною замкненою й нетовариською, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдником. Відтоді герцог цілком усунувся від державних справ, передав управління князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хасседота до свого родового замку Шато-Бокер. Вже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкуючись і нікого не бажаючи бачити.
— Його сини загинули?
Штепан якось непевно похитав головою:
— Це складне питання, мадам. Одним словом — "так" чи "ні" — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцога, дуже заплутана історія, і...
— Будь ласка, розкажіть її, — втрутився я, з виразу обличчя барона зрозумівши, що він хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.
— Гм... Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі отримав свій герцогський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хасседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцога вельми стривожили Метра та Інквізицію.
— А можна про це докладніше? — попросив я.
Барон знов прокашлявся.
— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія, що її я почув від провідника, який супроводжував мене під час моєї першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що всьому виною був здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили ловчі герцога Олафа. Коли собаки загнали кабана, а герцог спішився і вже замахнувся, аби кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні лапи, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з'явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, тоді всі були налякані — ще б пак, їх можна зрозуміти. Проте герцог був не просто наляканий, його аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа і, вигукнувши "Ні, ні, тільки не це!", відсахнувся. А чоловік у чорному підняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спал ахнули десятки, а може й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцога. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли в їхніх очах розвиднілося, то незнайомця в чорному вже не було. Герцог стояв на тому ж самому місці, та тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього було видно дерева; наш загонич теж їх бачив, проте чесно визнає, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А привид герцога повернувся до них і сказав: "Я залишаю вас. Хай простить мене Господь милосердний. Куди б я не потрапив, я буду благати Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи". Після цих слів герцог розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки пляма випаленої землі. Отак загинув герцог Олаф Ґабріель де Бресі... І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.
Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисета з тютюном.
"Далебі, Владику," подумки озвалася Інна. "Мене не перестає дивувати, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри."
"А саме?"
"Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну окрему деталь у намаганні відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася в кабана, аби заманити герцога в пастку. І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник звідти, щo зробив з герцогом і навіщо він це зробив... Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?"
"Зрозуміло як. Назвали б її маячнею," відповів я. "Але зараз... Що вдієш, сонечку. Нiчого було смикати кота за хвіст, надто коли він балакучий. Щоразу це призводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, судячи з усього, починаємо встрявати."
"Ти так гадаєш?"
"Я цього певен. Останнім часом з нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально відбирають, з допомогою кота знайомлять, підсвідомо до чогось готують, потім в належний момент переправляють на Ланс-Оелі, де у нас починають пробуджуватися наші магічні здібності — і це відбувається так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кидаємося на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі."
"По-твоєму, це було запрограмовано?"
"Боюся, що так... А ще я боюся, що нам не вдасться просто проїхати повз замок герцога Бокерського і без перешкод дістатися до Альбіни."
"Це справді схоже на параною," зауважила Інна. "Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба." І вже вголос, звертаючись до барона, промовила:
— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не обминайте жодної подробиці.
— Постараюсь не обминути. — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Так от. Про загадкову смерть герцога Олафа з часом призабули і в товаристві згадували про неї лише зрідка, коли більш свіжі теми в розмовах вичерпувалися. В двадцятирічному віці герцог Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону, діда нині правлячого Ґуннара Сьомого. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з'явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах дружина герцога вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Проте обізнані люди стверджують, що у герцогині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а на четвертий раз уже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, але в тридцять років герцог лишився удівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, а цілком присвятив себе вихованню синів. Він душі в ні й не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому не відмовляв їм — словом, балував їх понад усяку міру. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, він несподівано повідомив родичів, що відсилає обох своїх синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, однак питати про його причини ніхто не наважився. От тоді і сталося те, про що досі розповідають найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір у Хасседот в'їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоговим палацом, і з неї вийшов чоловік в чорній сутані з каптуром. Інші ж стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у ворота і став вимагати зустрічі з герцогом. Так воно було чи інакше, та одно певно: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцог дуже помиляється, відтак підняв руки — і ворота завалилися, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному попрямував через широке подвір'я до парадного ґ анку.
Штепан ненадовго замовк, мов би зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз за разом оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.
— Отож, — знову заговорив Штепан. — Коли незнайомець проминув середину подвір'я, парадні двері розчинилися і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:
"Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай мені взяти те, що належить мені по праву. Ти все одно не зупиниш мене, а під час нашої сутички можуть постраждати смертні".
"У палаці нікого немає, крім мене, герцога та його дітей, — незворушно відповів інквізитор. — Єдиного вартового ти вже убив, герцогові з синами втрачати нічого, а я тут для того, аби захистити їх".
"В такому разі, — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки".
"Це ми ще побачимо, — сказав інквізитор. — Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам'ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Отож не сподівайся на легку здобич".
"Я прийшов не за здобиччю, — заперечив той, кого звали Женесом. — Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене".
З цими словами Женес підкинув догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, оглушливо загримів грім, і десяток потужних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, а арка воріт почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали на віддалі за сутичкою двох магів. Люди стали розбігатися...
Штепан раптом осікся і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:
— Zahroza! K zbroje!
Дві стріли встромилися в груди коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила мочку вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і з близької відстані вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і, поставивши дибки коня, прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд, який різко загальмував, щоб не зштовхнутися з конем барона, і присів на задні ноги.
Бородань, що правив підводою, швидко сплигнув на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім'явши під себе вершника. Один з баронових воїнів був знешкоджений ще на самому початку сутички.
А от Штепан встиг вчасно звільнитися від падаючого коня і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Швидко виплутавшись із стремен, він вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, в усякому разі, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали свою зброю.
Не обертаючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за корпусом Лаури. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, проте якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енергію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.
А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, все та сама таємнича сила нейтралізовувала мою магію; щонайбільше мені вдавалося трохи уповільнити їх рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. У розбійників були не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які було справою кількох секунд.
На якусь мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я також міг зістрибнути на землю і прикритися корпусом Леопольда. Одначе в цьому разі розбійники могли вистрілити в нього. А я не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто котом, навіть не просто балакучим котом; він був моїм другом, моїм молодшим братом, моїм вихованцем...
Арбалети вже були заряджені, підняті і спрямовані в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.
А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій же розбійник, певно, цілив у Леопольда; його стріла майнула перед моїм лицем.
При контакті з землею я спружинив руками, пом'якшуючи удар, перекотився через правий бік і вскочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, я схопив Леопольда за загривок і пожбурив його в найближчий кущ на узбіччі.
Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники в палаючій одежі повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п'ятий, що бився на мечах із Штепаном, уже лежав на землі з розкроєним черепом.
Тоді з лісу в нас полетіли стріли. Добре що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Проте ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який перебував надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і, здичавівши від жаху, помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.
"Владику," звернулася до мене Інна. "У лісі праворуч нікого немає."
Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося присутності тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, маг, що влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно сполохнути нас.
Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами "чистий". Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали наш відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, нам ставало все важче відхиляти їх.
На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і стали навмання відстрілюватися.
"Кепські справи, Владику," обізвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. "Цього разу ми зустріли серйозного супротивника."
"Ти теж не відчуваєш розбійників?" запитав я.
"Ні. Відчуваю лише силу, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний маг. Він надійно екранує своїх людей. Ми мусили відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло так, що Штепан перший виявив засідку."
"І врятував наші життя," додав я. "Треба з ним переговорити."
Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.
— Що будемо робити, бароне?
— Все залежить від чисельності розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, нам слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.
— На жаль, проблема не лише в їхній кількості, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Проте їх прикриває досить сильний маг. Можна було б спробувати зруйнувати його захист потужним магічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.
— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.
— Найперше треба провести розвідку. Та це завдання не для людини.
— А для кого?
Замість відповіді я гукнув Леопольда.
— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — пролунав біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я себе почуваю, чи не хочу я пити, чи не болить мій хвіст, що на нього, до речі, ти наступив...
— Не розслаблюйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми все ще в небезпеці. — З цими словами я погладив Леопольда і, склавши долоню "човником", налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується маг, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з'ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в змозі провести розвідку. Наша доля у твоїх руках... певніше, в лапах. Допоможеш нам?
— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?
— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти ти побачиш усе, що нам треба. Згоден?
— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.
"Будь обережний, котику, але нічого не бійся," подумки звернулася до нього Інна. "Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо."
— Отже, вперед, — сказав я. — З Богом!
Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся до дороги, стрілою перемахнув через неї й зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги і продовжували стріляти в нас. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-маг невдовзі розгадає цей маневр і впритул займеться котом. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.
Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали слідкувати за стрілами, і в результаті ще один з наших був поранений — щоправда не смертельно, в плече. З деяким запізненням я попередив Штепана, аби його люди не дуже висовувалися.
Наш супротивник, врешті, почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар'єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енергії, яку маг негайно поглинув. Наш супротивник володів колосальними ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає проти нас рішучих заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана...
"Мабуть, він побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енергію проти нього," припустила Інна. "Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей маг, при всій своїй могутності, не дуже вправний і зовсім невпевнений у своїх силах."
"Ти так гадаєш?"
"Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на свою силу, аніж на майстерність. Узяти хоча б той бар'єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!.."
Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота під доглядом Інни, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що маг, зайнятий Леопольдом, викаже себе.
І таки виказав...
"Що він робить з котом?" запитав я в Інни.
"Намагається обплутати його якимись в'язкими магічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність."
"Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якомога ближче підступитися до нього. Починаймо!"
Дочекавшись, коли маг зосередиться на відбитті Інниних ударів, я протягнув до нього ментальний щуп і "краєм ока" зазирнув у його розум. На свій подив, я виявив, що наш супротивник — ще зовсім юний хлопець, йому навряд чи було більше шістнадцяти років. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко...
"Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!.."
У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім маг знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдало йому ані найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено залопотів, розповідаючи про все, що сталося з ним на тому боці.
А я тим часом атакував нашого супротивника-мага, скориставшися з того, що він надто захопився полюванням на Леопольда і забув про мою присутність. Я нагадав йому про себе потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з допомогою Інни, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, убити.
Проте маг виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частину своєї магічної сили, що над нею я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних ментальних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.
Маг відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої магічної підтримки, становили для нас серйозну загрозу.
Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх, але я безцеремонно перепинив його:
— Скільки там розбійників?
— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево...
Я перестав його слухати й повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність супротивника і про його намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.
— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, нам пізно відступати.
Я підбадьорливо всміхнувся до нього:
— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, отож ми можемо застосувати проти них магію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.
Штепан кивнув, погоджуючись з моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно "прощупав" ліс за дорогою і визначив розташування основної групи розбійників. Присутності мага я не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там затаївся.
Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енергію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж таки миті маг кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два нокаутуючі удари, вщент зруйнувавши всі його захисні порядки. Рятуючи життя, наш супротивник знов поступився частиною своєї магічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — маг утікав світ за очі, полишивши своїх людей напризволяще.
А наступної секунди ліс, де перебували розбійники, вибухнув, немовби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як обличчя Штепана видовжилося від подиву, а в його погляді, поряд з повагою, промайнув переляк.
"Тепер він ставитиметься до нас інакше," подумки сказав я Інні.
"Атож," погодилась вона. "Ти явно переборщив."
Спільними зусиллями ми згасили пожежу в лісі, після чого зайнялися розбійниками, що намагалися зайти до нас з тилу. Цього разу ми не застосовували "важкої артилерії", а вирішили обмежитися м'якшими засобами впливу. Виявивши розбійників, ми надіслали туди двійко блискавок, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули від гріха далі.
Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали обстановку в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що крім обгорілих трупів там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати й зайнятися пораненими.
Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розпаленим вогнищем і по черзі припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев'язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболюючі та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.
А я тим часом оглянув Йожефа, що більше за інших постраждав у сутичці. Спливаючи кров'ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчало древко стріли, обламане в десяти сантиметрах від рани.
— Стріла застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, аніж завдавати зайвих страждань.
— Однак ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, то його ще можна врятувати.
— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім усього іншого, вивчала основи магічної медицини. — У Йожефа ще є шанс, не можна його втрачати.
— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.
— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми маги — хоч і початківці.
— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам гарантуємо.
— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це чудо. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.
Барон відійшов від нас, увіткнув у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.
"Отже, Інно," звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. "Що ти пропонуєш?"
"Передусім," сказала вона, "треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові... Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезинфікуємо рану зовні і з середини, потім ти почнеш повільно руйнувати стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини..."
"А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч."
"Доведеться просто закупорити їх," відповіла Інна. "Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин "пробка" з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в пошкодженій ділянці відновиться."
"Гаразд. Починаємо?"
"Починаємо."
І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так гладко, як це виглядало в теорії. Тканини були сильно пошкоджені, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та зрештою, все скінчилось добре. Стріла була вийнята з грудей Йожефа, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Не перестаючи стежити за станом рани, Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум'янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.
— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і пильний догляд. Він дуже заслаб від втрати крові та больового шоку.
Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся до брата. Попереджуючи його найперше питання, Інна додала:
— Зараз Йожеф спить і, швидше за все, до завтра не прокинеться. Він втратив надто багато крові.
Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях більше немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Проте я рішуче обірвав його:
— Дозвольте з вами не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у неприємності, через нас мало не загинув ваш брат; якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас, першим відчувши небезпеку. А ми лише повернули вам невелику частку свого боргу.
Зрозумівши, що сперечатися з нами марно, Штепан знизав плечима, знову схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.
— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — озвалася Інна. — Я більше ніж певна, що той маг, хто б він не був, не збирається визнавати своєї поразки. Незважаючи на стан Йожефа, ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.
— Авжеж, мадам, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. — Хасседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.
Інна ствердно кивнула:
— Про це й мови буди не може. Хоча стан вашого брата не такий критичний, аби дорога вбила його, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.
Штепан знову замислився.
"Ну от," подумки промовив я. "Бачиш! Я не помилявся. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі."
"Здається, що так," відповіла Інна. "Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцога?"
"Я цього певен."
І я не помилився.
Пірокінез — буквально, "рух вогню" (грецьк.)
Есток — одноручний меч-шпага часів Пізнього Середньовіччя й початку Ренесансу; його клинок був пристосований для завдання не лише рублячих, але й колючих ударів.