За півгодини ми знову вирушили в путь, однак тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хасседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцогів Бокерських. Кінь Йожефа тягнув обгорілу підводу, де на м'якій трав'яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім'я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, що втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поряд з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.
За пару миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін з трьох, а то й чотирьох десятків людей. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. За сотню кроків від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.
— Здається, це люди герцога, — промовив Штепан, відповідаючи на наше невисловлене запитання. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отож боятися нічого... А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.
Чільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металічним полиском. На його ногах були високі шкіряні чоботи з острогами, а на широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд йому було не більше п'ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд широко поставлених синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.
— Я барон де Каерден, мажодорм герцога Бокерського, — представився він, супроводивши свої слова легким кивком голови. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з'ясувати, що тут відбувається.
У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спочатку на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стуленим губам ковзнула ледь помітна усмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби не цілковита ідентичність наших з Інною спостережень, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розгулялась уява.
У подальшому наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, він раптом прикипів поглядом до Інни, а на його обличчі з'явився такий вираз, мовби він силувався пригадати, де зустрічав її раніше.
Коли Штепан скінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і звелів своїм людям під'їхати ближче.
— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцога Бокерського запрошую вас скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.
— Дякуємо за люб'язне запрошення, пане де Каерден, — відповіла за всіх нас Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцога про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він... — Вона зам'ялась, добираючи потрібні слова.
— Вас це не стосується, мадам, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцога, і це накладає на нього певні зобов'язання. — Він хмикнув. — До того ж на вас напали не зовсім звичайні розбійники.
— Ви знаєте їхнього ватажка?
— Щодо цього в мене є певні здогади. Та спершу я маю оглянути місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокер, пан Нікоран супроводжуватиме вас. — З цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцог не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, аби подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.
Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом за ним рушила більша частина загону. З Нікораном лишилося близько десятка людей, що мали супроводжувати нас до замку герцога Бокерського.
— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.
— У кого? — не зрозумів я.
— Ну, у начальника. — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.
— Ага...
— І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та все одно це неправильно.
До нас наблизився Нікоран.
— Монсеньоре, мадам, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?
— Так, пане, — відповів я. — Їдьмо.
Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, проте він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцога, а про його синів взагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий попутник видимо пожвавішав і розповів, що не далі як учора всього лише в десяти милях на захід від Шато-Бокер був здійснений напад на загін королівських гвардійців, що їхали з Руана в Альбіну. З усього загін вцілів лише один вояк — він був поранений на самому початку сутички і сховався в заростях чагарнику, де його ніхто не помітив. Він зовсім стратився розуму, спостерігаючи за тим, як розбійники виривали в його вбитих товаришів серце та печінку і там-таки, не сходячи з місця, з'їдали їх.
І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, спрямувавши на супротивника вогненний смерч, то після розповіді Нікорана перестали відчувати з цього приводу найменші докори сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті ж самі канібали чи, в крайньому разі, їхні товариші з тієї ж ватаги. А таким нелюдам була пряма дорога в пекло...
Дізнавшись про те, що сталося з гвардійцями, герцог спорядив до Хасседота гінця за підмогою, а воїни із замкової залоги під орудою де Каердена з самого ранку прочісували довколишні ліси. Коли вони побачили на сході блискавиці та дим від пожежі, то зразу збагнули, що це неспроста, і вирішили поглянути, що відбувається. От так ми й зустрілися.
Дорога до замку була рівна, без великих грудoк та глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду нас на обрії замаячило громаддя Шато-Бокер.
Це була одна з тих древніх твердинь, що з плином часу опинилися осторонь головних шляхів і втратили своє колишнє стратегічне значення, проте досі використовувалися господарями як надійне сховище, а ще частіше — як надійна в'язниця. Шато-Бокер складався з чотирьох башт, сполучених між собою галереями, і просторого внутрішнього двору; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому проходила дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокер, за наявності повного гарнізону та достатньої кількості продовольства й питної води, міг оборонятися тут роками.
Наш загін проїхав по підйомному мосту і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки й віднесли його до північної башти, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися з тією ж увагою, що й до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцога, особисто відвів вередливого кота на кухню, аби там його нагодували. Ми зрозуміли, що в Шато-Бокер надмірна пиха кота аніскільки не постраждає, радше навпаки — ще більше зросте.
Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної башти, де знаходилися гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м'якими кріслами, столом та комодом; її підлога була встелена килимами з витіюватими візерунками, а на стінах висіли гобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Коли покоївка відчинила їх, ми побачили яскраво освітлену кімнату, стіни, підлога і стеля якої були облицьовані мармуровою плиткою. Посеред кімнати була витесана з граніту ванна вражаючих розмірів, до неї був підведений кран з двома позолоченими вентилями.
— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.
Від цих слів я зразу відчув себе дуже брудним. Власне, я й був брудний. Ми обидва були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.
Інна поглянула на себе в дзеркало й гидливо поморщилася.
— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді... якщо вона є.
Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:
— В нашому замку завжди є гаряча вода.
Ми з дружиною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати наші речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.
— А чи не надто сильний напір? — спиталася Інна, занепокоєно слідкуючи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.
— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.
— Так він маг? — запитав я, а подумки додав: "От тепер все ясно."
"Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?"
"І про те, і про інше. Ми мусили відразу збагнути, що барон де Каерден — маг. І не просто маг, а..."
— Він не просто маг, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Велебний Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він знаходиться при особі його світлості пана герцога за повелінням його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?
— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцога, та до кінця її не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.
Покоївка аж на виду змінилася. Рум'янця на її щоках мовби й не було.
— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцог замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі та воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки займався своєю справою. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.
— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Ми матимемо це на увазі, аби не потрапити в незручне становище.
— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же займуся вашим вбранням, простежу, щоб його негайно випрали. До завтрашнього ранку воно буде висушене й випрасуване.
Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як дружина, повискуючи від задоволення, плескалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А вона в свою чергу терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам їй свою брудну одіж. Очевидячки, їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися її.
"Владику, не манірся," під'юджувала мене Інна. "Ти ж не соромився Суальди."
"Так то ж Суальди," заперечив я. "Вона нам як бабуся... Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!"
Врешті-решт я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній башті за півтори години.
Щойно ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, що духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжилися в ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила її на себе. Я взяв шматок рожевого мила і став намилювати її волосся. Я полюбляв мити Інну, а їй подобалось, як я її мию, і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, дозволяючи мені прислуговувати їй.
— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Ми зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися... До речі, Владику, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?
— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?
— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам'ять у мене гарна, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула... Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п'ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, "під ковпаком" у Інквізиції. А може, не лише я одна, а ми удвох. Як ти гадаєш?
Я зітнув:
— Навіть не знаю, сонечку. Сподіваюся, незабаром ми отримаємо відповідь на всі наші запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не продовжили б подорож разом. А тоді хтозна, чим скінчилась би наша зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-магом. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б ще щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.
— Гм... — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час розповіді Штепана про зустріч чорного мага Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів після сутички, то, цілком можливо, що він і досі перебуває на Аґрісі. Я вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Отож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокер.
— Умгу, справді, — змушений був погодитися я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.
— Ай, не прибіднюйся, Владику! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцогом. Я певна, що до такого висновку ти дійшов, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і через те ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, у цьому разі, замість побудови елементарного логічного ланцюжка: "при особі юного герцога перебував інквізитора — може, він досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокер і про все дізнатися", ти виходив з кінцевого результату: "Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. З чого б це?.." Додумати це до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.
— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але... Боюся, що все не так просто.
— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим подальшим пригодам...
Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу, проте наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.
Вибравшися з ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері в нас ще лишався час, і ми не стали марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі переживання останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі наші проблеми і цілком віддалися нашому коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті...
Коли за годину ми залишили гостьові апартаменти, збираючись пройти до головної башти на вечерю, то застали у дворі метушню й біганину. Весь замок нагадував розтривожений вулик, усюди сновигали озброєні мечами, луками й арбалетами люди, і ніхто, здавалося, не думав про вечерю. Два десятки дужих, міцних чоловіків, обливаючись потом, штовхали до головної брами велетенську незграбну споруду на колесах, яка досить віддалено нагадувала збільшену до неймовірних розмірів середньовічну мортиру.
— Владику, — промовила Інна, з острахом поглядаючи на "мортиру". — Цю штуковину обплітають такі потужні чари, і їх так багато, що коли вони вивільняться, від замку не лишиться каменя на камені.
Я ствердно кивнув. "Мортира" була не просто обплутана чарами — її оточував справжній клубок з тисяч і тисяч гранично насичених енергією магічних "ниток".
— Що ж тут, з біса, коїться? — стривожився я. — На замок збираються напасти? Чому ж тоді нас ніхто не попередив? І де ж... Ага, ось він!
Цієї миті я побачив інквізитора, що йшов через двір у напрямку сторожової вежі, на ходу щось пояснюючи високому рудому чоловікові років сорока. Ми поквапилися їм навперейми.
— Пане де Каерден! — гукнув я. — Пане де Каерден, заждіть!
Інквізитор нарешті помітив нас і зупинився.
— А ось і ви... Ми з паном герцогом саме збиралися послати за вами. Я спеціально наказав, щоб вас не турбували передчасно і не заважали вашому відпочинку. Незабаром нам буде потрібна ваша допомога. — Потім він повернувся до свого рудоволосого супутника: — Монсеньоре, дозвольте представити вам графа та графиню де Ланс-Оелі. Якщо ви пам'ятаєте, Віченцо Торічеллі розповідав про химерний заповіт Метра щодо Кер-Маґні...
— Так, Рівале, пам'ятаю, — неуважно відповів герцог; він лише мигцем поглянув на нас, а відтак знову задивився кудись удалечінь. — Ласкаво прошу до мого замку, панове. На жаль, з вечерею доведеться зачекати. Слідом за вами до нас завітали незвані гості, яким не терпиться побенкетувати за нашим столом. Тож треба влаштувати їм гідну зустріч.
— А що за гості? — спитала Інна. — Невже той самий маг, що напав на нас?
— Не лише він. Нас чекає битва з Женесом, злим генієм моєї сім'ї й бичем усього Аґріса. А також... — Герцог на секунду замовк, його лице перекосила гримаса болю. — Разом з Женесом мої сини... Певніше, чудовиська, що в них він перетворив моїх хлопчиків. Рівал розповів мені, що з Сіґурдом ви вже познайомилися.
Ґарен де Бресі гірко зітхнув, схилив голову і лівою рукою скуйовдив своє руде волосся.
— Поговоримо про це пізніше, — втрутився інквізитор. — Зараз у нас мало часу. Ворог вже наступає, ми мусимо діяти. Ви допоможете нам?
— Ясна річ, — відповіла за нас обох Інна. — Ми зробимо все, що в наших силах. Але чесно попереджаємо, що ми можемо виявитися небезпечними помічниками. Ми погано контролюємо свою силу, то пак майже зовсім не контролюємо її...
— Атож, розумію, — перебив нас де Каерден. — Це вічна проблема всіх магів-початківців, надто ж коли їхній дар пробуджений у зрілому віці. Я вже повідомив про вас командорові Торічеллі. Сподіваюсь, він не стане зволікати й негайно вживе належних заходів. Людина з Лемоса має бути тут післязавтра ввечері, в крайньому разі — наступного дня зранку. А поки що покладіться на мене. Я допоможу вам приборкати сили, які ще не повністю підкоряються вашій волі. Отож не хвилюйтеся. — І він нетерпляче махнув рукою. — А зараз ходімо. Нам треба поспішати.
Я, Інна та Рівал де Каерден попрямували до сторожової вежі, а герцог лишився керувати людьми, що штовхали через двір "мортиру".
— Так от, — швидко заговорив інквізитор. — Зараз противник знаходиться біля мосту, і можна не сумніватися, що невдовзі він його захопить. Я збираюся використати проти Женеса знаряддя, над яким працював упродовж останніх двох років. — Він кивнув убік "мортири", що сантиметр за сантиметром невблаганно просувалася до брами. — Це нагромаджувач сили. Думаю, ви бачите, скільки в ньому зібрано енергії.
— Бачимо, — ствердив я. — І нам здається, що вона ось-ось вивільниться.
— Не хвилюйтеся, це оманливе враження, — заспокоїв на де Каерден. — Вивільнення відбудеться лише за моєю командою. Найзручніша нагода для удару настане в той момент, коли Женес повністю зосередиться на іншій цілі. Це єдина можливість заскочити його зненацька.
— І як ви збираєтесь це зробити? — запитала Інна.
— Женес неодмінно спробує захопити головну браму. Це найвразливіше місце оборони замку, про що він, безумовно, знає. Тут він застосує свою магію, а я намагатимуся стримувати його доти, доки він не втратить обачність і не спрямує всі свої зусилля на подолання мого опору. Сподіваюсь, що з вашою допомогою мені вдасться відволікти Женеса настільки, що він не встигне зреагувати на удар.
— Ми зробимо все, що в наших силах, — повторила Інна.
В ту саму хвилину, коли ми піднялися на сторожову вежу, здійснилося перше пророцтво інквізитора. Ланцюги підйомного мосту обірвалися, і він звалився вниз, відкриваючи нападникам дорогу до замку. Від безлюдного спокою околиць не лишилося й сліду. Весь насип був запруджений вершниками в важкому бойовому обладунку, легко озброєними піхотинцями, що тягли довгі осадні драбини, та лучниками й арбалетниками, які першими кинулися через міст і відкрили стрілянину в захисників на фортечних мурах. За моїми оцінками, чисельність супротивника вже перевищила три сотні людей — а до них все підтягувались нові сили...
— Ну, нарешті! — промовив де Каерден тоном людини, що вперше за багато років вдихнула свіже повітря. — Скінчилося моє довге чекання. Сьогодні хтось із нас неодмінно помре. Чи я, чи Женес... Невже Той, в чиїх руках доля людська, знов допустить, аби я зазнав поразки?!
— Ви відчуваєте присутність Женеса? — спитав я.
— Не лише відчуваю. Я вже бачу його. Вам, молоді люди, дуже пощастило, що Женес не встиг вчасно прибути на місце вашої сутички зі старшим сином герцога. Мабуть, він недооцінив вас і вирішив, що вас легко здолає його помічник... його раб. А коли він збагнув свою помилку і кинувся її виправляти, було вже запізно.
— Так все це діється через нас?!
Де Каерден вимушено всміхнувся й похитав головою:
— Ні, панове. Судячи з усього, Женес давно готував напад на Шато-Бокер, а ви хіба що трохи підштовхнули його. Певно, він подумав, що мені в підмогу надіслали двох ненавчених магів і поквапився напасти на замок, поки ми з вами не спрацювалися.
— Хоч там як, а ми все одно винні, — похмуро зауважила Інна. — Наша поява на Аґрісі спровокувала Женеса.
— За що ми з герцогом вдячні вам, — сказав інквізитор. — Хто б не переміг у цій битві, сьогодні настане край нашим стражданням.
Де Каерден трохи помовчав, спрямувавши погляд на загін з двох десятків вершників, що неквапно просувалися насипом до поваленого мосту. На чолі загону їхав чоловік у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром.
— Дивіться-но, — промовив інквізитор, вказуючи на чільника загону. — Це він, Женес де Фарамон, граф де Торлор, що сотні років тому відібрав у мого роду всі його володіння і прирік багато поколінь моїх предків на рабство та злидні. Якщо буде на те воля Неба, сьогодні він поплатиться за свої злочини.
Тим часом загін під'їхав до мосту й зупинився. Чоловік у чорному спішився, підізвав до себе двох юнаків з хвилястим білявим волоссям і віддав їм якісь накази. Лучники та арбалетники посилили обстріл фортечних мурів, змусивши захисників поховатися в укриття, а по дорозі з драбинами напереваги рушили чотири штурмові загони.
І тут брама здригнулася від потужного удару. Почувся тріск дерева і скрегіт металу. Де Каерден миттєво зреагував і зміг пом'якшити силу удару. Ми з Інною негайно приєдналися до інквізитора, і спільними зусиллями нам поки що вдавалося стримувати натиск Женеса та його помічників. Проте ми відчували, як з кожною секундою напруга все більше зростає. Де Каерден допомагав нам тримати під контролем нашу силу і захищав нас від прямого контакту з супротивником, приймаючи всі удари на себе, тоді як Женес прикривався від нас синами герцога, використовуючи їх, мов живі щити. А ті чи то не розуміли цього, чи, може, їм було байдуже...
Шестеро людей, п'ять чоловіків і одна жінка, по троє стояли з протилежних країв прірви, на дні якої вирували первозданні сили. Їм, силам, було все одно, на чиєму боці правда, вони не знали, що є добре, а що погано, бо з'явилися ще до того, як хтось позначив межу між Добром та Злом. Вони були перше, ніж із Хаосу виник Порядок; перше, ніж один заявив, що він Світло, а другий — що він Пітьма; перше, ніж хтось сказав: "я люблю", а хтось: "я ненавиджу". Але вже після того, як усе це зникло, аби знову відродитися з нічого...
Чи навпаки?
Про це знав лише Той, хто був вище всього сущого. А чи є Він взагалі, чи Його просто вигадали зі страху перед незбагненним — цього не знав ніхто...
Шестеро людей, п'ять чоловіків і одна жінка, по троє стояли з протилежних країв неподоланної прірви. Двоє з цих шести любили і сподівалися. Двоє — ненавиділи, та все ж сподівалися. А двоє вже ні на що не сподівалися; вони забули про своє людське походження і сліпо підкорялися тому, хто зробив з них нелюдів.
Ті двоє, що любили і сподівалися, не знали, щo чекає на них в майбутньому, і були щасливі в своєму невіданні. Двоє, що жили в безнадії, взагалі не знали про існування майбутнього, для них це слово було пустим звуком. І лише ті двоє, в чиїх серцях палала ненависть, твердо знали, що в майбутньому є місце тільки одному з них. Але й вони не знали, що в їхньому поєдинку вирішується щось значно більше й вагоміше, ніж просто давній спір...
Ми з Інною проґавили мить, коли де Каерден застосував "мортиру", яка на той час вже стояла посеред маленького дворика між середнім та зовнішнім мурами. Зненацька брама, що чимдалі дужче здригалася від ударів Женеса, зі страшним гуркотом звалилася — проте не той бік, куди штовхав їх наш супротивник, а в протилежний, назовні. Женес та обидва його помічники, що колись були дітьми герцога, попадали додолу, як підкошені. "Мортира" за лічені секунди поглинула всі їхні життєві сили, залишивши від них одну лише оболонку. А потім з її жерла вирвався потужний смерч і налетів на вороже військо, розкидаючи людей навсібіч, мов пушинки. В повітря здійнялися хмари куряви, і ранні сутінки обернулися на пізню ніч. Мої очі засльозилися, пил потрапив мені до носа й рота, я почав кашляти і чхати. Інна виявилася більш кмітливою, ніж я; вона негайно зажмурила очі й затулила обличчя своєю накидкою, тканина якої частково очищала повітря від пилу.
Тим часом смерч, промчавшись рівниною, досяг передлісся, вирвав з корінням кілька дерев і зник так само раптово, як і з'явився. Слідом за тим з неба сипнув дрібний дощик і швидко прибив куряву до землі.
Видовище, що постало перед нашими очима, чимось нагадувало місячний ландшафт, з тією тільки різницею, що пилом тут були вкриті не моря й кратери, а подвір'я замку, фортечні мури, башти і вся рівнина довкола. То тут то там на насипу ворушилися невеликі горбочки, а через якийсь час вони набували обрисів людських фігур, що згодом підводилися, обтрушували одіж та волосся і нещадно протирали запорошені очі.
До нас на вежу вибіг Ґарен де Бресі. Він важко дихав від хвилювання, а його смарагдові очі гарячково блищали.
— Ну, що?
— Все гаразд, — відповів йому інквізитор і спробував усміхнутися, проте здобувся лише на моторошний вищир. — Тепер можна пускати в хід мечі.
Погляд герцога згас. Слабка надія, що досі світилась у його погляді, поступилася місцем сліпій покорі перед долею.
— Отже, вони... мертві?
— Вони вільні, монсеньоре. Хай ця думка втішить вас. Замість сторіччями покутувати вину свого предка, ваші діти знайдуть спокій і прощення там, де судилося бути лиш обраним. А зараз візьміть своїх людей і швидше закінчуйте цей спір неправих з ще більш неправими. Інакше не можна.
Скорботно схиливши голову, герцог спустився вниз, а слідом за ним пішли й воїни, що були разом з нами на вежі. Незабаром з двору почулись його чіткі команди. Захисники замку, проминувши арку зруйнованої брами, взяли під контроль повалений міст і стали швидко просуватися вздовж насипу. Вцілілі після шаленства стихії розбійники не чинили ніякого опору і навіть не намагалися втекти, а негайно складали зброю, віддаючи себе на ласку переможця. Втім, полонених виявилося небагато. Більшість вкритих пилом горбочків ховали під собою мертві тіла ворожих воїнів. Десь серед них лежали сини герцога, що лише зі смертю здобули свободу, та їхній злий геній Женес, чия чорна душа зараз прямувала в найпохмуріші глибини пекла...
Немов відгукуючись на наші думки, де Каерден заговорив:
— От і все, його вже нема. Проте я не почуваю ні радості, ні тріумфу, ні бодай найменшого полегшення. Я теж доживаю останні свої хвилини на цім світі... Дивно, мені завжди здавалося, що людина, усвідомлюючи близькість і неминучість смерті, має підсумовувати своє життя, згадувати все, що зробила в ньому гарного, а що — поганого... Я ж з гіркотою думаю про ті маленькі радості, що їх не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній меті, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці свого земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг прожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов... — Він підвів на нас свій сумний погляд, і ми побачили, як згасають в його очах останні жаринки життя. — Коли ми відходимо туди, то нічого не залишаємо тут. Ми забираємо з собою весь біль і всю радість, і помиляється той, хто гадає, буцім, переступивши межу, ми отримуємо пер епустку в нове життя, позбавлене тягаря попереднього. Це не так, повірте людині, яка знає, про що каже.
Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, прихилившись до нього спиною, повільно сповз додолу.
"Інно! Я не можу уловити жодної емоції. Він наче..."
— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам'яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої моєї місії в земному житті. Ви вже даруйте за мою велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?
Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:
— Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Магія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один з більшості... Запам'ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити свій шлях, який врешті-решт приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Поряд з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допо могою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз ви потрібні, там вас чекатимуть... Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.
Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Погляд, що його він спрямував на нас, не був людським поглядом. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно від цього погляду... На щастя, наступної миті очі де Каердена знову заплющилися, і він завмер в непорушності.
Зо хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап'ясток, намагаючись відшукати пульс.
— Все марно, Владику, — сказала Інна. — Вже хвилин п'ять, як у нього зупинилося серце. Отож з нами говорив не просто динамік, а динамік без живлення. І те, що він сказав нам, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й магія, що більше не править світом!
Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним мертвого інквізитора. Потім випростався й повернувся до дружини.
— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим чи тому, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так, єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: "Ти вибуваєш, вони вбувають". Але куди ви вбуваємо і чому вибув інквізитор, все одно лишається нез'ясованим.
— Ну, припустімо, на питання "куди" відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох вселенських сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще ми, всупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку в ньому належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцога... — Вона зітхнула й розгублено поглянула на мене. — Боюсь, Владику, в нас немає вибору. Ми мусимо поставити цю кляту крапку.
— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми... Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, правих і неправих, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.
— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут в момент розв'язки.
Я погладив її потемніле від пилу волосся.
— Не намагайся обманути себе й мене, люба. Однаково нічого не вийде. Ми обидва чудово розуміємо, що їм потрібні були ми, хоча не знаємо з якої причини.
Інна підняла голову й зазирнула мені в очі:
— Я б не стверджувала це з такою категоричністю. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті ж люди. Проте якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком логічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні були дуже вагомі підстави чи сильна особиста зацікавленість. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я звісно, високої думки про себе, та все ж не такої високої, аби вважати себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) крім нас, йому потрібен був цей замок; в) замок чи те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включаючи власне життя. — Інна замовкла і спрямувала замислений погляд на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.
Я погодився з дружиною, а позаяк на сторожовій вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір за допомогою. І перший, кого ми зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.
— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував чорний маг, пережити штурм замку і, нарешті, стати свідком магічного поєдинку, що скінчився безумством сил природи... — Він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо все це відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч богоугодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.
— Ну от! — скрушно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз... Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.
— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. В тому разі, звичайно, якщо ви не заперечуєте.
— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?
— Вона ще не почалася, монсеньоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свою шпагу.
— Ми її приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за граф та графиня без почту.
Я вже хотів звернутися до Штепана з проханням допомогти нам перенести вниз загиблого інквізитора, коли побачив, що до замку повертається герцог. Ми поквапились йому назустріч і розповіли про смерть де Каердена.
Ґарен де Бресі вислухав нас з непроникливим виразом обличчя, але в глибині його зелених очей ховався гострий біль. Попросивши всіх лишатися внизу, він сам піднявся на вежу і за хвилину повернувся, несучи тіло інквізитора.
— Сьогодні Рівал урятував багато життів, — скорботно промовив він. — Я поховаю його в Хасседоті, разом з Сіґурдом та Ґійомом. Хай це буде їм пам'яттю і спокутою гріхів мого роду.
Ми мовчки пройшли слідом за ним до невеличкої церкви поблизу найдревнішої на вигляд південної башти. Герцог поклав де Каердена біля вівтаря, де вже лежали тіла обох його синів. Ми з Інною завважили, що вхід до церкви охороняли двоє вартових з мечами наголо, а ще двоє знаходилися всередині, обабіч вівтаря. Мечі в усіх чотирьох були срібні, а на шиї у кожного висіли "ланцюги сили". Це були охоронні амулети, що до певної міри нейтралізували вплив магії на своїх носіїв; проте, поряд з такою корисною для простої людини властивістю, вони негативно впливали на нервову систему, тому до їхньої допомоги вдавалися лише за виняткових обставин. Напад Женеса на замок якраз і був однією з таких виняткових обставин; але те, що герцогові воїни не познімали "ланцюги сили" відразу після розгрому противника, було лихим знаком.
Коли ми разом вийшли з церкви, герцог промовив:
— Мені потрібно близько години, аби владнати деякі невідкладні справи, після чого я буду весь до ваших послуг. Перед боєм Рівал сказав, що в разі його смерті я можу покластися на вас. — І, випереджаючи наше запитання про "ланцюги сили", він додав: — Ті застережні заходи, що їх я вжив, можливо, зайві, та береженого Бог береже. Ми досі не знайшли Женеса — а я не вгамуюся, доки на власні очі не побачу його труп...
Прислуга в замку знала свою справу. Поки ми з Інною були в ванній, змиваючи з себе свіжий бруд, у вітальні для нас був накритий стіл з вечерею. Після всіх сьогоднішніх пригод ми обидва вмирали з голоду і взялися до їжі з відмінним апетитом, якого не змогли відбити навіть спогади про пережиті нами жахіття.
Герцог прийшов, коли ми вже закінчували трапезу. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, відтак виразно подивився на слуг. Ті зрозуміли його без слів і квапливо вийшли з покоїв, лишивши нас утрьох. Тоді герцог важко опустився на вільний стілець, налив собі повного келиха вина і одним духом осушив його.
— Перепрошую за безцеремонність, панове, — сказав він. — У мене просто не витримують нерви. Після смерті мого батька лише постійна присутність Рівала давала мені відчуття певності й безпеки. А тепер він мертвий, і я... я не соромлюся визнати, себе безпорадною дитиною. Женес де Фарамон, цей виродок, переслідує нашу сім'ю майже тисячу років, і на мою долю випала найстрашніша частина його помсти.
Ґарен де Бресі замовк і знову налив собі вина. Цього разу він пив повільно, маленькими ковтками, і якось розгублено дивився на Інну. Мовчання все більше затягувалося. Нарешті ми збагнули, що він ніяк не може зібратися з думками і гарячково шукає зачіпку для продовження розмови.
— Пане герцогу, — прийшла йому на допомогу Інна. — Давайте про все по порядку. Почнімо з того, коли ваш рід уперше зіткнувся з Женесом.
Герцог полегшено зітхнув і з вдячністю поглянув на неї.
— Це дуже давня історія, — заговорив він. — Мабуть, варто почати з того, що по чоловічій лінії мій рід походить з Основи, і коріння його на півночі Франції. Ще з часів Людовіка Лисого мої предки володіли землями як у Нормандії, так і в Бретані. Бувши васалами обох герцогів і перебуваючи з ними у віддалених родинних зв'язках, вони брали участь у багатьох їхніх військових авантюрах, найграндіознішою з яких був похід Вільгельма Нормандського в Англію...
З подальшої розповіді герцога ми дізналися, що його далекий предок Бодуен де Бресі з ентузіазмом відгукнувся на заклик Вільгельма, негайно спорядив корабель, посадовив на нього своїх вояків і відплив з Шербуру до Гавру, де планував приєднатися до нормандського війська. Проте доля зважила інакше, і несподіваний шторм відніс його корабель далеко в море. Буря не стихала цілий день і всю ніч, а вранці, коли море заспокоїлося, Бодуен де Бресі та його люди побачили у кількох милях на північ широку берегову смугу.
Позаяк шторм гнав корабель на північний схід, Бодуен вирішив, що це південне узбережжя Девону чи навіть Корнуолу. Однак то був не Девон і не Корнуол. За іронією долі, корабель Бодуена потрапив у міжпросторовий тунель, таємно прокладений темними силами для останньої спроби Прориву на Землю насамкінець Нічийного Сторіччя. Завдяки цьому інцидентові, інквізитори вчасно виявили тунель і зруйнували його, відвернувши загрозу Прориву.
А Бодуен де Бресі та сотня його людей, опинившись у чужому світі, незабаром переконалися, що про повернення додому їм годі й мріяти. Втім, більшості з них гріх було нарікати на нещасливу долю. Вони потрапили на Аґріс якраз в той час, коли християнський король Ліону намагався розповсюдити свою владу на прилеглі до його держави території, що перебували під контролем могутнього союзу язичницьких племен. У кожному з таких племен формально урядувала рада старійшин, проте його фактичним лідером і одноособовим правителем був старший жрець. Слово жерця було законом для всіх членів племені, він міг скасувати будь-яке рішення ради старійшин та громадського віча, ухваливши на противагу йому своє. А всі общинні й племінні жерці, в свою чергу, беззаперечно підкорялися верховному жерцеві — Заклинателю Стихій, непримиренному ворогові християнства та інших позитивних релігій.
Швидко зорієнтувавшись у ситуації і зрозумівши, що вороття немає, Бодуен де Бресі запропонував королю свої послуги у війні з язичниками. Його загонові сприяв успіх, і за неповні чотири місяці нормандці власними силами захопили всі південно-східні терени язичників. Тепер у володінні Бодуена де Бресі було в десятки разів більше землі, аніж усі його лени на Основі.
Проте на цьому він не зупинився. Ретельно зібравши інформацію і встановивши місцеперебування верховного жерця, він вирішив швидким маршем пройти до його фортеці і зненацька заскочити Заклинателя Стихій у його власному лігвищі. Бодуен де Бресі розраховував, що позбавлені єдиного керівництва язичники невдовзі погрузнуть у міжплемінних чварах і стануть легкою здобиччю для організованого війська.
План був ризикований, якщо не сказати — самовбивчий; однак Бодуена підтримала більшість його лицарів, що прагнули нових володінь. За давніми переказами, ввечері напередодні походу, коли майбутній герцог Бокерський прийшов до церкви попросити благословення Господнього, він зустрів там дивного незнайомця, найпевніше, одного з Великих, стверджують, що це був сам Метр. Незнайомець сказав Бодуенові, що він не просто йде на герць з лихим чаклуном; це буде одна з останніх битв з силами Пітьми в сторічній війні за нове тисячоліття людства. Наприкінці розмови таємничий візитер благословив Бодуена і дав йому скромний на вигляд перстень, наказавши носити його на середньому пальці правої руки. За словами незнайомця, це не дозволить Заклинателю Стихій застосувати свою чорну магію і завадити чесному поєдинкові.
Наступного дня вдосвіта предок Ґарена де Бресі виступив у похід, і за два тижні, 17 березня 1067 року, його військо підійшло до головної цитаделі язичників, де знаходилося лігво Заклинателя Стихій. Штурм почався відразу, без підготовки, і після запеклого бою лицарі Бодуена де Бресі увірвалися в середину фортеці. Недобитки ворожого війська замкнулися в кам'яній башті й довго оборонялися, та зрештою нормандці подолали їхній опір, піднялися по крутих сходах на верхню терасу й побачили там головного жерця. Він був одягнений у довгу чорну сутану з каптуром, а в руках тримав палицю з чорного дерева. Завидівши Бодуена де Бресі, що йшов попереду своїх людей, чаклун спрямував на нього палицю й почав читати якесь заклинання, але на перших же словах спіткнувся.
— Тобі пощастило, лицарю з Землі, — сказав він. — Я не зможу покарати тебе і ще багато поколінь твоїх нащадків, надто вже могутня сила стоїть за тобою. Та мине дев'ять сторіч і знову прийде мій час; я повернуся на Аґріс і жорстоко помщуся твоєму родові.
З цими словами жрець щез в спалахах пекельно-червоного полум'я. Там де він стояв, з'явилася в підлозі конічна воронка з гладкими, немов відполірованими, стінками, а поряд лежала вплавлена в кам'яну плиту чорна палиця.
Бодуен де Бресі не забув погрозу жерця і поставився до неї дуже серйозно. Він лишив письмове застереження нащадкам, а сам відтоді ані на мить не знімав персня і заповів поховати його з ним, аби після смерті не стати здобиччю Заклинателя Стихій...
Скінчивши розповідь про свого предка, Ґарен де Бресі хвилину помовчав, потім знову заговорив:
— Оце все, що мені відомо про першу зустріч моєї сім'ї з Женесом де Фарамоном. Уперше я почув цю історію вже після смерті мого батька.
— А що, власне, сталося з вашим батьком? — Я намагався говорити м'яко, бачачи, яких неймовірних зусиль коштувало герцогові зберігати спокій. — Якщо не помиляюся, він був першим з нащадків Бодуена де Бресі, кого через дев'ять сторіч мала спіткати помста Заклинателя Стихій.
— І вона спіткала, — похмуро промовив герцог, починаючи наступну розповідь. — Мій дід помер дуже молодим, і батько у трирічному віці успадкував князівство. Можливо, це стало головною причиною всіх лих, що звалилися на нашу родину. Хоча мої предки давно забули про застереження Бодуена, всі вони, за рідкісним винятком, були люди розважливі й обережні. На жаль, мій батько якраз і належав до такого винятку. Його мати, що була при ньому регентом, так його любила, що опинилася в цілковитій залежності від нього й виконувала будь-які його примхи, заплющуючи очі на всі витівки малого шалапута. За її потурання батько виріс украй легковажною й безвідповідальною людиною; власне кажучи, він так і не став дорослим чоловіком, а на все життя лишився вередливим підлітком. Він вів розгульне життя, пив без просипу, тижнями пропадав на полюванні, вештався по корчмах і водився з вельми темними особами. Окрім усього іншого, він був затятим гравцем і часом програвався так, що починав закладати родові землі. Ні одруже ння, ні моє народження нічого не змінили в батькових звичках. Мої спогади про нього не можна назвати приємними. З матір'ю він був жорстокий і цинічний, зі мною — незмінно грубий, і лише наша остання розмова... — Герцог зробив паузу, знову наповнив свого келиха й випив. Потім видобув з кишені кілька пописаних аркушів паперу і поклав їх перед нами на стіл. — Слуга розбудив мене серед ночі, попросив одягнутися і провів до батькового кабінету. Батько чекав мене там — похмурий і змарнілий, але зовсім тверезий. Він був чисто виголений і охайно вдягнений, що йому було аж ніяк не властиво; навіть на власне весілля він примудрився прийти з триденною щетиною і в камзолі з надірваним коміром. Батько дав мені запечатаного листа і звелів прочитати його, коли з ним щось станеться. А потім попросив вибачення за все, що він заподіяв мені лихого в житті. Це була моя остання зустріч з ним, і я досі пам'ятаю її до найменших подробиць. За кілька днів сталося те жахіття на полюванні... Втім, я гадаю, що спершу вам варто прочитати, що він написав.
Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я про себе завважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово читали й перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один, що могло свідчити як про характер автора, так і про стан крайнього нервового напруження, в якому він перебував, пишучи цього листа.
"Любий сину!
Не знаю, чи зможеш ти пробачити своєму батькові, прочитавши ці рядки, та й не дуже розраховую на це. Я пишу їх з іншою метою — у сподіванні, що моя відверта сповідь бодай трохи зарадить тобі в боротьбі з прийдешніми бідами. Лише припустившись фатальної помилки, я став замислюватися над своїми вчинками і гірко пошкодував, що не помер ще в колисці. Змарнувавши своє власне життя, заподіявши багато страждань усім, хто мене любив, я врешті-решт перевершив самого себе і загубив не лише свою душу, а й душі своїх іще ненароджених онуків... Утім, про все по черзі.
Перша зустріч з моїм злим генієм відбулася на свято весни 1968 року. Якось уночі, під час гри в покер, я геть програвся й запропонував у заклад старовинний перстень, знайдений моїм дідом при реконструкції каплиці в Шато-Бокер. Мої партнери відмовилися прийняти його на кін; на їхню думку, він не мав ніякої реальної цінності.
Та тут з глибини залу (а це було в одному із столичних гральних домів) з'явився літній панок у чорному камзолі без прикрас і в чорному манто. Він рішуче підступив до нашого столу, подивився на мене і сказав, що вірить у моє щастя. Відтак запропонував мені безпроцентну позику на суму, що втроє перевищувала необхідну для продовження гри, а перстень погодився взяти лише як знак моєї подяки за цю послугу. Я був захоплений азартом і, певно ж, радо прийняв його люб'язну пропозицію. Я продовжив гру, мені стало щастити, і на ранок я виграв стільки грошей, скільки не вигравав ще ніколи в своєму житті. Тут мені варто було б зупинитися — та я, на жаль, ніколи не був стриманою людиною...
Наступного вечора гра поновилася в тому ж самому товаристві, але фортуна відвернулася від мене, і я позбувся майже всього вчорашнього виграшу. Та ось мені прийшла чудова карта, і я ризикнув поставити на кін решту своїх грошей. Попадали всі гравці, окрім одного араба за далекої Грані, який за час свого недовгого перебування в Альбіні розкидався грішми з такою легкістю, немовби був самим Крезом. Цей араб, не пригадаю вже його імені, ще вище підняв ставки, чого, правду кажучи, я ніяк не сподівався. Сума була просто фантастична, а у мене не лишилось ані шеляга. Мене охопив розпач, адже я знав, що ніхто не позичить мені таких грошей — усім завсідникам цього грального дому було відомо, що я дуже неохоче повертаю борги, а часом і зовсім відмовляюся їх повертати. Клятий же араб не визнавав ні чеків, ні розписок, він вимагав лише готівку.
Я бачив, що вірний виграш вислизає з моїх рук... аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, він виклав на стіл товсту пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він заявив, що згоден позичити мені ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов'язання перейде до мого сина. Умови були, м'яко кажучи, підозрілі, та на видок грошей я розгубив рештки своєї обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав мою розписку, а натомість видав мені гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в тому гральному домі не з'являвся.
Відтоді минуло п'ять років. Пам'ять у мене коротка, отож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного далеко не чудового дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів, коли мені доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, проте, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, я погодився прийняти його.
То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол з чорним манто, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставкою в якій буде моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. Він же показав мені підписану моєю кров'ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені нагоду все виправити. Я зовсім не дурень і відразу збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Та я не був ні розумним, ні розсудливим...
Певна річ, я програв. Женес усміхнувся і сказав, що з цієї миті "Володар" передає мене під його повну владу, і якщо я не виконаю бодай одне з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син. Ось які насправді були умови угоди, що її я підписав своєю кров'ю на свято весни 1968 року!..
За півроку, що минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі гарантоване місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило мої найгірші сподівання. Він захотів, аби я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав мені, що бажання, яке я відмовлюсь виконати, у відповідності з угодою стане твоїм зобов'язанням.
Не знаю, чи правомірна така умова, та побоююсь, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Проте є ще слабка надія, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі нових рабів. Хоч там як, я вирішив, що краще пізно, ніж ніколи, і відмовив йому. Він наказав мені готуватися до зустрічі з "Володарем" і зауважив, що це однаково не врятує моїх онуків.
Мої дні на цім світі вже добігають кінця, і правду кажучи, я нетерпляче чекаю смерті. Навряд чи в пеклі мені буде гірше, ніж зараз. Я не прошу в тебе пробачення, синку, бо знаю, що моїм учинкам немає ні прощення, ні виправдання. Я лише благаю тебе бути обережним. Прощавай, синку. Нехай буде з тобою Той, чиє ім'я мені, грішнику, не годиться поминати.
Твій батько, Олаф Ґабріель де Бресі,
двадцять восьмий герцог Бокерський.
Хасседот, 9 вересня 1973 року".
Дочитавши до кінця листа, я поклав останній аркуш на стіл і подивився на герцога. Ґаренові де Бресі було лише сорок років, проте він мав вигляд шістдесятирічного. Йому довелося спокутувати гріхи свого батька і прийняти на себе всю міць помсти, яка виношувалася впродовж дев'яти сторіч. Він платив за те, що його далекий пращур, бувши лише сліпим знаряддям вищих сил, вступив у протиборство з чорним магом, завдав йому поразки і накликав на себе його гнів. Як я зрозумів, той, за кого в 1067 році бився Бодуен де Бресі, міг захистити його нащадків лише доти, доки не почався відлік останніх тридцяти трьох років тисячоліття.
Коли ми скінчили читати, герцог продовжив свою розповідь:
— Наступного ранку батько поїхав з Хасседота в Шато-Бокер, а за шість днів він загинув на полюванні від рук Женеса... Чи не загинув. Не знаю... А я, прочитавши батькового листа, негайно відрядив гінця до Лемоса, в найближче командорство Інквізиції. Десь за місяць по тому мене відвідав сам верховний король у супроводі кількох інквізиторів. Уважно вислухавши мене й ознайомившися з листом, Метр сказав, що відтепер я перебуватиму під постійною опікою Рівала де Каердена. Рівал став мені за старшого брата, якого в мене ніколи не було, і за батька, якого я майже не знав. Багато в чому нас об'єднувала спільність долі, певніше те, що обидві наші родини зазнали багато лиха від Женеса де Фарамона. Цей нелюд народився на Основі, в давньому фінікійському місті Тирі; там він був жерцем Вельзевула, а потім зрадив своїх співвітчизників, вступивши у змову з фараоном Тутмосом, чим значною мірою посприяв захопленню Тира єгиптянами. Згодом він правив чорні шабаші у карфагенян і водив їхні кораблі до берегів Куби... Рівал ба гато розповідав мені про Женеса, кровного ворога свого роду. Гадаю, вас зацікавить ця історія.
Почну з того, що за десять років після своєї поразки на Аґрісі Женес з'явився на Основі, у Ванні, що на південному сході Бретані, і втрутився в боротьбу за герцогський престол. У цьому північнофранцузькому князівстві знатне дворянство надихав приклад графів Паризьких Робертинів, що в минулому сторіччі стали королями Франції, і кожен з могутніх бретонських вельмож вважав справою власного престижу претендувати на владу в герцогстві. Женес виступив на боці одного з претендентів, збираючися згодом усунути свого соратника й посісти його місце. Та на шляху чорного мага став Буґар Валенський, предок Рівала де Каердена. Він був старшим жерцем кельтського язичницького культу і, збагнувши, щo за сила стоїть за новоявленим претендентом, рішуче виступив на захист законного герцога. Женесові так і не вдалося здійснити задумане, але перед тим, як залишити Основу, він смертельно поранив Буґара, а його сина позбавив пам'яті і продав, як простого смерда, на південь. Такою була помста колишнього жерця фінікійського бога смерті старшому жерцю бретонських друїдів.
Минуло кілька сторіч, перш ніж нащадки Буґара Валенського усвідомили свою приховану могутність і звільнилися від ганебного рабства. І лише після того, як один з них потрапив на очі інквізиторові, що виявив у нього сильний магічний дар, вони дізналися про своє походження й поставили собі за мету помститися Женесові за всі приниження, яких зазнав їхній рід. Предки Рівала відшукали сліди свого ворога у фінікійських колоніях Північної Африки, на Кубі, де він був жерцем племені Таїно, і в містах майя Тулімі та Ісмалі. Женес водив конкістадорів Кортеса й Пісаро до скарбниць ацтеків та інків; на Грані Аро він спалив острів Кондар дотла, коли з Адамо Тіроле програв битву при Турано; в Німеччині він був з Валенштайном під час Тридцятирічної війни і став одним з його вбивць... Цей перелік можна продовжувати до нескінченності, і всюди довкола Женеса вирувало море крові й людських страждань. Починаючи з сімнадцятого сторіччя, серед його супротивників завжди з'являвся один з роду Буґара Валенського, проте ніхто з них не м ав досить часу і сил, аби здолати свого кровного ворога. Та ось, з початком Нічиїх Літ Женес повернувся на Аґріс для здійснення своїх давніх планів помсти моїй родині. Дізнавшись про це, Рівал переконав верховного короля й Вищу Раду Інквізиції дозволити йому лишитися на нашій Грані. Отак він і опинився тут.
Герцог на секунду замовк, простягнув руку до графина з вином, проте передумав і з жалем похитав головою.
— Мабуть, мені не варто було одружуватися й заводити дітей, — знов заговорив він. — І вже напевно, не варто було брати за дружину дівчину з родини магів, хай це навіть королівська родина. Однак із плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій магічний хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, загубивши мого батька. Та ми обидва помилялися.
Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай забавлявся чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати слугу Нечистого й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові ані найменшої шкоди. Перше ніж повернутися до пекла, злобний дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною і в період Нічиїх Літ його володар визнає будь-яку клятву, навіть дуже спірну, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.
Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислу над Сіґурдом та Ґійомом небезпеку, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від'їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі не знали, що Сіґурд з Ґійомом від'їжджають... А втім, це нам не допомогло — мабуть, серед прислуги був шпигун Женеса, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Рівал звернувся до верховного короля з проханням забрати хлопців до Вічного Міста, проте Метр був чимось заклопотаний і звелів добиратися до Лемоса своїм ходом. Після цього Рівал ще дужче занервував. Ми прискорили приготування, та вирушити не встигли — Женес з'явився раніше. Його поєдинок з Рівалом тривав майже годину, і весь цей час ні я, ні мої сини не змогли навіть ворухнутися. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімна ти, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони слухняно пішли за ним. А на порозі Женес повернувся до мене і додав, що не мине й п'яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони обернуть моє життя на пекло...
Ґарен де Бресі важко зітхнув:
— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, мені боляче згадувати. Мої сини стали найпершими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг з цим вдіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Незважаючи на всі наші зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.
Все-таки не витримавши, герцог випив трохи вина. Потім похмуро промовив:
— Втім, ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли тіла Женеса.
— Як же так? — запитав я. — Адже "мортира" вдарила прямісінько в нього. І ми не відчували з його боку ніякого опору.
Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною.
— Не знаю, панове, — сказав герцог. — Я не маг і нічого певного сказати не можу. Проте факт наявний: Женеса ніде немає.
— Отже, він вижив і втік, — замислено промовила Інна. — Або ж... Чи не міг він проникнути в замок?
Герцог кивнув:
— Це не виключено. Про всяк випадок я наказав усім воїнам не знімати "ланцюгів сили". — Він торкнувся до срібного ланцюга на своїх грудях. — Та це мало зарадить, якщо Женес уже в замку.
— А ви не перевіряли серед полонених? — спитав я.
— Атож, це спадало мені на думку. Але серед полонених його немає. Женес міг потрапити сюди ще простіше... — Герцог на хвилю зам'явся. — Річ у тім, що коли ми вирушили брати полонених, брама на кілька хвилин лишилася без нагляду.
— Гм-м, — протягнув я. — Якщо Женес десь тут, то він напевно щось замишляє. Але що?.. Скажіть, цей замок дуже старий?
— Йому вже дев'ять сторіч. Шато-Бокер був збудований герцогом Бодуеном на місці захопленої ним фортеці Заклинателя Стихій. А південна башта ще древніша. Вона збереглася з язичницьких часів.
— І що там знаходиться?
— Нічого особливого. Продовольчі склади.
Я встав і пройшовся кімнатою.
"Інно!"
"Що?"
"Гадаю, нам слід оглянути цю башту."
"І особливо її верхню терасу."
"Ага! Значить, ти подумала про те ж саме..."
— Пане герцогу, — промовив я вголос. — Якщо башта лишилася ще з тих часів, коли тут хазяйнував Женес, то, можливо...
Ґарен де Бресі миттю підхопився.
— Атож, звісно! Я мусив би зразу про це подумати... Ходімо! Мерщій! — І він стрімголов кинувся до дверей.
Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.
"Твоя правда, Владику," подумки зауважила вона. "Наші пригоди лише починаються."
"Ах, Інночко!" відповів я. "Я ж так хотів помилитися..."
Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу до південної башти. Герцог почав розбирати зв'язку ключів, аж раптом замер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.
— Привіт! — почувся поряд голос Леопольда. Немов привид, він вискочив з пітьми церковної арки і прослизнув до дверей. — Ви, мабуть, когось шукаєте? Якщо типа в чорному вбранні, то він уже всередині.
Ґарен де Бресі люто вилаявся і, надриваючи горло, заволав, вимагаючи світла. До нас негайно підбіг зброєносець з запаленим смолоскипом. Не гаючи ані миті, герцог вихопив з його рук смолоскипа, і ми втрьох мчалися вгору по сходах. За нами слідом біг кіт, а за ним — кілька воїнів, що першими відгукнулися на заклик герцога.
Долаючи крутий підйом, я гарячково міркував, чому Леопольд не підняв тривогу, коли побачив Женеса. Чому в нього не спрацювало чуття на нечисть?..
"Женес не нечисть, він людина," заперечила Інна. "Людина, що продалася темним силам за могутність і довге життя, та все ж людина..."
Коли ми піднялися на верхівку башти, то побачили у протилежному кінці широкої тераси людську постать у чорному вбранні з накинутим на голову каптуром. Женес стояв навколішки спиною до нас, здійнявши руки над головою, а між ним та високим парапетом пульсував стовп зловісного рубіново-червоного світла. Маг читав якесь заклинання, та з нашою появою замовк, встав з колін і повернувся до нас.
Очі Женеса палали таким самим лиховісним рубіново-червоним вогнем, що й стовп світла за його спиною. В сутінках його обличчя було розмитим та невиразним і слабко світилося, мов намазане фосфором.
— О! До мене завітали гості, — пролунав холодний скрипучий голос. — І то гості не прості. Володар попереджував, що ви небезпечні, та я не думав, що аж до такої міри... Ну що ж, ласкаво просимо, панове. Щоправда, ви з'явилися трохи передчасно — але вас це не врятує.
Женес зробив блискавичний порух рукою, і стовп червоного світла обернувся на палаючу стіну, а клуби в'язкого сірого туману заповнили весь простір між ним та нами. За нашими спинами почулося злякане нявчання кота...
Я ступив крок уперед, аби закрити собою Інну, і потягнувся за мечем, але так і не видобув його, бо зненацька збагнув, щo треба робити. Тієї ж миті Інна взяла мене за руку, і наші сили злилися воєдино. Ми разом вдарили по сірому туману й розірвали його на дрібні клапті.
Женес дико завив, упав навколішки і, схиливши голову, підняв догори руки. Та це не був жест капітуляції. Частина рубінового полум'я за його спиною відокремилася від загальної маси і, згорнувшись у вогненну кулю, зависла між долонями Женеса. А наступної секунди ця куля стрімко полетіла в наш бік.
Ми з Інною миттєво поставили перед собою енергетичний бар'єр. Куля відскочила від нього, мов тенісний м'яч від ракетки, і з ще більшою швидкістю повернулась до Женеса, на льоту змінивши свій рубіново-червоний колір на блакитний.
Супротивник не зміг відбити наш контрудар, але останньої миті йому все ж вдалось ухилитися від палаючого згустку енергії. Блакитна куля зіткнулася з червоним полум'ям, пролунав оглушливий вибух, і вогненна стіна позаду Женеса щезла.
Ми побачили в кутку конічну заглибину, з якої самітно стирчала довга сучкувата палиця з чорного дерева. Тепер усе поставало на свої місця. Як і майже тисячу років тому, на цій древній башті знову йшов бій між життям та смертю. Відмінність полягала лише в тому, що той бій був одним з останніх, а зараз протистояння тільки набувало сили. Колись лицар з Основи, випадково потрапивши в світ Граней, поставив тут крапку в сторічній битві вічних; а ми, опинившись на Гранях з волі останнього з Великих, вступали в нову битву людей з силами Пітьми, битву між добром та злом, битву людства за своє право на життя...
Не обертаючись, я гукнув присутнім, щоб вони забиралися геть. Вже очима дружини я побачив, як воїни герцога, не чекаючи підтвердження з уст свого пана, позадкували до виходу. Проте сам герцог і Штепан, який щойно піднявся на башту, лишилися з нами, хіба що відступили ближче до парапету, аби не заважати нам.
Тим часом Женес забурмотів якесь заклинання, проте Інна змусила його замовкнути. Викликаний нами потужний вітер збив чаклуна з ніг і потягнув його до конічної воронки. Смуга ясно-блакитного світла пролягла між нами та чорною палицею і почала поступово розширюватися, захоплюючи чимдалі більшу частину тераси. Охопивши простір довкола сфери, у центрі якої ховався маг, ми посилили тиск на кожній її ділянці. Здавалося, ще трохи, і ворог не витримає... Та раптом Женес, вхопившись за палицю, підвівся на повен зріст, відкинув з голови каптур і видобув з-за пазухи тонкий золотий ланцюжок, на якому висів перстень з невеличким жовтим каменем. Він надяг його на середній палець, після чого простягнув руку вперед і, стиснувши пальці в кулак, спрямував її на нас.
На пару секунд нас засліпив спалах білого світла. Я відпустив жінчину руку й затулив долонею очі, і тієї ж миті швидше відчув, ніж побачив, як до нас кинувся Женес. Інна перша зреагувала на небезпеку і спробувала зупинити його, але він недбало відштовхнув її вбік і підняв над моєю головою палицю... Часу на те, щоб вихопити зброю, в мене не лишалося, а моя магія була немов паралізована. Я інстинктивно закрився в блоці, і кисті прийняли на себе всю силу удару. Мою ліву руку пройняв жахливий біль; здається, я закричав...
Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна, яка лише підводилася з кам'яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, я досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків'я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Тіло Женеса обм'якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.
Позбувшись опори, Женес упав навколішки. Погляд його водянистих сірих очей з кожною секундою тьмянів, та як і перше промінився злобою. Його губи смикалися в судомах болю, потім на них з'явилася червона піна, і струмки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень...
Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його почало оточувати рубіново-червоне сяйво, що чимдалі ставало яскравішим. Високо в небі загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.
Я вихопив з піхов меча і вдарив ним у серце Женеса...
Дзеньк!!!
В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнувшись на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного світла.
Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив "броню" супротивника і встромився точнісінько в його серце...
Спалах!!!
Тіло Женеса миттю скрючилося й розлилося палаючою жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом, від якого нас замлоїло. Поспіхом викликаний вітер, розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від башти та замку — туди, де лише двійко годин тому сідало сонце...
Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги вкриту тонкою різьбою палицю з чорного дерева та золотий перстень з невеличким зеленувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся боком об мою ногу.
— Здорово ми його, еге ж?
У мене не було сил відповідати. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Моя ліва рука боліла, проте, всупереч побоюванням, не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап'ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.
Кинувши останній погляд на конічну воронку, я врешті повернувся до герцога. Той мовчки дивився на мене, вигляд у нього був похмурий, проте все його обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан, що стояв поруч, хрестився й шепотів молитву.
Інна торкнулася мого плеча.
— Ходімо, Владику, — тихо сказала вона.
— Атож, — кивнув я. — Ходімо.
Ми попрямували до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан йшли слідом за нами. Внизу на сходах та біля входу до башти наш чекали воїни та слуги. Вони дивилися на нас з цікавістю та хвилюванням, проте, зустрічаючись з холодним поглядом герцога, мовчки розступалися перед нами і ні про що не питали.
Коли ми опинилися на подвір'ї, я відчув, як палиця в моїх руках слабко завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна торкнулася мого ліктя і вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я зробив крок в цьому напрямку. Вібрація посилилася.
— Її щось тягне до церкви, — сказав я.
— Ну, то ходімо!
Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом промовив:
— А чи варто?..
— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.
— Щоб не лишати їх без нагляду.
— Згодна. І це теж. Але... Зрештою, чого нам боятися? Коли вже ми подолали Женеса з палицею, то якось упораємося з палицею без Женеса.
Я зітхнув:
— Гаразд, ходімо.
І ми поступилися вимогам палиці. Герцог та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужча ставала вібрація, і я вже не без зусиль утримував її в руках. Слабке тремтіння змінилося шаленим танком, палицю ніби магнітом тягнуло вперед.
Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала упіймати її, та лише вхопила повітря в тому місці, де вона щойно була. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами синів герцога. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім стрімко впала на підлогу. Кам'яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.
Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцог, що стояв праворуч мене, вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам руками, немов прощаючись, відтак піднеслись до склепінчастої стелі церкви і там розтанули...
— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні...
Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.
Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про неймовірне чудо миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди прибували нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебна за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці продовжувало литися під склепіння церкви і мовби огортало все приміщення, що надавало дійству відтінок містерії.
"Знаєш, сонечку," звернувся я до дружини, кинувши сторожкий погляд в стелю. "Якби зараз ми були десь у лісі під відкритим небом, я почувався б значно безпечніше, аніж тут. У мене таке враження, що кожна стіна в цьому замку ворожа нам... А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить."
"Я теж про це думаю," відповіла Інна. "І теж збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони приховують у собі серйозну загрозу; в кожнім разі не більшу, ніж сам Женес, — а з ним ми якось упоралися. Щоправда, ми досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки... У тебе є якісь міркування з цього приводу?"
"Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам вдалося звільнити душі дітей герцога... певніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от стосовно персня у мене є здогади. Схоже, це той самий талісман, що дев'ять сторіч тому захистив Бодуена де Бресі від магії Женеса. Пам'ятаєш, у листі йшла мова про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцога при реконструкції каплиці?"
"Атож. Гадаєш, це він?"
"У цьому я майже не сумніваюся. Очевидячки, під час будівельних робіт гробниця була пошкоджена чи зовсім зруйнована. А може, це сталося ще раніше, а перстень був знайдений лише при реконструкції каплиці. Так чи інакше, він потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, і один з них, герцог Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім'ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надягнений на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який магічний вплив на людину."
"І одночасно перекриває їй доступ до сил," додала Інна. "Женес був змушений зняти персня, аби знову вдатися до магії... втім, це його не врятувало. Гадаю, що саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару "мортири" де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надягти, щойно звалилася брама."
"Все це дуже цікаво," погодився я. "Проте зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Тут щось інше. Щось, пов'язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії..."
"Отож-бо, Владику!"
"Що?"
"Башта! Ось тобі обставина дії. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й башти. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг обставин, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на башті? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там упродовж дев'яти з гаком сторіч. І Рівал де Каерден вже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палицю ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших вчинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а лишився на верхній терасі, щомиті ризикуючи бути поміченим, і заповзявся творити там свої чари. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Цьому є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблене лише на башті. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне, а ми вчасно зупинили його... То що ж він замишляв?"
Ми подивилися на вплавлену в кам'яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний магічний інструмент. Нам видимо бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, виходячи з власних спостережень, покладаючись на свою логіку та інтуїцію...
"Саме так, Владику," сказала Інна, відгукуючись на мої думки. "Більше нам нічого не лишається... Отже, міркуймо логічно. Палиця звільнила душі дітей герцога, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і належним чином налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті."
"Якщо палиця налаштована на звільнення," припустив я, "то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з герцогових синів."
"Цілком можливо. В кожному разі, нам слід уважно оглянути башту. Ми мусили зробити це відразу."
"То ходімо," погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.
У церкві вже ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися перед нами, дивлячись на нас з повагою й деяким острахом. Опинившись на подвір'ї, ми побачили, що довкола південної башти виставлена щільна охорона, правда, вже без "ланцюгів сили". Вартові безцеремонно віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним магом.
Ми підійшли до башти з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується. Вартові ж цілком поділяли цю нашу думку і навіть у гадці не мали затримувати нас.
— Всередині хтось є? — недбало запитав я.
— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один з вартових. — Він заявив, що наказ монсеньора його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вартовий безпорадно розвів руками. — Бігати за ним ми не стали. Як відомо, коти гуляють самі по собі і не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.
— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.
Ми вже збиралися ввійти до башти, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що поквапцем ішов до нас.
— Нам досі щось загрожує? — спитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.
— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути башту, аби переконатися, що все гаразд... чи негаразд. Панові герцогу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.
Нікоран ствердно кивнув:
— Ваша правда, панове.
— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звісно, сподіваємося, що це фальшива тривога... а втім, хто його знає.
— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена монсеньор доручив мені виконувати обов'язки мажодорма. Я негайно обійду всі пости й накажу людям надягти "ланцюги сили".
— Добре, пане Нікоране. Робіть свою справу, а ми робитимемо свою.
Ввійшовши досередини, ми почали підніматися сходами вгору. Попервах все було гаразд — та лише попервах. Вже за першим поворотом ми помітили, що кам'яні стіни почали трохи пульсувати лиховісним рубіново-червоним світлом.
— Ну от, знову починається! — скрушно промовив я. — Справжній Hell on Earth [11]. Шанувальники DOOMу були б у захваті. Такої шикарної аркади їм не знайти в жодній віртуальній реальності.
— Це тобі кара, — відповіла Інна. — Нічого було нарікати на відсутність комп'ютерів на Гранях. Ось тепер і маєш їхні найгірші ефекти... Та, на жаль, зовсім не віртуальні.
Останні слова були мовлені нею через силу. Ми якраз проминули ще один поворот і наштовхнулися на несподівану перешкоду: кам'яні сходи зненацька розм'якли й перетворилися на в'язку, мов багно, масу. Я б, мабуть, вирішив, що сплю й бачу кошмарний сон, якби не гостре, майже болісне відчуття реальності довколишнього. Мої ноги загрузали в камінні — і це було наяву!..
— Що далі, то стає цікавіше, — промимрив я.
Інна важко зітхнула.
— У мене виникла одна гіпотеза, — насилу переставивши ногу, обізвалася вона. — І якщо мій здогад підтвердиться, кінцівка цього дня перевершить усе, що було з нами допіру.
— Що за гіпотеза?.. — Я обхопив праву ногу руками і потягнув її вгору. З гучним чваканням вона вирвалася з кам'яного полону. Я піднявся ще на один щабель.
Інна відповіла не одразу. Спершу вона зробила ще один крок, порівнявшись зі мною, відтак зупинилася, прибрала з очей непокірне пасмо білявого волосся і лише тоді заговорила:
— З розповіді герцога випливає, що його предок Бодуен прийшов сюди як посланець вищих сил, щоб загасити одне з останніх вогнищ конфлікту на межі тисячоліть. Цей конфлікт тривав не мало не багато ціле сторіччя, а отже, для його підтримання мусив існувати постійний канал поповнення темних сил...
— Цебто ти хочеш сказати, що тут було щось на зразок трактового шляху, але не на іншу Грань, а... чорт знає куди!
— Отож-то й воно, що чорт знає. Хто-хто, а він вже напевно знає. І цими інфернальними трактами спрямовує на Грані свою рать. Тут це називається Проривом. — Інна поглянула на мене з не зовсім доречним за цих обставин торжеством. — Ось тобі ключ, що про нього говорив Рівал де Каерден. А тепер нам належить поставити крапку в цій історії — і чимшвидше, а то ми сьогодні не встигнемо ще раз покохатися.
Мене завжди вражала здатність Інни в найскрутніші моменти не втрачати самовладання, але зараз я був просто приголомшений. На одну лише думку про те, щo чекає нас нагорі, у мене диба вставало волосся, полохливий, малодушний чоловічок усередині мене надсадно волав від страху, вимагаючи повернути назад, моє серця калатало в такому скаженому темпі, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей, ноги трусилися й підгиналися, спину заливав холодний піт... А Інні ще вдавалося жартувати!
Ми продовжили підйом. Поступово я переконувався, що моє порівняння з віртуальною реальністю не витримує жодної критики. Те, що коїлося довкіл нас, не можна було змоделювати навіть на найпотужнішому з існуючих комп'ютерів; а якщо колись у майбутньому це стане можливим, то всі прийдешні покоління ігрових фанів перетворяться на агресивних психів, збожеволілих під час улюблених ігор. Стіни вже не просто пульсували, вони тисли на нас звідусіль, заважаючи нам вільно дихати й рухатися. Ми з Інною утримували лише маленький коридор перед собою і з величезними зусиллями просувалися вперед. Кожен наш крок дорівнював сотні миль, а кожна секунда тривала роками.
І ось настала мить, коли я збагнув, що ще трохи, і моя голова зовсім перестане працювати. Весь мій розум перейде під контроль рефлексів самозбереження, і я буду думати лише про те, аби вже з наступним кроком не загрузнути намертво в камені. А тим часом вирішення нашої проблеми було десь поряд...
Мої руки знов обхопили праву ногу і потягли її вгору, а лікоть уперся в напівзігнуту опорну ліву. І тоді я відчув, як перстень у моїй кишені боляче вдавився в стегно. Мої думки зачепилися за цю обставину, яка здалася мені дуже суттєвою. Ще до ладу не розуміючи, нащо я це роблю, я видобув з кишені персня й надягнув його на середній палець правої руки. Камінь спалахнув зеленувато-жовтим вогнем, сила, що опиралася моєму просуванню вперед, миттєво зникла, я втратив рівновагу і гепнувся на раптово стверділі сходи, а ззаду на мене впала Інна. Для неї все сталося несподівано, і якби я не йшов попереду, вона б добряче забилася.
Кілька секунд я пролежав долілиць, потім обережно перевернувся на спину, взяв Інну на руки, сів і огледівся довкола. В мене було таке відчуття, ніби ми перебували під скляним ковпаком, а зовні шаленів ураган. Розбурхана стихія біснувалася в якихось двох метрах від нас, але не могла заподіяти нам шкоди.
— Владику, — розгублено промовила Інна. — Що сталося? Я не можу дотягтися до сил.
— Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцога Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо наверх швидше і з куди меншою затратою сил.
— А що далі?
— Поки не знаю. Все залежить від обставин.
Я встав, допоміг підвестися дружині, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Інна міцно притискалася до мене, аби дія персня, що захищав мене від довколишнього жахіття, розповсюджувалась і на неї. Здавалося б, усе прийшло в норму, ніщо не заважало нам підніматися вгору, ніщо не тисло на нас, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — таким швидким виявилося звикання до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося воістину гамлетівське питання — жити чи не жити, — у мене не було часу аналізувати свої відчуття. А вони (тобто відчуття) були з біса неприємні...
Перше, що ми побачили, піднявшись на терасу, був Леопольд з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос лунав слабко, майже нечутно, що справляло ще більш моторошне враження.
— Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!
Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.
— Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. — Воно не хотіло мене відпускати! Воно хотіло вбити мене... Я такий радий, що ви прийшли. Воно таке лихе!
Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому більше нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.
Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під нашими ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки дії персня ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не вниз, до землі, а значно нижче — в самі глибини... Я мало не подумав: "пекла", проте останньої миті стримався. Я все ще сумнівався в існуванні пекла як об'єктивної реальності. А пекло геть-чисто ігнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе...
Леопольд ще потроху хникав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я поглянув на дружину й сказав:
— Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що будемо робити?
— По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, що повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. В кожнім разі, мусимо спробувати.
Я кивнув:
— Твоя правда. У нас просто нема іншого вибору.
— Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір у нас є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато ні в чому не винних людей, чиї життя ми ще можемо врятувати... якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і решту життя будемо почуватися винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за наш порятунок?
— Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.
— Отже, вирішено. — Лівою рукою вона продовжувала пригортати до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: "Шкода лише бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується."
Я міцно обняв Інну й ніжно поцілував її в уста. Можливо, це був останній наш поцілунок...
— Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.
— Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є... — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.
Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли вниз. Злившись воєдино, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в цей удар всю нашу ненависть до того, що заважало нам жити й любити.
Потім ми били наліво й направо по пазурах та щупальцях, що тяглися до нас звідусіль, прагнули розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку моторошні потойбічні обличчя з палаючими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі кривими зубами. Від цих облич віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, що не знайшли спокою після смерті своїх тіл. Ми били по них, трощили їх, і вони з полегшенням зникали в небуття...
Секунди для нас розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танку, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерно від полови...
Від жахливого смороду стало важко дихати; сірчані випари вдаряли нам у ніздрі, викликаючи нудоту. Те, що спочатку ми вважали гидким і відразливим, тепер здалося нам майже прекрасним у порівнянні з тим, що рухалося до нас інфернальним трактом. Це був авангард Прориву. Перші з тих істот, що були створені у глибинах пекла. Істот, що жадали крові та плоті людської. Істот, що йшли на смерть, аби насолодитися короткою миттю людського страждання...
Та вони запізнились — ми випередили їх. Може, надовго, а може, на якусь хвилю. Ми вже стояли біля проходу, коли вони лише наближались до нього. Небесна блакить пульсувала довкола нас, перекриваючи їм шлях. Побачивши це, істоти люто завили й кинулися в атаку.
І це був кінець. Остання напруга сил і останній крик болю. Останній сплеск енергії й останній спалах вибуху. Останній натиск і остання відсіч. І скрегіт зімкнутого простору, останній стогін пораненого континууму...
Потім була пустота. Я висів у ній, нічого не бачачи, нічого не чуючи... А потім прийшов біль. Біль душевний та фізичний. Біль, що мав прийти першим, трохи забарився, але взяв своє, нещадно мордуючи кожну клітину мого тіла, кожен нейрон мого мозку...
Я розплющив очі. Я повернув голову. Я щось побачив. Я знову став людиною...
І, ставши просто людиною, я не витримав такого нелюдського напруження сил.
Я знепритомнів.
"Hell on Earth" — "Пекло на землі" (англ.), підназва другої частини комп'ютерной гри DOOM.