Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув для нас ніби в тумані.
Коли я вперше повернувся до тями, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною в ліжку лежала Інна, а біля її ніг згорнувся клубочком Леопольд.
Інна міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав за нас і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове покращання нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мене за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг нити до нескінченності, та мене врятував Штепан, що чергував у сусідній кімнаті і, почувши нарікання Леопольда, ввійшов до спальні. Слідом за ним ішов лікар, як ми згодом дізналися — знаний фахівець, що його герцог викликав з Хасседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.
Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені попоїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені під пахву термометра, виміряв тиск та пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди своїм молоточком, посвітив мені в очі, оглянув ротову порожнину і врешті заявив, що зі мною все гаразд, я лише сильно виснажений.
Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я дуже стривожився, але лікар запевнив мене, що вона просто спить. Він розповів мені те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго прийшла до тями, попоїла, а потім знову заснула. При її пробудженні був присутній і Ґарен де Бресі, який по черзі зі Штепаном та Нікораном чергував у наших покоях, нетерпляче очікуючи, доки ми отямимося. Нещодавно він пішов відпочивати.
Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця, несучи велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, що впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що відбувалося в замку та в його околицях у ніч Прориву.
Коли на верхній терасі південної башти були помічені червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони стали загрузати в розм'яклому камені, і що далі, то важче їм було просуватися вперед. Герцог, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав'язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони були подумали, що настала їхня смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихій ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам'яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір'я загукали, що більше не видко ні спалахів, ні блискавок.
Кілька герцогових людей не встигли звільнити ноги з застиглого каменя, та ніхто з них серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, а решті воїнів довелося добряче попітніти, звільняючи своїх товаришів з кам'яного полону.
Втім, герцог, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнились і продовжили сходження. Вони перші піднялися нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а наш вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав йому, що ми живі, просто непритомні, кіт від полегшення й собі зімлів.
Поки Штепан порався з нами, герцог та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній воронці труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота була такою потворною, що Штепан не наважувався навіть описувати її, а сказав лише, що вона нагадувала помісь козла зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ Божий в епіцентрі Прориву, і то не цілком. Задня частина його тулуба була відсутня — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.
Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, та нараз у мене запаморочилось у голові, перед очима поплив туман, я упустив собі на коліна келих з вином і знову поринув у сон...
Вдруге я прокинувся близько дев'ятої ранку. Невдовзі до того прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обидва провели при тямі. Тепер з нами був Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.
Як виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а регіональним. За тими відомостями, що їх мав герцог, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про все більш віддаленні осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі побічні відгалуження відкритого Женесом інфернального тракту. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждало багато людей; у Хасседоті вже загинуло понад три сотні мешканців і близько двох тисяч отримали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а села та маленькі містечка, що не мали надійних укріплень, щоночі піддавалися масованим нападам нечисті, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці в порівнянні з тим, що могло б бути, якби ми не зупинили Прорив.
Герцог був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почував себе відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з'явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, анітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні...
Протягом дня я ще чотири чи п'ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, аби встати з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцога, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-другий, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо свої сили. Того вечора ми й у гадці не мали піддавати себе навантаженням, хіба що добряче наїлися.
Інквізитора з Лемоса все ще не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі під цим "затримався", що він загинув чи тяжко поранений. Останні відомості, що надійшли з Руану, древньої столиці королівства, змусили герцога припустити, що Прорив був навіть не регіональний, а глобальний — цебто спрямований на всю Грань.
Проте тут була одна заковика. Ні герцог, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б глобальний Прорив був зупинений силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх магів.
Тут Інна подумки звернулася до мене:
"Владику, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив... то пак, що його зупинили не лише ми?"
"Хочеш сказати, що нам хтось допомагав?"
"Атож."
"І хто?"
"Пам'ятаєш посмертну промову Де Каердена? Крім усього іншого, він звелів нам шукати останнього з прийшлих. Можливо, він натякав, що на світі лишився ще один Великий. Наприклад, той же Метр, який з певних причин інсценував свою смерть."
"Гм, цікава ідея..." І я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.
Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й зі значною часткою скепсису.
— Звісно, не можна виключати, — сказав він, — що один з Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність... Проте Рівал, оскільки я пам'ятаю, ані миті не сумнівався в тому, що Метр насправді пішов і що він був останнім з Великих.
— А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони були такі?
Я вже не соромився демонструвати перед герцогом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію, і він визнав її вельми інтригуючою. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що переважна більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш прийнятну відповідь, аніж уже звичне нам "Великі — це Великі".
— Ви порушили дуже складне питання, панове, — промовив герцог після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в світобудові. Так, скажімо, Рівал був прибічником ґностичної доктрини і виховав мене в дусі ґностицизму... хоча в етичному і обрядовому плані я все ж лишаюся традиційним християнином. Боюсь, що дехто з наших сусідів за цим столом категорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна релігія, кожна філософська течія рішуче відстоює істинність свого тлумачення природи Великих.
— А самі Великі? У них же питали, хто вони є?
— Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідав по-своєму і мимохіть ставав засновником нової релігії — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. В кожному разі, не до кінця це розуміли, інакше не було б такої різноголосиці. Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі релігії, так це в божественності походження Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів... Гм. А деякі розумники, не буду називати імена, — герцог зробив виразну паузу і впритул поглянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — ці самі розумники вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося припинити розповзання цих безглуздих чуток.
Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося, і знову закалатало...Перед моїм внутрішнім поглядом виник портрет Метра, що його Інна "витягла" з Суальди. Це незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, ці холодні, нелюдські очі, цей втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя...
Ні, тільки не це!
Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя були білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — проте є доля, що гірше смерті.
— Але... — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?
— Певна річ, ні, — переконано відповів герцог. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто бодай раз стикався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хто бодай на мить зустрічався з ним поглядами, зрозуміє, щo я маю на увазі. — Він мерзлякувато пощулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими... У цьому відношенні ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоча й володієте нечуваною могутністю.
— А Великі хіба не були людьми? — спитав я.
— Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити та ненавидіти, радіти та сумувати, відчувати страх, біль, відчай... Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з ґностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.
"Коротше, деміурга," подумки прокоментувала Інна. "Неодмінний персонаж будь-якої ґностичної теорії."
Я згідно кивнув.
Нікоран розкрив був рота з очевидним наміром заперечити, та зрештою передумав і промовчав. Однак усім своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцогом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, не збирався продовжувати. Формально він уже відповів на запитання: "Хто такі Великі?" — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав'язувати нам свою точку зору.
"Проповідника з герцога явно не вийде," сказав я Інні, а вголос промовив:
— Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?
Якби герцог відповів "так", я був би розчарований. Проте він заперечно похитав головою:
— Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю... — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.
У відповідь Нікоран поважно кивнув.
— Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцогу, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо я не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро, Закон і Порядок, на противагу Абсолютному Злу, Хаосу та Беззаконню. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни Хаосу. А позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій вселенській в'язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.
Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) добродушно всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедуктивний метод.
Коли Інна скінчила, герцог прокашлявся і глухо мовив:
— Мадам, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності... — Тут він скоса поглянув на Нікорана й поспіхом уточнив: — В рамках ґностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теологів досі нема певної одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді ґностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте слушність.
"Це не стільки ґностицизм, скільки примітивний дуалізм," подумки промовила Інна. "Добро та Зло, Світло й Пітьма, Мітра та Арімана, Порядок і Хаос, Бог та Диявол в уявленні аріанців та катарів. Надто просто, наївно... а втім, мушу зізнатися, мене завше вабила простота і ясність дуалізму."
"Посоромся! Ти ж хрещена католичка," жартома покартав я її і звернувся до герцога:
— І все ж таки, чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? До того ж зробили це в самому розпалі Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.
Ґарен де Бресі знову зітхнув:
— Великі почали залишати Грані ще до Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони... втомились, якщо можна так висловитися. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен з них носив у собі частку Вселенського Духу, природним середовищем їхнього проживання був увесь Безмежний Всесвіт, але впродовж багатьох тисячоліть вони були змушені скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу, вони самі були в'язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув'язнення. Вселенський Дух не зливався воєдино з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло становлять цілісну єдність, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були... Зрештою вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався по кликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення поточних Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч у порівнянні з вічністю?.. Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.
— Тоді, за логікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?
— Він-то напевно зацікавлений, — похмуро відповів герцог. — Проте нових Великих надіслати не може. Власне, він їх ніколи й не надсилав.
— Як це? — здивувалися ми.
— Згідно з ґностичною теорією, частка Вселенського Духу, що породила Великих, була надана земному світові в процесі його створення. А всі подальші спроби Вищого Розуму поповнити... гм, земні запаси Духу зазнали фіаско.
— Отже, — скептично промовила Інна, — всі Великі були ровесниками нашого світу?
— Так стверджують деякі ортодокси. Проте більшість дотримується думки, що впродовж багатьох мільйонів років одні Великі змінювали інших, аж поки не вичерпалася відпущена для цього частка Вселенського Духу. Тепер Великим нема звідки з'являтися.
Я хмикнув:
— Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям, роблячи їх своїми наступниками... Чи не могли? Що про це каже ґностична доктрина?
— Вочевидь, могли, — відповів герцог. — Проте не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передачі Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді мав місце, був винятком із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так, — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули возз'єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала для них індивідуальну смерть. Не для того вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття... Втім, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому регентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклик зірок, поклик Безмежності... Гм. І я не думаю, що регент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.
Подумки я поспівчував регентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить твою людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати... Це була справжня каторга!
— І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?
Герцог безпорадно знизав плечима:
— Цього не знає ніхто. Одно певно: тепер людям доведеться непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув'язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знов переможе його і створить для нього нову в'язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам та нашим нащадкам.
Нікоран довго терпів це богохульство, та врешті не стримався.
— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано промовив він. — Скоро почнеться Армагедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.
— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцог. — Раз так, то чом же ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?
Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:
— Надія помирає останньою, монсеньоре. Як кажуть, cum spiro spero...[12]
Хоча ми не так давно прокинулися, вже близько півночі нас знову стало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання попрямували в спальню. За нами тут як тут ув'язався Леопольд з явним наміром скласти нам товариство — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте у нас з Інною на цю ніч були інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.
Позбувшись нашого славного, але дуже нав'язливого кота, я поспіхом роздягнувся, заліз під ковдру і притягнув до себе Інну, яка вже лежала в ліжку. Вона міцно притислася до мене, зарилася обличчям на моїх грудях і прошепотіла:
— Знаєш, Владику, я так злякалася...
— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п'янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!
— Але я боюся... боюся, що ми можемо ними стати. А що як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.
— Ні! — Я підняв до себе лице Інни й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства... В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.
Цієї ночі ми з Інною активно надолужили втрачене нами за останні дні, кохалися до знемоги і заснули лише близько другої ранку, втомлені, але щасливі...
Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече.
Продравши заспані очі, я побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну, що лежала поруч зі мною. Я поглянув на годинника — було лише двадцять на дев'яту — і якраз збирався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, проте Інна випередила мене:
— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?
Не уловивши іронії в її словах, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:
— На щастя, ні, мадам, Бог милував.
— То в чому ж річ?
— Нещодавно в Шато-Бокер прибув лицар Інквізиції з Лемоса. Він бажає якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.
На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, згадавши, що на мені немає навіть мінімуму білизни.
— Ну, нарешті! — вимовив я з полегшенням. — Де він?
— Чекає на ваші світлості у вітальні.
— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, зовсім не соромлячись перед Ніколетою своєї наготи. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.
— Слухаю, мадам. — Служниця вклонилась і вийшла.
Щойно двері за нею зачинилися, я відкинув убік ковдру, квапливо сів і заходився вдягатися.
— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?..
— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер, у всякому разі, ми будемо не самі.
Попервах я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м'якими капцями. Однак Інна твердо вирішила з'явитися перед інквізитором в усій своїй красі (ох, це жіноче кокетство!), отож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною "кількох" хвилин, інквізитор чекав нас не менше двадцяти. Коли ми, нарешті, вийшли зі спальні, він не сидів десь у кріслі, а нетерпляче міряв кроками вітальню.
Я зразу впізнав його з тих ментальних "картинок", що їх показувала Інна ще на Ланс-Оелі, і вражено вигукнув:
— Регент!
Інна здивовано промовила:
— Пане Карой!
Ференц Карой, великий інквізитор та регент Імперії, вдягнений у темно-коричневий костюм без жодних прикрас і регалій, втомлено усміхнувся нам:
— Добридень, молоді люди. Радий знову бачити вас, Інно. — Відтак уважно подивився на мене. — А з вами, Владиславе, радий познайомитися.
— Я теж... е-е... монсеньоре, — з заминкою відповів я, не певний, як належить звертатися до регента Імперії. Що не "сір" і не "ваша величносте", це я знав точно, а щодо "ваша високосте" мав деякі сумніви.
— Добре, що ви нас знайшли, професоре, — поспіхом мовила Інна. Питання з титулом вона вирішила для себе просто: продовжувала звертатися до нього так, як на семінарах в університеті. — До речі, як ви нас знайшли?
— Я отримав повідомлення про вас.
— Від Рівала де Каердена?
— Ні, ще раніше. Наступного дня після вашого від'їзду Суальда, виконуючи інструкції Метра, розбила кришталеву кулю, в якій знаходилося телепатичне послання для мене. А потім наші люди в Лемосі отримали звістку від Рівала. Коли мені повідомили про це, я намагався зв'язатися з ним, та він не озивався. — Регент важко зітхнув. — Рівал був моїм другом і учнем.
"Дивно," зауважив я, подумки звертаючись до Інни. "А на вигляд Рівал здавався старшим за регента."
Ми все ще стояли посеред кімнати. Інна з деяким запізненням збагнула, що Ференц Карой не сідає через неї, і швиденько влаштувалась у зручному кріслі біля каміну. Я присунув стілець і сів поруч з дружиною, а регент улаштувався напроти нас. Він видобув з бічної кишені пом'яту пачку сигарет і протягнув її мені:
— За моєю інформацією, ви палите. Пригощайтеся.
Я подякував і взяв сигарету. Зазвичай я не палю до сніданку, однак ще рідше веду серйозні розмови без сигарети. А що нас чекала дуже серйозна розмова, я ніскільки не сумнівався.
— І про що ж ішлося в посланні Метра? — поцікавилась Інна.
— Він доручив мені подбати про вас обох, — відповів регент. — Власне, Метр розраховував, що ви зможете покинути Ланс-Оелі не раніше, ніж за рік, та, видно, він недооцінив ваш потенціал.
— Нам допоміг Леопольд, — сказав я. — Ми лише скористалися закладеними в нього телепортаційними здібностями.
— Атож, знаю. Герцог Бокерський вже розповів мені вашу історію. Проте я хотів би почути її від вас, з усіма подробицями.
— Певна річ, — погодилася Інна. — Мабуть, слід почати з того, як я зустріла Леопольда... До речі, ви вже бачили його?
— Ще ні. Мені сказали, що на світанку Леопольд відбув з загоном пана Нікорана в ранковий дозор. Я звелів Іштванові розшукати його і привести до замку. — Регент замовк і запалив сигарету. — Іштван, це мій кіт, — пояснив він і відкинувся на спинку крісла. — Отже, молоді люди, я слухаю вас.
Ми заходилися розповідати про наші пригоди, починаючи з того моменту, як Інна підібрала в під'їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, у неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі.
Ференц Карой слухав уважно, не перебиваючи. Він мовчав навіть тоді, коли Інна навмисне робила паузу, в очікуванні якогось зауваження з його боку. Вочевидь, він вирішив дати нам виговоритися, а всі питання та роз'яснення лишив на потім.
І тільки, коли мова зайшла про зупинений нами Прорив, і я знову висловив припущення, що нам хтось допомагав (хоча б той самий "останній з прийшлих", що про нього згадував Рівал де Каерден), регент заперечно похитав головою і промовив:
— Не думаю, що ви потребували чиєїсь допомоги. Хоча ви ще погано контролюєте свою могутність, у вас її досить, щоб самотужки зупинити глобальний Прорив.
— То він таки був глобальний? — запитав я.
— Так. І судячи з того, що я бачив по дорозі сюди, це був дуже потужний Прорив. Можна без перебільшення сказати, що Аґрісу пощастило, що ви опинилися в належний час у належному місці.
А я подумав, що швидше навпаки — Аґрісу дуже не пощастило, що ми тут опинилися. Як і перше, я вважав, що Прорив почався через нас. Інна цілком поділяла мою думку.
— І щодо прихованих здібностей Леопольда ви також помиляєтеся, — тим часом продовжував регент. — Бувають, звісно, коти зі слабким магічним даром, на зразок мого Іштвана, але ваш Леопольд до них не належить. Я знав його ще кошеням і можу з цілковитою певністю сказати, що він — найзвичайнісінький кіт... То пак, найзвичайнісінький кіт-перевертень.
— Справді? — недовірливо промовила Інна. — А як же ті штучки, що він виробляв?
— Поза будь-яким сумнівом, він використовував для своїх вибриків вашу латентну силу. Я гадаю, що Метр вклав у підсвідомість Леопольда певну кількість магічних прийомів (завважте: саме прийомів, а не здібностей!), і кіт поступово передавав їх вам. Наприклад, під час сутички з Женесом. Тоді вам здавалося, що інтуїтивно знання приходило до вас немов би саме собою — та насправді ви отримували його від Леопольда. Так само було, коли ви зупиняли Прорив. А щодо могутності, то, повторюю, у вас її досить.
— Але навіщо Метр улаштував цей балаган з котом? Чи це звичайна практика підготовки магів?
Регент хмикнув:
— Аж ніяк не звичайна. Щиро кажучи, я й сам гублюся у здогадах. Хотілося б мені знати, що це за... — Тут він осікся і поглянув на двері. — Ну от, з'явилися не запилилися.
Наступної миті за дверима почулося нявчання. Ференц Карой ляснув пальцями, двері самі розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно крокував великий чорний котисько з білим животом і білими "шкарпетками" на всіх чотирьох лапах.
— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенькі були, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєте?
— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.
А чорний кіт підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:
— Моє шанування, мілорде, міледі. Дозвольте представитися: мене звуть Іштван, я головний кіт-перевертень Інквізиції.
— Приємно з тобою познайомитися, Іштване, — за нас обох відповіла Інна.
— Ференце, ви вже чули, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Мене, Інну та Владислава хотіли вбити, і не один раз, та ми...
— Спати! — наказав йому регент.
Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.
Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на регента:
— Що з Леопольдом? — вимогливо спитав він.
— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.
— Але ж він не хотів спати...
— Тепер захотів.
— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. А ми з Леопольдом збиралися полювати на горобців...
— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. Сходи-но ліпше на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.
Всупереч моїм очікуванням, Іштван не став сперечатися, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.
Ференц Карой неквапно запалив третю поспіль сигарету і спрямував замислений погляд на Леопольда.
— Знаєте, що найдивніше в усій цій дивній історії? — спроквола промовив він. Оскільки питання було явно риторичне, ми з Інною нічого не сказали, навіть не запитали "що?", а мовчки чекали продовження. — Найдивніше, — після паузи продовжив регент, — що в своєму посланні Метр жодним словом не обмовився про Леопольда.
Особисто мені це не здавалося дивним. Інні також. На наш погляд, в усій цій історії були й куди загадковіші моменти. І ми жадали роз'яснень.
— Перепрошую, професоре, — несміливо озвалась Інна. — Оте наше знайомство в університеті... адже воно не було випадковим? Ви опинилися на Основі — і не просто на Основі, а в Києві, — через мене?
Регент усміхнувся:
— Ні, Інно. Гадаю, це було простим збігом обставин. За давно заведеним розпорядком, у Нічиї Літа на Основі постійно несе вахту легіон інквізиторів, охороняючи її від проникнення нечисті з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обіймають вищі командори Інквізиції, а минулого року якраз і була моя черга. Загалом, охорона Основи, хоча й відповідальна, але доволі нудна справа. Тому я вирішив у вільний час зайнятися викладацькою діяльністю — є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Отак ми й зустрілися, Інно... Гм. Коли я вперше побачив вас, то був украй вражений. Як я вже казав, ви володієте надзвичайно потужним магічним даром. Причому "потужним" — це ще слабко сказано. Такий дар, як у вас, в середньому з'являється лише раз на сторіччя.
Інна аж зашарілася від задоволення, а я кинув на неї трохи заздрісний погляд. Помітивши це, регент з поблажливою посмішкою уточнив:
— Мої слова такою ж мірою стосуються і вас, Владиславе. Ваш дар нічим не поступається Інниному. В цьому плані двадцяте сторіччя виявилося багатим на врожай — окрім вас, воно дало світові ще чотирьох магів с таким потужним даром.
— І один з них ви? — запитав я, аніскільки не сумніваючись у ствердній відповіді.
— Ні. Я також "подарунок сторіччя", але не двадцятого, а вісімнадцятого. Маги з пробудженим даром живуть значно довше звичайних людей, і що вони могутніші, то повільніше старіють... Втім, я не стану стверджувати, що довголіття — однозначно позитивний дарунок долі. У кожної медалі є й зворотний бік. Ось коли доживете до моїх літ... — Так і не скінчивши своєї думки, Ференц Карой підвівся з крісла, переступив через Леопольда і повільно пройшовся по кімнаті. — Що ж ти замислив, старий? — промовив він, дивлячись у стелю, певніше, не в саму стелю, а крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завше був великим режисером, за свого земного життя ти маніпулював людьми, мов маріонетками... Так невже ти збираєшся смикати за шворки і з небес?
Ми з Інною розгублено дивилися на нього. Регент повернувся до свого крісла і сів, понурившись. У нього був вигляд смертельно стомленої людини.
— А знаєте, Інно, — нарешті заговорив він. — Тепер я починаю схилятися до думки, що наша з вами зустріч була зовсім не випадковою.
— Я також вважаю, що тут не все чисто, — зауважила моя дружина. — Адже ви могли обрати для своєї викладацької діяльності якесь інше місто, іншу країну. В Києві, звісно, непоганий університет, проте не можна сказати, що він такий вже престижний. Ви могли знайти і більш...
— Не в тім річ, Інно, — перебив її регент. — Якраз у цьому нічого дивного немає. Я просто скористався з того, що було в мене під рукою. З 1986-го року, цебто з часів Чорнобильського Прориву, земна штаб-квартира Інквізиції знаходиться в Києві. Чорнобиль досі лишається найвразливішою точкою Основи. Мене насторожує інше. Зазвичай графік річних вахт на Основі складає Вища Рада Інквізиції, а потім передає його на затвердження верховному королю. Проте на поточне десятиріччя графік був цілком складений Метром... гм, мушу визнати, що тоді я сприйняв це, як належне, хоча випадок був безпрецедентний. Далі, познайомившися з вами, я нікому не повідомив про свою знахідку — за винятком Метра, певна річ. На тій лекції, коли ви бачили його, він був присутній через вас.
— Хотів поглянути на мене?
— Атож. І само по собі це нормально — такий рідкісний дар заслуговував на увагу з боку Великого. А після лекції Метр сказав, що вас треба лишити у спокої років на п'ять-шість, мовляв, ви ще не дозріли для пробудження вашого дару.
— Ага...
— І уявіть собі, я беззастережно повірив йому. Відтоді я втратив до вас будь-який інтерес і зовсім не здивувався, коли ви перестали ходити на мої лекції. Ба навіть я майже забув про ваше існування.
— А я уникала зустрічей з вами, — зізналася Інна. — Не знаю чому... Втім, тепер я здогадуюсь. Але не розумію — навіщо.
Ференц Карой знизав плечима:
— Я теж не розумію. Хоча, можливо, Метр збирався сам узятися за ваше навчання. Можливо навіть, в майбутньому він хотів передати вам свою частку Вселенського Духу...
На ці слова я пощулився. Інна здригнулась. А регент понуро кивнув:
— Чудово вас розумію, молоді люди. Скажу відверто: коли Метр пішов з земного життя, так і не передавши мені свою частку Духу, у мене наче гора з плечей впала. Я людина, і не хочу втрачати своєї людськості. Власне, як і ви, як і решта людей. Напевно, Метр збагнув це, відмовився від своїх планів і пішов у Безмежність... От тоді почав діяти кіт. Він розшукав вас, Інно, потім вас, Владиславе, м'яко пробудив ваш дар, після чого переніс обох на Ланс-Оелі, в замкнений світ Контр-Основи, куди шлях для нечисті перекритий. В принципі, Ланс-Оелі ідеальне місце для навчання магів-початківців у Нічії Літа, я вже давно накидав на нього оком, а років п'ятнадцять тому запропонував на розгляд Вищої Ради план облаштування там підготовчого центру. Одначе Метр наклав своє вето на цей план і наказав мені ні в якому разі не чіпати Контр-Основу. Вочевидь, він уже тоді плекав щодо вас певні плани... Але навіщо? І чому в посланні нема жодної згадки про Леопольда. Це дуже схоже на натяк: зверни особливу увагу на кота. Це цілком у репертуарі Метра.
— Якось ми пробували зазирнути в підсвідомість Леопольда, — зауважив я. — Проте нічого не з'ясували, а натомість потрапили на Ланс-Оелі. То, може, ви його оглянете?
— Саме це я й збираюся зробити, — відповів регент і, нахилившись, погладив кота. — Його сон уже нормалізувався. Гадаю, можна починати.
— Наша допомога вам не потрібна? — з готовністю озвалася Інна.
— Ні, все гаразд. Просто мовчіть і не втручайтеся.
Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом...
...Нараз регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.
— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?..
Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом. Від його погляду мені кров у жилах похолола.
То не був погляд кота.
То був погляд людини...
Ні, не людини!..
То був погляд Великого!
У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра...
— Метре!!! — вражено зойкнув регент.
Зелені очиська вп'ялись у нього, і водночас на нас наринула така потужна телепатична хвиля, що мені в очах на хвилю потьмарилося.
"Навіщо ти розбудив мене, Ференце?"
"Метре..." (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) "Хіба ж я знав, Метре..."
"Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й у гадці не мав, що замість досконального вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини."
"Даруйте, Метре," винувато відповів регент. "Я вчинив необачно. Я дуже стомився..."
"Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею." (Останнє слово супроводжувалося "картинкою": Інна в університетській аудиторії.) "Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч." (Знову "картинка": тепер ми з Інною вдвох.) "Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі."
"Я зрозумів це, Метре. Але навіщо..."
"Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду." (Чергова "картинка": ми, оточені сяючим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу магічну силу.) "Ти міг би довести до кінця мій задум."
"Який задум?"
"Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер... Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе."
За мить регентові очі округлилися.
"О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?"
"Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?"
"Ваша правда," неохоче погодився регент.
"До того ж я не був певен в успіхові," вів далі Метр. "Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться."
"А він справдився?"
"Невже ти не бачиш? Подивися на них!" (Ще одна "картинка": ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) "Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд."
"То, може, вам варто повернутися до людей?" несміливо запропонував регент. "І самому продовжити їхнє навчання."
"І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх... Поки моє рішення не було остаточне, я ще тримався, втішаючи себе тим, що будь-якої миті можу передумати. Та коли я підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланий, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!"
"Метре, я... я ніколи собі цього не пробачу."
"Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перше ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю."
"Отже, ви все вирішили?" понуро запитав регент. "Ви покидаєте нас?"
"Так я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття."
"Метре!" злякано гукнув регент. "Невже ви наважитеся..."
"Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там ти побачиш, зокрема, яку долю я вготував особисто тобі."
Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тим-то я не зводив погляду з регента і раптом побачив, як зіниці його очей розширилися на всю райдужну оболонку. Там, у його очах, застиг жах...
,,Метре!!!"
"Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства."
— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!
Проте нашої згоди ніхто не питав...
А потім настав жах — глибокий, панічний, невимовний. Він поймав кожну частку мого єства, він шматував мою свідомість на клапті, думки мої розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.
Я не хотів ніякої магії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати...
Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю...
Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, яким ти мене любиш...
Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Не хочу я могутності, здобутої такою ціною...
Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної магії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного...
О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?..
І була тиша...
І був спокій...
І було забуття...
Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку я розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.
Я лежав на підлозі біля ліжка...
Поруч зі мною сиділа Інна...
За вікном була ніч...
Проте ніч була незвичайна...
Ніч була гамірна, наче день...
Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений ляку, тривоги, спантеличення, розгубленості...
— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!
Я нерозуміюче труснув очманілою головою і нараз збагнув, щo ми накоїли. Ніч була штучна, створена нами!
За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.
— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю...
— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.
— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.
— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.
— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!
— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.
— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі... Бачить Бог, я не хотів цього.
— І я не хотіла... Але нас ніхто не питав.
Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.
— Догралися!
Інна лише скрушно зітхнула. Ми обидва почували себе приреченими на смерть. Навіть гірше ніж на смерть — на втрату людськості...
Я допоміг Інні підвестись. Узявшись за руки, ми вийшли на балкон.
Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.
Ми дивилися в зоряне небо.
Поклику не було.
Поки що не було...
— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?
— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?
— Я теж люблю тебе. — сказав я і пригорнув її до себе.
Інна підняла до мене обличчя:
— Поцілуй мене любий. Може... Може, це востаннє.
Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще...
Як звичайно, мене пойняла солодка, п'янка млість, а груди мені затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості та душевної пустки не лишилося й сліду.
Коли Інна трохи відсторонилася від мене, очі її радісно сяяли.
— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!
— Ти хочеш сказати... — з полохливою надією промовив я.
— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в'язень у нашім тілі, він з'єднався з плоттю, став невід'ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від їхніх тіл... Ми люди, Владику, люди. Чуєш!
Я зазирнув у себе — це була правда.
Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.
— Я такий щасливий, рідна... Я ніби прокинувся від якогось страхітливого кошмару... — Не в змозі далі стримуватися, я схлипнув.
Трохи згодом Інна спитала:
— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?
— Відчуваю.
— Ну, і як?
— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості... Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Щось іще страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.
— Не бійся. Ференц допоможе нам розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нашим учителем.
— А він так злякався цього призначення. Він просто не тямив себе від жаху.
— Ще б пак! Йому доведеться непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа... Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.
— Цікаво, — промовив я. — Чи передбачав це Метр?
— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. "Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися". Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людськості і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра... Ні, я не просто гадаю. Я цілком певна цього.
І тут ми почули Голос. Вірніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок логічних одиниць та нулів. Я передам загальний зміст нашої розмови звичайною мовою в ґностичній інтерпретації.
— Саме так, — ствердив Голос. — Якраз цього прагнув Мій син, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, з'єднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духу від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка Мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заложником Моєї боротьби з нечистим братом Моїм. Безліч разів Я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Хаосу, і Мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте Я знав, що колись це порочне коло буде розімкнене і перетворене на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!
— І що ж буде далі? — спитали ми.
— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Віднині ви самі собі боги і вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — в ваших руках.
— А якщо ми помремо?
— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі схочете цього, і Я радо прийму вас до Себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна Мої вже посіяні на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей. Так є і так буде!
— А як же Ти?
— Всесвіт неосяжний, тому нема межі Моєму вдосконаленню. За минулі цикли у Мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від Мене, то помиляєтеся — це Я звільнився від вас.
— Так Ти покидаєш нас?
— З вами Моя частка, а отже, і весь Я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківського догляду, проте їхній зв'язок з батьками не конче мусить розриватися. Залишайтеся дітьми Моїми, а Я завжди буду вашим люблячим Отцем.
— Залишимося, — пообіцяли ми.
— А тепер виправте свій недогляд на Основі і не баріться — повертайтеся на Грані, ваше місце зараз там. Порочне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Затямте: ви переможете тільки тоді, коли визбираєте з купи полови зерна — крихи Порядку, що скніють у Хаосі Потойбіччя. Це з їхньою допомогою нечистий брат Мій намагається зруйнувати земний світ — для Абсолютного Хаосу Світовий Кристал невразливий.
— Однак рано чи пізно зерна Порядку знову потраплять у Хаос, і він знову підніме голову. То чи не краще буде взагалі знищити його?
— Це неможливо. Земне життя породжене протистоянням Порядку і Хаосу, Добра та Зла, Янь та Інь, і вся його історія — безперервна боротьба цих двох стихій. Так було завше, так є нині і так буде до скону віків. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисгармонії Хаосу вам не осягнути гармонійності Порядку. Ви збагнули?
— Збагнули, Отче.
— Тож у добру вам путь, люди, діти Неба і Землі.
Голос стих.
Ми з Інною стояли на балконі й дивилися в небо.
Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.
Та це не був той Поклик, що мучив Метра і решту Великих упродовж багатьох тисячоліть.
Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.
Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним та небесним.
Ми — люди, діти Неба і Землі.
— Як це прекрасно! — зачаровано промовила Інна.
— Атож, прекрасно, — погодився я. — Та буде ще прекрасніше, коли ми повернемо людям день.
— А ми зможемо?
— Звісно, зможемо. Ми мусимо.
Ми взялися за руки і разом промовили:
— Хай буде день!
І був день.
І була Земля.
І було людство.
І були ми.
КІНЕЦЬ
Серпень 1991 — червень 1999 рр.
Поки дихаю — сподіваюся (лат.)