— Так, я знаю достеменно, що доктор Он Лайнів — дитячий офтальмолог і що його кабінет міститься на п'ятому поверсі цього будинку. Я була в нього вже тричі, за попереднім записом. Як немає дитячих лікарів? Як онкодиспансер? Для сетерів? Ірландських… А можна, я тоді просто піднімуся на п'ятий поверх? Ні, у мене немає зі собою сірників. Ножів теж. О Боже, та що це таке, врешті-решт?! Де це чувано, щоб в онкодиспансерах для ірландських сетерів перетрушували жіночі торбинки?! Заберіть свої руки, панянко! — чого мені вартувало стриматися, аби не вирвати торбинку з усім моїм косметичним начинням від тієї фарбованої гарпії! Тьху! Потвора зизоока!
Я вибігла на п'ятий поверх будинку, який ще донедавна вважали поліклінікою на вулиці Полупанова — і справді, табличка окуліста з дверей кабінету доктора Лайніва зникла. Натомість підлога почекальні була свіжорозкреслена пунктирами для вольєрів. Втім, у кутку ще стояло старе відро з написом «Очні помиї», яке приберуть, напевно, завтра. Або замалюють напис новим — «Онкопомиї». Але мене це не здивувало. Мене давно нічого не дивує. Відколи відкрито, що нетілесне цілком у змозі лікувати ескулапи, відколи вік визначають тим, на скільки років виглядає твоє тіло. Відколи зрозуміла, що світ має нас на увазі, має нас у підсвідомості, має нас. Відколи осягнула, що кожне прокидання зі сну — то маленька смерть. Тому мої сни аналізує лікар до очей (бо ж бачу їх очима). А позаяк виглядаю на школярку, лікар мій — дитячий окуліст. Все просто, без ускладнень, без зайвої бюрократії. Світ самоствердився у своїй і в нашій зовнішності.
Я підійшла до дверей, за якими відбулися останні три сеанси, ритуально опустилася навколішки і зашепотіла у хвилясту щілину під клямкою. Мене слухав той, до кого це стосувалося.
Минулого разу я розповідала про свою пригоду в темній кімнаті, під пильним наглядом доктора Лайніва. Він нап'яв своє дзеркальне кружальце і невідривно стежив, аби кожне моє слово було правдою. Не знаю, які там механізми застосовують ці лікарі новітньої школи «Око-Сон», але я мала говоритиоднимсловомбеззупино-кінепереводячидуху, а він усе-все бачив у моєму оці.
Я набирала повні легені повітря і висмалювала весь опис спазму, що міг пояснити таке катастрофічне погіршення зору.
— Самотність — то погано, лікарю? Я боюся, що то зле, бо мені добре.
— Самотність — то ніяк. Ти нікому не віддаєш, але і не отримуєш. Це нуль. Ти живеш на нулі. Але цей нуль може бути не лише зачарованим нерозривним колом, а й довершеним, ідеальним колом. Колом — діамантом, колом — сонячним диском, колом — німбом Христа, колом — оком Крішни.
А потім доктор рівним розміреним кеглем дріботів:
«Вихідні умови. Пляж, ще холодний Дніпро. Вологий пісок. Спиною до неба. Ноги — на ширині плечей. На зап'ястках — бутафорський бинт.
Ескалація. Червона жилка (ртуті) пробігає на Схід до поділки 37,9. З гарячої, як запалена пахва, води повільно, повільно, повільно виходить слон.
Рефлексія. Божественні тварини. Божественно повільні. Божественно великі. Нетутешні. Боги. Спочатку було слово (перекреслено, виправлено: був слон).
Кульмінація. Насадження на бивень. Думки про еротичне збудження — недоречні, зайві.
Ар'єр-консеквенція.
— Мені потрібно змінити стать.
— Так, у нас є така послуга, але записуватися треба заздалегідь, за вісім місяців.
— Ви не зрозуміли. Мені потрібно стати Богом. Імплантуйте мені бивні.
Лікування. Дієта № 1-5-7 за Сьюзан Веґа».
Починалися перші дні з Сонькою. Відрізок кільканадцяти мільйонів секунд. Часу, який не існує. Як і Бог. Втім, хто ще сьогодні вірить у те, що Бог не існує? Темні, неосвічені невдахи.
Ми познайомилися під час вступних іспитів до Інституту шляхетних дівиць. Відразу з'ясувалося, що цікавимося подібним безглуздям і що божевілля у нас — однієї групи. Тоді ж таки й вирішили разом винаймати помешкання. Першого навчального дня, після пар, ми вдвох купили шпалери з добірного, крупнозернистого наждаку, обклеїли ними наше житло, і зажили у ньому душа в душу, чи то пак, ніздря в ніздрю.
Щоранку ми хапали канапки з дьогтем, що їх приготувала Сонька на нас двох, і підстрибом гнали до нашого жовтуватого, як дзьоб папуги, корпусу — закусувати гранітними породами наук. На заняттях вона багато малювала, поки я писала конспекти; потім вона писала конспекти, а я писала записки; потім ми разом розвивали теорію про несправжність фізики на прикладах непоєднання зарядів плюса і мінуса душ, тіл, запахів, бажань. В авдиторіях завжди було тихо, як під подушкою, тільки студентки шаруділи легенько, виділяючи кров'ю з пальця, немов маркером, текст, схилившись над своїми колінами. Я завмирала у тій тиші і писала Соньці закодовані послання приблизно такого змісту:
вітер здирає скальп
крізь пальці втікають спагеті
хочу на тебе дмухати
кульбабами
Сонька зазвичай моментально ілюструвала подію здирання скальпу чи здмухування кульбаб на попадані в безодню макарони. Вона була однією із спагетинок — пряма, суха і жовтувата.
Інколи вона відписувала:
крізь пальці втікає кохане волосся
ти шукаєш серце, а знаходиш сухофрукти
рушниця заряджена гнилими грушками
Я не вміла малювати засушене серце і гнилі консерванти, тому просто ставила смайлик, розуміючи, що в Соньки новий коханець. Вона пошепки усміхалася, і мені робилося добре, аж лоскотно в горлі. I'm fond of you, Sonьko.
А потім ми бігли до якоїсь совкової їдаленьки і хрумали щось на обід, обмінюючись одночасними телепатично-однаковими спостереженнями. Наприклад, газон нам стійко і відверто нагадував лобок тижневої занедбаності.
Прийшовши домів, я її роззувала, а в черевики встромляла по розлогій гілці бузку. Або соняшники. Але Сонька не любила соняшників: вони їй нагадували, що родом вона з Херсона. Сонька — херсонька.
Вечорами вона любила сильно терти очі. Мене завжди смішило, коли вона розтирала їх майже до крові. Тоді її повіки ставали тонкими, як калька для викрійок, і м'якими, як пелюстки тріліумів. Утім, ці квіти не цвіли того травня, коли ми познайомилися — до їхніх пелюсток треба було чекати ще добрих років одинадцять.
А ночами зі шпарин вилазили потворні гаудеси і кусали нас за п'яти, за лікті, за ключиці. Інколи боляче засмоктували вуха. Я цього не бачила: мабуть, міцно спала після вечірнього коктейлю з матіоли і букової стружки. А от Сонька дуже мучилася, і щоразу потім розповідала тріснутим голосом, тим лякаючи мене до відчуття перших ознак сечовиділення.
— Коли різні голоси — це ще нічого, навіть весело буває, — казала Сонька, сівши на ліжку й обхопивши руками коліна. — Але коли тільки суцільний свист — це нестерпно… Нестерпно! — і вона зривалася на зойки.
Вона також мала проблеми з зором, і теж була пацієнткою доктора Лайніва. Власне, так і з'ясувалося, що є людина, якій ми обидві беззастережно довіряємо і яка через це може стати поміж нами — таке інколи трапляється з дівчатами…
Доктор Лайнів усім незмінно пропонував дієту «Номер сто п'ятдесят сім» — універсальну і мультиефективну. Згідно з нею, гаудесів можна було позбутися за такого щоденного раціону: зелені лимони плюс зелені кавуни, а на десерт — посмоктати клямку з латуні (бажано трохи вкритої цвіллю, щоб була зеленкувата). Таких приписів Соньці було важко дотримуватися, позаяк її робочий день ущільнювався й ущільнювався, як синтетична тканина. Кілька днів на тиждень вона підробляла у фізкабінеті — допомагала під час обстежень, тримала зонд пацієнтам у роті для викачування жовчі, закупорювала пробірки, накладала ультразвукові пов'язки, кріпила електродну акупунктуру. Я ніколи не запитувала, чи їй подобалася та робота, але з огляду на натхнення провадити наше життя в динамічному руслі, можна припустити, що робота була для неї корисною. Принаймні, робота навчила її систематизувати все довкола:
Є роти — відкриті рани.
Великі губи з впалими зубами.
Є роти — лопати. Є танки, є граблі.
Є роти — закручені крани.
Щось схоже на це випалювала вона своїм відкрученим краном просто з порога, і її слова-наліпки чіплялися мені до щік чи литок, застрягали в дірках карієсу. Я не любила її голосу, коли вона говорила, але любила, коли вона співала. А надто їй це вдавалося під акомпанемент улюблених колекційних записів: CD-I — «Reg-gae-т», CD-2 — «100-гін», CD-3 — «Ska-в-чання» (усі права, звісно, беззастережні).
А ще я любила проспівувати Соньку сама. Коли вона заходила на подвір'я, повертаючись з роботи, я зависала на капронових шворках на балконі і видавала:
— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!
Ми спілкувалися безперервно, і були нерозлучними повсякчас. Навіть коли котроїсь із нас не було вдома, інша неодмінно підтримувала комунікацію через записки. Цей механізм був добре відпрацьований: записки не можна було залишати на видному місці — їх треба було шукати па всіх кімнатах, горщиках і закапелках. Зазвичай це забирало близько години, але приємні відчуття загострювалися, коли послання нарешті знаходилося. Проте інтрига тривала. Далі записку треба було розшифрувати. Ми з Сонькою послуговувалися спеціальним методом, який називали «з'єгиптинізованим письмом». Це метод уникнення голосних. Бо й справді: яка з них користь? Вони складаються тільки в регіт, ska-вчання і 100-гін. А всі ці вияви ми вже мали в записах. Отже, verba volant, scripta manent[1] виглядало як vrbvlnt scrptmnnt.
Зміст — у його традиційному розумінні — був зовсім не обов'язковим елементом листування. Одного разу я написала: «Бжн пмдр, пглн нвт гнл», маючи на думці: «Обожнюю помідори, поглинаю навіть гнилі».
Граючись мовою, ми любили замінювати усі голосні літери в слові на «і». Так, нам здавалося, слово звучало патріотичніше. Сонька запропонувала замінювати усі голосні на м'який знак, звук якого теж винайшов минулого року професор з її кафедри у нашому Інституті шляхетних дівиць. Я трохи знала того професора, бо в нього мені довелося писати невеличку наукову розвідку про вік і будову тіла Адама та Єви. Гарний чоловік, йому можна вірити.
Коли ж розваги вичерпувалися, ми запрошували коханців і перетворювалися на склодувів. Інколи я опинялася поза грою, бо мої легені виявлялися не досить сильними, щоб змагатися. Я тішилася старою корисною звичкою — завжди мати при собі швейцарський ніж. Тоді я відкорковувала пляшку, а в коркові залишалася одна ледь помітна дірочка — як у вені після улюблених ін'єкцій. Я відкорковувала, ще і ще — аж поки набридало вводити ін'єкції в голівку пляшки. Тоді я вкладалася у кутку на м'яке крісло, і груди розлягалися собі довільними пляцками. Байдуже — це коли їх не надимаєш, не підкреслюєш лінію пиптиків для досконалої траєкторії. Втрачаючи регуляторну функцію двох ґудзиків (праворуч — тиснути, ліворуч — смоктати), вони собі втомлено стирчать, як антени тамагочі, найновішої японської моделі. Мої пиптики — мої антени. До речі, Сонька собі вставила модні імпланти очних яблук на кінчики грудей. Я також не гребувала модними тенденціями, і розмістила імпланти молочних залоз на плечах — у тому місці, де моя прабаба пришивала поролонові підплечики.
Не знаю, чи саме це стало причиною, але невдовзі я захворіла. Моя лімфа начебто зіпсувалася, і мені був потрібен донор жовчі. Але про все це я ще не знала, сидячи в кутку й спостерігаючи за Сонькою в розпалі розваг.
В еротичних ігрищах Сонька понад усе любила екстравагантну пенетрацію. Для неї кохатися означало встромляти цвяхи у вуха або розігнуту канцелярську скріпку — в отвір соска чи просто під шкіру. Будь-чим вона проникала в коханця, доводячи його до знемоги. Я навіть не знала, кому з них заздрити в моменти нестерпного екстазу.
А коли коханець засинав, вона відрізала його нігті. Потім ми їх збирали у мішечки, зшиті з клаптиків сечових міхурів студентів міжнародного економічного університету, які провалили сесію. Такі мішечки того літа стали неодмінним сувеніром усіх туристів чи просто прогресивних інтелектуалів, і кожний пристойний митець на Андріївському мав набір з них — чотирьох кольорів.
Ми брали нігті зі собою кожного разу, коли ліньки було готувати вдома. В «Пузатій хаті» або у «Швидко» ними можна було присмачити пластмасового коржика або каучукову кулешу. (Як відомо, вважають за моветон до білкових страв з жовтої раси додавати чоловічі нігті. Можна жіночі акрилові, нарощені тільки раз, південніше від Чорнобиля, і тільки цноткам, але кожна з нас мала правило — не зваблювати незайманок).
Десь у той час я захопилася альтернативними методами очищення лімфи. Як я вже згадувала, однією з провідних авторитеток у цій галузі (як і у всіх інших) вважали Сюзан Веґа. Вона пропонувала вживати тільки те, що належить білій расі, і тільки те, що виховане на традиційній основі. Від неї я також дізналася, що поклавши у конверт повзучу рибку, зловлену в коморі на підлозі і зв'язану у брам-шкотовий вузлик білою нейлоновою ниткою, можна бути певним, що лист неодмінно знайде адресата, навіть не маючи на конверті усіх належних реквізитів. Так я шукала свого донора. Але жодний метод не допомагав.
І я зважилася на останнє — вирішила спробувати волосяну дієту. Усі зелені лимони, кавуни й латунні клямки, нігті, цвяхи й скріпки я замінила волоссям. Я їла його руками, насипала в тарілку, кип'ятила, намотувала на виделку і просто смоктала з пляшки. Я їла чорняве, біляве і рудувате, сиве, підмальоване і натуральне волосся різної довжини, з лупою і не сполоскане після кондиціонерів, підживлене бета-каротином і з посіченими кінцями, хвилясте і пряме, м'яке і дротянисте. Згодом я почала розрізняти на смак вік власників волосся, їхні прибутки і навіть подробиці особистого життя. Я й сама стала схожою на волосину.
Але час невблаганно втікав. Крізь пальці. Крізь пальці втікали вода, пісок, бульбашки, усі мої помилки, хімічні реакції і моя лімфа — усе це витікало з мене. Вона сочилася з несподіваних тріщинок на ліктях чи на хребті. Я щоразу заклеювала її скотчем з коров'ячого язика, але все одно почувалася, як підтоплена яхта. На щастя, про це ніхто не знав. Ніхто, крім доктора Он Лайніва. Йому я розповідала про те, як волосини в'ються вздовж мене, про те, що я втратила відчуття межі між нутрощами і зовнішністю. Йому я розповідала, що коїлося з Сонькою…
Коли до Соньки почали приходити улюблені кавалери на вечірки і залишатися зі мною або супроводжувати мене у моїх справах, я розуміла, що робила зле, бо спекулювала своєю природною перевагою — ногами (у Соньки їх не те що не було — вони здавалися майже непомітними). Зазвичай вона зовсім не заперечувала проти спільного користування чим завгодно. Але з тим, що її кавалерів більше приваблювала я, вона змиритися не хотіла. І бідне дівчисько боролося, як могло. Підпільно боролося зі мною, але позаяк то було безперспективне від самого початку і зовсім не залежало від засобів, Сонька вела боротьбу зі собою. Ці бої інколи виливалися у шедеври, якими ми завішували кімнати, а інколи — в її зашкалену активність. Вона кидалася вивчати усі підряд мови, доступні мені, писати кільканадцять щоденників з художніми аплікаціями і ненароком залишати їх у полі зору своїх друзів обох статей, грати на кільканадцяти інструментах одночасно і застосовувати увесь арсенал бабусиних рецептів покращання зовнішності — від масок з яйця та огірка проти вугрів вульґаріс до приміряння на розмір більших ліфчиків.
Однак треба віддати їй належне: тоді Соньці й справді вдалося організувати багато цікавих заходів, проте кожного разу, коли справа доходила до презентації, у неї раптово вселявся дідько скромності, який силоміць опускав її очі на перший поверх і стишував голос до непристойної позначки 0,1. Усе, що вона говорила, ставало штучним і незначним. Не дивно, що на такому фоні повигулькували нові зірки місцевого масштабу — кілька поетес, кілька новелісток, інтелектуа-лок, бардок і жменька графоманок-німф (не плутати з німфоманками). Усі — шляхетні дівиці, усі гідні свого звання, але за свій успіх вони мали дякувати Соньці і… мені.
Куди й поділася наша ідилія, наші гілки бузку в черевиках, наші зачаровані письмена в мильничках, мишоловках і цукерницях. Раніше ми жили так, що могли щомиті зібрати увесь мотлох і викинути його з дому через вікно. А з мотлохом — і себе: таким повним був кожний момент, вивершеним і досконалим. Було, та загуло. А може, воно таким було тільки для мене? Сонька струмувала попри стіни, цівочкою мертвої крові вислизала з дому, цідила стишеним голосом і навіть забула про свої CD і гаудесів.
Я ж, своєю чергою, визнаю: не робила нічого, щоб завадити подіям розвиватися в тому небезпечному руслі.
І от якось вона відчула, що вичерпалася у боротьбі зі мною. У боротьбі, яку вигадала вона сама. І вирішила бити відвертістю. Саме того дня, коли я отримала у подарунок нові бразильські босоніжки з зав'язками зі щурячих хвостиків, вона вручила мені конверта з листом, у якому літери були виведені дбайливим старослов'янським шрифтом. Жодних тобі захованих цидулок, жодної єгиптинізації…
«Я тобі заздрю. Я тобі заздрю і ненавиджу тебе. Ненавиджу, і нічого не можу вдіяти. Я погана. Бо цього не можна робити, не можна заздрити. Це не ввічливо, кажуть. Але хіба ж я винна, що ти якогось біса взялася на мою голову? Хіба ж я винна, що в тебе є всі й у тобі є все? Я не така, як ти! Я не можу бути такою, як ти! Бо тобі все вдається. І я тобі заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Бо ти запинаєш свій плащ на всі ґудзики аж під горло і не ходиш на підборах. Бо тобі дарують квіти без целофану, і таксі відвозить тебе задурно на день народження. Бо твоїм іменем названо ательє весільних суконь. І, врешті-решт, тому, що всі ці Сашки-Андрії-Володі-Олеги-Ігорки-Тараси кидаються наввипередки до твоєї цигарки, навіть коли твоя запальничка сама спалахує перед їхніми очима. Я тобі заздрю — і крапка!
Я не вмію так жити, як ти. Я не можу. Я — не ти. Ти — не я. Ми не раби. Раби не ми. Чуже зілля. Одна сім'я. В ній мої брати, яких ти звела з розуму. Причинні сестри. Замучені батьки. Замордовані домашні гієни. Скалічені акваріумні рибки. Недозваблені екваторіальні гвінейці. Безбороді безприбуткові брунейці. Розхристані безборонні (бо вже з добре тисячоліття несущі) каппадокійці. Уся велика родина людства».
Чи варто казати, що я була вкрай спантеличена? Я уявляла, як Сонька потайки чаклує, аби кожний поцілунок, що я отримувала від котрогось із залицяльників, перетворювався на струп, гнійник, комедон, бородавку чи рубець. Мені ввижалося, що вона знаходить мою кнопку Off, і щосили тисне на неї, і тисне, і тисне… їй раптом дуже закортіло звільнитися від мене. Від гніту. Але я своїми бразильськими босоніжками твердо стояла на землі, і жодний ані Alt, ані Ctrl не в змозі були мене зрушити.
…Оговтавшись, я перегнала в голові цілу плівку подій. Мені не вдавалося позбутися враження, що Сонька написала мені любовного листа.
Я пригадала зошит у лінійку, який у 9-му класі списала фразою «Я Вас люблю». Його я заповнила за одну ніч. Ще й перетворила писання мало не на тортури — виводила слова старим пером на дерев'яному держаку. Якби чорнило впало на папір, зошит довелося б переписувати весь від початку — моя любов не терпіла недосконалостей.
Я згадала цю пам'ятку ідеальної відданості й усміхнулася. Полізла в шухляди по старі зошити, поклала поруч, щоб порівняти. Ну… почерк не дуже схожий. Але зміст! Однаковісінький!
За кілька місяців я дізналася, що вона багато курить, носить кольорові шалики і має свій маленький ляльковий театр, з яким їздить містечками й селами. Мені закортіло чкурнути до котрогось із сіл, де могла виступати її трупа найближчим часом, кинутися обіймати їх усіх, а її стиснути найдужче, як однокласник Ростик колись стискав двері дівчачої роздягальні на уроках фізкультури і зривав їх із завіс. Але крихітка Сонька погрозила мені пальчиком і сказала:
— Ні, вибач, wer kannst,[2] якою ти є тепер. Я от — змінилася. І теж тепер маю запальничку — і вона заклацала червоненькою трубочкою, схожою на мініатюрну бензоколонку.
— Задля такої запальнички можна почати курити! — захоплено випалила я. — Але ж тю, я вже сто років, як покинула!
Я почала переконувати її, натякаючи, що ніхто тепер не шикуватиметься в чергу до моєї одноногої подруги в роті, але вчасно схаменулася, бо навколо чомусь виявилися пасажири тролейбусу № 13, що прямував до вулиці Полупанова, а не в село.
Сонька зникла, мені паморочилася голова.
Я отримала цілу літрову реторту жовчі від невідомого благодійника якраз того дня, коли мене вже вантажила «швидка». Ані волосяна дієта, ані премудра Сюзан Веґа не змогли запобігти процесам втрати лімфи, і я просто на очах збивалася з рівноваги. Соньці я відразу вирішила нічого не казати, сподіваючись на останню, пояснювальну, записку, залишену в холодильнику. Вона була дуже вирозумілою в наш світлий період. А пізніше… А пізніше усе втратило сенс.
Доктор Он Лайнів мені розповів, хто був донором жовчі для мене. Він склав докупи роздерті клапті спантеличення і загадки. Дискінезія,[3] як пояснив лікар, часто виникає від негативних емоцій. Ускладнюється виділення жовчі у кишківник, вона застоюється в міхурі, і щоб не утворилося каміння, її викачують за допомогою проковтнутого хробака-зонда.
Я не знаю, на якому етапі своєї інструментальної терапії Лайнів дав Соньці можливість усе осягнути й зважитися на донорство, не знаю, чи взагалі вона це робила свідомо. Мені важко уявити, що він їй розповідав, аби викликати ненависть до мене і блокувати її жовч (він сказав, що це його професійна таємниця). Але для мене вмить усе прояснилося — і її спалахи ненависті, і її скорчена постать в останні місяці, і нещирість її листа, і вдавана кулінарна недбалість, і додаткові години роботи в лабораторії. Мені закортіло зависнути на капронових шворках і гукнути на ціле місто — так, щоб вона мене конче почула:
— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!
Слова зникають, написане залишається (лат.).
Неправильна німецька. Має бути: wer weiss — хто знає. Втім, словник стверджує, що правильний фразеологізм мав би виглядати навіть так: Das weiss der Himmel. На жаль, Сонька не встигала вивчати мови з такими тонкощами.
Дискінезію жовчного міхура вважають психосоматичним захворюванням, що спричинене психотравмувальними ситуаціями, глибинними міжособистісними конфліктами, нераціональним харчуванням, великими інтервалами між прийманням їжі, харчовими алергіями, споживанням продуктів, які викликають подразнення слизових оболонок травної системи. Зменшується надходження жовчі у кишківник, вона застоюється у жовчному міхурі. Хворі на дискінезію відчувають біль у правому боці, можуть мати пригнічений настрій, проблеми зі сном і апетитом, відчувати емоційну і фізичну слабкість, втому, страх.