Книжки були старі, з вижовклими сторінками. Деякі трохи обгоріли, а деякі, на подив Максима, виявилися відчутно радіоактивними. Не було часу як слід роздивитися їх.
Максим спакував два клунки і кілька секунд пристояв, озираючи кімнату. Порожні, перехняблені стелажі, темні плями там, де були картини, самі картини, видерті з рам, затоптані… і жодних слідів зуболікарської техніки. Він узяв клунки і попрямував до дверей, але потім згадав і повернувся за автоматом. На столі під склом лежали дві фотокартки. На одній — та сама прозора жінка, і на колінах у неї хлопчик років чотирьох із здивовано відкритим ротом, а жінка — молода, вдоволена, горда… На другій фотокартці — красива місцевість у горах, темні купи дерев, старовинна нанівзруйнована вежа… Максим закинув автомат за спину і повернувся до клунків.
Щоранку після снідання бригада шикувалася на плацу для зачитування наказів та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо не брати до уваги вечірніх перевірок. Зачитування будь-яких наказів завершувалося щоразу справжнім пароксизмом захоплення. Максим змушував себе придушувати мимовільну огиду до цього раптового божевілля, що охоплювало всю бригаду від командира до останнього кандидата; він сварив себе за скептицизм інородця і чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить збагнути і перейнятися. Але йому було дуже важко.
З дитинства вихований у дусі стримано-іронічного ставлення до себе, у неприязні до гучних слів, він аж злився на товаришів по строю, на хлопців, добрих, простодушних, чудових загалом хлопців, коли вони зненацька, після зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата ім’ярек за суперечку з дійсним рядовим таким-то, роззявляли роти, втрачали властиву їм добродушність та почуття гумору і заходжувалися із запалом ревти «ура», а потім заспівували із сльозами на очах «Марш Бойового Легіону» і повторювали його двічі, тричі, а подеколи й чотири рази. При цьому з бригадної кухні вироювалися навіть кухарі й з ентузіазмом підхоплювали, шалено розмахуючи черпаками та ножами, добре що були поза строєм. Максим пам’ятав, що в цьому світі слід бути, як усі, тому також співав і також намагався втратити почуття гумору, і це йому вдавалося, але було гидко, бо сам він ніякого піднесення не відчував, а відчував саму лише ніяковість.
Цього разу вибух ентузіазму стався після наказу номер сто двадцять сім про підвищення дійсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто двадцять вісім про оголошення подяки кандидатові у дійсні рядові Симу за виявлену під час операції відвагу та наказу номер сто двадцять дев’ять про переведення казарми четвертої роти на ремонт. Не встиг бригадний ад’ютант засунути папірці з наказами до шкіряного планшета, як бригадир зірвав з себе кашкет, набрав повні груди повітря і скрипливим фальцетом закричав: «Вперед!.. Легіонери!.. Залізнії!..» І пішло, і поїхало… Сьогодні було особливо ніяково, бо Максим бачив, як по темних щоках ротмістра Чачу покотилися сльози. Легіонери ревли бугаями, відбиваючи такт прикладами на масивних ремінних пряжках. Щоб не бачити цього і не чути, Максим щосили зажмурився і заревів розпаленим тахоргом, і голос його заглушив усі голоси — принаймні так йому здавалося. «Вперед, безстрашнії!..» — ревів він, нікого вже не чуючи, окрім самого себе. До чого ж ідіотські слова… Мабуть, який-небудь капрал написав. Треба дуже любити свою справу, щоб ходити у бій з такими словами. Він розплющив очі і побачив зграю чорних птахів, що сполохано і безгучно роїлися над плацом… «Алмазний панцир не спасе тебе, о враже…»
Потім усе скінчилося так само раптово, як і почалося. Бригадир обвів стрій посоловілими очима, згадав, де він перебуває, і ридаючим, зірваним голосом скомандував: «Панам офіцерам розвести роти на заняття!» Хлопці похитували головами і сторопіло косували один на одного. Здається, вони нічого не тямили, і ротмістрові Чачу довелося двічі крикнути: «Шикуйсь!», перш ніж ряди набули належного вигляду. Потому роту відвели до казарми і ротмістр наказав: «Перша секція призначається у конвой. Решті секцій стати до занять згідно з розпорядком. Р-розійдись!»
Розійшлись. Гай вишикував свою секцію і розподілив пости. Максимові з дійсним рядовим Панді випав пост у допитній камері. Гай нашвидку пояснив йому обов’язки: стояти струнко праворуч і позаду заарештованого, при найменшій спробі заарештованого підвестися з лавиці — перешкоджати силою, підкорятися безпосередньо командирові бригади, старший — рядовий Панді… Коротше кажучи, дивись на Панді.
— Я б тебе нізащо не поставив на цей пост, кандидатів туди не посилають, одначе пан ротмістр наказав… Ти будь насторожі, Маку. Щось не збагну я пана ротмістра. Чи то він тебе хоче просунути якнайскоріше — дуже ти йому сподобався у справі; вчора на розгляді операції з командирами секцій він багато про тебе говорив, та й до наказу послав… Чи то він тебе перевіряє. Чому так — не відаю. Можливо, я винен зі своїм рапортом, а може, ти сам зі своїми балачками… — Він стурбовано оглянув Максима. — Почисть-но ще раз чоботи, підтягни пасок і надінь парадні рукавиці… Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають… Гаразд, біжи на склад, та хутчіше, за тридцять хвилин виходимо.
На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.
— Ось, капрале! — сказав Панді, звертаючись до начальника складу і поплескуючи Максима по плечу. — Бачив? Дев’ятий день хлопець у Легіоні — і вже подяка. До камери його зі мною поставили… Либонь, за білими рукавицями прибіг? Видай йому гарні рукавиці, капрале, він заслужив. Хлопець — герой!
Капрал невдоволено забурчав, поліз у стелажі, захаращені військовим майном, кинув на прилавок перед Максимом кілька пар білих нитяних рукавиць і проказав зневажливо:
— Герой!.. Це ви тут з очманілими герої. Звісно, коли у нього від болю все нутро потріскалось, підходь і клади його до мішка. Тут би і мій дід героєм був. Без рук, без ніг…
Панді образився.
— Твій дід без тями п’ятами накивав би, — сказав він, — якби на нього ось так з двома пістолетами наскочили… Я, було, подумав, край панові ротмістру…
— «Край, край…» — буркотів капрал. — От запроторять вас за півроку на південний кордон, тоді побачимо, хто без тями втікатиме…
Коли вони вийшли зі складу, Максим спитав якомога поштивіше (старий Панді полюбляв поштивість):
— Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?
— Від страху, — відповів Панді й для більшої ваги стишив голос: — Виродки, розумієш? Читати тобі потрібно більше, Маку. Є така брошура: «Виродки, хто вони і звідки». Прочитай, а то як був ти дурнем, так ним і залишишся. На одній хоробрості далеко не поїдеш… — Він помовчав. — От ми хвилюємося, наприклад, злостимося, скажімо, чи перелякались — у нас нічого, хіба що спітніємо чи, скажімо, жижки затремтять. А в них організм ненормальний, звироднілий. Злоститься він на когось чи, приміром, перепудився, чи взагалі — у нього відразу сильні болі в голові й у всьому тілі. До непритомності. Зрозумів? За такою особливістю ми їх впізнаємо і, звісна річ, затримуємо… беремо… А гарні в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?
— Затісні вони мені, добродію Панді, — пожалівся Максим. — Давайте мінятися: ви оці візьміть, а мені свої дайте, розношені.
Панді був дуже задоволений. І Максим був дуже задоволений. Зненацька він згадав Фанка, як той карлючився у машині, качався від болю… і як його забрали патрульні легіонери. Але що могло настрахати Фанка? І на кого він міг так злоститися? Адже він не хвилювався, спокійно вів авто, насвистував, дуже йому чогось хотілося… Певне, курити. Втім, він обернувся, завважив патрульну машину… Чи це було вже потому?.. Так, він дуже поспішав, а фургон заступав шлях… Може, він розізлився?.. «Та ні, чого я вигадую? Мало які напади бувають у людей… А затримали його за аварію. Цікаво, проте, куди він мене віз і хто він такий? Фанка варто було б розшукати…»
Він надраяв чоботи, дав собі повний лад перед великим дзеркалом, почепив на шию автомат, знову глянув у дзеркало, і в цю мить Гай наказав шикуватися.
Гай прискіпливо всіх обдивився, перевірив знання обов’язків і побіг у ротну канцелярію доповісти. Поки його не було, легіонери зіграли у «мило», було розказано три історії з вояцького життя, яких Максим не зрозумів через незнання деяких специфічних висловів; потім до Максима причепилися, щоб він розповів, звідкіля він такий здоровезний — це зробилося вже звичним жартом у секції, — й ублагали його скачати в рурочку пару монеток на згадку. Відтак із канцелярії вийшов ротмістр Чачу у супроводі Гая. Він також прискіпливо всіх оглянув, підійшов, сказав Гаю: «Веди секцію, капрале», і секція попрямувала до штабу.
У штабі ротмістр наказав дійсному рядовому Панді і кандидатові Симу йти за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кімнати з щільно позапинаними вікнами, пропахченої димом паличок для паління. У дальньому кінці стояв величезний порожній стіл, кругом столу були розставлені триногі стільці, а на стіні висіла потьмяніла картина, що зображала старовинну битву: коні, щетинясті панцирі з дранки, оголені пилкоподібні мечі і цілий ліс списів, схожих на вила. За десять кроків од столу і правіше дверей Максим завважив залізне дірчасте сидіння. Єдина ніжка під сидінням була пригвинчена до підлоги здоровецькими болтами.
— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.
Панді турботливо поставив Максима праворуч і позаду залізного сидіння, сам став ліворуч і пошепки наказав «струнко». І вони з Максимом завмерли. Ротмістр сидів, закинувши ногу на ногу, попихкував сигаретою і байдуже роздивлявся легіонерів. Він був підкреслено байдужий, проте Максим виразно відчував, що ротмістр якнайуважніше стежить за ним, і тільки за ним.
Потому за спиною Панді розчинилися двері. Панді вмить зробив два кроки вперед, крок вправо і поворот наліво. Максим також шарпнувся було, але втямив, що він не заступає дороги і його це не стосується, а тому просто щосили вирячив очі. Усе-таки було в цій дорослій грі щось заразливе, незважаючи на примітивність її та очевидну недоречність у зв’язку з бідуванням населеного острова.
— Струнко! — гаркнув Панді.
Ротмістр підвівся, загасив сигарету у попільничці і легким клацанням підборів привітав бригадира, якогось незнайомця у цивільному і бригадного ад’ютанта з товстою текою під пахвою, котрі прямували до столу. Бригадир всівся за стіл посередині, обличчя у нього було кисле, невдоволене; він застромив палець під гаптований комір, відтягнув його і покрутив головою. Цивільний миршавенький маленький чоловічок, кепсько поголений, з млявим жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сів поруч.
Бригадний ад’ютант, не сідаючи, розкрив теку і заходився гортати папери, передаючи деякі бригадирові.
Панді простояв трохи мовби у нерішучості, потім такими ж чіткими пересуваннями повернувся на місце. За столом неголосно розмовляли. «Ти будеш сьогодні у зібранні, Чачу?» — запитав бригадир. «У мене справи», — озвався ротмістр, закурюючи нову сигарету. «Даремно. Сьогодні там диспут». — «Пізно спохопилися. Я вже висловився з цього приводу». — «Не найкращим чином, — м’яко зауважив ротмістрові цивільний. — Крім того, змінюються обставини-змінюються думки». — «У нас у Легіоні це не так», — сухо сказав ротмістр. «Справді, панове, — вередливим голосом проказав бригадир. — Давайте усе-таки зустрінемося сьогодні у зібранні…» — «Я чув, свіжі озерні гриби привезли», — не припиняючи порпання у паперах, повідомив ад’ютант. «У власному соку, ротмістре! Ну?» — підтримав його цивільний. «Ні, панове, — сказав ротмістр. — У мене одна думка, і я вже висловив її. А що стосується озерних грибів…» Він додав іще щось незрозуміле, вся компанія розреготалася, а ротмістр Чачу із вдоволеним виглядом відкинувся на бильце стільця. Потім ад’ютант облишив порпатися у паперах, нахилився до бригадира і щось шепнув йому. Бригадир покивав.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор:
— Ноле Ренаду!
У коридорі почувся рух, і до кімнати зайшов літній, гарно вдягнутий, одначе якийсь пом’ятий і розпатланий чоловік. Ноги у нього трохи запліталися. Панді взяв його за лікоть і посадив на сидіння. Хряпнули, зачиняючись, двері. Чолов’яга голосно відкашлявся, вперся руками в коліна і гордо звів голову.
— Та-ак… — протягнув бригадир, роздивляючись папери, і раптом заджеркотів скоромовкою: — Ноле Ренаду, п’ятдесят шість років, домовласник, член магістратури… Та-ак… Член клубу «Ветеран»… (Цивільний позіхнув, затуляючи рота рукою, витягнув з кишені барвистий журнал, поклав собі на коліна і заходився гортати.) Затриманий тоді-то там-то… під час обшуку вилучено… та-ак… Що ви робили в будинку номер вісім на вулиці Сурмачів?
— Я власник цього будинку, — з гідністю сказав Ренаду. — Я радився зі своїм управителем.
— Документи перевірено? — звернувся бригадир до ад’ютанта.
— Так точно. Все гаразд.
— Та-ак, — сказав бригадир. — Скажіть, пане Ренаду, вам знайомий хто-небудь із заарештованих?
— Ні, — сказав Ренаду. Він енергійно похитав головою. — Яким чином?.. Утім, прізвище одного з них… Кетшеф… По-моєму, у мене в будинку живе один якийсь Кетшеф… А втім, не пам’ятаю. Можливо, я помиляюсь, а може, не в цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з них…
— Пробачте, — перебив його цивільний, не відриваючись од журналу. — А про що розмовляли в камері решта заарештованих, ви не звернули уваги?
— Е-е-е… — протягнув Ренаду. — Мушу признатися… У вас там… е-е-е… воші… Отож ми в основному про них… Хтось шептався у кутку, та мені було, признатися, не до того… Я волів мати справу з вошами, хе-хе!..
— Природно, — погодився бригадир. — Ну що ж, ми не вибачаємося, пане Ренаду. Ось ваші документи, ви вільні… Начальник конвою! — він підвищив голос.
Панді прочинив двері і гукнув:
— Начальник конвою, до бригадира!
— Ні про які вибачення не може бути й мови, — поважно сказав Ренаду. — Винен тільки я, я сам… І навіть не я, а триклята спадковість… Ви дозволите? — звернувся він до Максима, вказуючи на стіл, де лежали документи.
— Сидіти, — неголосно мовив Панді.
Зайшов Гай. Бригадир передав йому документи, наказав повернути панові Ренаду вилучене майно, і пана Ренаду було відпущено.