— Номер сімдесят три тринадцять, — сказав ад’ютант.
Номер сімдесят три тринадцять зайшов і сів на табуретку. Він також був у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий жилавий чолов’яга з хворобливо товстими губами, що порозпухали від прокусів.
— Ваше ім’я? — спитав бригадир.
— Яке? — весело спитав однорукий.
Максим навіть здригнувся: він був переконаний, що однорукий мовчатиме.
— У вас їх багато? Тоді назвіть справжнє.
— Справжнє моє ім’я — номер сімдесят три тринадцять.
— Та-ак… Що ви робили у квартирі Кетшефа?
— Лежав непритомний. До вашого відома, я це дуже добре вмію. Хочете, покажу?
— Не клопочіться, — сказав цивільний. Він був дуже злий. — Вам ще придасться це вміння.
Однорукий зненацька зареготав. Він сміявся гучно, дзвінко, як молодий, і Максим з жахом збагнув, що він сміється щиро. Люди за столом, ніби скам’янівши, мовчки слухали цей сміх.
— Масаракш! — сказав нарешті однорукий, утираючи сльози плечем. — Ну й погроза!.. Втім, ви ще молода людина… Вашу роботу потрібно виконувати по змозі сухо, казенно — за гроші. Це справляє на підслідного величезне враження. Жахливо, коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте на мою ліву руку. Мені її відпиляли фахівці його імператорської величності в три прийоми, і кожен акт супроводжувався великим листуванням… Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було нудно, вони пиляли мою руку і лаяли злиденні оклади. І мені було страшно. Тільки величезним зусиллям волі я втримався тоді від базікання. А зараз… Я ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви — мене, а я — вас. Чудово! Але ви мене ненавидите менше двадцяти років, а я вас — понад тридцять. Ви тоді ще пішки під стіл ходили і мучили кішок, молодий чоловіче…
— А-а, — сказав цивільний. — Стара ворона. Я гадав, вас уже всіх перебили.
— І не сподівайтесь, — заперечив однорукий, — Слід усе-таки бодай щось тямити в світі, де ви живете… А то й розмовляти з вами нема про що…
— По-моєму, достатньо, — сказав бригадир, звертаючись до цивільного.
Той швидко написав щось на журналі і дав бригадирові прочитати. Бригадир вельми здивувався, потарабанив пальцями по підборіддю і з сумнівом зиркнув на цивільного. Цивільний усміхнувся. Тоді бригадир стенув плечима, подумав і звернувся до ротмістра:
— Свідок Чачу, як поводився обвинувачений під час арешту?
— Валявся на підлозі, — похмуро відповів ротмістр.
— Тобто опору він не чинив… Та-ак… — Бригадир ще трохи подумав, підвівся і оголосив вирок: — Обвинувачений номер сімдесят три тринадцять засуджується на смерть, термін виконання вироку не визначається, аж до виконання вироку обвинувачений мусить перебувати у засланні як виховуваний.
На обличчі ротмістра Чачу проступив презирливий подив, а однорукий, коли його виводили, тихенько сміявся і стріпував головою, наче приказував: «Оце так!»
Потому був уведений номер сімдесят три чотирнадцять. Це був той самий чоловік, який з криком корчився на підлозі. Він був сповнений страху, однак тримався виклично. Прямо з порога він вигукнув, що відповідати не буде і полегкості не бажає. Він справді мовчав і не відповів на жодне запитання, навіть на запитання цивільного: чи немає скарг на погане поводження? Скінчилося тим, що бригадир глянув на цивільного і запитально гмукнув. Цивільний кивнув і сказав: «Еге ж, до мене». Він здавався дуже вдоволеним.
Потім бригадир перебрав решту паперів і сказав:
— Ходімте, панове, поїмо… Неможливо…
Суд вийшов, а Максимові й Панді дозволили стояти «вільно». Коли ротмістр також залишив камеру, Панді обурено сказав:
— Бачив гадів? Гірші від змій, їй-богу. Адже головне що? Якби у них не боліли голови, ну як би ти дізнався, що вони виродки? Подумати страшно, що б тоді було…
Максим промовчав. Говорити йому не хотілося. Картина світу, яка ще добу тому здавалася такою логічною й чіткою, зараз розмилася, втратила обриси. Втім, Панді не потребував реплік. Він стягнув, щоб не забруднити, рукавички, витягнув з кишені пакетик зі смаженими горішками, пригостив Максима і заходився розповідати, як він не терпить цей пост. По-перше, страшно було заразитися від виродків. По-друге, декотрі з них, на зразок цього однорукого, поводилися ну до того нахабно, що сил немає, так хотілося дати по шиї. Одного разу він отако терпів-терпів, а потім і дав — мало в кандидати не розжалували. Спасибі ротмістру, відстояв. Засадив лише на двадцять діб та ще сорок діб без звільнення…
Максим гриз горішки, вдавав, що слухає, і мовчав. «Ненависть, — думав він. — Ті ненавидять цих, ці ненавидять тих. За що? Найогидніша з держав… Чому? Звідки він це взяв?.. Розбестили народ… Як? Що це може означати?.. І цей цивільний… Не може бути, щоб він натякав на тортури. Це ж було давно, за середньовіччя… Втім, фашизм. Так. Гітлер. Освенцім. Расова теорія, геноцид. Світове панування. Гай — фашист? І Рада? Ні, не схоже… Пан ротмістр? Гм… Добре було б збагнути, який існує зв’язок між хворою головою і пристрастю до непокори владі. Чому систему ПБЗ прагнуть зруйнувати тільки виродки? І до того ж навіть не всі виродки?»
— Добродію Панді, — сказав він, — а хонтійці — це все виродки, ви не чули?
Панді глибоко замислився,
— Як тобі… розумієш… — мовив нарешті. — Ми в основному щодо виродків як міських, так і диких, які в лісах. А що там у Хонті, чи, скажімо, ще десь, — цього, певно, армійців навчають. Головне, що ти мусиш знати, то це те, що хонтійці — люті зовнішні вороги нашої держави. До війни вони нам підкорялися, а тепер злісно помщаються… От і все. Зрозумів?
— Більш-менш, — сказав Максим, і Панді негайно учинив йому догану: в Легіоні так не відповідають, в Легіоні відповідають «так точно» або «аж ніяк», а «більш-менш» — вираз цивільний, це капраловій сестричці можеш так відповідати, а тут служба, тут так не можна…
Мабуть, він ще довго розпатякував би, тема була вдячна, близька його серцю, і слухач був уважний, поштивий, але в цю мить повернулися пани офіцери. Панді затнувся на півслові, прошепотів «струнко» і, виконавши належні еволюції між столом і залізною табуреткою, завмер. Максим також завмер.
Пани офіцери були в чудовому настрої. Ротмістр Чачу голосно і з погордою розповідав, як у дев’яносто шостому вони ліпили сире тісто просто на розпечену броню і пальчики облизували. Бригадир і цивільний заперечували, що бойовий дух бойовим духом, одначе кухня Бойового Легіону мусить бути на висоті, і чим менше консервів, тим краще. Ад’ютант зненацька зажмурив очі і заходився цитувати напам’ять якусь куховарську книгу, і всі замовкли і досить довго слухали його з дивним замилуванням на обличчях. Потім ад’ютант захлинувся і закашлявся, а бригадир зітхнув, і сказав:
— Авжеж… А проте слід кінчати.
Ад’ютант, усе ще кашляючи, розкрив теку, попорпався в паперах і мовив здушеним голосом:
— Орді Тадер.
І зайшла жінка, така ж біла і майже прозора, як і вчора, ніби вона усе ще була непритомна: одначе, коли Панді, за звичаєм, простягнув руку, щоб узяти її за лікоть і посадити, вона рвучко відсторонилася од нього, як від гадини, і Максимові здалося, що вона зараз вдарить. Вона не вдарила, у неї були скуті руки, вона тільки виразно проказала:
— Не чіпай, негіднику! — обминула Панді й сіла.
Бригадир поставив перед нею звичайні запитання. Вона не відповідала. Цивільний нагадав їй про дитину, про чоловіка, і йому вона також не відповіла. Вона сиділа випроставшись; Максим не бачив її лиця, бачив лише напружену, худу шию під розкуйовдженим світлим волоссям. Потім вона раптом сказала спокійним низьким голосом:
— Ви всі жахливі мерзотники. Вбивці. Ви всі помрете. Ти, бригадире, я тебе не знаю, я тебе бачу вперше і востаннє. Ти помреш поганою смертю. Не від моєї руки, на жаль, але дуже, дуже поганою смертю. І ти, кривавий покидьку. Двох таких, як ти, я порішила сама. Я зараз убила б тебе, я до тебе добралася б, якби не ці негідники у мене за спиною… — Вона перевела подих. — І ти, чорнопикий, гарматне м’ясо, ти ще потрапиш до наших рук. Але ти помреш просто. Гел схибив, але я знаю людей, які не схиблять…
Вони не перебивали її, вони уважно слухали. Можна було подумати, що вони ладні слухати її годинами, а вона раптом встала і ступнула до столу, проте Панді спіймав її за плече і швиргонув назад на сидіння. Тоді вона плюнула щосили, одначе плювок не долетів до столу, і вона вмить обважніла і заплакала. Якийсь час вони дивилися, як вона плаче. Відтак бригадир підвівся і засудив її до страти протягом сорока восьми годин, і Панді взяв її за лікоть І вишпурнув за двері, а цивільний міцно потер руки, осміхнувся і сказав: «Це удача. Чудове прикриття». А бригадир відповів йому: «Дякуй ротмістрові». А ротмістр Чачу сказав лише: «Язики», — і всі замовкли.
Потім ад’ютант викликав Мемо Грамену, і з цим зовсім уже не панькалися. Це був чоловік, який стріляв у коридорі. З ним усе було зрозуміло: під час арешту він учинив збройний опір, і його ні про що не запитували. Він сидів опасистий, згорблений, і поки бригадир читав йому смертний вирок, ніби байдуже дивився в стелю, колисаючи лівою рукою праву, вивихнуті пальці якої були обгорнуті ганчіркою. Максимові привиділися в ньому якийсь протиприродний спокій, якась діловита впевненість, холодна байдужість до того, що відбувається, але він не зумів розібратися у своїх відчуттях…
Грамену ще не встигли вивести, а ад’ютант уже з полегкістю складав папери в теку, бригадир розпочав з цивільним розмову про порядок чинування, а ротмістр Чачу підійшов до Панді й Максима і наказав їм іти. В його прозорих очах Максим виразно завважив глум і погрозу, але не схотів думати про це. З якоюсь відчуженою допитливістю і співчуттям він думав про того, кому доведеться вбити жінку. Це було жахливо, це було неможливо, але комусь доведеться зробити це протягом найближчих сорока восьми годин.
Гай перевдягнувся у піжаму, почепив мундир у шафу й обернувся до Максима. Кандидат Сим сидів на своєму диванчику, що його Рада поставила у вільному кутку; один чобіт він стягнув і тримав у руці, а за другий ще не брався. Очі його були втуплені у стіну, рот трохи відкритий. Гай підкрався збоку і ляснув його по носі. І, як завше, схибив — в останню мить Мак відсмикнув голову.
— Над чим замислився? — грайливо спитав Гай. — Журишся, що Ради немає? ‘Тут тобі, братчику, не пощастило, у неї сьогодні денна зміна.
Мак мляво усміхнувся і взявся за другий чобіт.
— Чому — немає? — сказав він неуважно. — Ти мене не обдуриш… — Він знову завмер. — Гаю, — сказав він, — ти завжди говорив, що вони працюють за гроші…
— Хто? Виродки?
— Так. Ти про це часто говорив — і мені, і хлопцям… Платні агенти хонтійців… І ротмістр повсякчас про це торочить, щодня одне й те саме…