— Е ні! — заперечив Максим. — Ви у мене пальчики оближете…
Він нахилився і підняв прутик. Рудобородий не перечив. Він поплескав Максима по спині, підштовхнув до багаття, а біля багаття навалився йому на плече, посадив і заходився щось утлумачувати. Проте Максим не слухав. Він дивився на понурого. Той сидів навпроти і сушив перед вогнем якусь велику брудну ганчірку. Одна нога у нього була боса, і він повсякчас ворушив пальцями, і цих пальців було п’ять. П’ять, аж ніяк не шість.
Гай сидів скраєчку лави біля вікна, полірував вилогою кокарду на береті і дивився, як капрал Варибобу виписує йому проїзні документи. Голова капрала була схилена набік, очі вибалушені, ліва рука лежала на столі, притримуючи бланк з червоним краєчком, а права неквапливо виводила каліграфічні літери. «Ловко у нього виходить, — думав Гай з деякою заздрістю. — Ото вже стара чорнильна душа: двадцять років у Легіоні, і все писарем. Треба ж, як очі вилупив, — гордість бригади… Зараз ще і язика висолопить… Так і є — висолопив. І язик у нього в чорнилі. Зоставайся здоровий, Варибобу, стара ти чорнильнице, більше ми з тобою не побачимося. Взагалі-то, якось сумно від’їздити — хлопці гарні підібралися, і пани офіцери, і служба корисна, значуща…» Гай шморгнув носом і глянув у вікно.
За вікном вітер ніс білу куряву по широкій гладенькій вулиці без хідників, викладеній старими шестикутними плитами; біліли стіни довгих однакових будинків адміністрації та інженерного персоналу і крокувала, затуляючись від куряви і притримуючи спідницю, пані Ідоя, дама тілиста й поставна, — мужня жінка, яка не побоялася поїхати з дітьми слідом за паном бригадиром у ці небезпечні місця. Вартовий біля комендатури, з новачків, у необім’ятому пильовику і в береті, насунутому на вуха, узяв їй «на караул». Потім проїхали дві вантажівки з виховуваними — певно, робити щеплення… Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема чого тобі висовуватися, тут тобі не бульвар…
— Ти як усе-таки пишешся? — спитав Варибобу. — Га-ал? Чи можна просто — Гал?
— Аж ніяк, — сказав Гай. — Гаал моє прізвище.
— Шкода, — сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо. — Якби можна було «Гал», якраз би вмістилося в рядок…
«Пиши, пиши, чорнильнице, — подумав Гай. — Нема чого тобі рядки економити. Капрал, називається… Ґудзики зеленню поросли, теж мені капрал. Дві нашивки маєш, а стріляти до пуття не навчився, це ж усі знають…»
Двері розчинилися, і до канцелярії стрімко зайшов пан ротмістр Тоот із золотою пов’язкою чергового на рукаві. Гай підхопився і клацнув підборами. Капрал підвівся, але писати не облишив, старе луб’я. Капрал, називається…
— Ага… — мовив пан ротмістр після того, як бридливо здер протипилову маску. — Рядовий Гаал. Знаю, знаю, покидаєте нас. Шкода. Але радий. Сподіваюсь, у столиці служитимете з такою ж ревністю.
— Так точно, пане ротмістр! — сказав Гай схвильовано. У нього аж у носі защипало від захвату. Він дуже любив пана ротмістра Тоота, культурного офіцера, колишнього викладача гімназії. Виявляється, і пан ротмістр також його вирізняв.
— Можете сісти, — сказав пан ротмістр і пройшов за бар’єр до свого столу. Не сідаючи, нашвидку, проглянув папери і взявся за слухавку.
Гай тактовно відвернувся до вікна.
На вулиці нічого не змінилося. Прогупотіло строєм на обід рідне капральство. Гай журливо провів його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал Серембеш скомандує скинути берети на «подячне слово», гаркнуть хлопці у тридцять горлянок «подячне слово», а над каструлями вже пара здіймається, і блищать миски, і стариган Дога вже готовий бовкнути відоме своє коронне про солдата і куховарку… Їй-богу, шкода від’їздити. І служити тут небезпечно, і клімат шкідливий, і пайка дуже вже одноманітна — самі консерви, а все одно… Тут принаймні точно знаєш, що ти потрібен, без тебе не обійдуться; тут ти на свої груди приймаєш зловісний натиск Лісу і відчуваєш цей натиск: самих друзів скільки тут поховав — оно за селищем цілий гай жердин з іржавими шоломами… А з іншого боку — столиця. Туди абикого не пошлють, а коли вже посилають, то не відпочивати… Там, подейкують, з Будинку Творців усі плаци видно, отож за кожним шикуванням хто-небудь із Творців неодмінно спостерігає, тобто не те що неодмінно, але ні-ні та й подивиться. Гая мов жаром обсипало: ні сіло ні впало він раптом уявив собі, що от викликали його із строю, а він на другому кроці підсковзнувся і засторчував носом командирові під ноги, забрязкотів автоматом по бруківці, роззява, і берет хтозна-куди сповз… Він відітхнув і крадькома роззирнувся. Не доведи господи… Так, столиця! Все на їхніх очах… Ну та дарма — інші ж служать. А там Рада — сестричка, сестриця… Дядько смішний, зі своїми давніми кістками, з черепахами своїми допотопними… «Ой і скучив же я за вами, любі ви мої!..»
Він знову глянув у вікно і спантеличено відкрив рота. Вулицею до комендатури прямували двоє. Один був знайомий — руда пика Зеф, старшина сто чотирнадцятого загону саперів, смертник, який заробляє собі життя розчисткою траси. А другий був ну цілковите одоробало, і одор®бало моторошнувате. Спершу Гай подумав, що це виродок, але миттю зметикував, що навряд чи Зеф тягнув би виродка у комендатуру. Здоровезний голий парубок, молодий, увесь коричневий, здоровий, як бугай; самі лише труси на ньому, якісь коротенькі, з блискучої матерії… Зеф був при своїй пукалці, але не схоже було, щоб він конвоював цього чужинця: йшли вони поруч, і чужинець, недоладно розмахуючи руками, без угаву щось Зефові утокмачував. Зеф лише відсапувався, і вигляд у нього був цілком очманілий. «Дикун якийсь, — подумав Гай. — А проте звідкіля він там узявся, на трасі? Може, звірами вихований? Були такі випадки. І схоже: оно м’язи які, так і перекочуються…»
Він дивився, як ця пара підійшла до вартового, як Зеф, утираючись, заходився щось пояснювати, а вартовий — новачок — Зефа не знає і штурхає його автоматом під ребро, наказує одійти на належну відстань. Голий парубійко, спостерігаючи це, встряє у розмову. Руки у нього так і літають, а обличчя й зовсім дивне: ніяк не вловити виразу — наче ртуть, а очі меткі, темні… Ну все, тепер і вартовий очманів. Зараз тривогу зчинить. Гай обернувся.
— Пане ротмістр, — сказав він, — дозвольте звернутися.
Там старшина сто чотирнадцятого когось привів. Може, глянете?
Пан ротмістр підійшов до вікна, подивився, брови у нього поповзли на лоба. Він штовхнув раму, висунувся і прогукав, давлячись курявою:
— Вартовий! Пропустити!
Гай зачиняв вікно, коли в коридорі загупотіли, і Зеф зі своїм чудернацьким супутником бочком зайшли у канцелярію. Слідом за ними увалився начальник варти і ще двоє хлопців зі зміни, що не спала. Зеф виструнчився, відкашлявся і, вилупивши на пана ротмістра безсоромні блакитні очі, прохрипів:
— Доповідає старшина сто чотирнадцятого загону, виховуваний Зеф. На трасі затримано оцю людину. За всіма ознаками — божевільний, пане ротмістр: лигає отруйні гриби, жодного слова не розуміє, розмовляє незрозуміло, ходить, як зволите бачити, голий.
Поки Зеф доповідав, затриманий бігав меткими очима по приміщенню, моторошно і дивно усміхаючись усім присутнім, — зуби мав рівні й білі, мов цукор. Пан ротмістр заклав руки за спину і підійшов ближче, озираючи його з голови до ніг.
— Хто ви такий? — спитав він.
Затриманий усміхнувся ще моторошніше, поплескав себе долонею по грудях і невиразно вимовив щось схоже на «Махсим». Начальник варти реготнув, вартівники захихотіли, і пан ротмістр також усміхнувся. Гай не одразу втямив, у чому тут річ, а потім зметикував, що на злодійському жаргоні «мах-сим» означає «з’їв ножа».
— Певно, це хтось із ваших, — сказав Зефові пан ротмістр.
Зеф похитав головою, з його бородища знялася хмарка куряви.
— Аж ніяк, — сказав він. — Мах-сим — це він так себе називає, а злодійської мови він не розуміє. Отже, це не наш.
— Виродок, мабуть, — припустив начальник варти. (Пан ротмістр холодно на нього зиркнув.) - Голий… — проникливо пояснив начальник варти, задкуючи до дверей. — Дозвольте йти, пане ротмістр? — гаркнув він.
— Ідіть, — сказав пан ротмістр. — Пошліть кого-небудь за штаб-лікарем паном Зогу… Де ви його спіймали? — спитав він Зефа.
Зеф доповів, що минулої ночі він зі своїм загоном прочісував квадрат 23/07, знищив чотири самохідних «балісти» й одну установку невідомого призначення, втратив двох людей під час вибуху, і все було гаразд. Близько сьомої ранку на його багаття вийшов по шосе з лісу ось цей невідомий. Вони помітили його здалеку, стежили за ним із кущів, а відтак вибрали слушний момент і схопили його. Зеф подумав спершу, що це втікач, потім вирішив, що це виродок, і зовсім було зібрався стріляти, однак передумав, бо ця людина… Тут Зеф скрутно поворушив бородою і виснував:
— Бо я зрозумів, що це не виродок.
— Звідки ж це ви зрозуміли? — спитав пан ротмістр, а затриманий непорушно стояв, склавши руки на могутніх грудях, і позиркував то на нього, то на Зефа.
Зеф сказав, що пояснити це буде важкувато.
— По-перше, ця людина нічого не боялася і не боїться. Далі: він зняв з багаття юшку і з’їв рівно третину, як і личить товаришеві, а перед цим гукав у ліс, певно, кликав, відчуваючи, що ми десь поблизу. Далі: він хотів пригостити нас грибами. Гриби були отруйні, і ми не стали їсти їх і йому не дозволили, проте він, очевидно, поривався нас пригостити — либонь, із вдячності. Далі: як добре відомо, жоден виродок за своїми фізичними здібностями не перевершує нормальну хирляву людину. Він же по дорозі сюди ухоркав мене як хлопчака; йшов крізь буревій, наче по рівному місці, через рівчаки переплигував, а потім ждав мене на тому боці і на додачу навіщось — з молодецтва, чи що? — хапав мене на оберемок і пробігав зі мною кроків по двісті…
Пан ротмістр слухав Зефа з глибочезною увагою на виду, проте ледве Зеф замовк, як він рвучко обернувся до затриманого і просто у вічі йому прогавкав по-хонтійськи:
— Ваше ім’я? Чин? Завдання?
Гай прийшов у захоплення від спритності прийому, але затриманий, очевидно, не знав і хонтійської. Він знову показав свої чудові зуби, поплескав себе по грудях, проказавши: «Мах-сим», штрикнув пальцем у бік каторжнику, проказавши: «Зеф», і після цього почав говорити — спроквола, з тривалими паузами, показуючи то в стелю, то в підлогу, то обводячи руками довкруг себе. Гаю здавалося, що в цій промові він вловлює деякі знайомі слова, проте слова ці справи геть не стосувалися. Коли затриманий вмовк, озвався капрал Варибобу.
— Як на мене, то це спритний шпигун, — сказала стара чорнильниця. — Треба доповісти панові бригадиру.
Пан ротмістр не звернув на нього уваги.
— Ви можете йти, Зефе, — сказав він. — Ви виявили ревність, це вам зарахується.
— Вельми вдячний, пане ротмістр! — ревонув Зеф і вже повернувся було, щоб іти, як раптом затриманий неголосно скрикнув, перехилився через бар’єр і схопив пачку чистих бланків, що лежали на столі перед капралом.
Варибобу перепудився до смерті (теж мені капрал!), відсахнувся і шпурнув у дикуна перо. Дикун спритно спіймав перо на льоту і, прилаштувавшись тут же, на бар’єрі, заходився щось креслити на бланкові, не звертаючи уваги на Гая і Зефа, які схопили його за боки.
— Відставити! — скомандував пан ротмістр, і Гай охоче підкорився: втримувати цього коричневого звіра було однаково, що намагатися зупинити танк, вхопившись за гусеницю.
Пан ротмістр і Зеф стали обабіч затриманого і дивилися, що він там черкає.
— По-моєму, це схема Світу, — невпевнено сказав Зеф.
— Гм… — відгукнувся пан ротмістр.
— Ну звісної Ось у центрі в нього Світове Світло, це ось Світ… А тут ми, на його думку, перебуваємо.
— Але чому все пласке? — недовірливо спитав пан ротмістр.