— Це нові пігулки, — терпляче сказав Генерал. — Вони діють близько п’яти хвилин. Добігти до капоніра і швиргонути гранати ми встигнемо, а решту зробить Мак.
Залягло мовчання. Вони думали. Не вельми кмітливий Лісник натужно длубався у волоссі, закусивши губу. Видно було, як ідея повільно доходить до нього; він часто закліпав, дав спокій чуприні, обвів усіх проясненим поглядом і, пожвавішавши, ляснув себе по колінах. Чудовий дядько, добра душа, з ніг до голови відбатожений життям, яке він так і не спромігся збагнути. Нічого йому не потрібно було, і нічого він не хотів, опріч єдиного: повернутися до родини і жити у спокої. Війну всю перебув він в окопах і дужче атомних снарядів боявся свого капрала, такого ж селюка, проте хитрого і більшого негідника. У Максима він закохався, поки віку вдячний буде, що загоїв йому Максим стару норицю на гомілці, і відтоді повірив, що поки Максим тут, нічого лихого з ними скоїтися не може. Максим увесь цей місяць ночував у нього в погребі, і щоразу, коли вони ладналися спати, Лісник розповідав Максимові казку, одну й ту саму, але з різним закінченням: «А от жила на болоті жаба, велика була дурепа, просто навіть ніхто не вірив, і от занадилася вона, дурепа…» Ніяк не міг Максим уявити його в кривавім бою, хоча говорили йому, що Лісник — вояк мисливий і нещадний.
— Новий план дає такі переваги, — говорив Генерал. — По-перше, нас о цій порі не ждуть. Перевага раптовості. По-друге, попередній план розроблений уже давно, й існує доволі велика небезпека, що ворогові він відомий. Тепер ми ворога випереджаємо. Ймовірність успіху збільшується…
Зелений повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя його випромінювало зловтішну насолоду, спритні довгі пальці стискалися й розпрямлялися. Він любив усякі несподіванки — дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне. Він був злодій і аферист, злодіями вихований, злодіями вигодуваний, злодіями стовчений; сидів у тюрмі, втік — зухвало, несподівано, як робив усе, — спробував повернутися до своїх колишніх спільників, але часи змінилися, дружки не потерпіли виродка, намагалися його видати, та він одбився і знову втік, переховувався по селах, поки не трапився покійному Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер, землю вважав пласкою, небо — твердим, і саме через своє неуцтво, підживлюване бурхливою фантазією, був єдиною людиною на населеному острові, котра, здається, підозрювала у Максимові не горця якогось («Бачив я цих горців, у всіх подобах бачив»), не чудернацьку гру природи («Ми від природи усі скрізь однакові, що в тюрмі, що на волі»), а справдешнього прибульця з неможливих місць, скажімо, з-за небесної твердіні. Відверто про це він Максимові ніколи не говорив, проте натяки робив і ставився до нього з поштивістю, що переходила в підлабузництво. «Ти у нас головним станеш, — виголошував частенько. — Отоді вже я під тобою розійдусь…» Як і куди він збирався розходитися, було незрозуміло, та одне було безсумнівно: дуже полюбляв Зелений ризиковані справи і терпіти не міг ніякої роботи. І ще не подобалася Максимові в ньому дика його і первісна жорстокість. Це була та сама плямиста мавпа, тільки приручена, намуштрована на панцирних вовків.
— Мені це не подобається, — сказав Мемо похмуро. — Це авантюра. Без підготовки, без перевірки… Ні, мені це не подобається.
Йому ніколи ніщо не подобалося, цьому Мемо Грамену, на прізвисько Копито Смерті. Його ніколи ніщо не задовольняло, і він завжди чогось боявся. Минуле його приховувалося, бо в підпіллі він попервах обіймав доволі високу посаду. Потім він одного разу потрапив до лабет жандармерії і вцілів лише дивом — покаліченого тортурами, його витягли сусіди по камері, які улаштували втечу. Після цього, за законами підпілля, його вивели з штабу, хоча він і не викликав жодних підозр. Він був призначений помічником до Гела Кетшефа, двічі брав участь у нападах на башти, особисто знищив кілька патрульних машин, вистежив і власноруч застрелив командира однієї з бригад Легіону, був знаний як людина фанатичної сміливості й чудовий кулеметник. Його вже збиралися зробити керівником групи у якомусь містечку на південному заході, аж тут група Гела попалася. Підозр Копито так само не викликав, його навіть призначили керівником нової групи, але він, напевне, повсякчас відчував на собі косі погляди, яких не було, та які цілком могли бути: у підпіллі не полюбляли людей, яким аж занадто щастить. Він був мовчакуватий, прискіпливий, добре знав науку конспірації і вимагав безумовного виконання усіх її правил, аж до найдріб’язковіших. На загальні теми ніколи ні з ким не говорив, опікувався тільки справами групи і досяг того, що група мала все: і зброю, і харчі, і гроші, і гарну мережу явок, і навіть мотоцикл. Максима він недолюблював. Це відчувалося, і Максим не знав чому, а запитувати йому не хотілося: Мемо був не з тих людей, з ким приємно бувати щирим. Можливо, уся річ була в тім, що Максим єдиний відчував його одвічний страх — решті й на думку не спадало, що похмурий Копито Смерті, один із зачинателів підпілля, терорист до самих кісток, людина, котра запросто розмовляє з будь-яким представником штабу, може чогось там боятися.
— Мені невтямки міркування штабу, — вів далі Мемо, з огидою розмазуючи по шиї нову порцію репеленту. — Я знаю цей план сто років. Сто разів його хотіли випробувати і сто разів відмовлялися, тому що це майже неминуча загибель. Поки немає випромінювання, ми ще маємо шанс у випадку невдачі хоча б накивати п’ятами і спробувати вдарити знову в іншому місці. Тут — перша ж невдача, і всі ми загинули. Дивно, що у штабі не розуміють таких елементарних речей.
— Ти не зовсім правий, Копито, — заперечила Орді. — Тепер у нас є Мак. Коли що-небудь і не вийде, він зуміє нас порятувати і, можливо, навіть зуміє висадити в повітря башту.
Вона ліниво курила, дивлячись удалину на болото, суха, спокійна, байдужа до всього і на все готова. Вона викликала у людей лякливість, тому що бачила в них лише більшою чи меншою мірою придатні механізми для знищення. Вона уся була мов на долоні — ані в минулому її, ні в теперішньому, ні в майбутньому не було темних і невиразних плям. Походила вона з інтелігентної родини, батько загинув на війні, мати й досі вчителювала у селищі Качки, і сама Орді працювала вчителькою доти, поки її не витурили з школи як виродка. Вона переховувалася, пробувала втекти у Хонті, зустріла за кордоном Гела,і він зробив її терористкою. Спершу вона працювала виключно з ідейних міркувань — боролася за справедливе суспільство, де кожен має право думати і діяти так, як хоче і може, але сім років тому жандармерія натрапила на її слід і забрала її дитину заложницею, аби примусити її виказати себе і чоловіка. Штаб не дозволив їй видати себе, вона забагато знала; про дитину вона відтоді нічого не чула, вважала її мертвою, хоча у глибині душі не вірила в це, і ось уже сім років нею рухала передовсім ненависть. Перше ненависть, а вже потім доволі потьмяніла мрія про справедливе суспільство. Втрату чоловіка вона пережила на диво спокійно, хоча дуже кохала його. Мабуть, вона просто задовго до арешту привчила себе до думки, що ні за що у світі не варто триматися занадто міцно. Тепер вона була, як Гел на суді, — живим мертвяком, тільки дуже небезпечним мертвяком.
— Мак — новачок, — похмуро сказав Мемо. — Хто ручиться, що він не розгубиться, коли залишиться сам? Смішно на це розраховувати. Смішно відкидати старий, добре розрахований план через те, що у нас є новачок Мак. Я сказав і повторюю: це авантюра.
— Та облиш ти, начальнику, — сказав Зелений. — Така у нас робота. Як на мене, що старий план, що новий план — все авантюра. А як же інакше? Без ризику не можна, а з цими пігулками ризик менший. Вони ж там, під баштою, почманіють, коли ми о десятій годині на них наскочимо. Вони там уже певно о десятій шнапс п’ють і пісні горлають, а тут ми наскочимо, а в них, може, й автомати не заряджені,і самі вони п’яні лежать… Ні, мені подобається. Чи не так, Маку?
— Я, це саме, також… — сказав Лісник. — Я міркую як? Коли такий план навіть мені в дивину, то вже легіонерам цим і поготів. Правильно Зелений каже: почманіють вони… Знову ж таки зайвих п’ять хвилин не помучаємося, а там, дивись, Мак башту завалить, і зовсім буде добре. Але ж і справді як добре! — сказав він зненацька, ніби осяяний новою ідеєю. — Адже ніхто до нас башт не валив, тільки похвалялися, а ми перші будемо… І знову ж, поки вони цю башту відбудують, це скільки часу збіжить! Бодай місяць по-людськи поживемо… без цих нападів гадських…
— Боюсь, що ви мене не зрозуміли, Копито, — сказав Генерал. — У плані нічого не міняється, ми лише нападаємо раптово, підсилюємо атаку за рахунок Птахи і дещо змінюємо порядок відступу.
— А якщо ти турбуєшся, що Макові всіх нас не порятувати, — так само ліниво мовила Орді, дивлячись на болото, — то ти не забувай, що тарганити йому доведеться одного, щонайбільше двох, а він хлопчина дужий.
— Так, — сказав Генерал, дивлячись на неї. — Це правда…
Генерал був закоханий в Орді. Ніхто, крім Максима, цього не помічав, але Максим знав, що це кохання давнє, безнадійне, зародилося воно ще за Гел а, а нині стало ще безнадійнішим, якщо це можливо. Генерал був не генерал. До війни він був робітником на конвейєрі, затим потрапив до школи субалтерн-офіцерів, воював у піхоті, закінчив війну ротмістром. Він добре знав ротмістра Чачу, мав з ним рахунки (були якісь заворушення в якомусь полку одразу по війні) і давно й надаремно полював за ним. Він був працівником штабу підпілля, проте часто брав участь у практичних операціях, був гарним вояком, тямущим командиром. Працювати у підпіллі йому подобалося, але що буде після перемоги, він уявляв собі погано. Втім, у перемогу він і не вірив. Природжений вояк, він легко пристосовувався до будь-яких умов і ніколи не загадував далі, ніж на десять-двадцять днів наперед. Своїх ідей у нього не було, дечого він нахапався від однорукого, дещо перейняв у Кетшефа, дещо йому навіяли у штабі, та головним у його свідомості залишалося те, що утовкмачили йому в школі субалтерн-офіцерів. Отож, теоретизуючи, він виказував дивну суміш поглядів: владу багатіїв необхідно повалити (це од Вепра, який, за уявленнями Максима, був чимсь на зразок соціаліста або комуніста), на чолі держави належить поставити інженерів і техніків (це від Кетшефа), міста знести до пня, а самим жити у поєднанні з природою (якийсь штабний мислитель-буколіст), і всього цього можна досягти тільки безсуперечним підляганням наказові вищих командирів, і поменше базікання на абстрактні теми. Двічі Максим з ним зчепився. Годі було втямити, навіщо руйнувати башти, втрачати на цьому сміливих товаришів, час, кошти, зброю — за десять-двадцять днів башту однаково відбудують, і все повернеться на круги своя, з тією лише відмінністю, що населення довколишніх сіл на власні очі переконається, якими мерзенними гаспидами є ці виродки. Генерал так і не зумів до пуття пояснити Максимові, в чому сенс диверсійної діяльності. Чи то він щось приховував, чи то сам не розумів, навіщо це потрібно, але щоразу він торочив одне й те саме: накази не обговорюються, кожен напад на башту — удар по ворогові, не можна стримувати людей від активної діяльності, інакше ненависть сквасніє в них і життя втратить будь-який сенс… «Потрібно шукати центр! — наполягав Максим. — Потрібно бити зразу по центру, всіма силами зразу! Що за голови у вашому штабі, якщо не розуміють такої простої речі?» — «Штаб знає, що робить, — ваговито відказував Генерал, задираючи підборіддя і високо підсмикуючи брови. — Дисципліна в нашому становищі — передовсім, і давай-но без селянської вольниці, Маку, усьому свій час, матимеш і центр, якщо доживеш…» Втім, він ставився до Максима з повагою і охоче вдавався до його послуг, коли променеві удари застигали його у погребі Лісника…
— Все одно я проти, — затято сказав Мемо. — А якщо нас покладуть вогнем? А якщо ми не встигнемо за п’ять хвилин, а знадобиться нам шість? Божевільний план. І завжди він був божевільним.
— Видовжені заряди ми застосовуємо вперше, — сказав Генерал, із зусиллям одриваючи погляд від Орді. — Але якщо брати попередні способи прориву через дротяне загородження, то доля операції визначається в середньому за три-чотири хвилини. Якщо ми заскочимо їх зненацька, матимемо одну або навіть дві хвилини у запасі.
— Дві хвилини — це чимало, — сказав Лісник. — За дві хвилини я їх там усіх голіруч передушу. Добігти б тільки.
— Добігти б… о-о-о… — з якоюсь зловісною мрійливістю спроквола сказав Зелений. — Чи не так, Маку?
— Ти нічого не хочеш сказати, Маку? — спитав Генерал.
— Я вже говорив, — сказав Максим. — Новий план кращий, ніж старий, але все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикніть.
— Годі про це? — сказав Генерал роздратовано. — Про це жодного слова. Посутні зауваження маєш?
— Ні, — сказав Максим. Він уже шкодував, що знову почав цю розмову.
— Звідкіля взялися нові пігулки? — раптом спитав Мемо.
— Пігулки старі, — сказав Генерал. — Макові вдалося трохи поліпшити їх.
— Ах, Макові…
Копито мовив це таким тоном, що всім стало ніяково. Його слова можна було зрозуміти так: новачок, та ще не вповні наш, та ще прибулий з того боку, — а чи не пахне тут засідкою, такі випадки траплялися…
— Так, — різко мовив Генерал. — І досить балачок. Наказ штабу. Прошу коритися, Копито.
— Я підкоряюсь, — сказав Мемо, стенувши плечима. — Я проти цього, але я підкоряюсь. Куди ж діватися…
Максим журно дивився на них. Вони сиділи перед ним, дуже різні, — за звичайних умов, мабуть, їм і на думку не спало б, що вони можуть зібратися докупи: колишній фермер, колишній кримінальник, колишня вчителька… Те, що вони зібралися вчинити, було безглуздям; мине кілька годин, і більшість із них загине, а в світі нічого не зміниться, і ті, хто залишиться в живих, у кращому випадку дістануть перепочинок від пекельного болю, проте вони будуть зранені, змучені втечею, їх цькуватимуть собаками, їм доведеться відсиджуватися у задушливих норах, а потім усе почнеться спочатку. Діяти спільно з ними було безглуздо, але покинути їх було б підло, і доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них взагалі не можна інакше, а якщо хочеш що-небудь зробити, доводиться пройти через глупство, через безглузду кров, а може, і через підлість доведеться пройти. Жалюгідна людина… дурна людина… підла людина… А чого ще можна чекати від людини у такому жалюгідному, безглуздому і підлому світі? Треба пам’ятати лише, що глупство являється наслідком безсилля, а безсилля випливає з неуцтва, з невідання правильної дороги… Проте не може бути так, щоб поміж тисячі доріг не відшукалося правильної! «По одній дорозі я вже пройшов, — думав Максим, — це була хибна дорога. Тепер мушу пройти по цій, хоча вже зараз видно, що це також хибна дорога. І можливо, мені ще не раз доведеться ходити по хибних дорогах і забиратися в глухі кути. А перед ким я виправдовуюсь? — подумав він. — І навіщо? Вони мені до вподоби, я можу їм допомогти, от і все, що мені потрібно знати в цю мить…»
— Зараз ми розійдемось, — сказав Генерал. — Копито йде з Лісником, Мак — із Зеленим, я — з Птахою. Зустріч о двадцять першій нуль-нуль біля межової позначки, рухатися тільки лісом, без доріг. Парам не розлучатися, кожен відповідає за кожного. Ідіть. Першими рушають Мемо і Лісник. — Він зібрав недокурки на аркушик паперу, згорнув і поклав до кишені.
Лісник потер коліна.
— Кістки болять, — повідомив він. — На дощик. Гарна випадає нам ніч, темна…
Від узлісся до дротяного загородження потрібно було повзти. Попереду повз Зелений, він волочив жердину з видовженим зарядом і ледве чутно лаяв шпичаки, що впивалися в руки. Максим, притримуючи мішок з магнітними мінами, повз слідом. Небо всуціль заволокли хмари, мрячив дощ. Трава була мокра, і в перші ж хвилини вони вимокли до нитки. За дощем нічого не було видно, Зелений повз за компасом і жодного разу не відхилився — досвідченою людиною був цей Зелений. Відтак гостро запахло сирою іржею, і Максим побачив дріт у три ряди, за дротом — невиразну решітчасту озію башти, а підвівши голову, роздивився біля підмурка башти приземкувату споруду з прямокутними обрисами. Це був капонір, там сиділо троє легіонерів з кулеметом. Крізь шамотіння дощу долинали невиразні голоси, потім там запалили сірник, і кволим жовтим світлом освітилася довга амбразура.
Зелений пошепки сипав чортами і просовував жердину під дріт. «Готово, — шепнув він. — Відповзай». Вони відповзли на десяток кроків і почали чекати. Зелений, стискаючи в кулаці шнур детонатора, дивився на світляні стрілки годинника. Його тіпало. Максим чув, як він цокотить зубами і здушено дихає. Максима також тіпало. Він сунув руку в мішок і помацав міни — вони були шерехуваті, холодні. Дощ посилився, шамотіння забивало тепер усі звуки. Зелений підвівся і став на карачки. Він без угаву щось шепотів: чи то молився, чи то лаявся. «Ну, гади!» — сказав він раптом голосно і зробив різкий рух правицею. Почулося клацання пістона, шипіння, і попереду вихопилося з-під землі полотнище червоного полум’я, і злетіло широке полотнище далеко зліва, лупонуло по вухах, посипалася гаряча мокра земля, віхті тліючої трави, якісь розпечені шматочки. Зелений рвонувся вперед, горлаючи не своїм голосом, і раптом стало видно як удень, видніше, ніж удень, осяйно видно. Максим зажмурився і відчув холод усередині, і в голові майнула думка: «Все пропало», але пострілів не було, тиша тривала, нічого не було чути, окрім шереху і шипіння.
Коли Максим розплющив очі, він крізь сліпуче світло побачив сірий капонір, широкий прохід у дротяному загородженні і якихось людей, дуже маленьких і самотніх на величезному голому просторі довкола башти, — вони чимдуж бігли до капоніра, мовчки, безгучно, зашпортувалися, падали, знов підхоплювалися і бігли. Відтак почувся жалібний стогін, і Максим угледів Зеленого, який нікуди не біг, а сидів, похитуючись, на землі — відразу за дротяним загородженням, обхопивши голову руками. Максим кинувся до нього, відірвав його руки од лиця, побачив закочені очі і пухирі слини на губах… А пострілів усе не було; спливла уже ціла вічність, а капонір мовчав. І раптом там гримнули знайому пісню.
Максим завалив цього роззяву навзнак, нишпорячи однією рукою в кишені й радіючи, що Генерал такий недовірливий, що він і Максимові дав про всяк випадок болезаспокійливі пігулки. Він розціпив Зеленому зсудомлений рот і засунув пігулки глибоко у чорне горло. Затим він ухопив автомат Зеленого і обернувся, шукаючи, звідкіля світло, чому стільки світла, не повинно бути стільки світла… Пострілів усе не було, самотні люди бігли далі, один був уже зовсім недалеко від капоніра, другий трохи відстав, а третій, що біг праворуч, зненацька з розгону впав і покотився через голову. «О, як голосить ворог!..» — ревли на капонірі, а світло било згори, з висоти десятка метрів — мабуть, з башти, яку годі було тепер роздивитися. П’ять або шість сліпучих біло-синіх дисків, і Максим звів автомат і натис на спусковий гачок, і саморобний автомат, маленький, незручний, незвичний, затіпався у нього в руках. І наче у відповідь заряхтіли червоні спалахи в амбразурі капоніра, і раптом автомат висмикнули у нього з рук, він ще не поцілив у жоден із сліпучих дисків, а Зелений уже висмикнув у нього автомат, і гайнув уперед, і тої ж миті впав, спіткнувшись на рівному місці…
Тоді Максим ліг і поповз назад до свого мішка. Позаду сквапливо тріскотіли автомати, лунко і страшно ревів кулемет, і ось — нарешті! — бахнула граната, потім друга, потім дві одразу, і кулемет замовк; тріскотіли самі лише автомати, і знову забахкали вибухи; хтось заверещав нелюдським голосом, і стало тихо. Максим підхопив мішок і побіг. Над капоніром стовпом здіймався дим, тягнуло гаром і порохом, а довкола було видно і порожньо, тільки чорний сутулий чолов’яга чапав біля самого капоніра, тримаючись за стіну; дістався амбразури, кинув туди щось і звалився. Амбразура освітилася червоним, долинув ляскіт, і знову все стихло…
Максим зашпортнувся і замалим не впав. За кілька кроків він знову зашпортнувся і тоді завважив, що з землі стирчать кілочки, товсті короткі кілочки, сховані у траві… «Он воно як… Он воно як тут… Якби Генерал пустив мене самого, я б умить роздробив собі обидві ноги і нині валявся б на цих мерзенних єхидних кілочках… Хвалько… Неук…» Башта була вже зовсім близько. Він біг і дивився під ноги, він був сам, і йому не хотілося думати про інших.
Він добіг до величезної металевої лапи, кинув мішок. Йому страшенно хотілося мерщій приліпити важку шорстку балабуху до мокрого заліза, та був ще капонір… Залізні двері були прочинені, з них витикалися ліниві язики полум’я, на сходах лежав легіонер — тут усе було скінчено. Максим рушив кругом капоніра і знайшов Генерала. Генерал сидів, притулившись до бетонової стіни; очі у нього були безтямні, і Максим збагнув, що час дії пігулок скінчився. Він роззирнувся, взяв Генерала на руки і поніс від башти. Кроків за двадцять лежала в траві Орді з гранатою у руці. Вона лежала ницьма, однак Максим миттю втямив, що вона мертва. Він продовжив пошуки і знайшов Лісника, також мертвого. І Зеленого також було забито, і ні з ким було покласти живого Генерала…
Він ішов полем, відкидаючи множинну чорну тінь, приголомшений усіма цими смертями, хоча хвилину тому думав, що готовий до них, і йому не терпілося повернутись і висадити башту в повітря, щоб закінчити те, що вони почали, але спершу необхідно було подивитися, що з Копитом, і він знайшов Мемо зовсім близько від дротяного загородження. Мемо був поранений і, мабуть, пробував відповзти і повз до загородження, поки не втратив свідомість. Максим поклав Генерала поруч і знову побіг до башти. Дивно було думати, що тепер ці лихі двісті метрів можна спокійно пройти, нічого не побоюючись.
Він заходився прилаштовувати міни до опор, по дві штуки на кожну для певності. Він поспішав; часу було досить, проте Генерал спливав кров’ю, і Мемо спливав кров’ю, а десь уже мчали по шосе вантажівки з легіонерами, і Гая підняли по тривозі, і тепер він гецає по бруківці поруч з Панді, і в навколишніх селах уже прокинулися люди: чоловіки хапали рушниці та сокири, діти плакали, а жінки проклинали кривавих шпигунів, що через них немає ні сну, ні спокою. Він усією шкірою відчував, як мрячна пітьма довкруг оживає, ворушиться, робиться грізною і небезпечною…
Запали були розраховані на п’ять хвилин; він по черзі увімкнув їх усі і побіг назад, до Генерала і Мемо. Щось заважало йому, він зупинився, пошукав очима і втямив: Орді. Бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, він повернувся до неї, підняв на плече легке тіло і знову бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, — до загородження, до північного проходу, де мучилися Генерал і Мемо, та їм недовго вже залишалося мучитися. Він зупинився біля них і обернувся до башти.
От і здійснилася ця безглузда мрія терористів. Швидко, одна по одній, ляснули міни, підвалини башти заволокло димом, а відтак сліпучі вогні згасли, стало непроглядно темно, у темряві заскреготало, загримкотіло, трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору і знову трусонуло землю.
Максим глянув на годинник. Було сімнадцять хвилин по десятій. Очі звикли до пітьми. Знову завиднілося розбите загородження, і завиднілась башта. Вона лежала обіч капоніра, де усе ще горіло, розчепіривши понівечені вибухами опори.
— Хто тут? — прохрипів Генерал, завовтузившись.
— Я, — сказав Максим. Він нахилився. — Час вирушати. Куди вас поцілило? Ви можете йти?
— Зачекай, — сказав Генерал. — Що з баштою?