— Не бажаю на цю тему розмовляти, — виголосив Гай.
Він підупав духом, згорбився, обличчя його ще дужче змарніло, очі потьмяніли, відвисла нижня губа. Максим раптом згадав Фішту Цибулину і Красунчика Котру з арештантського вагона. Вони були наркоманами, нещасними людьми, що звикли до особливо сильних наркотичних речовин. Вони страшенно страждали без свого зілля, не їли і не пили, а цілісінькими днями сиділи ось так, із згаслими очима і відвислою губою.
— У тебе болить що-небудь? — спитав він Гая.
— Ні, — понуро відповів Гай.
— А чого ти так наїжачився?
— Та так якось… — Гай отягнув комір і мляво покрутив головою. — Недобре мені… Я ляжу, га?
Не чекаючи відповіді, він поліз у люк і приліг там на гілляччя, скоцюрбившись. «Он воно як, — подумав Максим. — Це не так просто, як я гадав. — Він захвилювався. — Променевого удару Гай не зазнав, з поля ми виїхали майже дві години тому… Він же все життя живе у цьому полі… А може, йому це шкодить — без поля? Раптом він захворіє? Це ж треба, гидота яка…» Він дивився вниз на бліде обличчя Гая, і йому ставало дедалі страшніше. Нарешті він не витримав, зістрибнув у відсік, вимкнув двигун, виволік Гая назовні і поклав на траву обіч шосе.
Гай спав, мурмотів щось уві сні, рвучко здригався. Потім ним почало тіпати, він карлючився, стискався, ніби намагався зігрітися, ховав долоні під пахвами. Максим поклав його голову до себе на коліна, притиснув йому пальцями скроні і постарався зосередитися. Йому давно не доводилося робити психомасаж, проте він знав, що головне — забути про все, зосередитися, увімкнути хворого в свою, здорову, систему. Так він сидів хвилин десять або п’ятнадцять, а коли отямився, то побачив, що Гаю покращало, обличчя порожевіло, дихання зробилося рівним, він уже не мерз. Максим улаштував йому подушку з трави, посидів якийсь час, відганяючи комарів, а потім згадав, що їм іще їхати та й їхати, а реактор протікає — для Гая це небезпечно, треба щось придумати. Він підвівся і повернувся до танка.
Йому довелося добряче повозитися, перше ніж він зняв з проіржавілих заклепок кілька листів бортової броні, а потім він набивав ці листи на керамічну переділку, що відділяла реактор і двигун од відсіку управління. Йому залишалося прикріпити останній лист, коли він раптом відчув, що поблизу з’явилися сторонні. Він обережно висунувся з люка, і всередині у нього похололо і скулилося.
На шосе, кроків за десять перед машиною, стояло троє людей, але він не одразу збагнув, що це люди. Щоправда, вони були вдягнуті, і двоє тримали на плечах ворину, з якої звисала закривавленою головою вниз невеличка копитна тварина, схожа на оленя, а на шиї у третього, впоперек курячих грудей, висіла громіздка гвинтівка незвичного вигляду. «Мутанти, — подумав Максим. — Ось вони, мутанти…» Усі розповіді і легенди, що їх він чув, зненацька зринули у пам’яті й зробилися дуже правдоподібними. Луплять з живих шкіру… Людожери… дикуни… звірі. Він зціпив зуби, вискочив на броню і став на повен зріст. Тоді той, що був з гвинтівкою, кумедно затупцяв коротенькими ніжками, вигнутими дугою, одначе не зрушив з місця. Він лише підняв руку з двома довгими багатосуглобовими пальцями, голосно засичав, а потім проказав скрипливим голосом:
— Їсти хочеш?
Максим розтулив губи і сказав:
— Так.
— Не стрілятимеш? — поцікавився власник гвинтівки.
— Ні, — сказав Максим, усміхаючись. — У жодному разі.
Гай сидів за грубим саморобним столом і чистив автомат. Було близько чверті на одинадцяту ранку, світ був сірий, безбарвний, сухий, у ньому не було місця радості, не було місця рухові життя, усе було тьмяне й хворе. Не хотілося думати, не хотілося нічого бачити і чути, навіть спати не хотілося — хотілося просто покласти голову на стіл, опустити руки і померти. Просто померти — і все.
Кімнатка була маленька, з єдиним вікном без шибки, що виходило на величезний, захаращений руїнами, порослий дикими чагарями сіро-рудий пустир. Шпалери у кімнаті полиняли і поскручувалися — чи то від спеки, чи то від старості; паркет розсохся, в одному кутку обгорів до вугілля. Від колишніх мешканців у кімнаті нічого не залишилося, окрім великої фотокартки під розбитим склом, на якій, коли уважно придивитися, можна було розгледіти якогось літнього пана з безглуздими бакенбардами і в кумедному капелюсі, схожому на бляшану тарілку.
Очі б усього цього не бачили, здохнути б зараз або заскімлити найпослідущою бездомною собакою, проте Максим наказав: «Чисть». «Щоразу, — наказав Максим, постукуючи кам’яним пальцем по столу, — щоразу, коли тебе скрутить, сідай і чисть автомат…» Отже, треба чистити. Максим усе-таки. Якби не Максим, давно б ліг і помер. Просив же його: «Не залишай мене в цей час, посидь, полікуй». Ні. Сказав, що тепер сам мушу. Сказав, що це не смертельно, що повинно минутися і обов’язково минеться, однак потрібно перемогтися, потрібно оволодіти собою…
«Гаразд, — мляво подумав Гай, — оволодію. Максим усе-таки. Не людина, не Творець, не бог — Максим… І ще він сказав: «Злостись! Коли тебе скрутить, згадуй, звідкіля це в тебе, хто тебе до цього привчив, навіщо, і злостись, призбируй ненависть. Невдовзі вона придасться: ти не один такий, вас таких сорок мільйонів, оступачених, отруєних…» Важко повірити, масаракш, адже все життя у шику, завжди знали, що до чого, все було просто, усі були разом, і гарно було бути таким, як усі. Ні, з’явився, закохав у себе, кар’єру зіпсував, а потім буквально за шкірку висмикнув із шику і поволік в інше життя, де і мета незрозуміла, і засоби незрозумілі, де потрібно — масаракш і масаракш! — про все думати самому, вирішувати самому, все самому… Авжеж… витягнув за шкірку, повернув пикою назад, до рідного,, до гнізда, до найдорожчого і показав: смітник, паскудство, мерзота, брехня… І от дивишся — справді, мало красивого, себе згадати гидко, хлопців згадати гидко, а вже пан ротмістр Чачу!..» Гай спересердя загнав на місце затвор і клацнув защіпкою. І знову навалилася кволість, апатія, і волі на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано…
Перехняблені скрипливі двері розчинилися, устромилася маленька діловита пичка — загалом, навіть симпатична, якби не голомозий череп та не запалені повіки без вій, — Тайга, сусідське дівчатко.
— Дядько Мак наказали вам іти на площу! Там уже всі зібралися, лише вас ждуть!
Гай понуро покосився на неї, на хирляве тільце у платтячку з грубої мішковини, на ненормально тонкі рученята-соломинки, вкриті коричневими плямами, на криві ніжки, що порозпухали в колінах, і його занудило, і самому стало соромно за свою відразу — дитя, а хто винен? Він відвів очі і сказав:
— Не піду. Скажи, що зле почуваюсь. Захворів.
Двері рипнули, і коли він знову звів очі, дівчиська вже не було. Він з досадою кинув автомат на ліжко, підійшов до вікна, висунувся. Дівча щодуху курило по видолинку між залишками стій, по колишній вулиці; за нею учепився якийсь пузанчик, прошкандибав кілька кроків, перечепився, беркицьнувся, підвів голову, полежав трохи, відтак заревів жахливим басом. З-за руїн вихопилася мати. Гай квапливо відсахнувся, потрусив головою і повернувся до столу. «Ні, не можу звикнути. Бридкий я, схоже, чоловік… Ну, вже попався б мені той, хто за все це відповідає, тут уже не схибив би. Але все-таки чому я не можу звикнути? Боже, за цей місяць я такого надивився — на сто примарних снів вистачить…»
Мутанти жили невеликими громадами. Одні кочували, полювали, шукали кращі місця, шукали дорогу на Північ в обхід легіонерських кулеметів, в обхід страшних областей, де вони божеволіли і вмирали на місці від нападів жахливого головного болю; інші жили осіло на фермах та сільцях, що вціліли після боїв і вибухів трьох ядерних бомб, з яких одна вибухнула над цим містом, а дві на околиці — там зараз кілометрові лисини блискучого, мов люстро, шлаку. Осілі сіяли дрібну, звироднілу пшеницю, обробляли дивні свої ділянки, де помідори були як ягоди, а ягоди — як помідори, розводили моторошну скотину, на яку дивитися було страшно, не те що їсти. Це був жалюгідний народ — мутанти, дикі південні виродки, про яких вигадували всілякі нісенітниці і сам він вигадував про себе казна-що, — тихі, хворобливі, спотворені карикатури на людей. Нормальними тут були тільки старі, однак їх залишалося дуже мало, усі вони були хворі й приречені на скору смерть. Діти їхні та онуки також здавалися не житцями на цьому світі. Дітей у них народжувалося багато, але майже всі вони помирали або при народженні, або малими. Ті, що виживали, були слабкі, постійно страждали від невідомих хвороб, потворні були страшенно, проте всі на вигляд були слухняні, тихі, розумненькі. Та що там говорити, непогані виявилися люди мутанти, добрі, гостинні, миролюбні… От тільки дивитися на них було неможливо. Навіть Максима спершу судомило з незвички, та він згодом звик, йому що — він своєму єству господар…
Гай вставив у автомат магазин, підпер щоку долонею, замислився. Авжеж, Максим…
Щоправда, затіяв Максим цього разу вочевидь безглузду справу. Затіяв він зібрати мутантів, озброїти їх і вибити Легіон для початку хоча б за Блакитну Змію. Смішно, їй-богу! Вони ж ледве ходять, чимало вмирає на ходу — мішок із зерном підніме і помре, а він хоче з ними на Легіон вирушати. Ненавчені, слабкі, куди їм… Нехай навіть збере він цих… розвідників їхніх. На всю цю армію, якщо без Максима, одного ротмістра вистачить, а якщо з Максимом, то ротмістра з ротою. Максим це, здається, і сам розуміє. Але ось уже цілий місяць бігає лісом від селища до селища, від громади до громади, умовляє старих і шанованих людей, тих, кого громади слухаються. Сам бігав і мене з собою повсюди тягав, немає на нього впину. Не хочуть старі йти і розвідників не відпускають… І от зараз на цю нараду треба… Не піду.
Довкіл посвітлішало. Було вже не так тоскно дивитися навсібіч, кров швидше заструменіла по жилах, заворушилися невиразно якісь надії, що сьогоднішня нарада провалиться, що Максим прийде і скаже: годі, нічого тут більше робити, і вони вирушать далі на південь, у пустелю, де, розповідають, також живуть мутанти-виродки, але не такі моторошні, більше схожі на людей і не такі хворі. Кажуть, у них там щось на зразок держави, і навіть армія є. Можливо, з ними вдасться кашу зварити… Щоправда, там усе радіоактивне, туди, кажуть, клали бомбу на бомбу, зумисне для зараження… Були, кажуть, такі спеціальні бомби.
Згадавши про радіоактивність, Гай поліз до свого речового мішка і витягнув коробочку з жовтими пігулками, вкинув дві штуки у рот, скривився від пронизливої гіркоти. Це ж треба, яка гидота, але без неї тут не можна, тут також усе заражене. А в пустелі доведеться, мабуть, пригорщами їх смоктати… Спасибі принцу-герцогу, без цих пігулок мені б тут гаплик… А принц-герцог молодець, не втрачає голови, не впадає у відчай в цьому пеклі, лікує, допомагає, обходи робить, цілу фабрику ліків організував.
Двері розчинилися; до кімнати зайшов сердитий Максим, голий, у самих шортах, худорлявий, швидкий, і помітно, що злоститься. Завваживши його, Гай наприндився і втупився у вікно.
— Ну, не вигадуй, — сказав Максим. — Ходімо.
— Не хочу, — сказав Гай. — Ну їх усіх! З душі верне, незмога.
— Дурниці, — заперечив Максим. — Чудові люди, дуже тебе поважають. Не будь хлопчиськом.
— Еге ж, поважають, — сказав Гай.
— Ще й як поважають! Допіру принц-герцог просив, щоб ти залишився тут. «Я, каже, помру незабаром, потрібна справжня людина, щоб мене заступити».
— Аякже, заступити… — пробурчав Гай, відчуваючи, однак, як всередині у нього, мимоволі, усе розм’якає.
— А ще Бошку до мене чіпляється, звертатися до тебе безпосередньо соромиться. «Нехай, каже, Гай залишиться, навчатиме, захищатиме, гарних хлоп’ят виховуватиме…» Знаєш, як Бошку розмовляє?
Гай зашарівся від задоволення, відкашлявся і сказав, хмурячись, і далі дивлячись у вікно:
— Ну, гаразд… Автомат брати?
— Візьми, — сказав Максим. — Мало що…
Гай узяв автомат під пахву; вони вийшли з кімнати — Гай попереду, Максим слідком, — спустилися по трухлявих сходах, переступили через купу малечі, що комашилася в куряві коло порога, і попрямували вулицею до площі. Ех! Вулиця, площа… Сама назва. Скільки ж тут люду разом загинуло! Кажуть, раніше велике красиве місто тут було. Занапастили країну, гади. Мало того, що людей поперебивали, перенівечили — розвели тут іще якусь погань, якої зроду-віку тут ніколи не бувало. Та й не лише тут…
Принц-герцог розповідав, що до війни жили у лісі звірі, схожі на собак, — забув, як звуться, — розумні були і дуже добрі звірюки, усе розуміли, дресирувати їх було саме задоволення. Ну і, звісно, почали їх дресирувати у воєнних цілях. А потім знайшовся розумака, розшифрував їхню мову, виявилося, що у них мова є, і досить складна, і що вони взагалі полюбляють наслідувати, і глотка у них так улаштована, що декотрих можна було навіть навчити балакати по-людському, — не всієї мови, ясна річ, але слів по п’ятдесят, по сімдесят вони запам’ятовували. В цілому, чудернацькі були тварини, нам би з ними дружити, вчитися одне в одного, одне одному допомагати — вони, кажуть, вимирали… Так ні, пристосували їх воювати, пристосували їх ходити до ворога за військовими відомостями. А потім війна почалася, про них забули, взагалі, про все забули. І от, будь ласка, — упирі. Також мутанти, тільки не людські, а звірині — дуже небезпечні істоти. По Особливому Південному Округу був навіть наказ про боротьбу з ними, а принц-герцог — той прямо каже: нам тут усім гаплик, житимуть тут самі лише упирі…
Гай згадав, як одного разу в лісі Бошку зі своїми мисливцями підстрелив оленя, на якого полювали упирі, і зчинилася бійка. А мутанти — які з них забіяки? Стрельнули по разу зі своїх дідівських, покидали рушниці, сіли і затулили очі руками, щоб, значить, не бачити, як їх шматуватимуть. І Максим також, треба сказати, розгубився… Не те що розгубився, а так якось… Не хотілося йому чубитися. Ну, довелося мені відбувати за всіх. Обойма скінчилася — прикладом. Добре, упирів небагато було, усього шість голів. Двох забили, один втік, а трьох, поранених і оглушених, пов’язали і зібралися вранці вести їх у село на страту. А вночі дивлюся: Максим нищечком встає — і до них. Посидів з ними, полікував, як він це вміє, накладанням рук, потім розв’язав, і ті, звісно, не будучи дурнями, дали драла, тільки їх і бачили. Я йому кажу: «Ти що ж це, Маку, навіщо ти?» — «Сам не знаю, каже, але відчуваю, що не можна їх страчувати. Ні людей, каже, не можна, ні цих… Це, каже, не собаки ніякі і не упирі…»
Та хіба лише упирі! А кажани які завелися! Ті, що Чаклунові прислужують… Це ж жах літаючий, а не миші! А хто ночами по селах швендяє з тупотінням, дітей краде? До того ж сам навіть у хату не заходить, а діти сонні так, не прокидаючись, до нього й виходять… Припустимо, це, може, і брехня, однак дещо я й сам бачив. Як зараз пам’ятаю, повів нас принц-герцог показувати найближчий вхід у Фортецю. Приходимо. Лужок такий мирний, зелений, пагорбок, у пагорбку — печера. Дивимося — господи боже! — увесь лужок перед входом завалений дохлими упирями, десятків зо два, не менше, до всього не скалічені, не поранені — жодної краплини крові на траві. І що найдавніше — Максим оглянув їх і сказав: вони не мертві, вони мовби у судомі, ніби їх хтось загіпнотизував… Питається: хто? Ні, моторошні місця. Тут людині лише за дня можна перебувати, та й то з осторогою. Якби не Максим, чкурнув би я звідсіля що є духу. Але якщо говорити чесно, то куди втікати? Довкіл ліси, у лісах погань, танк у трясовині втонув… До своїх тікати?.. Здавалося б, дуже природно — до своїх тікати. Але які вони мені тепер свої? Також, якщо подумати, виродки, ляльки, правильно Максим каже. Що це за люди, якими можна управляти, наче машинами? Ні, це не для мене… Гидко…»
Вони вийшли на площу, на великий пустир, посередині якого дико чорнів якийсь оплавлений пам’ятник, і повернули до всіцілого будиночка, де традиційно збиралися представники, щоб обмінятися чутками, порадитися стосовно посівів або полювання, а то й просто посидіти, покуняти, послухати розповіді принца-герцога про минулі часи.
У будиночку, у великій чистій кімнаті, вже зібрався народ. Дивитися тут ні на кого не хотілося. Навіть принц-герцог — здавалося б, не мутант, людина — ай той понівечений: усе обличчя в опіках і рубцях. Зайшли, привіталися, сіли в коло, прямо на підлогу. Бошку, який сидів поряд із плитою, зняв із жарин чайник, налив їм по чашці чаю, міцного, смачного, але без цукру. Гай узяв свою чашку — незвичайної краси чашка, ціни їй немає, з королівської порцеляни, — поставив її перед себе, відтак упер автомат прикладом у підлогу межи колін, притулився лобом до рубчастого ствола і заплющив очі, щоб нікого не бачити.
Відкрив нараду принц-герцог. Ніякий він був не принц і ніякий не герцог, а був він головний хірург Фортеці. Коли Фортецю почали трощити атомними бомбами, гарнізон повстав, викинув білий прапор (по цьому прапору свої ж негайно довбонули термоядерною); справжнього принца, командуючого, солдати роздерли на шматки, захопилися, перебили всіх офіцерів, а потім отямилися, що нікому командувати, а без командування не можна: адже війна триває, противник атакує, свої атакують, а з солдатів ніхто плану Фортеці не знає. Фортеця обернулась на пастку, а тут іще вибухнули бактеріологічні бомби, увесь арсенал, і спалахнула чума. Коротше кажучи, якось само собою вийшло, що половина гарнізону розбіглася хто куди, з другої половини три чверті вимерли, а решту прибрав на себе головний хірург — під час заколоту солдати його не зачепили: лікар усе-таки. Якось повелося називати його то принцом, то герцогом, спершу жартома, потім звикли, а Максим для певності називав його принцом-герцогом.
— Друзі! — сказав принц-герцог. — Маємо розглянути пропозиції нашого друга Мака. Це дуже важливі пропозиції. Наскільки вони важливі, ви можете судити хоча б з того, що сам Чаклун до нас завітав і, можливо, говоритиме з нами…
Гай підвів голову. І справді: у кутку, прихилившись спиною до стіни, сидів сам Чаклун, власною персоною. Дивитися на нього було моторошно, а не дивитися неможливо. Незвичайна була особа. Навіть Максим дивився на нього якось знизу вгору і говорив Гаю: «Чаклун — це, брате, постать». Був Чаклун невеличкий на зріст, кремезний, чистий, ноги і руки в нього були коротенькі, проте міцні, і, загалом, він був не такий уже й потворний: принаймні слово «потворний» йому не пасувало. У нього був великий череп, вкритий густим жорстким волоссям, схожим на сріблясте хутро, маленький рот з дивно стуленими губами, ніби він увесь час збирався свиснути крізь зуби, обличчя, загалом, навіть худорляве, проте під очима мішечки, а самі очі були довгі й вузькі, з вертикальною, як у змії, зіницею. Говорив він мало, на людях бував зрідка, жив самотньо у погребі на дальньому кінці городу, однак авторитетом користувався величезним через свої дивовижні здібності. По-перше, він був дуже розумний і знав усе, хоча прожив на світі якихось двадцять років і ніде, крім цього міста, не бував. Коли виникали які-небудь запитання, до нього йшли на поклін за порадою. Як правило, він нічого не відповідав, і це означало, що питання дріб’язкове: хоч би як його вирішив, усе гаразд буде. Але якщо питання виявлялося життєво важливим — щодо погоди, коли що сіяти, — він завжди давав пораду і жодного разу ще не помилився. Ходили до нього лише старші, і що там відбувалося, вони не розповідали, одначе побутувала думка, що, навіть радячи, Чаклун не розкривав рота. Так, гляне тільки — і стає зрозумілим, що потрібно робити. По-друге, мав він владу над тваринами. Ніколи не вимагав у суспільства ні їжі, ні одягу: усе йому приставляли тварини, різні тварини — і звірі, і комахи, і жаби. А головною прислугою у нього були велетенські кажани, з якими він, за чутками, міг розмовляти, і вони його розуміли і слухалися. Ще розповідали, нібито він знає якусь таємницю. Збагнути цю таємницю було неможливо. На думку Гая, це був звичайнісінький набір слів: чорний порожній Світ до початку Світового Світла: мертвий крижаний Світ після згасання Світо вого Світла: безкрая пустеля, в якій не одне Світове Світ ло… Ніхто не міг пояснити, що це означає, а Мак тільки похитував головою і захоплено мурмотів: «Оце так інтелект!»