Гай вибрався на берег першим, миттю зняв чобіт, роздягнувся і розклав одяг для просушування. Максим усе ще плавав, і Гай не без тривоги стежив за ним: дуже вже глибоко пірнав друг Мак і дуже вже довго залишався під водою. Не можна так, небезпечно так, як йому повітря вистачає?.. Нарешті Максим усе-таки вийшов, тарабанячи за зябра величезну могутню рибину. У рибини був ошелешений вигляд, ніяк вона второпати не могла, як же це її спіймали голими руками. Максим пожбурив її подалі від води і сказав:
— Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також, мабуть, мутант. Прийми пігулки, а я її зараз приготую. її можна сирою їсти, я тебе навчу, — сасімі називається. Не їв? Давай ножа…
Гай простягнув йому ніж, і Максим спритно і швидко розібрав рибину.
Потім, коли вони наїлися сасімі — нічого не скажеш, виявилося цілком їстівно, — і вляглися голяка на гарячому піску, Максим після тривалого мовчання спитав:
— Якби ми потрапили до рук патрулів, здалися, куди б вони нас відправили?
— Як — куди? Тебе — за місцем відбування, мене — за місцем служби… А що?
— Це точно?
— Куди вже точніше… Інструкція самого генерал-коменданта. А чому ти запитуєш?
— Зараз вирушимо шукати легіонерів, — сказав Максим.
— Танк захоплювати?
— Ні. За твоєю легендою. Тебе викрали виродки, а каторжник тебе врятував.
— Здаватися? — Гай сів. — Як же так?.. І мені також? Назад під випромінювання?
Максим мовчав.
— Я ж знову телепнем стану… — безпомічно сказав Гай.
— Ні, — сказав Максим. — Тобто так, звісно… але це вже буде не так, як раніше… Ти, звісно, будеш трішки телепнем, але ж тепер ти будеш вірити в інше, в правильне… Це, звісно, також… Але все-таки краще, набагато краще…
— Але ж навіщо? — у відчаї закричав Гай. — Навіщо це тобі потрібно?
Максим провів долонею по обличчю.
— Річ у тім, Гаю, друже, — сказав він, — що почалася війна. Чи то ми напали на хонтійців, чи то вони на нас… одне слово, війна…
Гай з жахом дивився на нього. Війна… Рада… Боже, але навіщо це все? Знову все спочатку…
— Нам потрібно бути там, — вів далі Максим. — Мобілізацію вже оголошено, усіх кличуть до лав, навіть нашого брата каторжника амністують — і до лав… і нам потрібно бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив під твоє командування…
Гай майже не слухав його. Вчепившись пальцями у волосся, він розхитувався з боку на бік і повторював сам до себе: «Навіщо, будьте ви прокляті!.. Будьте ви тридцять три рази прокляті!..»
Максим трусонув його за плече.
— Зараз же візьми себе в руки! — сказав він суворо. — Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати ніколи… — Він підвівся і знову потер обличчя. — Щоправда, з вашими проклятими баштами… Масаракш, ніякі башти їм не допоможуть… Вдягайся швидше, і ходімо. Нам слід поспішати.
— Швидше, Фанку, швидше! Я спізнююсь.
— Слухаюсь. Рада Гаал… Вона вилучена з відання пана державного прокурора і перебуває в наших руках.
— Де?
— У нас, в особняку «Кришталевий лебідь». Вважаю за свій обов’язок ще раз висловити сумнів щодо розумності цієї акції. Навряд чи така жінка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають, і навіть якщо Мак…
— Ви гадаєте, що Розумака дурніший, ніж ви?
— Ні, але…
— Розумака знає, хто викрав жінку?
— Боюсь, що так.
— Гаразд, нехай знає… З цим, мабуть, усе. Далі що?
— Сенді Чичаку зустрічався зі Смикунцем. Смикунець, схоже, погодився познайомити його з Графом за умови…
— Стоп. Який Чичаку? Лобатий Чик?
— Так.
— Справи підпілля мене зараз не цікавлять. В справі Максима у вас все? Тоді слухайте. Ця бісова війна сплутала усі плани, Я від’їжджаю і повернусь днів за тридцять — сорок. За цей час, Фанку, ви повинні закінчити справу Мака. До мого приїзду Мак повинен бути тут, у цьому будинку. Дайте йому посаду, нехай працює, дайте йому повну волю, проте натякніть — дуже, дуже м’яко! — що від його поведінки залежить доля Ради,.. В жодному разі не дозволяйте їм зустрічатися… Покажіть йому інститут, розкажіть, над чим ми працюємо… в розумних межах, звісно. Розкажіть про мене, опишіть мене як розумну, добру, справедливу людину, великого вченого. Дайте йому мої статті… крім цілком таємних. Натякніть, що я в опозиції до уряду. У нього не повинно бути анінайменшого бажання залишити інститут. У мене все. Запитання є?
— Так. Охорона?
— Ніякої. Це безглуздо.
— Стеження?
— Дуже обережне… А краще не треба. Не сполохайте його. Головне — щоб він не захотів залишити інститут… Масаракш, і в такий час я мушу їхати!.. Ну, тепер усе?
— Останнє запитання, вибачте, Мандрівче.
— Так?
— Хто він усе-таки? Навіщо він вам?
Мандрівець підвівся, підійшов до вікна і сказав, не озираючись:
— Я боюсь його, Фанку. Це дуже, дуже, дуже небезпечна людина.
За двісті кілометрів від хонтійського кордону, коли ешелон надовго застряв на запасній колії поблизу якоїсь невиразної, замизканої станції, новоспечений рядовий другого розряду Зеф домовився по-доброму з охоронцем, збігав до колонки за окропом і повернувся з портативним приймачем. Він повідомив, що на станції цілковитий бедлам, вантажаться одразу дві бригади, генерали пересварилися між собою, заґавилися, і він, Зеф, змішавшись із натовпом ординарців, денщиків, ад’ютантів, що вирує довкола них, поцупив цього приймача у одного з лакуз.
Теплушка зустріла це повідомлення соковитим схвальним іржанням. Усі сорок душ негайно скупчилися навколо Зефа. Тривалий час не могли влаштуватися, комусь дали по зубах, аби не штовхався, лаялися і скаржилися один на одного, поки Максим зрештою не гаркнув: «Цитьте, покидьки!» Тоді всі заспокоїлися. Зеф увімкнув приймач і заходився ловити усі станції підряд. Відразу з’ясувалися цікаві речі. По-перше, з’ясувалося, що війна ще не почалася. Ніяких кривавих битв не було. Хонтійська Бойова Ліга, пойнята жахом, горлала на весь світ про те, що ці бандити, ці узурпатори, ці так звані Вогненосні Творці скористалися мерзенною провокацією своїх найманців у особі так званої і горезвісної Хонтійської Унії Справедливості і тепер зосереджують свої сили на кордонах багатостраждальної Хонті. В свою чергу, Хонтійська Унія лаяла, аж гай гудів, Хонтійську Лігу, цих платних агентів Вогненосних Творців, і докладно’ розповідала, як хтось переважаючими силами витіснив чиїсь виснажені попередніми боями підрозділи через кордон і не дає їм можливості повернутися назад, саме ця обставина і стала для так званих Вогненосних Творців приводом до варварського вторгнення, що його слід чекати з хвилини на хвилину. І Ліга, і Унія при цьому в однакових виразах туманно натякали на якісь атомні пастки, готові до зустрічі підступного ворога.
Крім того, Зеф спіймав якісь передачі на мовах, відомих лише йому, і повідомив, що князівство Ондол, виявляється, ще існує і, більше того, продовжує вчиняти розбійницькі напади на острів Хоззалг. (Жодна людина у вагоні, крім Зефа, ніколи раніше не чула ні про це князівство, ні про такий острів.) Проте головним чином ефір був сповнений неуявленної лайки між командирами частин і з’єднань, які силкувалися пробитися до Головного Плацдарму по двох розхитаних залізничних ниточках.
Кримінальники вважали, що головне — перейти кордон, а там кожен буде сам собі господар і кожне захоплене місто віддаватимуть на три дні. Політичні дивилися на становище більш похмуро, не чекали від майбутнього ніякого добра і прямо виголошували, що їх посилають на забій, висаджувати собою в повітря атомні міни, жоден з них живим не залишиться, отож добре було б дістатися до фронту і там де-небудь залягти, щоб не знайшли. Позиції сперечальників були настільки протилежні, що справжньої розмови не вийшло, і диспут невдовзі перетворився в одноманітну лайку на адресу паршивих тиловиків, які другу добу не дають жерти і вже, напевне, встигли розкрасти увесь шнапс. Про цей предмет штрафники готові були теревенити цілісіньку ніч, отож Максим і Зеф вибралися з натовпу і полізли на нари, криво збиті з необструганих дощок.