Зеф, одначе, не збирався бути ласкавим і не приховував цього. Він бурчав, позіхав, перемотував онучі, обзивався, але, спонукуваний, підбадьорюваний і підштовхуваний, врешті-решт розговорився і висловив свої уявлення про причини війни.
Таких можливих причин було, на його думку, принаймні три. Можливо, вони діяли усі разом, а можливо, переважала якась одна. А можливо, існувала четверта, яка йому, Зефові, поки що не спала на думку. Передовсім економіка. Всякому зрозуміло: коли економіка у паршивому стані, найкраще затіяти війну, щоб одразу всім заткнути пельки. Вепр, який зуби з’їв на питанні впливу економіки на політику, завбачав цю війну ще кілька років тому. Башти баштами, а злидні злиднями. Навіювати голодній людині, що вона сита, довго не можна, не витримує психіка, а правити божевільним народом — втіха невелика, особливо якщо врахувати, що божевільні випромінюванню не піддаються… Інша можлива причина — колоніальне питання. Ринки збуту, дешеві раби, сировина — все, у що можуть вкласти особисті капітали Вогненосні Творці. Нарешті слід мати на увазі, що вже багато років гризуться між собою Департамент громадського здоров’я і військові. Тут уже хто кого з’їсть. Департамент громадського здоров’я — організація моторошна і ненажерлива, але якщо військові дії розвиватимуться бодай скільки-небудь успішно, пани генерали візьмуть цю організацію в шори. Проте, якщо з війни нічого путнього не вийде, в шори будуть узяті пани генерали, і тому не слід виключати, що уся ця затія — хитромудра провокація Департаменту громадського здоров’я. Між іншим, на те й схоже, якщо брати до уваги безладдя, що коїться повсюди, а також те, що вже тиждень горлаємо на весь світ, а військові дії, виявляється, ще й не починалися. А можливо, масаракш, і не почнуться…
Коли Зеф дійшов до цього місця, загримкотіли і забряжчали буфери, вагон здригнувся, зокола пролунали крики, свистки, гупотіння, й ешелон рушив. Кримінальники гримнули пісню: «І знов ані жрання нам, ані шнапсу…»
— Гаразд, — сказав Максим. — Це у тебе виходить цілком вірогідно. Ну, а як тобі уявляється хід війни, якщо вона усе-таки почнеться? Що ж тоді відбудеться?
Зеф агресивно прогарчав, що він не який-небудь генерал, і без будь-якого переходу заповзявся розповідати, як усе це йому уявляється. Виявилося, що впродовж короткого перепочинку між закінченням світової і початком громадянської війни хонтійці встигли відгородитися від свого колишнього сюзерена могутньою лінією мінно-атомних полів. Крім того, у хонтійців, безперечно, була атомна артилерія, і в їхніх політиканів вистачило глузду усі ці багатства у громадянській війні не використовувати, а приберегти для нас. Отож картина вторгнення уявляється приблизно такою. На вістрі Головного Плацдарму вишикують три або чотири штрафні танкові бригади, підіпруть їх з тилу армійським корпусом: а за армійцями пустять загородзагони легіонерів на важких танках, оснащених випромінювачами. Виродки, схожі на мене, рватимуться вперед, рятуючись від променевих ударів, армійщина рватиметься вперед у нападі променевого ентузіазму, а відхилення від такої норми, що неминуче виникнуть, знищуватимуться вогнем жандармерії. Якщо хонтійці не йолопи, вони відкриють вогонь з далекобійних гармат по жандармських машинах, проте вони, треба думати, йолопи і займуться, треба думати, взаємознищенням — Ліга у цій веремії накинеться на Унію, а Унія упнеться зубами в горло Лізі. Тим часом наші звитяжні війська глибоко зайдуть на територію ворога, і почнеться найцікавіше, чого ми, на жаль, вже не побачимо. Наш уславлений броньований потік втратить компактність і почне розповзатися по країні, невблаганно виходячи із зони дії випромінювачів. Якщо Максим не набрехав про Гая, у тих, що відірвуться од головних сил, негайно настане променеве похмілля, тим більш сильне, що енергії на підстьобування під час прориву легіонери не шкодуватимуть…
— Масаракш! — заволав Зеф. — Я так і бачу, як ці кретини видряпуються з танків, лягають на землю і благають їх пристрелити. І добрі хонтійці, не кажучи вже про хонтійських солдатів, які осатаніли від усього цього неподобства, їм, звісно, не відмовлять… Різня може статися нечувана!
Потяг набирав швидкість, вагон відчутно розхитувало. У дальному кутку кримінальники різалися в кості — грали на охоронця: хилиталася під стелею лампа, на нижніх нарах хтось монотонно бубонів — схоже, молився.
Тютюновий дим виїдав очі.
— Гадаю, у генштабі це враховують, — вів далі Зеф, — а тому ніяких стрімких проривів не буде. Буде млява позиційна війна, хонтійці, попри все своє глупство, дотумкають коли-небудь, у чім річ, і заходяться полювати на випромінювачі… Загалом, не відаю, що буде, — підсумував він. — Я не знаю навіть, чи дадуть нам вранці пожерти. Боюсь, що знов не дадуть: з якого лиха?
Вони помовчали. Затим Максим сказав:
— Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше місце тут?
— Наказ штабу, — пробурчав Зеф.
— Наказ наказом, — заперечив Максим, — проте у нас також є голови на плечах. Може, правильніше було б дременути разом з Вепром. Може, у столиці ми були б корисніші.
— Можливо, — сказав Зеф. — А можливо, й ні. Вепр розраховує на атомні бомбардування… Багато які башти будуть зруйновані, утворяться вільні райони… А якщо бомбардувань не буде? Ніхто нічого не знає, Маку. Я дуже добре уявляю собі, який розгардіяш панує зараз у штабі… — Він замислився, погладжуючи бороду. — От Вепр торочив нам про бомбардування, але, як на мене, він не для цього гайнув у столицю. Я його знаю, він до цих вождистів давно добувається… Отож цілком можливо, що і в нас у штабі голови полетять…
— Отже, у штабі також бедлам, — спроквола мовив Максим. — Також не готові…
— Як вони можуть бути готові? — заперечив Зеф. — Одні мріють знищити башти, інші — зберегти башти… Підпілля — це тобі не політична партія, це вінегрет, салат з озерними грибками…
— Авжеж, салат… — повторив Максим. — Сумно. Я сподівався, що підпілля усе-таки має намір якось використати війну… труднощі, можливу революційну ситуацію…
— Підпілля ні дідька не знає, — похмуро сказав Зеф. — Звідкіля ми знаємо, що це таке — війна з випромінювачами за спиною?
— Гріш вам ціна, — сказав Максим, не стримавшись. Зеф негайно скипів.
— Ну, ти! — гаркнув він. — Обережніше! Хто ти такий, щоб визначати нам ціну? Звідкіля ти взявся, масаракш, що вимагаєш від нас того і цього? Бойове завдання тобі? Будь ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповісти. Тобі видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас… І годі. Відчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.
Він демонстративно повернувся до Максима спиною і раптом загорлав гравцям у кості:
— Ей, там, гробарі! Спати! Гайда по нарах! Та хутчій, а то дістанете на горіхи!..
Максим ліг горілиць, заклав руки за голову і почав дивитися у низьку вагонну стелю. По стелі щось повзало. Тихо й злостиво перегиркувалися, вкладаючись спати, гробарі. Сусіда по ліву руку стогнав і повискував уві сні, — він був приречений і спав, можливо, востаннє в житті. І всі вони довкруг, усі, хто схропував, сопів, крутився, спали, мабуть, востаннє в житті. Світ був тьмяно-жовтий, задушливий, безнадійний. Стукотіли колеса, лементував паротяг, несло горілим у маленьке заґратоване віконечко…
«Усе струхлявіло тут, — думав Максим. — Жодної живої людини, жодного світлого розуму. І знову я пошився в дурні, бо понадіявся на когось або на щось. Ні на що тут не можна надіятися. Ні на кого тут не можна розраховувати. Лише на самого себе. А що я один? Хай там як є, а історію я знаю. Людина одна ні на що не здатна… Можливо, Чаклун має рацію? Може, не втручатися? Спокійно і холодно, з висоти свого знання невідворотного майбутнього, споглядати, як кипить, вариться, плавиться сировина, як встають і падають наївні, незграбні, невмілі борці, стежити, як час виковує з них булат і занурює цей булат для загартування у потоки кривавого бруду, як сиплеться трупами окалина… Ні, не вмію. Навіть мислити такими категоріями неприємно… Страшна, одначе, річ — усталена рівновага сил. Але ж Чаклун сказав, що я — також сила. І є конкретний ворог, отже, є точка прикладання для сили… Рішать мене тут, — подумав він раптом. — Обов’язково. Але не завтра! — суворо сказав сам до себе. — Це станеться, коли я виявлю себе як сила, не раніше. Та й то — подивимося… Центр, — подумав він. — Центр. От що слід шукати, от на що потрібно спрямувати організацію. І я їх спрямую. Вони у мене заходяться коло справи… Ти у мене матимеш конкретну справу, приятелю. Ич, як хропе. Хропи, хропи, завтра я тебе витягну… Гаразд, треба спати. І коли вже мені вдасться поспати по-людськи? У великій просторій кімнаті, на свіжих простирадлах… Що у них тут за звичай — спати безліч разів на одному й тому ж простирадлі?.. Атож, на свіжих простирадлах, а перед сном почитати гарну книжку, відтак прибрати стіну до саду, вимкнути світло і заснути… А вранці поснідати з батьком і розповісти йому про цей вагон… Матері про це, звісна річ, розповідати не можна… Мамо, ти май на увазі, я живий, усе гаразд, і завтра зі мною нічого не скоїться… А потяг рухається без упину, певно, хтось десь допетрав, що без нас війни не почати… Як там Гай у своєму капральському вагоні? Дико йому, напевне, зараз: там у них ентузіазм… Про Раду я давно не думав. Дай-но я подумаю про Раду… Ні. Не час… Гаразд, Максиме, друже, бідолашне гарматне м’ясо, спи». Він наказав собі і вмить заснув.
Уві сні він бачив сонце, місяць, зірки. Усе відразу, такий був дивний сон.
Спати випало недовго. Потяг зупинився, зі скреготом відкотилися важкі двері, і гучний голос гаркнув: «Четверта рото! Вилізай!» Була п’ята година ранку, розвиднялося, стояв туман, і мрячив дрібний дощик. Штрафники, конвульсивно позіхаючи, тіпаючись від остуди, мляво полізли з вагона. Капрали як тут вродилися, злісно і нетерпеливо хапали за ноги, стягували на землю, особливо флегматичних нагороджували потиличниками, горлали: «Розбирайся по екіпажах! До строю!.. Куди прешся, бидло? З якого взводу?.. Ти, пикастий, тобі скільки разів повторювати?.. Куди полізли? Ану, хутко, хутко, хутко!.. Розбирайтесь!» Сяк-так розібралися по екіпажах, вишикувалися перед вагонами. Якийсь горопашний, заплутавшись у тумані, бігав, розшукував свій взвод — на нього гримали зусебіч. Похмурий зі сну Зеф, борода сторчма, хрипів понуро й виразно: «Давайте, давайте, шикуйте, ми вам сьогодні навоюємо…» Капрал, який пробігав мимо, на ходу дав йому у вухо. Максим негайно виставив ногу — капрал беркицьнувся у багно. Екіпажі вдоволено загиготіли. «Бригадо, стр-р-рунко!» — загорлав хтось невидимий. Заволали, надриваючись, командири батальйонів, підхопили командири рот, забігали командири взводів. Ніхто «струнко» не став, бліцтрегери горбилися, сховавши руки у кишенях, пританцьовували на місці, щасливчики багатії курили не криючись, в рядах точилися балачки, що жерти, з усього видно, знову не дадуть, і котись вони якнайдалі з такою війною. «Бригадо, ві-і-іль-но-о! — загорлав Зеф гучним голосом. — Р-розійдись! Обсмикатися!» Екіпажі залюбки розійшлися було, проте знову заметушилися капрали, і раптом уздовж вагонів побігли, розтягуючись в рідкувату шерегу, легіонери в лискучих чорних плащах, з автоматами напоготів. І слідом за ними вздовж вагонів насувалася настрашена тиша: екіпажі сквапливо шикувалися, підрівнювались, дехто з бліцтрегерів за давньою звичкою заклав руки за голову і розчепірив ноги.
Залізний голос із туману сказав негучно, проте дуже чутно: «Якщо хто-небудь із мерзотників роззявить пащеку, накажу стріляти». Усі завмерли. Нудотно спливали хвилини, заповнені чеканням. Туман потроху розсіювався, відкриваючи непоказну станційну будівлю, мокрі рейки, телеграфні стовпи. Праворуч, перед фронтом бригади, виявилася темна купка людей. Звідти долинали негучні голоси, хтось роздратовано гаркнув: «Виконуйте наказ!»
Максим скосив око назад — позаду нерухомо стояли легіонери, зиркали з-під відлог з підозрою і ненавистю.
Від гурту людей відокремилася лантухувата постать у маскувальному комбінезоні. Це був командир бригади екс-полковник Аніпсу, розжалуваний і ув’язнений за торгівлю казенним пальним на чорному ринку.
Похитавши перед собою ціпком і сіпнувши головою, він почав промову:
— Солдати!.. Я не помилився, я звертаюсь до вас як до солдатів, хоча всі ми — і я в тому числі — поки що звичайнісінькі покидьки суспільства… Будьте вдячні, що вам дозволяють нині стати до бою. За кілька годин майже усі ви здохнете, і це буде добре, одначе ті з вас, хто вціліє, заживуть, як у бога за пазухою. Солдатська пайка, шнапс і таке інше… Зараз ми вирушимо на позиції, і ви сядете у машини. Справжня дурниця — пройти на гусеницях півтори сотні кілометрів… Танкісти з вас, як з пляшки молоток, самі знаєте, але зате все, до чого добудетесь — ваше. Це я вам кажу, ваш бойовий товариш Аніпсу. Дороги назад немає, зате є дорога вперед. Хто позадкує-спалю на місці. Це особливо стосується водіїв… Запитань немає. Бр-р-ри-гадо! Напра-во! Вперед… Зімкнись! Лобуряки, стоноги! Зімкнутися наказано! Капрали, масаракш! Куди дивитеся?.. Череда. Розібратися по чотири… Капрали, розберіть цих свиней по чотири! Масаракш…
За допомогою легіонерів капралам вдалося вишикувати бригаду в колони по чотири, після чого знову пролунала команда «струнко». Максим опинився зовсім поруч з командиром бригади. Екс-полковник був п’яний як чіп. Він стояв похитуючись, зіпершись на ціпок, раз по раз струшував головою і потирав долонею люту сизу пику. Командири батальйонів, також п’яні як ніч, трималися у нього за спиною — один безглуздо хихотів, другий з тупою наполегливістю намагався припалити сигарету, а третій повсякчас хапався за кобуру і обмацував ряди налитими очима. У рядах заздрісно принюхувалися, чулося улесливо-схвальне бурчання. «Давайте, давайте… — мурмотів Зеф. — Ми вам навоюємо…» Максим роздратовано штурхнув його ліктем.
— Замовкни, — сказав він крізь зуби. — Набридло.
У цей час до полковника підійшли двоє-жандармський ротмістр з люлькою в зубах і якийсь опасистий цивільний у довгому плащі з піднятим коміром і в капелюсі. Максимові цивільний видався дивно знайомим, і він почав придивлятися. Цивільний щось сказав полковникові упівголоса. «Га?» — озвався полковник, звертаючи на нього каламутний погляд. Цивільний знову заговорив, вказуючи великим пальцем поверх плеча на колону штрафників. Жандармський ротмістр байдуже пахкав люлькою. «Це навіщо?» — гаркнув полковник. Цивільний дістав якийсь папірець: полковник відвів папір рукою. «Не дам, — сказав він. — Усі як один повинні здохнути…» Цивільний наполягав. «А я плював! — відповідав полковник. — І на Департамент ваш плював. Усі здохнуть… Так я кажу?» — спитав він ротмістра. Ротмістр погодився. Цивільний схопив полковника за рукав комбінезона і шарпонув до себе, аж полковник мало не впав зі свого ціпка. Батальйонний зайшовся ідіотським сміхом. Обличчя полковника почорніло від обурення, він шаснув до кобури і витяг величезного армійського пістолета. «Рахую до десяти, — оголосив він цивільному. — Один… два…» Цивільний плюнув і рушив уздовж колони, вдивляючись в обличчя штрафників, а полковник рахував далі, дорахувавши до десяти, відкрив вогонь. Тут ротмістр нарешті занепокоївся і переконав його заховати зброю. «Усі повинні здохнути, — повторив полковник. — Разом зі мною… Бр-р-рига-до! Слухай команду! Кр-р-роком… р-руш! Під три чорти в пекло!»
І бригада рушила. По розхитаній, укоченій гусеницями колії, ковзаючи і хапаючись один за одного, штрафники спустилися у багнистий виярок, звернули і почимчикували геть від залізниці. Тут колону наздогнали командири взводів. Гай пішов поруч з Максимом: він був блідий, грав жовнами і спершу довго мовчав, хоча Зеф відразу спитав його, що чувати. Виярок поступово розширювався, з’явилися кущі, попереду забовванів лісок. На узбочині дороги стримів, завалившись гусеницею у мокру вибоїну, величезний незграбний танк, якийсь давній, зовсім не схожий на патрульні танки берегової охорони, — з маленькою квадратною баштою і маленькою гарматкою. Біля танка вовтузилися понурі люди у засмальцьованих куртках. Бліцтрегери йшли врозбрід, гріючи руки в кишенях, наставивши цупкі коміри. Багато хто обережно позиркував довкіл — чи не можна дати ногам волю? Кущики були дуже спокусливі, проте на схилах виярка стовбичили через кожні двісті-триста кроків чорні постаті з автоматами. Навстріч, пірнаючи у баюри, проповзли три вантажівки-цистерни. Водії були похмурі і не дивилися на бліцтрегерів. Дощ посилювався, настрій погіршувався. Йшли мовчки, покірно, як худоба, дедалі рідше озираючись.
— Послухай, взводний, — пробурчав Зеф, — невже нам так і не дадуть пожерти?
Гай дістав з кишені окраєць хліба і тицьнув йому в руку.
— Усе, — сказав він. — До самої смерті.
Зеф занурив окраєць у бороду і заходився виразно працювати щелепами. «Маячня якась, — подумав Максим. — Адже всі знають, що йдуть на неминучу смерть. І все-таки йдуть. Отже, на що-небудь сподіваються? Отже, кожен має якийсь план? Так, але ж вони нічого не знають про випромінювання… Кожен сподівається: де-небудь там, дорогою, зверну, вискочу з танка й приляжу, а дурні нехай наступають… Про випромінювання треба писати листівки, кричати у громадських місцях, радіостанції організовувати, хоча приймачі діють лише на двох частотах… Все одно — вриватися у паузи. Не на башти витрачати людей, а на контрпропаганду… Втім, усе це потім, потім, зараз не можна відволікатися. Зараз потрібно усе помічати. Шукати найменші шпарини… На станції танків не було і гармат також, скрізь лише стрільці-легіонери. Це потрібно мати на увазі. Виярок хороший, глибокий, а охорону, певно, приберуть, тільки-но ми пройдемо… Та ні, до чого тут охорона — усі побіжать вперед, тільки-но увімкнуть випромінювачі…» Він з дивовижною виразністю уявив собі, як це станеться. Вмикаються випромінювачі. Танки бліцтрегерів з ревінням мчать уперед, за ними хмарою сунуть армійці. Уся прифронтова смуга порожніє… «Важко уявити собі глибину цієї смуги, невідомий радіус дії випромінювачів, та вже два-три кілометри напевне. У смузі завглибшки два-три кілометри не залишиться жодної людини з незатьмареним розумом. Крім мене… Е, ні, не лише два-три кілометри. Більше. Усі стаціонарні установки, усі башти — все буде ввімкнено, і, мабуть, на максимальну потужність. Увесь прикордонний район збожеволіє… Масаракш, як же бути з Зефом, він же цього не витримає… — Максим скосив очі на руду бороду світової знаменитості. — Нічого, витримає. У крайньому разі доведеться допомогти йому, хоча, боюсь, буде не до того. І ще Гай — адже його не можна випускати з очей… Так, доведеться попрацювати. Гаразд. Врешті-решт, у цьому каламутному вирі я все одно буду повним господарем і зупинити мене ніхто не зможе та й не захоче…»
Перетнули лісок, і відразу долинули злитий гомін гучномовців, тріскотнява вихлопів, роздратовані крики. Попереду, на положистому трав’янистому схилі, що здіймався до півночі, стояли у три ряди танки. Поміж них тинялися люди, сотався сизий дим.
— А от і наші труни! — весело і голосно проказав хтось попереду.
— Ти поглянь, що вони нам дають, — сказав Гай. — Передвоєнні машини, непотріб імперський, консервні банки… Послухай, Маку, ми що ж, так і здохнемо тут? Адже це смерть неминуча…
— Скільки до кордону? — спитав Максим. — І що там взагалі — за гребенем?
— Там рівнина, — відповів Гай. — Як стіл. Кордон кілометра за три, відтак починаються пагорби, вони тягнуться аж до…
— Ріки немає?
— Ні.
— Балки?
— Н-ні… Не пам’ятаю. А що? Максим ухопив його руку, міцно стис.
— Не падай духом, хлопчику, — сказав він. — Усе буде гаразд.